ВЕЛИКА БИТВА

Батальйон розмістили в Брюнемонському замку. Нам повідомили, що в ніч на 19 березня ми маємо вийти вперед і стати напоготові у штольнях на полі неподалік від Каньїкуру: вранці 21 березня 1918 р. починався великий наступ. Полк мав завдання прорватися між селами Екуст-Сен-Мен та Норей і за перший день дійти до Морі. Ця місцевість була нашим етапом ще в часи позиційних боїв під Монші, тож ми її добре знали.

Я вислав наперед лейтенанта Шмідта, якого ми через лагідну вдачу називали не інакше, як «Шмідтик», оскільки він мав забезпечити проживання роти. У визначену годину ми вийшли маршем з Брюнемону. На роздоріжжі, де на нас чекали провідні загони, роти розділилися і рушили променями вперед. Коли ми вже опинилися на висоті другої лінії, де мали розташуватися, раптом з'ясувалося, що наші провідники помилилися. Почалося блукання ледь освітленою, поораною безліччю вирв місцевістю і випитування в інших, так само розгублених загонів. Аби остаточно не виснажити залогу, я наказав зупинитися і вислав на різні боки провідників.

Загони поскладали рушниці стіжком і згромадились у велетенській вирві, а ми з лейтенантом Шпренґером сиділи на краю меншої, звідки, наче з балкону, можна було споглядати у великий кратер. Вже якийсь час приблизно за сто кроків від нас спалахували поодинокі вибухи снарядів. Наступний упав уже зовсім близько; осколки заляскали об глиняні стіни. Хтось зойкнув і стверджував, що його поранило в ногу. Обмацуючи його заболочений чобіт у пошуках вхідного отвору, я крикнув загонам, аби розосередились у довколишніх вирвах.

І тут десь високо в повітрі знову засвистіло. У всіх нас щось стислося всередині: летить сюди! А тоді рвонув оглушливий, несамовитий вибух — снаряд вдарив просто посеред нас.

Напівоглушений, я підвівся. З величезної ями палаючі кулеметні стрічки випромінювали яскраво-рожеве сяйво. Воно освітлювало клуби диму, що струменів з вибоїни, в якій катулялася купка обвуглених тіл і тіні вцілілих, що розбігалися на всі боки. До цього всього лунали багатоголосі, страхітливі — зойки болю й крики по допомогу. Те копошіння темної маси у глибині задимленого, розжареного казана розверзло на мить найглибше дно жахіття.

Після миті заціпеніння й жаху я зірвався на ноги й побіг, разом з усіма іншими, навмання у ніч. Щойно у вирві, в яку полетів сторчголов, я взагалі збагнув, що сталося. Нічого не чути, не бачити — тільки подалі звідси, геть, у непроглядну темінь! — Але ж люди! Я мусив про них подбати, мені ж їх довірили. — Я змусив себе повернутися на те страшне місце. Дорогою я зустрів стрільця Галлера, який під Реньєвілем здобув трофейний кулемет, і пішов разом з ним.

Поранені все ще видавали жахітні крики. Декотрі, впізнавши мій голос, підповзали до мене й жалібно скавуліли: «Пане лейтенант, пане лейтенант!» Один з моїх улюблених новобранців, Ясінскі, якому осколок роздробив стегно, міцно вчепився мені в ноги. Проклинаючи власну безпомічність, я безпорадно поплескав його по плечу. Такі миті назавжди закарбовуються в пам'яті.

Довелося полишити нещасних на останнього ще живого санітара, аби вивести жменьку вцілілих, що зібралися довкола мене, з цієї небезпечної ділянки. Ще півгодини тому я очолював боєздатну роту, а тепер з кількома цілковито прибитими людьми блукав окопними лабіринтами. Безвусий юнець, який ще кілька днів тому під кпини товаришів плакав на навчальному плацу через непідйомні ящики з амуніцією, тепер без жодних нарікань тягнув на собі цей тягар, вирятуваний з цього жахливого виступу. Це спостереження доконало мене. Я кинувся на землю і зайшовся в судомних схлипах, а мої люди понуро стояли довкола.

Намарно проносившись отак кілька годин, під вибухами снарядів, по траншеях, де вода й грязюка стояли по кісточки, ми, виснажені до смерті, забились у ніші, видовбані в стінах для боєприпасів. Фінке вкрив мене своєю ковдрою; та я все одно не міг зімкнути очей і, курячи сигари, з почуттям цілковитої відстороненості, чекав, коли нарешті засвітає.

Перше ж світло дня відслонило неймовірний рух на кратерному полі. Незліченні загони намагалися дістатися до своїх укриттів. Артилеристи тягнули снаряди, мінометники — свої візки, зв'язківці й сигнальники прокладали проводи. То була справжня ярмаркова метушня під самим носом у ворога, який незбагненним чином, здавалось, нічого не помічав.

Нарешті я натрапив на командира кулеметної роти, лейтенанта Фалленштайна, старого фронтового офіцера, який міг показати нам місце призначення. Його перші слова були: «Чоловіче, та що з Вами? Ви геть жовтий на лиці». Він вказав мені на велику штольню, повз яку ми пробігли вночі, мабуть, разів з десять, і там я застав Шмідтика, котрий нічого ще не знав про нашу біду. Були тут і наші провідники. Відтоді завжди, коли ми мали зайняти нову позицію, я особисто і з найбільшою ретельністю добирав провідників. На війні дістаєш добру науку, але платня за неї дуже висока.

Поселивши своїх супутників, я вирушив до місця жахіття минулої ночі. На його вигляд кров стигла в жилах. Навколо випаленого місця удару лежало зо двадцять обвуглених трупів, розшматовані майже всі до невпізнання. Декотрих з полеглих нам довелося пізніше подати як зниклих безвісти, оскільки від них нічого не залишилося.

Солдати з сусідніх відрізків були зайняті тим, що витягали з цього жахливого звалища залиті кров'ю речі полеглих і обшукували їх в надії на якусь здобич. Я негайно ж їх відігнав і дав своєму зв'язковому завдання позбирати гаманці та цінні речі, щоб потім переслати їх родинам. Щоправда, наступного дня, під час штурму, їх довелось викинути.

На мою радість, із поблизької штольні вийшов Шпренґер з групою людей, що там ночували. Я наказав з'явитися командирам роїв і з їхніх рапортів встановив, що тепер ми налічуємо шістдесят трьох бійців. А ще вчора ввечері в пречудовому настрої вирушив із понад ста п'ятдесятьма! Мені вдалося виявити двадцятьох загиблих і понад шістдесят поранених, з яких пізніше багато померли від ран. Для цих пошуків знадобилося чимало вилазок по окопах і вирвах, але вони давали змогу хоч трохи відволіктись від невідступних видінь.

Єдиною слабкою розрадою було те, що все могло бути ще гірше. Скажімо, стрілець Руст опинився так близько до місця падіння снаряда, що ремінці його скринь з амуніцією загорілися. Підофіцер Пеґґау стояв між двома товаришами, яких розірвало на шматки, натомість сам він не дістав ані найменшої подряпини; щоправда, вже наступного дня йому таки судилося розпрощатися з життям.

Решту дня ми провели в пригніченому настрої, весь час переважно проспавши. Мене часто викликали до командира батальйону, бо знову й знову треба було проводити наради про наступ. У міжчасі я, лежачи на койці, балакав з обома своїми офіцерами про якісь другорядні речі, лиш би втекти від гнітючих думок. Найголовніший висновок, до якого ми дійшли: Гірше смерті, дякувати Богу, нічого не буде! Ті кілька слів, якими я силкувався збадьорити людей, що мовчки скоцюрбилися на східцях штольні, здається, не дали особливого ефекту. Та й я не був налаштований на підбадьорювання.

О десятій вечора зв'язковий приніс наказ висуватися на передову. Пустельний звір, якого витягають з нори, або матрос, у якого з-під ніг вислизає рятівна дошка — щось подібне відчували й ми, змушені розлучитися з нашою надійною, теплою штольнею і виходити в непривітну ніч.

