ДУШІ Й МОНШІ

Рана за чотирнадцять днів загоїлася; мене виписали в запасний батальйон у Ганновері, й звідти я, аби знову звикнути ходити, вирушив у коротку відпустку додому.

«Чому б тобі не податися на фанен-юнкера[8]?», — запропонував батько, коли якось у перші дні ми йшли перед полуднем садом, роздивляючись, як на деревах бубнявіє брость; і я вволив його бажання, хоч мені й на початку війни здавалося значно привабливішим бути простим стрільцем, відповідальним тільки за себе.

Отож, мене послали в полк у Деберіц, на підофіцерські курси, звідки я за шість тижнів вийшов уже у званні фенриха-хорунжого. Сотні молодих людей, що стікалися сюди з усіх німецьких племен, засвідчували, що ця країна ще не відчуває браку добірної військової сили. Коли в Рекуврансі я проходив індивідуальне навчання, то тут ми вправлялися в різних способах пересувати на терені невеличкі підрозділи.

У вересні 1915 року я повернувся в полк. Висів з потяга в селі Сан-Лежер, осідку штабу дивізії, і вже на чолі невеличкого резервного відділення рушив пішки в Душі, місце розташування полку. Перед нами повним ходом розгортався осінній наступ французів. Фронт довгою хвилястою хмарою здіймався над розлогою місцевістю. Над нами стрекотали кулемети повітряних ескадриль. Іноді, коли геть уже над нашими головами пролітав якийсь французький літак, строкаті кокарди якого, здавалось, мов велетенські очі метелика, обмацують землю, ми з нашим невеличким загоном, щоб залишатись непоміченими, ховалися під придорожніми деревами. Зенітки прокреслювали в небі довгі шнури білих пухирців; то тут, то там, зі свистом спадаючи в ріллю, вдаряли осколки.

Цей невеличкий марш одразу дав мені нагоду застосувати новонабуті знання. Очевидно, нас вистежили з одного з численних аеростатів, жовті оболонки яких сяяли на заході, бо саме коли ми вже збиралися повернути в село Душі, перед нами зметнувся чорний конус вибуху. Набій влучив у вхідну браму невеличкого сільського цвинтаря, що лежав при самій дорозі. Тут я вперше пізнав ту мить, коли у відповідь на несподівану обставину необхідно прийняти рішення.

«Наліво — розосередитись, марш, марш!»

Колона спішно розсипалася по полю; я наказав їм знову зібратися по лівій стороні й широкою дугою повів у село.

Душі, місце розташування 73 стрілецького полку, було селом середньої величини, яке ще не надто постраждало від війни. Це положене в хвилястому краєвиді Артуа місце на всі півтора року позиційної війни у тій місцевості стало для полку другим гарнізоном, місцем відпочинку й зміцнення по тяжких боях і праці на передовій. Як часто зітхали ми з полегшею, коли крізь темну дощову ніч назустріч нам з краю села мерехтіло самотнє світелко! Адже ми знову мали дах над головою і невибагливе, зате спокійне ложе в сухому приміщенні. Можна було просто спати собі без думки, що це необхідно про запас, кожні чотири години знову виходити в ніч, без постійного очікування нападу, яке переслідувало навіть уві сні. Немов новонароджені, почувалися ми у перший день відпочинку, викупавшись і вичистивши мундир від бруду окопів. На сусідній галяві вправлялись у муштрі й гімнастиці, щоб розрухати застояні кості й знову пробудити відчуття спільноти в людей, що стали відлюдьками у довгих нічних вартах. Це давало наснагу для нових, сповнених поневірянь днів. Попервах роти позмінно виходили на передову для нічного копання шанців. Згодом, за розпорядженням нашого завбачливого полковника фон Оппена, від цього подвійного навантаження відмовилися. Надійність позиції спирається на свіжість і невичерпану мужність її захисників, а не на облаштування заплутаних підхідних шляхів чи глибину бойової траншеї.

У вільні години Душі пропонувало своїм сірим мешканцям кілька джерел відпочинку. В численних їдальнях ще було вдосталь їжі й питва; була тут кімната-читальня, кав'ярня, а пізніше навіть вигадливо вбудоване в стодолу кіно. Офіцери мали першорядно обладнане казино й кегельбан в саду при будинку пароха. Часто влаштовувалися ротні гуляння, на яких офіцери й залога за давнім добрим німецьким звичаєм змагалися, хто кого переп'є. Не можу не згадати й святкових учт із нагоди забою худоби, задля яких ротні свині, добряче відгодовані на відходах з польових кухонь, мусили розпрощатися з життям.

Оскільки населення досі жило в селі, обмежений простір використовували в кожен помисленний спосіб. В садах була зведена частина бараків і житлових бліндажів; великий фруктовий сад серед села перетворили на церковну площу, інший, так звану площу Емміха — на парк розваг. На площі Емміха у двох накритих дерев'яними колодами бліндажах розмістилися голярня й зубний кабінет. Велика галявина коло церкви слугувала кладовищем, до якого майже щодня марширувала рота, під звуки хоралу проводжаючи в останню путь одного або й кількох товаришів.

