МИ ПРОБИВАЄМОСЬ

Я достатньо бачив безнадійно поранених, які лежать у смертельному забутті, вже безкінечно далекі від шумування битви й найвищої напруги людських пристрастей, що вирують навколо, і можу стверджувати, що їхні таємниці мені не зовсім чужі.

Час, який я пролежав цілковито непритомний, не потривав — якщо звірятись з годинником — надто довго, він дорівнював приблизно проміжку, за який наша перша хвиля добігла до траншеї, куди я впав. Я опритомнів з відчуттям великої біди, защемлений вузькими глиняними стінами, тоді як крик: «Санітара! Ротний поранений!» пронісся рядом схилених наді мною людей.

Старший чоловік з іншої роти схилився своїм добродушним лицем наді мною, розстебнув портупею і мундир. Він виявив дві криваві плями — одну посередині правої половини грудей, другу на спині. Відчуття паралічу прикувало мене до землі, від жаркого повітря вузького окопу проступив мучівний піт. Співчутливий помічник освіжав мене, махаючи моїм планшетом. Я ж, хапаючи повітря, з нетерпінням чекав темряви.

Раптом з боку Сапіньє грянула вогненна буря. Без сумніву, це безперебійне гурчання, це рівномірне ревіння й гупання означали щось більше, ніж спробу відбити нашу так кепсько розпочату атаку. Я дивився знизу на скам'яніле під каскою лице лейтенанта Шрадера, який, як машина, стріляв і заряджав, стріляв і заряджав. Між нами зав'язалась розмова, що нагадала мені сцену у вежі з «Орлеанської діви»[49]. Щоправда, мені було не до жартів, бо я виразно розумів, що мені кінець.

Шрадер лише зрідка мав час кинути мені кілька уривчастих слів, адже мене вже списали з рахунку. З почуттям власного безсилля я намагався вичитати з його лиця, як там справи нагорі. Виглядало на те, що нападники здобували територію, бо я чув, як він усе частіше й збудженіше вказував своїм людям на мішені, що рухалися, мабуть, вже зовсім близько.

Раптом — так ніби дамбу прорвало — з уст в уста пронісся крик жаху: «Зліва! Вони прорвалися! Нас обійшли!» В цю страхітливу мить я відчув, як життєва сила, мов іскра, знову спалахнула в мені. Мені вдалося запхати два пальці в нірку на висоті руки, вириту в стіні окопу мишею чи кротом. Я повільно підтягнувся догори, з ран хлюпнула назбирана в легенях кров. Її витікання принесло мені полегшу. З непокритою головою і розстебнутим мундиром, з пістолетом в затиснутій руці я вдивлявся у битву.

Крізь білясту димову завісу прямо на нас насувався ланцюг озброєних до зубів людей. Дехто падав і вже не підводився, інші беркицялись, як підстрелені зайці. За сто метрів до нас вирви всмоктали останніх. Мабуть, то був зовсім юний загін, який ще не встиг понюхати пороху, бо вони виказували беззастережну відвагу недосвідченості.

Так, ніби хтось їх тягнув за шнурок, через гребінь дамби перевалили чотири танки. Вже за лічені хвилин артилерія увім'яла їх у землю. Один розчахнувся на дві половинки, як бляшана іграшка. Праворуч, похитнувшись, із передсмертним зойком осів на землю бравий фанен-юнкер Морман. Він був хоробрий, як молодий лев; я побачив це ще в Камбре. Його поклав прямий постріл в чоло, несхибніший за той, рану від якого він мені колись перев'язав.

Здавалося, ще не все втрачено. Я прошепотів фенриху Вільскі, щоб він повз наліво й кулеметом заткав прогалину. Він дуже скоро повернувся і повідомив, що далі за двадцять метрів усі вже поздавалися. Там були підрозділи іншого полку. Досі я лівою рукою, як за кермо, тримався за жмут трави. Тепер вдалося обернутися, й мені відкрилося дивне видовище: англійці частково проникли в ті ділянки траншеї, що зліва примикали до нашої, частково ж рухались уздовж неї з баґнетами напоготові. Не встиг я усвідомити близькість небезпеки, як мене накрила нова, ще більша несподіванка: за спиною на нас насувалися інші нападники, що вели полонених з піднятими руками! Це означало, що майже відразу після того, як ми пішли на штурм, ворог проник у покинуте село. І тепер він затягнув мішок, відрізавши нас від наших з'єднань.