А там уже панував неспокій. Під жорстким шрапнельним вогнем ми перебігли через Траншею Фелікса й без втрат добрались до передової. Поки ми внизу петляли окопами, понад нашими головами по мостах вже просувалася на передові позиції артилерія. Полк, у складі якого ми мали виступити передовим батальйоном, отримав у призначення дуже вузький відрізок. Всі штольні вмить переповнилися людьми. Ті, що не вмістилися, довбали собі нори в стінах траншей, щоб мати хоч якийсь прихисток від артилерійського вогню, очікуваного перед наступом. Після довгих пошуків і метань кожен знайшов собі якусь нору. Капітан фон Бріксен ще раз зібрав на нараду командирів рот. Ми востаннє звірили годинники й розійшлися, потиснувши на прощання один одному руку.

В очікуванні 5:05 — часу, коли мала початись артилерійська підготовка, — я підсів до двох своїх офіцерів на сходах штольні. Настрій дещо поліпшився, бо не було дощу, а зоряна ніч обіцяла сухий ранок. Ми провели цей час за курінням і балачкою. О третій поснідали й пустили колом флягу. В перші ж ранішні години ворожа артилерія пожвавилася настільки, що ми вже побоювались, чи англійці, бува, чогось не пронюхали. Кілька стосів боєприпасів, розподілених по місцевості, злетіло в повітря.

Незадовго до початку наступу по радіо передали таке: «Й. В. кайзер і Гінденбурґ виїхали до театру бойових дій». Це повідомлення привітали оплесками.

Стрілка посувалась усе далі; ми відраховували останні хвилини. Нарешті вона сягла 5:05. Зірвався ураган.

Вогненна завіса, під супровід різкого, нечуваного реву, зметнулась увись. Несамовитий грім, що у своїх розкатах поглинув навіть найважчі постріли, потряс землю. Велетенське нищівне ревище незчисленних гармат у нас за спиною було таким страхітливим, що навіть найбільші битви з усіх, відбутих нами досі, здавалися в порівнянні з цим дитячою забавкою. Те, на що ми навіть не сміли сподіватися, сталося: ворожа артилерія змовкла; цей потворний удар доконав її. Ми не могли вже всидіти в штольнях. Стоячи на укриттях, ми зачаровано споглядали вогненну стіну, з вежу заввишки, затягнену валами криваво-червоних хмар.

Насолодитись цим видовищем нам завадили сльози й сильна печія в слизових. Нагнані зустрічним вітром випари наших газових снарядів накрили нас сильним запахом гіркого миґдалю. Я з занепокоєнням спостеріг, що деякі бійці почали кашляти й душитися, і врешті-решт, зривали з лиця протигази. Тому я спробував утамувати перший кашель й затримати дихання. Поступово випари розвіялися, і ми змогли зняти протигази.

Світало. За нами невблаганно наростав несамовитий рев, хоча, здавалося, він вже давно сягнув межі можливого. Перед нами постала непроглядна стіна диму, пороху й газів. Люди, що поспішали повз нас, гарчали нам на вухо якісь радісні заклики. Піхотинці й артилеристи, сапери й зв'язківці, прусаки й баварці, офіцери й рядовий склад — всі були в захваті від стихійної моці нашого вогняного штурму і вже ледве могли дочекатися 9:40, щоби вступити в бій. О 8:25 заговорили наші важкі міномети, що масово стояли напоготові за передньою траншеєю. Ми бачили, як в повітрі, описуючи високі дуги, пролітають велетенські двоцентнерові міни й падають по тому боці з вулканічними вибухами. Їх розриви тягнулися ланцюгом кратерних вивержень.

Здавалося, навіть закони природи втратили чинність. Повітря мерехтіло, як у дні літньої спеки, а в його змінній щільності витанцьовували вгору-вниз тверді предмети. Обриси тіней шугали крізь димовиння. Гуркіт стояв абсолютний, його вже не було чути. Лише можна було неясно розгледіти, як тисячі тилових кулеметів навмання зметають свої свинцеві роїща.

Остання година артпідготовки була небезпечнішою за чотири попередні, коли ми могли без остраху рухатись по укриттю. Ворог задіяв важку батарею, яка снаряд за снарядом закидала наш переповнений окоп. Рятуючись від них, я подався вліво й наштовхнувся на ад'ютанта, лейтенанта Гайнса, який шукав лейтенанта фон Золемахера: «Йому негайно треба перебрати командування батальйоном — капітан фон Бріксен щойно загинув». Приголомшений цією жахливою звісткою, я пішов назад і заліз у глибоку нору. Але за цей короткий шлях уже встиг усе забути. Я бродив, наче вві сні, як крізь негоду в глибокому сновидінні.

Перед моєю норою стояв підофіцер Дуєзіфкен, соратник з Реньєвілю, і благав вийти в окоп, бо від найменшого струсу мене могло засипати брилами землі. Вибух перебив його на півслові: з відірваною ногою він повалився на землю. Будь-яка поміч тут була вже марна. Перестрибнувши через нього, я кинувся вправо, де заповз у нору, в якій вже переховувалися два сапери. Вузьким кільцем навколо нас розривалися важкі снаряди. Раптом з білої хмари зметнулися вихором чорні грудки землі; вибух потонув у загальному ревищі. На відрізку траншеї зліва розірвало трьох людей з моєї роти. Один з останніх снарядів, до того ж сліпий, забив бідолашного Шмідтика, який сидів на сходах штольні.

Ми зі Шпренґером стояли, не відводячи погляду від годинника, й чекали на велику мить. Навколо згромадилися рештки роти. Жартами найпростацькішого штибу нам вдалося їх трошки розвеселити та відволікти. Лейтенант Маєр, що саме в цю мить визирнув із-за поперечини, пізніше казав мені: від був переконаний, що ми збожеволіли.

О 9:10 офіцерські патрулі, що мали охороняти нашу розстановку, вийшли з траншеї. Оскільки протилежні позиції лежали на віддалі більше восьмиста метрів, нам ще під час обстрілу потрібно було вийти й залягти на нічийній землі так, щоб одразу о 9:40 заскочити в першу ворожу лінію. Тож за кілька хвилин ми зі Шпренґером, а за нами й ціла рота, також видряпалися на бруствери.

«Ну, зараз вам сьома покаже, на що здатна!» «Мені тепер море по коліно!» «Помстимось за Сьому роту!» «Помстимось за капітана фон Бріксена!» Ми вихопили пістолети й перескочили через дріт, через який нам назустріч уже пробиралися перші поранені.

Я роззирнувся на всі боки. Цей народоділ являв собою особливе видовище. У вирвах перед ворожою траншеєю, яку знову й знову накривало вогняним шквалом, на неозорому фронті причаїлися, позбивавшись у купки рот, штурмові батальйони. На вид скупчення таких велетенських мас успіх прориву здавався мені певним. Та чи вистачить у нас сили розколоти й нищівно порвати ворожі резерви? Безумовно, я на це сподівався. Остаточна битва, вирішальний наступ, здавалося, настали. Тут важиться доля народів, тут ідеться про майбутнє світу. Я переживав усе значення цієї години, і, думаю, кожен тоді відчував, як все особисте відступає на задній план і зникає страх.

Настрій був дуже особливий, розпалений найвищою напругою. Офіцери стояли струнко й збуджено обмінювались жартами. Я бачив Золемахера посеред його невеличкого штабу: неначе мисливець, що в холодний день чекає на гони, він стояв, у шинелі, тримаючи в руці довгу люльку з зеленою голівкою. Ми по-братерськи помахали один одному. Часто важкі міни падали поруч, здіймаючи земляні фонтани заввишки з дзвіницю, і обсипали застиглих в чеканні, та ніхто з них навіть голови не пригнув. Грім битви стояв такий, що розум затьмарювався.

За три хвилини до атаки Фінке поманив мене повною флягою. Я добряче приклався. Так, ніби воду пив. Тепер бракувало тільки бойової сигари. Тричі ударною хвилею гасило сірник.

Велика мить настала. Вогняний вал накотився на перші окопи. Ми пішли в наступ.

