ПОДВІЙНА БИТВА ПІД КАМБРЕ

Чудесні дні в Туркуені пролетіли, як одна мить. Ми ще постояли недовго на позиції у Віллер-о-тертр, де нам дали поповнення, а 15 листопада поїхали до Леклюзу, місця перебування резервного батальйону призначеної нам позиції. Леклюз був чималеньким, оточеним озерами селом в Артуа. В розлогих плавнях водилися качки та крижні, а водойми аж кишіли рибою. Хоча рибалити було суворо заборонено, ночами від води часто чулися загадкові звуки. Одного дня місцева комендатура передала мені кілька солдатських книжок людей з моєї роти, затриманих, коли вони гранатами глушили рибу. Проте я вирішив не давати ходу цій справі — на хорошому настрої залоги мені залежало значно більше, ніж на дотриманні правил французького полювання чи меню місцевого керівництва. Відтоді майже щовечора чиясь невідома рука клала мені на поріг здоровенну щуку. Тому я частенько запрошував обидвох своїх офіцерів на обід, де основною стравою була «щука а-ля Лоенґрін».

19 листопада ми з чотними оглядали позицію, на яку мали заступити наступного дня. Вона пролягала перед селом Віз-ан-Артуа. Втім, в окопах ми опинились не так швидко, як сподівалися, бо чи не щоночі нас підіймали за тривогою і виставляли почергово то на «Позиції Вотана» — артилерійській заслонній траншеї — або ж в селі Дюрі. Досвідченим воякам було зрозуміло, що довго так тривати не може.

І справді, 29 листопада ми довідалися від капітана фон Бріксена, що нам належить взяти участь в широкомасштабному контрнаступі на позиційну дугу, яку танкова битва під Камбре втиснула в наш фронт. Хоча ми й зраділи, що нарешті з ковадла знову зможемо стати молотом, та все ж нас мучили сумніви, чи витримає виснажена ще з Фландрії залога це випробування. Я, однак, вірив у мою роту — вона ще ніколи не підводила.

У ніч з 30 листопада на 1 грудня нас посадили на вантажівки. При цьому ми вже зазнали перших втрат: один боєць впустив гранату, яка загадковим чином вибухнула, тяжко поранивши його та ще одного товариша. Ще інший спробував прикинутись божевільним, щоб уникнути битви. Після довгих балачок один підофіцер привів його до тями міцним штурханом під ребра, і тепер ми могли всідати до машин. При цій нагоді я побачив, що роль божевільного тяжко витримувати довго.

Тісно напханими вантажівками ми доїхали майже до самого Бараллю, де годинами чекали наказу в придорожній канаві. Попри холоднечу, я вклався на галявинці й проспав до світанку. Ми налаштувались на наступ, тож були дещо розчаровані, довідавшись, що 225 полк, якому нас підпорядковано, відмовився від нашої підтримки при штурмі. Натомість ми мали стояти напоготові в замковому парку Баралля.

О 9 годині наша артилерія завдала потужних ударів, які між 11:45 і 11:50 переросли в ураганний вогонь. Бурлонський ліс, який через його сильні укріплення не атакували з фронту, а намагались обійти, зник під жовто-зеленими хмарами газу. Об 11:50 ми побачили в бінокль, як на порожньому полі з вирв виринають ланцюги стрільців, тоді як у тилу знімають і переганяють на другу позицію батареї. Німецький летун підпалив у повітрі англійський дирижабль, звідти на парашутах повистрибували дозорці. Те, що наш пілот зробив навколо них ще кілька кіл і обстріляв трасуючими кулями, було для мене знаком, що немилосердність війни зростає.