Події розгортались усе стрімкіше. Кільце англійців і німців оточило нас, вимагаючи скласти зброю. Зчинилося замішання, як на кораблі, що йде на дно. Слабким голосом я підбадьорював тих, хто був поруч, до бою. Вони стріляли по своїх і чужих. Ті безмовно чи з криками падали навколо нашої маленької купки. Зліва два велетні-англійці запускали свої баґнети в траншею, з якої тягнулись благальні руки.

Почулися пронизливі вигуки й серед нас: «Все пропало! Кидайте рушниці! Не стріляйте, товариші!»

Я подивився на двох офіцерів, що стояли зі мною в окопі. Вони, стенувши плечима, усміхнулися й скинули свої портупеї на землю.

Вибір залишався невеликий: або полон, або куля. Я виповз із окопу й, заточуючись, рушив на Фаврей. То було, як у страшному сні, коли ноги не відриваються від землі. Єдиною сприятливою обставиною був, мабуть, хаос, в якому частина людей вже частували один одного сигаретами, а частина ще була зайнята взаємною різнею. Два англійці, що вели загін полонених 99 полку на свої лінії, заступили мені дорогу. Я підніс до того, що стояв ближче, пістолет і вистрелив. Другий пальнув у мене з рушниці, але схибив. Ці рвучкі рухи знов погнали кров, що світлими поштовхами забила з легень. Стало легше дихати, і я пустився бігти вздовж траншеї. За одною з поперечин посеред групи людей, що безперервно стріляли, скорчився лейтенант Шлеґер. Вони приєдналися до нас. Кілька англійців, що йшли по полю, зупинилися, встановили на землі кулемет Люїса й обстріляли нас. Крім мене, Шлеґера та ще двох всі полягли. Шлеґер, який був дуже короткозорий і загубив окуляри, розповідав мені пізніше, що нічого тоді не бачив, окрім мого планшету, що метлявся вгору-вниз. Він йшов тільки за ним. Велика втрата крові дала мені відчуття свободи й легкого сп'яніння. Єдине, що мене непокоїло — це думка, як би не заламатися завчасу.

Нарешті ми дісталися до земляного насипу у формі півмісяця справа від Фаврейю, з якого пів десятка важких кулеметів поливали вогнем усіх підряд. Отож, тут був ще просвіт чи принаймні острівець у мішку оточення; наше щастя нас не зрадило. Ворожі кулі розстрілювали пісок шанців, офіцери кричали, збуджені люди металися в різні боки. Підофіцер санітарної служби шостої роти здер з мене гімнастерку й порадив негайно лягти, бо інакше через кілька хвилин я спливу кров'ю.

Мене загорнули у плащ-палатку й понесли краєм села Фаврей. У супроводі йшло кілька людей з моєї та шостої роти. Село вже кишіло англійцями, тож довелося недовго чекати, як нас обстріляли з найближчої відстані. Кулі тріщали й впивалися в людські тіла. Санітара шостої роти, який тримав задній кінець моєї плащ-палатки, постріл у голову звалив на землю; я впав разом із ним.

Маленька групка розпласталася по землі й поповзла, обстрілювана зусібіч, до найближчої заглибини.

Я залишився сам, загорнутий у плащ-палатку, на полі, майже байдуже очікуючи кулі, яка покладе край цій одіссеї.

Між тим навіть у цьому безнадійному становищі мене не полишили; мої супутники не спускали з мене очей і вже скоро доклали зусиль для мого порятунку. Поряд зачувся голос єфрейтора Генґстманна, високого білявого нижньосаксонця: «Я візьму пана лейтенанта на плечі, прорвемося або тут поляжемо!»

На жаль, не прорвалися; надто багато рушниць чигало напоготові на краю села. Генґстманн пустився бігти, я руками тримався йому за шию. Тут же зчинилася така стрілянина, як на стрільбищі, коли опрацьовують стометрову мішень. Після кількох серій тонке металеве дзижчання сповістило про постріл, що змусив тіло Генґстманна тихо обм'якнути піді мною. Він упав безгучно, але я відчув, як смерть заволоділа ним ще раніше, ніж ми торкнулися землі. Я вивільнився з його рук, які ще міцно мене тримали, й побачив, що куля пробила йому каску й скроні навиліт. Цей сміливець був учительським сином з-під Ганновера. Щойно я знову став на ноги, як знайшов його батьків і про все їм доповів.