Гнів налетів, як буря. Вже, мабуть, полягли тисячі. Це було відчутно; хоча вогонь тривав, він, здавалося, пригас, ніби втрачав свою владну силу.

Нічийна земля була щільно заповнена нападниками, що поодинці, маленькими групками або гурмою крокували на вогняну завісу. Вони не бігли, вони теж не шукали укриття, коли між ними здіймалися височенні, як дзвіниці, стовпи вибухів. Тяжко, але невблаганно насувалися вони на ворожу лінію. Здавалося, вони забули про свою вразливість.

Посеред цих урухомлених мас водночас було самотньо; усі з'єднання змішалися. Я втратив з очей своїх; вони розчинилися, мов хвиля в прибої. Лише Фінке й однорічник на ймення Гааке були при мені. Права рука стискала руків'я пістолета, ліва — бамбуковий гарапник. Хоч мені було дуже гаряче, я був у довгій шинелі й, відповідно до припису, в рукавичках. Поступово нас розбирала скажена лють. Всевладне бажання вбивати окрилювало мої кроки. Злоба вичавлювала з очей гіркі сльози.

Несамовита воля до знищення, що нависла над Вальштаттом, загусала в мозку й занурювала його в червоний туман. Схлипуючи й затинаючись, ми вигукували один одному якісь безладні фрази, і сторонньому глядачеві цілком могло би подуматись, що нас переповнює надмір щастя.

Без зусиль ми пройшли крізь пошматовану плутанину дротів і одним махом перестрибнули через першу траншею, яку вже ледь можна було розпізнати. Хвиля наступу, наче хоровод привидів, танцювала над пласкою западиною крізь білі, валкі випари. Противника тут вже не було.

Всупереч сподіванням, з другої лінії нам назустріч заторохтів кулемет. Ми з супутниками заскочили до якоїсь вирви. Секундою пізніше страшенно рвонуло, і я повалився долілиць. Фінке схопив мене за комір і перевернув на спину: «Пан лейтенант поранений?» Нічого не трапилося. У новобранця була дірка в плечі, він, стогнучи, стверджував, що куля влучила йому в спину. Ми здерли з нього форму й перев'язали. Довга борозна вказувала, що в край вирви на рівні наших облич влучила шрапнель. Диво, що ми залишилися живі. У них там ще було сил більше, ніж ми собі думали.

Тим часом нас перегнали інші. Ми кинулися за ними, полишивши пораненого на його долю, але встромивши попередньо біля нього в землю патик зі шматком білої марлі — знак для санітарів, що йшли за хвилею штурмовиків. Трохи зліва попереду з імли виринув могутній залізничний насип ділянки Екуст — Круазіль, через який треба було перейти. Зі вбудованих амбразур і штольневих вікон валив такий щільний рушничний та кулеметний вогонь, ніби висипали повний лантух гороху. Вогонь був прицільний.

Десь уже подівся й Фінке. Я йшов яром, на схилах якого зяяли увім'яті бліндажі. Люто крокував я вперед чорною, зритою землею, яка ще парувала ядушними газами від наших снарядів. Я був сам-один.

І тут я угледів першого ворога. Якась постать у брунатному однострої, очевидно, поранений, сиділа посеред розгаратаної яруги, скорчившись і спираючись на руки, кроків за двадцять переді мною. Ми помітили один одного, коли я вийшов з-за повороту. Я бачив, як на мою появу він скулився і витріщився на мене широко розкритими очима, поки я, ховаючи лице за пістолетом, повільно й зловісно наближався. Назрівала кривава розправа без свідків. Справжнім спасінням було нарешті запопасти живого ворога. Я приставив цівку до скроні спаралізованого від страху чоловіка, другою рукою схопив і притягнув його за мундир, на якому висіли ордени та відзнаки. З жалібним стогоном він запустив руку в кишеню і витягнув замість зброї світлину, яку підніс мені під очі. Це був його портрет в колі великої родини, на літній терасі.

То було, як заклинання з якогось минулого, неймовірно далекого життя. Пізніше я вважав великим щастям, що тоді відпустив його й кинувся далі. Саме цей чоловік не раз являвся мені уві сні. Це давало надію, що він побачив-таки знову свою вітчизну.

Зверху в яр зістрибнули люди з моєї роти. Мені було нестерпно гаряче. Я здер із себе шинель і пожбурив її геть. Ще пам'ятаю, як кілька разів енергійно вигукнув: «А зараз лейтенант Юнґер скине шинель», на що стрільці аж заходились від реготу, так ніби я говорив щось неймовірно дотепне. Зверху всі бігли по укриттю, анітрохи не зважаючи на кулемети, що строчили з відстані чотирьохсот кроків. Я теж, як в чаду, кинувся на вогнедишний залізничний насип. В одній із вирв наскочив на постать у брунатному вельветі, яка стріляла з пістолета. То був Кіус, що перебував у схожому настрої і замість привітання тицьнув мені пригорщу набоїв.

З цього я роблю висновок, що прорив у смугу вирв наразився на спротив, бо перед штурмом я напхав у кишені добрячий запас пістолетних набоїв. Правдоподібно, тут угніздилися залишки викинутої з передових окопів залоги, і тепер вони виринали серед нападників у різних місцях. Втім, на цьому відтинку подій пам'ять мені відмовляє. В кожному разі, я здолав цю смугу без поранень, хоча тут, окрім перехресного вогню з вирв, роями, без розбору своїх і чужих, літали ще й кулі з насипу. В них там були якісь просто невичерпні запаси амуніції.

Отож, наша увага зосередилася на укріпленому насипі, що грізним валом нависав попереду. На розритому снарядами полі, яке відділяло нас від нього, були сотні англійців. Частина їх ще намагалася дістатися насипу, частина вже встряла в рукопашний бій.

Пізніше Кіус розказував мені подробиці, які я слухав з відчуттям, що буває, коли хтось третій розповідає про твої зухвалі витівки, вчинені на п'яну голову. Так, до прикладу, він гранатами гнав по траншеї якогось англійця. А коли гранати скінчилися, продовжував переслідування — «щоб тримати противника на бігу» — грудками землі, в той час як я стояв зверху на укритті й аж за боки хапався від реготу.

За такими-от пригодами, самі того не помітивши, ми дістались до насипу, який безперервно, мов невтомна машина, метав вогонь. З цього місця — а саме від усвідомлення надзвичайно сприятливого для нас становища — мої спогади знов поновлюються. Нас навіть не зачепило, і тепер, оскільки ми підійшли впритул, насип із перешкоди перетворився на захист. Наче прокидаючись з глибокого сну, я бачив, як по розбитому полю наближаються до нас німецькі каски. Сталевим посівом проростали вони зі зораної вогнем землі. Водночас я усвідомив, що прямо біля моєї ноги із завішеної мішковиною амбразури штольні визирає дуло станкового кулемета. Гуркіт стояв такий, що лише за тремтінням цівки можна було розпізнати, що він стріляє. Отож, оборонець був від нас лише на відстані витягнутої руки. В цій безпосередній близькості до ворога полягала наша безпека. І його погибель. Гаряча пара здіймалась від кулемета. Мабуть, він поцілив уже багатьох і косив усе далі. Дуло лиш ледь-ледь пересувалося; вогонь був прицільний.

Я заворожено дивився на цей гарячий, вібруючий шматок заліза, який сіяв смерть і мало не зачіпав мені ногу. А тоді вистрелив через тканину. Якийсь боєць, що виринув коло мене, зірвав її і пожбурив в отвір гранату. Струс і білувата хмарка, яка здійнялася звідти, засвідчили дію. Засіб грубуватий, зате надійний. Цівка вже не рухалася, зброя замовкла. Ми побігли вздовж схилу, обробляючи в такий самий спосіб інші отвори, і таким чином виламали кілька ланок з хребта оборони. Я підняв руку, щоб дати знак своїм, чиї постріли з безпосередньої близькості уже свистіли нам повз вуха. Вони радісно замахали у відповідь. Отож, ми одночасно із сотнями інших вибралися на насип. Уперше в цій війні я побачив, як одна маса зіштовхується з іншою. На задньому схилі насипу англійці утримували два окопи, споруджені терасами. Зав'язалася перестрілка на віддалі всього кількох метрів, дугою полетіли вниз гранати.