Додивившись із захопленням цей повітряний бій, за яким спостерігали з висоти замкового парку, ми спорожнили казанок локшини й полягали на замерзлу землю до пообіднього сну. О третій ми дістали наказ підійти до командної ставки полку, схованої в шлюзових камерах висушеного русла каналу. Ми пройшли цей шлях чота за чотою, під слабким розсіяним вогнем. Звідти Сьому і Восьму скерували до командира резервного батальйону, щоб замінити дві роти 225-го. Ті п'ятсот метрів, які належало подолати руслом каналу, лежали під щільною вогневою заслоною. Ми мчали до мети без утрат, збившись в одну тісну груду; велика кількість убитих свідчила, що тут вже не одна рота сплатила криваву данину. Загони підкріплення тиснулись до схилів і були зайняті тим, що в гарячковому поспіху вибивали в мурованих стінах захисні отвори. Оскільки всі місця були зайняті, а сама місцевість як орієнтир притягала на себе вогонь, я завів роту на поле вирв, що лежало трішки правіше, й наказав кожному облаштовуватись там на власний розсуд. У цю мить осколок, лунко дзенькнувши, вдарив у мій багнет. Ми з Теббе, який зі своєю Восьмою пішов за нашим прикладом, підшукали собі підходящу вирву й накрили її плащ-палаткою. Там ми запалили свічку, повечеряли, закурили люльки і, хапаючи дрижаки від холоду, балакали. Теббе, який навіть посеред цього дикого оточення якось примудрявся залишатися денді, розповів довгу історію про одну дівчину, що позувала йому в Римі.

Об одинадцятій я одержав наказ пробратися на колишню передову й зголоситися до командира бойових підрозділів. Я наказав збиратись і повів людей уперед. Все ще били поодинокі потужні снаряди, один з яких, ніби привітання з пекла, розірвався просто перед нами, заповнивши ложе каналу похмурою курявою. Залога змовкла, ніби діставши по потилиці залізним п'ястуком, і, шпортаючись, поспішила за мною через колючі дроти й кам'яні завали. Моторошне відчуття вкрадається в душу, коли крокуєш у нічний час по незнайомій позиції, навіть при несильному вогні; око й слух подразнюють найчудернацькіші омани. Все здається холодним і чужим, мов у зачаклованому світі.

Нарешті ми знайшли місце, де передова вузькою смугою вливалася в канал, і тепер пробиралися переповненими людьми окопами до бойової ставки батальйону. Я увійшов і опинився серед купки офіцерів та зв'язкових: повітря стояло таке, що хоч ножем край. Там я довідався, що наступ на цьому відрізку багато не дав, і його слід продовжити наступного ранку. Настрій у приміщенні вселяв мало певності. Два батальйонні командири завели довгі перемовини зі своїми ад'ютантами. Вряди-годи офіцери спеціального озброєння з висоти своїх лежаків, набитих, як кошики з курми, докидали до розмови якісь зауваження. Від диму сигарет не було чим дихати. Джури намагалися в цій товкотнечі нарізати хліб для свого начальства. Якийсь поранений увірвався до приміщення і викликав тривогу своїм повідомленням про ворожий артилерійський обстріл.

Врешті мені таки вдалось написати наказ про наступ. Я з ротою мав о шостій ранку вирушити Драконовою дорогою, а звідти якомога далі вглибитися у Лінію Зіґфрида. Обидва батальйони позиційного полку мали атакувати справа від нас о сьомій. Ця різниця в часі пробудила в мені підозру, що нагорі не надто вірять в успіх операції, і нам призначили роль піддослідних кроликів. Я висловив заперечення проти цього розведеного наступу й добився, щоб ми підійшли щойно о сьомій. Наступний ранок засвідчив, що ця зміна плану мала неабияке значення.

Оскільки положення Драконової дороги було для мене неясним, я при прощанні попросив карту, але мені відказали, що вона на руки не видається. Я змирився і вийшов на свіже повітря. Під чужим наказом надто не розслабишся.

Я довго блукав із важко спорядженими людьми по позиції, аж поки хтось із чоловіків не виявив у маленькому, відгалуженому вперед і загородженому «іспанським вершником» окопі табличку з напівстертим написом: «Драконова дорога». Увійшовши туди, я вже за кілька кроків зачув гомін чужинських голосів. Тихенько відійшов назад. Я наразився на саме вістря англійського наступального клину, який, вочевидь, чи то з розгубленості, чи з необачності, поводився не надто обережно. Я негайно перекрив траншею одним загоном.