Так за рік з маленького, напівзруйнованого сільця виросло, мов велетенський паразит, ціле військове місто. За ним ледве можна було розгледіти давній мирний образ. В сільському ставку драгуни купали своїх коней, в садах вправлялася у муштрі піхота, на галявинах лежали і засмагали солдати. Всі цивільні установи занепадали, і тільки те, що належало війні, утримували в порядку. Так для ліпшого призначення завалили або повиривали всі паркани й живоплоти, натомість на кожному розі виблискували великі вказівники з напрямками доріг. Дахи провалювалися, хатній реманент потроху йшов на розпал, — і водночас з'являлися переговорні пристрої та електропроводи. Прямо із земляних льохів викопували штольні, щоб забезпечити мешканцям надійні сховища при обстрілах; вибрану землю недбало громадили в садах. По цілому селі не лишилося ні меж, ні власних володінь.

Французьке населення розмістили в казармах на виході з села в напрямку Монші. Діти бавилися на ґанках напіврозвалених хат, а скоцюрблені старці пробиралися крізь цей новий устрій, що беззастережно відчужив їх від місць, де вони провели все своє життя. Молоді люди мусили щоранку відмічатися у місцевого коменданта, старшого лейтенанта Оберлендера, який розподіляв їх на роботи з розмітки села. З місцевими ми мали справу тільки тоді, коли приносили їм на прання свої речі або купували в них масло та яйця.

Серед незвичних образків цього солдатського міста були двоє малих осиротілих французів, що прибилися до нашої частини. Ці хлопці, одному з яких було, либонь, вісім, а другому — дванадцять років, були зодягнені в суцільні сірі польові однострої і говорили плинною німецькою. Своїх земляків, набравшись від наших солдат, вони називали зневажливо «жанами». Їх заповітним бажанням було вийти зі «своєю» ротою на позицію. Вони мали бездоганну виправку, віддавали честь начальству, при перекличці ставали на лівий фланг і просились у звільнення, коли разом з кухарчуками хотіли податися на закупи до Камбре. Коли другий батальйон вирушив на кількатижневе навчання в Кеан, один із них, на ім'я Луї, за наказом полковника фон Оппена, мав залишатися в Душі; його й справді не бачили на марші, та по прибутті батальйону на місце він, вишкірений по вуха, вискочив із вантажного фургону, в якому переховувався. Кажуть, старшого потім послали до Німеччини в підофіцерську школу.

На відстані неповної години ходи від Душі лежало Монші-о-буа, село, де розмістили дві резервні полкові роти. Восени 1914 року воно стало мішенню запеклих боїв, опинилося врешті в німецьких руках, і бої в тісному півколі довкруги розвалин колись заможного села поступово завмерли.

Тепер будинки стояли спалені й розбомблені, здичавілі садки були поорані снарядами, а фруктові дерева понівечені. Кам'яні завали окопами, колючим дротом, барикадами й бетонними дотами облаштовані для оборони. По вулицях можна було вести кулеметний вогонь з бетонної оборонної споруди, так званого «укріплення Торґау», що стояла посередині села. Іншим опорним пунктом було «укріплення Альтенбурґ» — польова фортифікаційна споруда праворуч від села, в якому знайшла пристановище чота резервної роти. Важливою для оборони була також копальня, з якої в мирні часи брали крейдяник для будівництва хат, і яку ми відкрили цілком випадково. Ротний кухар, якому впало в криницю відро, спустився за ним униз і виявив діру, яка розширювалася на подобу печери. Місце ретельно обстежили, і після того як був пробитий другий вхід, цей простір перетворився для великої кількості бійців на захищене від бомб житло.

На самотній височині, дорогою до Рансару, стояла руїна, колишня корчма, із-за розлогого виду, який відкривався звідти на фронт, названа «Бельвю» — місце, що, попри свою небезпечність, якось вабило мене до себе. Доки сягало око, простягався вимерлий край, з мертвими селами, сполученими дорогами, по яких не котилося жодне авто, не виднілося ані живої істоти. Десь на задньому тлі мріли обрії Арраса, покинутого міста, а трохи праворуч виблискували крейдяні вирви від велетенських вибухів мін у Сан-Елюа. Пустинними були й порослі бур'янами поля, над якими волочилися великі тіні хмар, а туго сплетена мережа траншей розпускалася жовтими й білими петлями, плавно переходячи в під'їздні шляхи або валки залізничних потягів. Лиш там, то сям курився дим снаряда, наче пожбурений вгору примарною рукою, і розсіювався на вітрі. Або ж великою, білою сніжинкою, що повільно танула в повітрі, зависала над пусткою хмарка шрапнелі. Лик цього краєвиду був похмурий і химерний, війна стерла з місцевості весь її чар, закарбувавши взамін свої залізні риси, що наводили жах на самотнього спостерігача.