Я стрибнув у перший окоп; кинувся за найближчу поперечину й налетів на англійського офіцера. Він був у розстібнутому мундирі, з розхристаною нашийною хусткою; я вхопив його й жбурнув на мішки з піском. За мною виринула сива голова якогось майора, який крикнув: «Прикінчи собаку!»

Це було зайве. Тепер я взявся за нижній окоп, що аж кишів англійцями. Тут виглядало, як кораблетроща. Одні метали «качині яйця», інші стріляли з кольтів, більшість кинулися навтьоки. Тепер перевага була на нашому боці. Я, немов уві сні, все тиснув на гачок пістолета, хоча обойма давно була вже порожня. Боєць поряд зі мною жбурляв гранати у втікачів. Тарілкоподібна англійська каска, кружляючи дзиґою, злетіла високо в повітря.

За хвилину бій був вирішений. Англійці вискакували зі своїх окопів й тікали чистим полем. З верхівки насипу їм навздогін валив шалений вогонь переслідувачів. Втікачі переверталися на бігу, й за кілька секунд земля вкрилась убитими. Це вже було на протилежному боці насипу.

Тим часом до переднього краю вже добралися німці. Біля мене стояв якийсь підофіцер і з відкритим ротом витріщався на бій. Я вихопив у нього гвинтівку й вистрелив в англійця, який врукопаш борюкався з двома німцями. Обидва на мить стетеріли від цієї невидимої допомоги, потім відразу рушили далі.

Успіх спричиняв якусь магічну дію. Хоча про спільне командування загонами давно вже не було мови, всі знали лише один напрям: вперед! І кожен кидався вперед.

За ціль я обрав невеличке узвишшя, на якому виднілися руїни будиночка, могильний хрест і розбитий літак. Інші пішли за мною; ми сформували зграю і в запалі пробились до полум'яної стіни власного вогневого валу. Довелося запасти у вирви й дочекатися, поки вогонь просунеться далі. Поруч із собою я виявив молоденького офіцерика з іншого полку, який так само, як і я, радів з успіху першої атаки. Цей спільний захват за якусь мить так зблизив нас, ніби ми були знайомі роками. Наступний стрибок розлучив нас назавжди.

Навіть у ці страхітливі моменти діялися потішні речі. Один боєць раптом приклав гвинтівку до щоки, аби, мов на полюванні, підстрелити зайця, який зненацька пострибав через наші лінії. Його поява була така абсурдна, що я не зміг утриматися від сміху. Завжди знайдеться зірвиголова, якому ніякий чорт не страшний.

Біля руїни будинку був відрізок окопу, який з протилежного боку прочісували кулемети. Я з розбігу застрибнув туди й виявив, що він незайнятий. Відразу після того надбігли Оскар Кіус і фон Ведельштедт. Ординарець Ведельштедта, що скочив останнім, загинув просто в стрибку і впав з вибитим оком. Побачивши, що вбито останнього з його роти, Ведельштедт притиснувся головою до окопної стіни й заплакав. Йому теж не судилося пережити цей день.

На дні яру лежала сильно укріплена позиція, перед нею, на двох насипаних краях заглибини — два кулеметні гнізда. Вогненний вал вже прокотився над цією позицією; противник, здавалось, оговтався і тепер гатив з усього, що стріляло. Нас відділяла смуга терену завширшки з п'ятсот метрів, над якою роями дзижчали черги.

Ледь перевівши подих, ми з кількома людьми вискочили з окопу й побігли на ворога. Ми бились не на життя, а на смерть. За кілька стрибків ми ще з одним супутником опинилися сам-на-сам навпроти лівого кулеметного гнізда. За невеличкою купкою землі я виразно бачив голову у пласкій касці, а поряд — тоненький струмінчик водяної пари. Я наближався дуже короткими стрибками, щоб не дати ворогові часу прицілитись, біг зиґзаґами, щоб не могли навести рушниці. Щоразу, коли я лягав, мій супутник кидав мені обойму патронів, якими я вів цю дуель. «Патрони! Патрони!» Я обернувся й побачив, що він уже б'ється в конвульсіях.

Зліва, де спротив був не такий сильний, з'явилося кілька людей, які вже могли докинути до оборонців гранатами. Я приготувався до останнього стрибка, але перечепився через колючий дріт і полетів в окоп. Англійці, обстрілювані зусібіч, помчали, кидаючи зброю, до правого гнізда. Кулемета наполовину не було видно за велетенською горою відстріляних латунних гільз. Розпечене залізо парувало. Перед ним лежав мій противник, атлетичний англієць, якому постріл в голову вибив око. Цей велетень з великим білим очним яблуком на закіптюженому черепі виглядав просто жахливо. Оскільки я мало не гинув від спраги, то не став далі стримуватися і пустився на пошуки води. Мене привабив вхід до однієї штольні. Я зазирнув досередини й побачив там чоловіка, який сидів, перетягаючи через коліно і впорядковуючи кулеметні стрічки. Виглядало на те, що він навіть не здогадувався, наскільки змінилося становище. Я преспокійно взяв його на мушку пістолета, та, замість відразу вистрелити, крикнув: «Come here, hands uр!»[45]. Він зірвався на рівні ноги, ошелешено витріщився на мене й зник у темряві штольні. Я пожбурив услід гранату. Скоріше за все, штольня мала другий вихід, бо із-за поперечини визирнув незнайомець і лаконічно проказав: «З тими, що стріляли, покінчено».

Нарешті я знайшов невеличку бляшану скриньку з водою для охолодження. Великими ковтками всмоктував у себе цю оліїсту рідину, набрав повну англійську флягу й дав напитися іншим, які раптом заполонили окоп.

На правах курйозу хотів би ще згадати, про що найперше подумав, тільки-но проник у це кулеметне гніздо: про застуду, від якої якраз тоді потерпав. Набряклі мигдалини раптом змусили мене затурбуватись про здоров'я; відтак я схопився за горло і на превелику радість виявив, що першорядна інгаляція, через яку я пройшов, мене вилікувала.

Тим часом праве кулеметне гніздо й залога з яру, що лежав шістдесят метрів попереду, все ще чинили запеклий спротив. Хлопці боронилися справді блискуче. Ми спробували перевести на них англійський кулемет, але без успіху. Мало того, мені при цьому просвистіла повз голову куля, зачепила одного лейтенанта єґерів позаду й небезпечно поранила ще одного бійця у стегно. Більше пощастило розрахунку легкого кулемета: вони встановили його на краю нашого невеличкого окопу у формі півмісяця і випустили чергу в англійський фланг.

Цією миттю замішання скористалися штурмовики справа й на чолі з нашою, ще цілою дев'ятою ротою під командуванням лейтенанта Гіпкенса, кинулися в лобову атаку на яр. З усіх вирв повигулькували, вимахуючи рушницями, наші й зі страхітливим «ура» помчали на ворожу позицію, звідки у великих кількостях втікали оборонці. Із піднятими догори руками вони кинулись назад, аби уникнути безжальності першої хвилі атаки, передусім одного з ординарців Гіпкенса, що лютував, мов божевільний. Я спостерігав за цією січею, що відбувалася при самому краю нашого маленького земляного укріплення, із застиглою увагою. Тут я досвідчив, що оборонець, вганяючи з відстані п'яти кроків у тіло нападника кулю, не може розраховувати на милість. Воїн, якому в момент атаки вкриває очі кривава пелена, не хоче брати в полон — він хоче вбивати.

Захоплений яр був усіяний зброєю, ремінням і припасами. Поміж усім тим лежали вбиті в сірих і брунатних одностроях, стогнали поранені. Солдатів прерізних полків занесло сюди, й вони стояли, перекрикуючи один одного, збиті у щільну груду. Офіцери ціпками вказали їм на продовження улоговини, й важка бойова маса з дивовижною байдужістю рушила далі.