Тут же при Драконовій дорозі була величезна яма, правдоподібно, протитанкова пастка, в якій я зібрав усю роту, щоб пояснити бойове завдання і розподілити чоти на наступ. Мою промову кілька разів перебивали легкі снаряди. Одного разу сліпий снаряд навіть зі свистом влетів у протилежну стінку. Я стояв зверху на краю і при кожному ударі бачив, як низько і ритмічно схиляються освітлені місяцем каски.

Остерігаючись великого випадкового влучання, я відіслав першу й другу чоти назад на позицію, а сам із третьою облаштувався в ямі. Рештки підрозділу, який минулого полудня розмололи на Драконовій дорозі, наганяли на солдатів страх, розповідаючи, що за п'ятдесят кроків окоп загороджує англійський кулемет, і його неможливо обійти. На це ми постановили при першому ж спротиві наскочити зліва й справа на укриття і закидати його променеподібно гранатами.

Нескінченно довгі години чекання провів я в тісній земляній норі, сидячи навпочіпки впритул біля лейтенанта Гопфа. О шостій я підвівся і в тому дивному настрої, що передує будь-якій атаці, зробив останні розпорядження. Тоді з'являється якесь тягуче відчуття в шлунку, перемовляєшся з командирами загонів, намагаєшся жартувати, бігаєш туди-сюди, як на параді перед найвищим командуванням; словом, намагаєшся чимось зайнятися, аби тільки уникнути цих нестерпних думок. Хтось запропонував мені загріту на сухому спирті кружку кави, яка, наче чарами, вернула в мене життя і впевненість.

Рівно о сьомій ми вирушили в узгодженій послідовності довгою шерегою. Драконяча дорога виявилася незайнята; низка порожніх барабанів свідчила, що кулемет, про якого стільки було мови, забрали. Це підняло нам настрій. Ми увійшли в ярок, попередньо я загородив добре обладнаний окоп, що відгалужувався направо, надійним прикриттям. Ярок усе плиткішав, і врешті, коли засірів світанок, ми опинилися на відкритому полі. Ми повернули й увійшли в правий окоп, позначений слідами провального наступу. Дно було вкрите вбитими англійцями та військовим приладдям. Це була Позиція Зіґфрида. Раптом командир ударних загонів, лейтенант Гоппенрат, вихопив з рук бійця рушницю і вистрелив. Він наштовхнувся на англійського вартового, який, пожбуривши кілька гранат, кинувся втікати. Ми пішли далі, але тут же наразились на новий спротив. Ручні гранати летіли з обох боків і лускали з багатократним гуком. Проривні загони пішли в атаку. Міни передавали ланцюжком з рук в руки, снайпери вгніздилися за траверсами, щоби взяти на мушку ворожих метальників, чотні пильнували через загородження, аби не проґавити контратаки, а обслуга легких кулеметів встановлювала їх у сприятливих місцях. Ручними гранатами ми розбивали окоп спереду і прочісували його гвинтівками уздовж. У широкому околі все тепер ожило, цілі рої куль перехрещувалися над нами.

По недовгому бою потойбіч залунали збуджені голоси, і перш ніж ми второпали, що відбувається, до нас уже рушили перші англійці з піднятими руками. Один за одним вони завертали за траверс і під прицілом наших рушниць та пістолетів відстібали пояси. То були самі молоді, кремезні хлопці в новісіньких одностроях. Я пропустив їх з вимогою: «Hands down!»[43] і доручив одному загону відвести їх. Більшість довірливо усміхалися, намагаючись виказати, що не сподіваються від нас нічого нелюдяного. Інші намагалися здобути нашу прихильність, простягаючи пачки сигарет і плитки шоколаду. З усе зростаючою радістю мисливця дивився я на них: ми здобули велетенський улов — шерега не мала кінця. Ми нарахували вже сто п'ятдесят чоловік, а вони все йшли і йшли з піднятими руками. Я зупинив одного офіцера й спитав про подальший перебіг і сили позиції. Він відповідав дуже ввічливо; те, що при цьому стояв струнко, було цілком зайве. Потім він відвів мене до командира роти, пораненого капітана, який перебував у бліндажі неподалік. Я побачив молодого чоловіка приблизно двадцяти шести років, з витонченими рисами обличчя, що стояв з простреленою литкою, спираючись до рами штольні. Коли я представився, він підняв руку, на якій зблиснув золотий ланцюжок, до кашкета, назвав своє ім'я і передав мені свій пістолет. Вже перші його слова показали, що переді мною справжній чоловік. «We were surrounded about»[44]. Йому не терпілося пояснити противнику, чому його рота так стрімко здалася. Ми порозмовляли французькою про різне. Він розказав, що в сусідньому сховищі лежить група німецьких поранених, за якими доглядають його люди. Коли я поцікавився, наскільки міцно лінія Зіґфрида утримується позаду, він ухилився від відповіді. Після того, як я пообіцяв відпустити його та інших поранених, ми попрощалися, потиснувши один одному руки.