Цей страшний приклад не відлякав другого помічника наважитися на ще одну спробу мого порятунку. То був сержант санітарів Стрихальскі. Він узяв мене на плечі й, незважаючи на зливу куль, що знову засвистіли навколо нас, щасливо доніс до недосяжного закутка найближчого підвищення.

Стемніло. Товариші підібрали плащ-палатку якогось загиблого й понесли мене самотньою місцевістю, над якою спалахували колючим промінням близькі й далекі зірки. Я спізнав те жахливе відчуття, коли раптом починає бракувати повітря. Запах сигарети, яку хтось курив за десять кроків від мене, ледве мене не задушив.

Нарешті ми дісталися до перев'язочного бліндажа, в якому справував свою службу мій приятель доктор Кай. Він наколотив мені пресмачного лимонаду й заштриком морфію занурив у блаженну дрімоту.

Нестерпна їзда до військового лазарету наступного дня стала останнім суворим випробуванням для моєї життєвої сили. А тоді я перейшов у руки сестер і продовжив читання «Трістрама Шенді» з того місця, де його урвав наказ про наступ.

Дружнє співпереживання полегшувало мені періоди регресій, властивих для легеневих поранень. Солдати й офіцери дивізії відвідували мене. Однак учасники штурму Сапіньє всі полягли, або ж, як Кіус, опинилися в англійському полоні. Подружжя Плянко, коли на Камбре вже падали перші снаряди противника, що поволі здобував територію, прислало мені милого листа, а ще відірвану від себе бляшанку молока та єдину диню, яка вродила на їхньому городі. Гіркі дні у них були ще попереду.

Мій останній джура теж не став винятком у довгому ряді попередників: Він залишався при мені, хоча й не мав права на харчування в лазареті, отож йому доводилося жебрати їжу на кухні.

Коли нудишся в ліжку, намагаєшся всіляко розважитися; отож я гаяв час, підраховуючи всі свої поранення. Не рахуючи таких дрібниць, як рикошети й подряпини, я загалом підхопив принаймні чотирнадцять влучань, а саме: п'ять рушничних куль, два снарядні осколки, одну шрапнельну кулю, чотири уламки гранат і два — від рушничних куль, які з вхідними та вихідними отворами разом залишили на моєму тілі рівно двадцять шрамів. На цій війні, в якій обстрілювали радше цілі території, аніж окремих людей, я все ж домігся того, аби одинадцять з цих пострілів були призначені особисто мені. Відтак я по праву причепив собі на груди «Золоту відзнаку пораненого», яку мені присудили в ці дні.

Через чотирнадцять днів я вже лежав на пружній койці лазаретного потяга. Німецькі краєвиди вже занурилися в сяйво ранньої осені. Мені пощастило: мене висадили в Ганновері й помістили в шпиталь клементинок. Серед відвідувачів, які незабаром у мене з'явилися, особливо радісно було бачити брата; з часу поранення він ще виріс, хоча права, сильно вражена половина тіла зупинилася в рості.

Я ділив палату з молодим військовим летуном з ескадрильї «Ріхтгофен» на ім'я Венцель — одним з тих гінких, нестримних відчайдухів, яких ще не перестала родити наша земля. Він робив честь гаслу своєї ескадрильї «Залізні та зухвалі» і вже збив у повітряних сутичках дванадцять противників, останній з яких перед падінням роздробив йому пострілом плечову кістку.

Перший свій вихід надвір я відсвяткував з ним, моїм братом та ще кількома приятелями, які чекали на свій транспортний потяг, у приміщеннях старого Ганноверського Ґібралтарського полку. Оскільки нашу боєздатність піддали сумніву, ми відчули нагальну потребу повправлятися з велетенським фотелем. Та нам це вилізло боком: Венцель знову зламав руку, а я вже наступного ранку лежав у ліжку з сорокаградусною гарячкою, ба навіть, крива температури зробила кілька ризикованих стрибків до тої червоної позначки, за якою мистецтво лікарів уже безсиле. При такій гарячці втрачаєш відчуття часу; поки сестри боролись за моє життя, я лежав у гарячковому маренні, яке часто буває навіть дуже веселим.

В один із цих днів, то було 22 вересня 1918 року, я одержав від генерала фон Буссе таку телеграму:

«Його Величність кайзер нагородив Вас орденом «Pour le m?rite»[50]. Вітаю Вас від імені всієї дивізії».