Улоговина переходила у підвищення, на якому виринули ворожі колони. Ми просувалися, час від часу зупиняючись і стріляючи, вперед, аж поки нас не зупинив потужний вогонь. Це таке прикре відчуття — коли кулі біля твоєї голови врізаються в землю! Кіус, який знов опинився поруч, підняв із землі розплющену кулю, що загрузла перед самим його носом. В цю мить комусь далеко зліва від нас куля влучила в каску, від чого цілою улоговиною пішла луна. Ми скористались перервою у вогні, щоби добратися до однієї з вирв, які попадалися тут усе рідше. Там зібралися вцілілі офіцери нашого батальйону, а самим батальйоном командував тепер лейтенант Лінденберґ, оскільки лейтенант фон Золемахер лишився лежати при штурмі насипу зі смертельним пораненням у живіт. Правим схилом улоговини, на загальну потіху, прогулювався відкомандирований до нас із 10 єґерського полку лейтенант Браєр: він походжав, із напівдовгою мисливською люлькою в зубах та рушницею через плече, вимахуючи прогулянковим ціпком, під вогнем, ніби вибрався на зайців полювати.

Ми в кількох словах переповіли свої пригоди, пропонуючи один одному навзаєм фляги та шоколад, а потім, «за спільною згодою», рушили далі вперед. Кулемети, яким, вочевидь, на фланзі загрожувала небезпека, зникли. Наразі ми просунулись на три-чотири кілометри. Вся улоговина кишіла штурмовиками. Куди сягало око, вони рухались ланцюгами, рядами й колонами загонів. На жаль, ми надто густо збилися; скільки люду там полягло, ми, на наше щастя, під час штурму ще не могли знати.

Не зустрівши спротиву, ми досягли висоти. Справа з окопу вискакували постаті в одностроях кольору хакі. Ми брали приклад з Браєра, який, не виймаючи з рота люльки, на мить зупинявся, брав їх на мушку, й далі йшов уперед.

Висота була укріплена рядом нерівномірно розкиданих по ній бліндажів. Їх ніхто не обороняв: напевно, їх мешканці ще не помітили нашого наближення. Хмарки диму почасти засвідчували, що наші мимохідь викурювали їх звідти гранатами, почасти ж вони самі, з блідими лицями та піднятими руками, виходили назовні. В них забирали фляги й сигарети, вказували напрям назад, — і вони з великим поспіхом зникали. Один молодий англієць уже було здався мені, але потім зненацька обернувся і знову зник у бліндажі. Оскільки він, попри мої вимоги вийти, й далі ховався внизу, ми кількома гранатами покінчили з його зволіканням і рушили далі. Вузька стежина зникала потойбіч висоти. Дороговказ запевняв, що вона веде у Вронкур. Поки інші затримувались біля бліндажів, ми з Гайнсом перебрались через гребінь.

По той бік лежали руїни села Вронкур. Перед ними зблискували постріли вогневої батареї, обслуга якої при наближенні першої хвилі штурму втекла від вогню в село. Залога кількох вкопаних у яр бліндажів також кинулась навтьоки. Одного з них я поцілив якраз в ту мить, коли він вистрибував з входу до першого бліндажа.

З двома бійцями моєї роти, які тим часом доповіли про себе, ми рушили в яр. Праворуч лежала зайнята позиція, з якої нас поливали сильним вогнем. Ми вернулися у перший бліндаж, над яким вже незабаром схрестилися кулі протилежних сторін. Усе виказувало, що він слугував житлом для зв'язкових і велосипедистів тієї батареї. Перед входом лежав мій англієць, зовсім юний хлопчина, якому куля навиліт пробила череп. Він лежав із безжурним лицем. Я змусив себе подивитись на нього, зазирнути йому в очі. Тепер вже не було: «Або ти — або тебе». Я часто потім згадував його, з роками все частіше. Держава звільняє нас від відповідальності, але не може звільнити від жалю; нам доводиться жити з ним. І він сягає глибоко в наші сни.

Ми не зважали на посилення вогню й облаштувалися в бліндажі, підчищаючи покинуті запаси харчів, бо шлунки нагадали, що від початку наступу в нас ще й ріски в роті не було. Ми знайшли там шинку, білий хліб, мармелад і глиняний глек, повний імбирного лікеру. Підкріпившись, я вмостився на порожню бляшанку з-під бісквітів і перечитав кілька англійських часописів, що аж кишіли випадами проти «гуннів». Поступово нам стало нудно й ми короткими перебіжками повернулися до початку яру, де зібралося повно людей. Звідти було видно, що один батальйон 164 полку вже підібрався зліва до Вронкуру. Ми постановили штурмувати село й знову кинулись яром. Перед самою околицею нас зупинила власна артилерія, що вперто обстрілювала один і той самий клапоть. Важкий снаряд вибухнув прямо на дорозі й забрав чотирьох наших. Решта втекли назад.

Як я пізніше довідався, артилерія отримала наказ продовжувати обстріл з найдальшої відстані. Це незрозуміле розпорядження виривало нам з рук плоди перемоги. Скрегочучи зубами від безсилої люті, ми змушені були спинитися перед цією вогняною стіною.

Шукаючи якоїсь прогалини, ми пішли далі направо, де саме командир однієї з рот 76 Ганзейського полку готувався до штурму Вронкурської позиції. Ми влилися у неї з нашим «Ура!», та щойно проникли на позицію, як власна артилерія знову відкинула нас назад. Тричі ми штурмували — і тричі були змушені відступити. Проклинаючи все на світі, ми зайняли кілька вирв, де нам надзвичайно дошкуляла пожежа на лузі, викликана снарядами, внаслідок якої загинуло багато поранених. Кількох бійців було вбито англійськими пострілами, серед них і єфрейтора Ґрюцмахера з моєї роти.

Поволі западали сутінки. Місцями ще потужно спалахував рушничний вогонь, але поступово згасав. Виснажені бійці шукали собі місця для ночівлі. Офіцери до хрипоти викрикували їхні прізвища, збираючи розпорошені роти.

Дванадцять бійців Сьомої згуртувались коло мене за останню годину. Оскільки вже холоднішало, я знову повів їх у той маленький бліндаж, перед яким лежав мій англієць, і вислав на пошуки ковдр та шинелей убитих. Примістивши усіх, я не втримався і пішов до тієї артилерійської улоговини, що лежала перед нами. Йшлося про приватну розвагу; відтак я узяв з собою стрільця Галлера, в якого теж була авантюрна жилка. З наставленими рушницями ми підібралися до улоговини, де й досі шаленів наш артилерійський вогонь, і обстежили спершу бліндаж, який, як виглядало, недавно покинули англійські артилерійські офіцери. На одному столі стояв велетенський грамофон, який Галлер тут же завів. Весела мелодійка, що зажебоніла з-під валка, справила на нас вельми моторошне враження. Я скинув скриньку на долівку, де вона ще видала кілька хрипких звуків і змовкла. Бліндаж був облаштований надзвичайно затишно; тут був навіть невеличкий камін з розставленими колом кріслами, а на його полиці лежали тютюн і люльки. Стара добра Англія! Ми, звісно, не мали жодних примусів, тож брали тільки те, що вподобали. Я пригледів собі хлібний мішок, білизну, невеличку металеву плящину, наповнену віскі, планшет для карт і кілька дрібничок від Роже & Ґалле — ймовірно, ніжний спогад про фронтову відпустку в Парижі. Видно було, що мешканці тікали в страшенному поспіху.

В сусідньому приміщенні була кухня, її запаси ми розглядали з благоговійним подивом. Там був цілий ящик сирих яєць, і ми негайно випили немалу їх кількість, бо вже й забули, як вони називаються. На полицях лежали стоси м'ясних консервів, бляшанки пресмачного густого повидла, а також пляшки з кавовою есенцією, помідори й цибуля; словом, усе, чого тільки запрагне душа гурмана.

Ця картинка пізніше часто зринала мені в пам'яті, коли ми тижнями лежали в окопах на крихітному хлібному пайку, водянистій юшці й ріденькому варенні.