Гоппенрат стояв перед штольнею і доповів, що ми взяли близько двохсот полонених. Не так вже й зле для роти у вісімдесят бійців. Виставивши пости, ми розгледілися у здобутій траншеї, в якій було повно зброї та обладнання. На постерунках лежали кулемети, міномети, ручні й мінометні гранати, польові фляги, хутряні камізельки, прогумовані плащі, плащ-палатки, м'ясні консерви, мармелад, чай, кава, какао й тютюн, пляшки з коньяком, інструменти, пістолети, ракетниці, білизна, рукавиці — словом, усе, що тільки можна собі уявити. Як старий вожак ландскнехтів, я оголосив коротку перерву на грабунок, щоб дати бійцям час перепочити й підібрати собі якісь добрі речі. Та й сам не втримався від спокуси замовити собі на вході до штольні невеличкий сніданок і набити люльку хорошим англійським морським тютюнцем, поки шкрябав рапорт командирові батальйону.

Через пів години ми в піднесеному настрої — не заперечуватиму, що англійський коньяк цьому немало посприяв — знову вишикувались і від траверси до траверси взялися пробиратися вздовж Лінії Зіґфрида.

З одного вкопаного в траншею блокгауза по нас ударив вогонь, і ми, щоб розгледітися, вийшли на найближчий постовий поміст. Поки ми обмінювалися кулями з його мешканцями, одного бійця, мов невидимим кулаком, пожбурило на землю. Куля пробила шов його каски й проорала довгу борозну в черепі. Мозок здіймався і опускався в рані від кожного поштовху крові. Попри те, він міг самостійно вертатися назад. Я ще був змушений наказати йому залишити ранець, який він цілковито поважно збирався взяти з собою; я заклинав його йти дуже повільно й обережно.

Я закликав добровольців зламати спротив атакою у відкритому полі. Люди нерішуче перезиралися; і тільки один незґрабний поляк, котрого я завжди мав за недоумка, виліз з окопу й тяжко почалапав просто на блокгауз. На жаль, я забув ім'я цього простого чоловіка, який навчив мене, що ніколи не знаєш людину, доки не побачиш її в небезпеці. Отож тепер вже й фенрих Нойперт зі своїм загоном вибрався на барикаду, в той час як ми рушили траншеєю. Англійці випустили кілька пострілів і дременули, залишивши блокгауз напризволяще. Один зі штурмовиків повалився на бігу, всього за кілька кроків до мети, лицем до землі. Він дістав один з тих пострілів у серце, від яких вбитий простягається й лежить, ніби вві сні.

Намагаючись пробитися далі, ми наразилися на запеклий захист невидимих метальників гранат. У цій тривалій рубанині нас знову відтіснили до самого блокгаузу. Там ми й забарикадувалися. І ми, й англійці залишили на тому відрізку траншеї кілька мерців. На жаль, був серед них і підофіцер Мевіус, якого я тієї реньєвільської ночі оцінив як мужнього бійця. Він лежав обличчям у кривавій калюжі. Перевернувши його, я побачив велику діру в чолі — допомога тут була вже зайва. Я саме перемовлявся з ним, аж тут зненацька на якесь питання не дістав відповіді. Коли за кілька секунд я зайшов за траверсу, за якою він зник, він лежав уже мертвий. В цьому було щось моторошне.

