БІЛЯ СТРУМКА КОЖЕЛЬ

9 грудня 1917 р., ще до моєї відпустки, ми по кількох днях відпочинку замінили на передовій десяту роту. Позиція пролягала, як я вже згадував, перед селом Віз-ан-Артуа. Мій відрізок був обмежений справа дорогою Аррас — Камбре, зліва — заболоченим руслом струмка Кожель, через яке ми маятниковими нічними патрулями підтримували зв'язок із сусідньою ротою. Із-за підвищення поміж передніми траншеями ворожа позиція не проглядалася. За винятком кількох патрулів, що ночами копошилися біля нашої загороди, та деренчання встановлених на поблизькій фермі Губертуса генераторів світла, ворожа піхота не подавала ніяких ознак життя. Дошкульними, натомість, були часті атаки газовими мінами, що забрали не одне життя. Вони відбувалися через кілька сотень вкопаних у землю залізних труб, що електрично розряджалися залпом полум'я. Щойно спалахувало це вогняне сяйво, ми негайно оголошували газову тривогу, і хто не встигав одягти протигаз, тому було непереливки. Подекуди газ сягав майже абсолютної щільності, так що й протигаз вже не допомагав, бо просто не лишалося кисню для дихання. Через це ми зазнали не одної втрати.

Мій бліндаж був збудований у стрімкому схилі жорств'яного кар'єру, що зяяв за позицією і майже щодня зазнавав сильного обстрілу. Позаду чорними обрисами стриміли залізні конструкції зруйнованої цукроварні.

Цей кар'єр був моторошним місцем. Поміж вирв, заповнених відстріляними набоями, стирчали перекошені вітром хрести закинутих могил. Вночі було темно хоч в око стрель, доводилось чекати, поки зметнеться наступна світлова ракета, щоб не збочити з надійної стежки настилу в багнюку струмка Кожель.

Дні я проводив, якщо тільки не був зайнятий на побудові постового окопу, у крижаній штольні: читав книжку та, щоб зігрітися, тарабанив ногами об раму. Таке саме призначення мала й захована в ніші вапняної скелі повна пляшка зеленого м'ятного лікеру, до якої я і мої ординарці частенько прикладалися.

Мерзли ми порядно; та якби дим від багаття піднявся з копальні в похмуре грудневе небо, це місце дуже скоро стало би непридатне для проживання, оскільки ворог й досі вважав нашим командним пунктом саме цукроварню і більшість своїх снарядів марнував на цю купу понівеченого залізяччя. Отож, в наші закоцюблі кінцівки життя вливалося щойно з присмерком. У маленькій грубці розводили вогонь, і вона, крім густого диму, поширювала затишне тепло. Невдовзі на сходах до штольні вже було чути брязкіт посуду — це поверталися з Віз тужливо очікувані підносники їжі. А коли незмінна послідовність — бруква, перлова каша та сухофрукти — ще й урізноманітнювалася квасолею чи локшиною, то кращого годі було й бажати. Я любив, умостившись за невеличким столиком, дослухатися до соковитих балачок ординарців, що, оповиті хмарами тютюнового диму, грілися навприсідки коло грубки, на якій вже парував, поширюючи щедрі пахощі, повний казанок ґроґу. Війна і мир, бій і вітчизна, відпочинок і відпустка — все це обговорювалось у найменших подробицях, тож мені не раз щастило підслухати якусь влучну примовку. Так, наприклад, один бойовий ординарець, від'їжджаючи у відпустку, прощався зі словами: «Хлопче, нема то ліпше, як лежиш першої ночі вдома в ліжку, а матінка все горнеться збочку!»

19 січня, о 4 ранку нас змінили, й ми крізь густу завірюху помарширували в Ґуї, де мали затриматися на довший час, готуючись до великої наступальної битви. З наказів з бойової підготовки Людендорфа, доведених до рівня командирів рот, ми робили висновок, що вже найближчим часом має бути здійснена спроба вирішити долю війни одним могутнім ударом.