Після такої експедиції, що принесла розуміння завидного господарчого становища противника, ми вийшли з бліндажа й взялися досліджувати улоговину, де знайшли дві покинуті новісінькі гармати. Великі купи лискучих, свіжо вистріляних картушів свідчили, що під час нашої атаки вони сказали своє вагоме слово. Я взяв уламок крейди й написав на гарматах номер своєї роти. Втім, довелося зробити відкриття, що підрозділи, які підходили за нами, мало зважали на право першості; кожен наступний витирав позначку попередника й заміняв її своєю, аж поки врешті вони не опинилися в руках якоїсь шанцевої роти.

А тоді, оскільки наша власна артилерія і далі невпинно глушила нас залізом, ми повернулися до решти. Наша передова, сформована тим часом підрозділами, що підтягалися ззаду, лежала двісті метрів за нами. Я виставив перед бліндажем подвійний пост, а решті наказав тримати гвинтівки напоготові. Залагодивши зміну, ще трохи перекусивши й коротко занотувавши події дня, я заснув.

О першій нас розбудили крики «Ура!» й потужний вогонь справа. Ми схопили рушниці, кинулись надвір і поставали у великій вирві від снаряду. Спереду поверталася купка німців, обстріляних з нашої лінії. Двоє з них лишились лежати на дорозі. Навчені цим випадком, ми перечекали, поки позаду вляжеться тривога, порозумілися за допомогою вигуків і повернулися на нашу лінію. Там сидів поранений в руку командир Другої, лейтенант Козік, такий застуджений, що не міг вимовити ані слова, і з ним приблизно шістдесят бійців 73-го. Оскільки йому треба було на перев'язочний пункт, я перейняв на себе командування його загоном, у якому було три офіцери. Крім цього, від полку залишилися тільки ще два такі нашвидкуруч зібрані відділення Гіпкенса і Форбека.

Решту ночі я разом з кількома підофіцерами провів в невеличкій норі, де ми ледве не задубіли від холоднечі. Вранці я поснідав здобутими запасами й послав гінців у Кеан, щоби принесли з кухні кави та їжі. Наша артилерія знову завела свою трикляту стрілянину і — замість вранішнього привітання — влупила нам прямим попаданням у вирву, де сиділо четверо бійців кулеметної роти. Рано на світанку наш невеличкий загін підсилив віце-фельдфебель Купмарт з іще кількома людьми.

Щойно ми трохи струсили з себе нічну студінь, як я дістав наказ разом із рештками 76 полку штурмувати Вронкурську позицію трохи далі справа. В густому ранішньому тумані ми вирушили на вихідну позицію — висоту південніше від Екуста, вщерть всіяну тілами загиблих з попереднього дня. Як то переважно буває, із-за нечітко зрозумілих наказів командири штурмових загонів почали сперечатися, аж поки край цьому не поклала кулеметна черга, що просвистіла у нас попід ногами. Всі позаскакували до найближчих вирв, окрім фельдфебеля Кумпарта, який, стогнучи, лежав на землі. Я із санітаром кинувся його перев'язати. Він був важко поранений у коліно. Зігнутими щипцями ми видалили з рани кілька уламків кісток. Він помер через кілька днів. Мене цей випадок особливо зачепив, бо три роки тому, в Рекувренсі, Кумпарт був моїм наставником із бойової підготовки.

На нараді з капітаном фон Ледебуром, який перебрав командування нашими позбираними докупи підрозділами, я доводив безглуздя лобової атаки, оскільки позицію Вронкур, яка й без того вже частково перебувала в наших руках, із набагато меншими втратами можна було атакувати зліва. Ми вирішили заощадити бійцям цю бійню, і пізніші події підтвердили нашу рацію.

Отож, ми наразі розташувалися у вирвах на висоті. Поступово пробивалося сонце, і тут же з'явилися англійські літаки, поливаючи з кулеметів наші нори, але вже невдовзі наші їх відігнали. В районі Екусту заговорила батарея — незвичне видовище для старих окопних вояків — але її також скоро розстріляли. Якийсь одинокий кінь зірвався з прив'язі й чвалом гасав по полю; тьмяна тварина примарою носилася по широкій, самотній, завішаній мінливими хмарами снарядів рівнині. Тільки-но зникли ворожі літаки, як перші залпи вже вдарили по нас. Спочатку тріскала шрапнель, потім численні легкі й важкі снаряди. Ми лежали просто, як на таці. Деякі боязкі душі ще більше накликали вогонь: втративши голову, вони бігали туди-сюди, замість, втиснувшись у вирву, віддати себе на волю провидіння. В таких становищах нема іншої ради, як бути фаталістом. Цієї засади я й дотримувався, спорожняючи смачнючий вміст трофейної банки з аґрусовим повидлом. Крім цього, я натягнув на себе пару шкарпеток з шотландської вовни, які знайшов у бліндажі. Сонце ж тим часом підіймалося все вище.

Вже довший час зліва на Вронкурській позиції можна було спостерігати якийсь рух. І ось тепер просто перед собою ми побачили дугові траєкторії та білі вибухи німецьких ручних гранат. Це була саме та очікувана мить.

Я наказав наступати, чи радше, піднявши праву руку, просто пішов на позицію. Не наразившись на будь-який значний обстріл, ми дістались ворожої траншеї і заскочили в неї, під радісні привітання штурмового загону 76 полку. Розгорнувши атаку гранатами, ми, подібно як у Камбре, потроху просувалися вперед. На жаль, від ворожої артилерії не укрилося, що ми запекло вгризаємося в їхні лінії. Потужний вогняний шквал шрапнелі й легких снарядів зачепив нас, передніх, лише злегка, й головним чином припав на групи підкріплення, які чистим полем ринули услід за нами до траншеї. Ми зауважили, що гармаші товчуть нас, ведучи пряме спостереження. Це нас добряче підшпорювало, бо ми намагалися чимшвидше розправитися з противником і знешкодити вогонь.

Вронкурська позиція, як виглядало, ще розбудовувалася, бо деякі ділянки окопів були позначені лише вибраними верствами дерену. Коли ми перестрибували через такі місця, весь довколишній вогонь зосереджувався на нас. Ми, зі свого боку, також вели вогонь по ворогах, що метушилися перед нами на цих відрізках смерті, так що прочесані ділянки вже незабаром вкрилися вбитими й пораненими. Тривала дика гонитва під хмарами шрапнелі. Ми проносилися повз іще теплі, кремезні тіла, з-під коротких спідничок яких виблискували міцні коліна, або ж просто перелазили через них. То були шотландські горяни, й зі спротиву, який вони чинили, було відчутно, що ми маємо справу зі справжніми чоловіками.

Подолавши так кількасот метрів, ми зупинилися перед усе наростаючою зливою ручних гранат і легких снарядів. Удача ось-ось могла відвернутися від нас. На душі стало маркотно; зачулися збуджені вигуки:

— Томмі пішов у контрнаступ!

— А ти куди!

— Та я просто хотів знайти своїх!

— Гранати на передову! Гранати, гранати!

— Обережно, пане лейтенант!

Саме в окопних боях такі зриви дуже небезпечні. Невеличкий проривний загін, стріляючи й жбурляючи гранати, кидається вперед, ведучи усіх за собою. Коли метальники стрибають узад-вперед, ухиляючись від нищівних пострілів, вони обов'язково зіштовхуються з тими, що надто щільною гурмою надбігли ззаду. Тоді легко стається замішання. Декотрі намагаються перестрибнути назад через укриття, стаючи жаданою й легкою здобиччю снайперів, і це одразу ж надихає супротивника.

Мені вдалося зібрати жменьку людей, з якими я за широкою поперечиною влаштував гніздо спротиву. Окоп залишався відкритим — як спільний коридор для нас і горян. На віддалі кількох метрів ми обмінювалися пострілами з невидимим ворогом. Потрібна була неабияка відвага, щоб тримати голову високо під виляском куль, що збивали пісок поперечини. Біля мене солдат 76 полку, геркулесової статури портовик із Гамбурга, з остервенілим лицем, навіть не думаючи про укриття, вистрілював патрон за патроном, аж поки не повалився, залитий весь кров'ю. Куля із тріском, що нагадував звук розколюваної дошки, пробила йому чоло. Він запався в кутику окопу й застиг навприсядки, притулившись головою до стіни. Кров лилася з нього, як із відра, на дно окопу. Його хрипке рохкання чути було все рідше й рідше, аж поки воно зовсім не стихло. Я схопив його рушницю і стріляв далі. Нарешті настала перерва. Двоє бійців, які лежали перед нами, зробили спробу перебратися через укриття. Один повалився в окоп з простреленою головою, іншому, з кулею в животі, ледь вдалося до нього доповзти.