Після того, як противник теж трохи відступив, зав'язалася запекла перестрілка, в якій поставлений за п'ятдесят метрів перед нами кулемет Льюїса змусив нас пригнути голови. Легкий кулеметний вогонь у відповідь з нашого боку ознаменував початок двобою. Півхвилини два кулемети, обсипувані кулями, торохтіли один в одного. А тоді наш навідник, єфрейтор Мотулло, завмер із простреленою головою. Хоча мозок стікав йому лицем аж до самого підборіддя, він усе ще зберігав ясність розуму, коли ми несли його до найближчої штольні. Мотулло, старший чоловік, належав до тих людей, які ніколи ні до чого не зголошувалися добровільно; та коли він вже стояв за своїм кулеметом, як я спостеріг, прикипівши поглядом до його обличчя, то попри черги, що порскали довкола, не опускав голову ані на міліметр. На моє запитання, як він почувається, він ще спромігся відповісти зв'язними фразами. Я мав враження, що смертельна рана взагалі не завдає йому страждань, ба, він навіть не підозрює про неї.

Поступово все трохи вгамувалося, оскільки й англійці працювали над барикадою. О дванадцятій з'явилися капітан фон Бріксен, лейтенант Теббе й лейтенант Фойґт; вони привітали мене з успіхами роти. Ми сиділи в блокгаузі, снідали англійськими харчами й обговорювали становище. Поміж тим я вигуками вів перемовини з приблизно двадцятьма п'ятьма англійцями, чиї голови виринули з окопу за сто метрів попереду і які, вочевидь, хотіли здатися. Та коли я піднявся на укриття, мене десь з-поза них обстріляли.

Раптом на барикаді зчинився рух. Полетіли гранати, затріскотіли гвинтівки, затарахкали кулемети. «Ідуть! Ідуть!» Ми пострибали за мішки з піском і відкрили вогонь. Один з моїх, єфрейтор Кімпенгаус, вискочив у розпал бою на барикаду й доти стріляв у ворожий окоп, поки його не змели два важкі поранення в руку. Я запримітив собі цього героя моменту й мав радість через чотирнадцять днів привітати його із Залізним Хрестом.

Щойно ми повернулися з цієї інтермедії до сніданку, як знову вибухнув несамовитий галас. То був саме один з тих дивовижних випадків, коли становище змінюється зненацька геть непередбачуваним чином. Галас цей спричинив заступник офіцера лівого сусіднього полку, який хотів налагодити сполучення з нами й був окрилений нестримним бойовим запалом. Сп'яніння, здавалось, роздмухало його вроджену сміливість до шалу. «Де ті томмі? Бити цих псів! Вперед, хто за мною?» В своїй люті він пробив нашу прекрасну барикаду й кинувся вперед, прокладаючи собі шлях грімкими гранатами. Поперед ним по траншеї ковзали його ординарці й добивали з рушниць тих, кому вдалося втекти від вибухівки.

Мужність і особиста відвага завжди надихають. Нас теж охопив кураж і, вхопивши по кілька гранат, ми кинулися наввипередки у цей безоглядний штурм. Вже незабаром я був серед тих, хто мчав уздовж позиції. Та й інші офіцери, а за ними й стрільці моєї роти, не змусили себе довго впрошувати. Ба навіть капітан фон Бріксен, командир батальйону, опинився зі своєю рушницею у перших рядах і стяв понад нашими головами не одного ворожого гранатометника.

Англійці захищалися з усіх сил. Боролися за кожну поперечину. Чорні м'ячики міллівських гранат перехрещувалися в повітрі з нашими — з держаками. За кожною здобутою поперечиною ми натрапляли на трупи або тіла, що сіпалися в агонії. Вбивали одне одного, навіть не бачачи. Втрати були й у нас. Біля ординарця на землю впав шматок заліза, від якого чоловік вже не міг ухилитися; він повалився, а його кров з численних ран цідилася на глину.