Ми вправлялися у вже майже забутих формах стрілецького бою та маневрової війни, а також завзято стріляли з рушниць і кулеметів. Оскільки всі села за лінією фронту аж до останнього піддашшя були зайняті, за мішень для стрільби правив будь-який насип, так що кулі часом дзижчали над місцевістю, як у бою. Один навідник з моєї роти легким кулеметом, просто посеред розбору стрільб, вибив із сідла командира іншого полку. На щастя, жертва відбулась легким пораненням в ногу.

Кілька разів я з ротою здійснював навчальні атаки бойовими гранатами на заплутані системи траншей, щоб перевірити наш досвід з-під Камбре. Тут також були поранені.

24 січня полковник фон Оппен попрощався з нами, щоб перейняти бригаду в Палестині. Командування полком, чия бойова історія тісно пов'язана з його іменем, він здійснював безперервно з осені 1914 року. Полковник фон Оппен був живим прикладом природженого командира. Він незмінно випромінював ауру порядку й надійності. Полк — останній підрозділ, де люди ще особисто знають одне одного; до певної міри, це величезна солдатська родина, тож відбиток такої особистості невидимо позначається на тисячах. На жаль, його прощальним словам: «До зустрічі в Ганновері!» не судилося збутися; невдовзі він помер від азіатської холери. Вже після того, як звістка про його смерть дійшла до мене, я ще одержав листа, написаного ним власноручно. Я багато чим йому завдячую.

6 лютого ми знову переселилися в Леклюз, а 22-го на чотири дні нас розмістили у вирвах на полі зліва від дороги Дюрі — Ендекур, щоби ночами зводити шанці на передовій. Оглядаючи цю позицію, що пролягала навпроти румовища колишнього села Бюллекур, я зрозумів, що частина тієї велетенської наступальної операції, про яку вже з нетерпінням гудів весь Західний фронт, відбудеться саме тут.

Скрізь у гарячковому поспіху копали й будували, довбали штольні й прокладали нові шляхи. Поле вирв було всіяне виставленими серед голої місцевості табличками з якимись ієрогліфами, що вказували, очевидно, на розташування батарей і командних пунктів. Наші літаки невтомно літали, створюючи заслону й перешкоджаючи видимості ворога. Щоб забезпечити військам точний час, щополудня, рівно о 12 годині, з аеростатів опускали чорну кулю, яка о 12:10 зникала.

Під кінець місяця ми вирушили назад в Ґуї, на наші старі квартири. Після численних навчань у батальйонних та полкових з'єднаннях ми ще двічі на великій, поміченій білими стрічками позиції цілою дивізією вправлялися у прориві. По завершенні командувач дивізії виголосив перед нами промову, з якої всім стало ясно, що штурм почнеться вже найближчими днями.

З великою приємністю згадую останній вечір, коли ми сиділи за круглим столом і гарячково розмовляли про маневрову війну, що чекала на нас. І нехай в тому запалі на вино йшов останній таляр — навіщо були нам ті гроші? — Незабаром ми вже опинимося або потойбіч ворожої лінії, або ж у кращому потойбіччі.

І тільки зауваженням, що й після нас на етапі хтось буде жити, капітанові вдалося стримати нас від того, аби ми не потрощили об стіни склянки, пляшки й порцеляну.

Ми не мали ані найменшого сумніву, що цей великий план удасться. У кожному разі, за нами діло не стане. Та й команда була в добрій формі. Варто було лиш послухати, як вони у своїй сухій нижньосаксонській манері говорять про очікувані «гінденбурзькі рівнинні перегони», як зроджувалася певність: вони візьмуться до діла, як завжди — несхибно, надійно й без зайвого галасу.

17 березня ми рушили маршем із квартир, які вже встигли полюбити, у Брюнемон. Всі дороги були переповнені маршовими колонами, що невтомно рухалися вперед, безліччю гармат і нескінченними обозами. Попри це, панував чіткий порядок, згідно з ретельно випрацюваним планом мобілізації. Лихо було тій частині, що не дотрималась неухильно маршруту та часу пересування: її спихали на узбіччя, і потім доводилося годинами чекати, аби втиснутися хоч у найменшу прогалину. Втім, одного разу ми таки потрапили в тисняву, в якій кінь капітана фон Бріксена напоровся на окуте дишло й сконав.