Ми сиділи, вичікуючи, на дні окопу й курили англійські сигарети. Час від часу до нас долітали точно наведені снаряди з гранатометів. Нам їх було видно, й ми встигали відстрибнути. Поранений в живіт молодесенький хлопчина лежав серед нас і мало не з утіхою, як кіт, ніжився в промінні призахідного сонця. З дитячим усміхом, він так і заснув прямо у смерть. То була мить, в якій не було нічого гніткого, лише почуття братньої прихильності до вмирущого проймало мене. Поступово завмерли й стогони його товариша. Його постійно морозило, і нарешті він помер, просто в нас на руках.

Кілька разів ми намагалися, низько пригнувшись і перелізаючи через тіла горян, просунутися по обстрілюваних місцях, однак щоразу снайперські постріли й гранатомети відкидали нас назад. Майже кожне попадання, яке я бачив, було смертельне. Тож поступово передня частина окопу наповнювалась пораненими і вбитими; зате ззаду постійно прибувало підкріплення. Вже невдовзі біля кожної поперечини стояв легкий або важкий кулемет. Ними ми чинили сильний тиск по всій довжині англійської частини траншеї. Я теж став за одну з цих кулеполивачок і стріляв, аж поки вказівний палець не почорнів від диму. Можливо, саме тут я зачепив того шотландця, який після війни написав мені з Глазґо люб'язного листа, в якому докладно описав місце, де його було поранено. Коли вода для охолодження випаровувалась, ми пускали по рядах бляшані скриньки й під не надто вишукані жарти наповнювали їх у природний спосіб. Незабаром зброя вже жаріла.

Сонце низько стояло на обрії. Я вперше уважно розглянув околицю і вислав у тил рапорт із кресленням. На віддалі п'ятиста кроків наша траншея перетинала дорогу Вронкур — Морі, замасковану полотняними заслонами. Ззаду по косогору під зливою пострілів неслися ворожі загони. Безхмарне вечірнє небо перерізала повітряна ескадрилья з чорно-біло-червоними вимпелами. Вузьке проміння призахідного сонця забарвило її, мов ключ фламінґо, в ніжно-рожевий колір. Ми розгорнули наші позиційні карти й виклали їх зворотнім білим боком догори, аби показати літакам, як глибоко ми вже вгризлися у ворога.

Прохолодний вечірній вітерець віщував незатишну ніч. Закутаний в теплу англійську шинель, я прихилився до стіни окопу й розмовляв з маленьким Шульцом, супутником моїх «індійських» патрулів, який, з чотирма важкими кулеметами, за давнім побратимським звичаєм з'являвся саме там, де найбільше пахло порохом. На постах бійці всіх рот з молодими, виразно вирізьбленими обличчями під сталевими касками вели спостереження за ворожими позиціями. Із сутінків окопу мені було видно їх непорушні фігури, що височіли, немов дозорці на замкових вежах. Їхні командири загинули; вони з власної волі стояли на потрібному місці.

Ми вже лаштувались до нічної оборони. Я поклав поруч пістолет, з десяток англійських «качиних яєць» і був певен, що гідно зустріну будь-якого прибульця, хай навіть найтвердочолішого шотландця.

І тут праворуч знову загриміли гранати, а зліва злетіли німецькі світлові ракети. Із сутінків залопотіло на вітрі ріденьке, багатоголосе «Ура!» Це нас запалило. «Вони оточені, вони оточені!» У мить піднесення, що завжди передує великим діянням, усі вхопили рушниці й кинулися на штурм. Після короткого взаємного обстрілу гранатами загін горян кинувся до дороги. Тепер уже не було стриму. Попри застережні вигуки: «Обережно, лівий кулемет ще стріляє!», ми вистрибнули з окопу й вже за мить були на дорозі, що кишіла спантеличеними горянами. Вони спробували ухилитися від цього жахливого зудару, але, втікаючи, наштовхнулися на власні загородження, сторопіли на мить, а тоді помчали уздовж колючих дротів. Під наше грімке «Ура!», в густому вогні, вони кинулись у смертельний забіг. В цю мить підоспів і маленький Шульц зі своїми кулеметами.

Дорога являла собою апокаліптичне видовище. Смерть пожинала щедрий врожай. Лункі бойові кличі, щільний рушничний вогонь, глухі струси ручних гранат окрилювали нападників й паралізували оборонців. Увесь день битва жевріла, мов підспудний вогонь; і ось нарешті їй піддули повітря. Наша перевага зростала щомиті, бо за нашою штурмовою частиною, розпорошеною в часі атаки, широким клином йшло підкріплення.

Дійшовши до дороги, я поглянув зі стрімкого схилу вниз. Шотландська позиція пролягала поглибленим придорожнім ровом з протилежного боку, тобто лежала під нами. Однак, у перші миті вона не привернула нашої уваги; грандіозне видовище горян, що валяться уздовж колючої загороди, затирало всю решту деталей. Ми кинулися з верхнього краю відкосу й відкрили вогонь. То була одна з тих рідкісних миттєвостей, коли відчуваєш, що повністю загнав противника в глухий кут, і відчуваєш лиш одне палке бажання — щоб тебе прибувало.

Я вовтузився, лаючись, із затримкою при заряджанні, що постійно заважала мені стріляти, коли раптом відчув, як хтось сильно вдарив мене у плече. Я обернувся і побачив перекошене лице маленького Шульца. «Вони ще стріляють, свині прокляті! Там!» Я простежив поглядом за його рукою і щойно тепер помітив у невеличкій плутанині окопів, відділеній від нас дорогою, кілька фігур за гарячковою діяльністю: одні заряджали, другі вже, цілячись, прикладали до щоки рушниці. Справа вже полетіли перші гранати, підкинувши високо на повітря тулуб одного з них.

Здоровий глузд велів залишатися на місці й знешкодити противника зверху. Звідси він був легкою мішенню. Замість цього, я, стиснувши кулаки, кинувся на дорогу між обома партіями. На лихо, на мені досі була англійська шинель і картуз з червоною облямівкою. Отож, я перебував уже по ворожому боці, та й ще у ворожому одязі! Серед звитяжного шалу я раптом відчув гострий удар у ліву половину грудей; навколо споночіло. Кінець!

Я думав, що мене поцілили в серце, та в очікуванні смерті не відчував ні болю, ні страху. Падаючи, я бачив білу, гладеньку гальку в дорожній глині; її порядок був дуже значущий, необхідний, як лад зірок, і віщував великі таємниці. Він був знайомий і важливіший від бійні, яка мене оточувала. Я впав на землю, але, на превеликий подив, одразу ж піднявся знову. Не знайшовши на гімнастерці отвору, я знову зайнявся ворогом. Солдат з моєї роти підскочив до мене: «Пане лейтенант! Скидайте шинель!» — і зірвав з мене цей небезпечний одяг.

Нове «Ура!» роздерло повітря. Справа, де вже весь пополудень працювали гранатами, через дорогу кинулися на підмогу кілька німців на чолі з молодим офіцером у брунатному вельветі. То був Кіус. Він мав щастя й перечепився через дріт саме в ту мить, коли востаннє застрекотів англійський кулемет. Черга порснула над ним — та так близько, що одна куля розпорола йому гаманець, який він носив у кишені штанів. Тепер із шотландцями вмить було покінчено. Околиці дороги були вкриті трупами, а кількох ще живих переслідували вогнем.

За ті кілька секунд, що я був непритомний, доля наздогнала й малого Шульца. Як я пізніше довідався, у своїй нестямі, якою він заразив і мене, він застрибнув до окопу й там лютував. Коли шотландець, який уже був відстібнув ремінь, побачив, у якому стані Шульц кидається на нього, то схопив із землі кинуту кимось рушницю і поклав його смертельним пострілом.