Перестрибнувши через його тіло, ми кинулися вперед. Громовий гуркіт позначав наш шлях. Сотні очей у цій мертвій місцевості видивлялися з-за гвинтівок та кулеметів за мішенями. Наші лінії залишилися далеко позаду. З усіх боків летіли снаряди, свистіли біля наших касок або з різким тріском розбивались об край окопу. Щоразу, коли над лінією обрію злітала яйцеподібна грудка металу, око пильнувало її з тією зіркістю, на яку людина здатна лише перед лицем смерті. В цю мить очікування треба було встигнути знайти місце, звідки би добре проглядалося усе небо, бо тільки на його блідому тлі важке рифлене залізо смертельних яєць вирисовувалось достатньо чітко. А тоді шпурляти самому й стрибати вперед. Погляд ледве ковзав по скорченому тілу противника; цей був уже поза грою, починалася нова дуель. Перестрілка ручними гранатами нагадує фехтування на рапірах: тут треба стрибати, як у балеті. Це найсмертельніший з поєдинків, який закінчується тільки тоді, коли один із супротивників злітає у повітря. Іноді трапляється, що й обидва.

У ці хвилини я міг без жодного остраху дивитися на мерців, через яких доводилося перескакувати. Всі вони лежали в розслаблених, розкинутих позах, властивих для миті, коли життя покидає тіло. Стрибаючи отак, я одночасно сперечався із тим заступником офіцера, який виявився правдивим відчайдухом. Він претендував на першість і вимагав від мене, щоб я не кидав сам, а тільки подавав йому набої. Поміж короткими, застрашливими вигуками, якими налагоджують працю і звертають увагу на дії противника, я іноді чув його голос: «Ось там, кидає! Я був інструктором навчальних штурмових батальйонів!»

Відгалужену направо траншею зачищали люди 225 полку, які йшли за нами. Затиснуті в лещата англійці намагались утекти чистим полем і падали під вогнем, що негайно накрив їх зусібіч.

Та й іншим на позиції Зиґфрида, яким ми вже наступали на п'яти, стало гаряче. Вони намагалися втекти сполучною траншеєю, що завертала праворуч. Ми вискочили на спостережні пости, й від видовища, що звідти відкрилося, у нас вихопився дикий крик тріумфу: траншея, якою вони збиралися втекти, повертала вигнутим крилом ліри знову до нашої, так що в найвужчому місці віддаль не перевищувала десяти кроків. Тобто, їм доведеться ще раз пройти повз нас. З висоти свого спостережного пункту ми бачили каски англійців, що аж шпорталися від поспіху й збудження. Я метнув гранату під ноги переднім, вони різко зупинилися й заклинили тих, що бігли позаду. Почалася жахлива тиснява; гранати мелькотіли в повітрі, мов сніжки, огортаючи все молочно-білим димом. Знизу нам подавали все нові й нові набої. Поміж збитими в купу англійцями зблискували спалахи, здіймаючи в повітря клапті й каски. Крики люті мішалися з криками жаху. З вогнем перед очима, ми вистрибнули на край траншеї. Гвинтівки всієї місцевості націлились на нас.

Посеред цієї колотнечі мене, наче ударом молота, звалило на землю. Оговтавшись, я здер з голови каску і, на превеликий переляк, побачив у ній дві великі діри. Фанен-юнкер Морманн, який кинувся на допомогу, заспокоїв мене запевненням, що на потилиці видно лише криваву подряпину. Куля, випущена здалеку, пробила каску й черкнула по голові. Напівоглушений, я з похапцем накладеною пов'язкою пошкандибав назад, подалі від палаючого осердя битви. Тільки-но я перейшов найближчу поперечину, як до мене ззаду підскочив якийсь боєць і випалив, що на цьому місці щойно був застрелений в голову Теббе.

Ця звістка мене доконала. Прекрасний друг, людина високих якостей, з яким я роками ділив радощі, горе й небезпеки і який ще хвилину тому перекинувся зі мною жартівливим слівцем, знайшов свій кінець через якийсь крихітний шматочок свинцю! Я відмовлявся у це повірити; і тим не менш, на жаль, це була правда.

Водночас на цьому смертоносному відрізку траншеї спливли кров'ю всі підофіцери й добра третина моєї роти. Постріли в голову сипались градом. Загинув і лейтенант Гопф, уже старший чоловік, вчитель за фахом, німецький наставник в найкращому розумінні цього слова. Обидва мої хорунжі, як і багато інших, дістали поранення. І все ж сьома рота під командуванням лейтенанта Гоппенрата, останнього ротного офіцера, утримувала здобуту позицію, аж поки не підійшла заміна.

Серед усіх бентежних моментів війни жоден не в змозі зрівнятися із зустріччю двох командирів ворожих ударних загонів поміж вузьких глиняних стін окопу. Тут нема вже ні відступу, ні пощади. Це знає кожен, хто бачив їх у їхнім царстві — цих володарів окопу з суворими, рішучими обличчями, відважних до нестями, що плавно й спритно пересуваються вперед-назад, з гострими, кровожерними очима, — мужі, гідні своєї години, не згадані в жодних зведеннях.

На зворотному шляху я затримався біля капітана фон Бріксена, який іще з кількома людьми вів вогонь по ряду голів, що вивищувались понад краєм сусідньої паралельної траншеї. Я став між ним та якимось іншим стрільцем і спостерігав, куди поціляють кулі. В тому сновидчому настрої, що приходить на зміну больовому шоку, я навіть не подумав, що моя пов'язка мерехтить здалека, як білий тюрбан.

Раптом якийсь вибух перед чолом знов пожбурив мене на дно окопу, а очі засліпило кров'ю, що потекла зверху. Водночас упав і заквилив боєць поруч зі мною. Постріл у голову крізь каску й скроню. Капітан уже злякався, що в один день втратив і другого командира роти, однак при ближчому розгляді виявив лише дві поверхневі дірки на межі волосяного покрову. Їх могли спричинити або розірваний снаряд, або осколки від каски пораненого. Цей поранений, з яким ми носили в тілі метал одного й того ж снаряду, відвідав мене після війни; він був робітником на цигарковій фабриці й внаслідок цього поранення зробився хворобливий і дивакуватий.

Ослаблений новою втратою крові, я приєднався до капітана, що повертався до свого командного пункту. Бігцем долаючи сильно обстрілюваний край села Мювре, ми дісталися до бліндажа в руслі каналу, де мені перев'язали голову й вкололи заштрик від правця.

По обіді я сів у вантажівку й поїхав у Леклюз, де за вечерею склав донесення полковнику фон Оппену. Майже у напівсні, але в пречудовому настрої спорожнивши з ним пляшку вина, я попрощався і, після такого несамовитого дня, з відчуттям виконаної роботи, кинувся в ліжко, постелене моїм вірним Фінке.

Ще через день до Леклюза добрався й батальйон. 4 грудня командир дивізії генерал фон Буссе виголосив перед діючими батальйонами промову, в якій особливо відзначив сьому роту. Я провів її повз нього парадним строєм і з забинтованою головою.

З повним правом я міг пишатися своїми людьми. Заледве вісімдесят чоловік, ми захопили довжелезну ділянку траншеї, здобули значну кількість кулеметів, мінометів та різних набоїв, взяли двохсот полонених. Я з радістю оголосив цілу низку підвищень і нагород. Так лейтенант Гоппенрат, командир ударних загонів, фенрих Нойперт, що атакував блокгауз, а також відважний захисник барикад Кімпергауз прикріпили собі на груди чесно заслужений Залізний Хрест першого ступеня.

Своє вже п'яте, подвійне поранення я не спішив лікувати в лазареті, давши йому заживати в часі різдвяної відпустки. Подряпина на потилиці швидко загоїлася, осколок на чолі заріс, склавши товариство двом іншим, які ще з Реньєвілю сиділи в лівій руці та мочці. В цей же час мене зненацька заскочив лицарський хрест ордену Дому Гогенцоллернів, висланий мені навздогін.

Цей оправлений золотом хрест і срібний кубок з написом «Переможцеві Мевра», який мені вручили три інші ротні командири нашого батальйону, є моїми пам'ятками про подвійну битву під Камбре, яка увійде в історію як перша спроба подолати новими методами смертельну тяжкість позиційної війни.

Привіз я з війни й прострелену каску, яку зберігав як противагу до іншої, що була на старшому лейтенантові індійських уланів, коли той вів проти нас свої загони.