Я стояв, розмовляючи з Кіусом, у захопленому й закіптюженому чадом гранат окопі. Ми радилася, як би то заволодіти гарматами, що були десь тут неподалік. Раптом він перебив мене: «Ти поранений? В тебе з-під кітелю тече кров!» І справді, я відчував якусь дивовижну легкість і вологу на грудях. Ми роздерли гімнастерку й побачили, що куля пробила груди прямо під Залізним Хрестом понад серцем навскіс. Виразно було видно маленький круглий вхідний отвір з правого боку і трошки більший вихідний з лівого. Оскільки я перестрибував через дорогу під гострим кутом справа наліво, хтось із наших, без сумніву, взяв мене за англійця і вистрелив з віддалі у кілька метрів. Я мав великі підозри щодо того, хто здер з мене шинель, а тим часом він, можна сказати, хотів учинити якнайкраще, і провина цілком лежала на мені.

Кіус наклав мені пов'язку із великими зусиллями вмовив покинути в ту мить поле бою. Ми розпрощалися зі словами: «До побачення в Ганновері!»

Я вибрав собі супутника і ще раз повернувся на сильно обстрілювану дорогу, щоб розшукати свій планшет, який невідомий рятівник зірвав з мене разом з англійською шинеллю. В ньому був мій щоденник. А тоді через окоп, яким щойно пробивалися, ми пішли до тилу.

Наш бойовий клич був такий потужний, що ворожа артилерія враз ожила. На всьому терені за дорогою і особливо над самою траншеєю лежала вогнева завіса рідкісної щільності. Оскільки мені цілком вистачало одного поранення, я стрибками пересувався від поперечини до поперечини.

Раптом на краю окопу пролунав нечуваний вибух. Мене вдарило в голову, і, оглушений, я полетів сторчголов. Отямившись, виявив, що звисаю головою вниз над лафетом важкого кулемета і дивлюся, як застрашливо швидко по дну окопу розповзається кривава калюжа. Кров струменіла на землю так нестримно, що я вже втратив будь-яку надію. Та оскільки мій супутник стверджував, що мозку не видно, я зібрався з духом, підхопився й побіг далі. Так я поплатився за свою легковажність, пішовши в бій без каски.

Попри подвійну втрату крові, я був несамовито збуджений і благав усіх, з ким тільки зустрічався в траншеї, поквапитися вперед і взяти участь у битві. Вже незабаром ми вибралися з зони легких польових гармат і сповільнили свій біг, бо важкі поодинокі уламки, які ще падали, могли поцілити хіба що відвертого нещасливця.

У Норельському яру я зазирнув до бойової ставки бригади, доповів про себе генерал-майору Гебелю, відзвітував йому про наш успіх і попросив про підкріплення для штурмовиків. Генерал розповів мені, що у ставках я ще відучора числюся мертвим. Це вже не вперше за цю війну. Мабуть, хтось бачив, як я при штурмі першої траншеї упав під шрапнеллю, якою поранило Гааке.

Довідався я й те, що ми здобули терен повільніше, ніж було розраховано. Вочевидь, ми мали справу з англійськими елітними підрозділами; наш удар пролягав просто через їхні основні позиції. Наш важкий вогонь майже не зачепив насип; ми штурмували його всупереч усім правилам військового мистецтва. Морі ми не здобули. Можливо, нам би вдалося взяти його першого вечора, якби наша артилерія не загородила нам шлях. За ніч ворог встиг зміцнитися. Та те, на що була здатна людська воля — сталося, ба більше; генерал це визнав.

В Норелі при самій дорозі палав високий стос ящиків з гранатами. З вельми змішаними почуттями ми проскочили повз нього. За селом один водій взяв мене в свою порожню вантажівку для перевезення боєприпасів. В мене виникла гостра сутичка з командиром обозу, який хотів викинути з машини двох поранених англійців, що підтримували мене на останньому відрізку шляху.

На дорозі Норель — Кеан панував неймовірний рух. Хто цього не бачив, навіть уявити собі не може тих нескінченних обозів, що живлять великий наступ. За Кеаном толокнеча зросла до фантастичних розмірів. Тужною була та мить, коли я минав будиночок маленької Жанни д'Арк: навіть фундаментів від нього майже не залишилося.

Я звернувся до одного з офіцерів руху, якого можна було розпізнати за білими стрічками, і він вказав мені місце в легковику, що їхав до польового лазарету в Соші-Коші. Часто доводилося чекати по півгодини, коли позчеплювані автомобілі й вози загороджували дорогу. Хоча лікарі в операційній були безперервно заклопотані, хірург все ж устиг подивуватися з мого щасливого поранення. Рана на голові теж мала вхідний та вихідний отвір, але череп не був пошкоджений. Набагато болючішою, ніж самі поранення, які я відчув просто як тупі поштовхи, була, до речі, їх обробка, якій мене піддав якийсь санітар, після того як лікар з грайливою елегантністю пройшовся мені зондом крізь обидва кульові канали. Вона полягала в ретельному голенні країв ран на голові, виконана без мила й тупою бритвою.

Після того як я цілу ніч прекрасно проспав, наступного ранку мене відвезли на збірний медичний пункт в Кантен, де я на превелику радість зустрів Шпренґера, якого не бачив від самого початку наступу. Піхотним снарядом його поранило в стегно. Тут же я знайшов і свої речі — ще один доказ надійності Фінке. Він, після того як втратив мене з виду, був поранений на залізничному насипі. Але перш ніж податися в лазарет, а звідти — на свій вестфальський селянський двір, він не заспокоївся, аж поки не пересвідчився, що довірені йому речі потрапили мені в руки. І в цьому був увесь він — не джура, а радше старший товариш. Досить часто, коли раціон ставав скупий, я знаходив у себе на столі грудку масла «від чоловіка з роти, який захотів залишитися невідомим» і якого так легко було вгадати. На відміну, скажімо, від Галлера, він не мав авантюрної натури, зате йшов за мною в бій, як давній васал, а свою службу вбачав у тому, щоби опікуватись мною. Багато років згодом, вже по війні, він попросив у мене фотографію, «щоб розповісти онукам про свого лейтенанта». Я вдячний йому за можливість поглянути на ті незримі сили, які народ виставляє до борні в постаті народного ополченця.

Після недовгого перебування в баварському польовому лазареті Монтіньї мене посадили на санітарний потяг в Дує й повезли до Берліна. Там за чотирнадцять днів догляду моє шосте подвійне поранення загоїлося так само швидко, як і всі попередні. Неприємним був лише різкий, невпинний дзвін, що ніби відлунював у вухах. У наступні тижні він щораз більше стихав, а тоді й зовсім минув.

Щойно в Ганновері я дізнався, що, як вже сказано вище, серед багатьох інших знайомих у рукопашному бою загинув Шульцик. Кіус відбувся невинним пораненням у живіт. При цій нагоді розбилася й камера, в якій були фотографії нашого штурму залізничного насипу.

Той, хто був свідком нашого товариського святкування в невеличкому ганноверському барі, де були присутні й мій брат з нерухомою рукою, і Бахманн зі знерухомленим коліном, ледве чи здогадувався, що ми розлучилися один з одним всього лише чотирнадцять днів тому під зовсім іншу музику, ніж радісні залпи корків.

Та все ж ці дні були затьмарені, бо вже скоро з новин стало зрозуміло, що наш наступ захлинувся і — зі стратегічного погляду — зазнав поразки. Це підтверджували й англійські та французькі газети, які я гортав у берлінських кав'ярнях.

Ця Велика Битва була поворотним пунктом також для мого внутрішнього сприйняття, і не тільки тому, що відтепер поразку в цій війні я вважав можливою.

Несамовита концентрація сил у доленосну годину, коли точилася боротьба за далеке майбутнє, і розгнузданий шал, який прийшов услід за нею так несподівано, так приголомшливо, — все це вперше завело мене на глибини надособистісних сфер. Це так різнилося від усього пережитого досі; це було втаємничення, що не лише відкривало палаючі палати жаху, але й вело крізь них.