Покинутість і глибоке мовчання, вряди-годи перебиване глухим відгомоном гармат, ще більше підсилювало сумовите видовище руйнування. Роздерті ранці, уламки рушниць, всіляке клоччя, а поміж тим, — моторошним контрастом, — якась дитяча іграшка, запали гранат, глибокі вирви від снарядів, пляшки, рільничий реманент, розмотлошені книжки, потрощене домашнє начиння, діри, в таємничій темряві яких вгадувалися льохи, де, можливо, лежали трупи нещасних домочадців, обгризені завзятими полчищами щурів, самотнє персикове деревце, що, позбавлене підтримки мурів, благально простягнуло руки, в стайнях на ланцюгах ще досі висіли кістяки свійських тварин, на спустошених городах — могили, між ними, заховані в високих бур'янах, зеленіють цибуля, полин, ревінь і нарциси, на сусідніх полях — хлібні скирти, на верху яких вже буяє проросле збіжжя, — і все це розітнуте навпіл напівзасипаною траншеєю, оповите запахом пожежі й тління. Понурі думки лізуть в голову воїнові в таких місцях, коли він замислюється про тих, хто ще недавно тут мирно собі жив-хазяйнував.

Бойова позиція пролягала, як я вже повідомляв, вузьким півколом довкруги села і з'єднувалася з ним рядом траншей. Вона складалася з двох відрізків: Монші-Південь і Монші-Захід. А ті, своєю чергою, були поділені ще на шість ротних ділянок — від «А» до «F». Така дугоподібна форма надавала англійцям добрі можливості для фланкування, що вони вправно й використовували, завдаючи нам важких втрат. Для цього їм слугувала схована відразу за їхньою лінією гармата, що лупила дрібною шрапнеллю, а звук від її пострілу й попадання зливався для вуха в один тон. Мов серед ясного неба на всю довжину траншеї зблискував рій свинцевих куль, доволі часто забираючи життя постового.

А тепер для початку перейдемося стрілецьким окопом, таким, як він був на той час, щоб унаочнити собі деякі, неодноразово вживані мною, вирази.

Аби потрапити на передову, коротко звану «ровом», треба пройтися одним із численних підхідних шляхів або траншей, призначених для забезпечення прикритого виходу на бойову позицію. Ці окопи, часто дуже довгі, підводять до ворога, однак їх, щоб неможливо було прострілювати уздовж, викопують зиґзаґами або хвилеподібно. Після п'ятнадцятихвилинного просування перетинаємо другу лінію, що перебігає паралельно до першої, де має тривати спротив, якщо бойовий «рів» захопить противник.

Сама ж бойова траншея, як видно з першого погляду, відрізняється від тих немічних укріплень, що з'явилися на початку війни. Це вже давно не просто рів: він тягнеться на глибині у два, а той три людських зрости від поверхні землі. Тобто оборонці рухаються ним, як підошвою шахти; коли треба вести спостереження за переднім краєм або відкрити вогонь, вони приступками або широкими дерев'яними драбинами виходять на постовий поміст — довгу лаву-банкет, вбиту в землю таким чином, що той, хто на ній стоїть, на голову вистає над рівнем землі. Кожен стрілець стоїть на помості у своєму окопчику — більш чи менш укріпленій ніші, голова прикрита верствами мішків з піском або сталевим щитом. Спостереження, власне, ведеться через крихітні бійниці, крізь які просунуті дула рушниць. Великі маси землі, вибрані з рову, валом насипані позаду лінії, що одночасно формує і захист з тилу; на цьому земляному насипі встановлені кулеметні помости. З чільного боку траншеї землю, натомість, старанно усувають, аби поле для стрільби залишалося відкритим.

Перед траншеєю багатократними лініями тягнеться загородження — покручене плетиво з колючих дротів, покликане затримати нападника, аби його можна було спокійно розстрілювати з постових ніш.

Загородження поросло високими травами, бо на спустошених полях вже селиться нова, чужорідна рослинність. Дикі квіти, що зазвичай поодиноко цвітуть серед збіжжя, взяли тут гору; де-не-де вже буяють низенькі чагарі. Заросли й дороги, хоча ще виразно видніються, рясно вкриті круглими листками подорожника. В цих хащах добре почуваються птахи — куріпки, чиї дивні кличі часто чути ночами, чи жайворонки, багатоголосий спів яких з першим промінням лунає над траншеєю.

Аби бойову траншею неможливо було прострілювати з флангів, її проведено меандрами, тобто вона ніби рівномірними виступами відходить назад. Ці відведені назад відрізки утворюють траверси, звані також поперечинами, які мають затримувати постріли збоку. Тобто зі спини боєць захищений тильним траверсом, з боків — поперечинами, а передня стінка траншеї слугує йому за бруствер.

Для відпочинку призначені бліндажі, які поміж тим зі звичайних земляних нір перетворилися на справжні закриті житлові приміщення, з балковими стелями й обшитими дошками стінами. Заввишки бліндажі приблизно в людський зріст і вкопані в землю так, що підлога їх лежить врівень з підошвою окопу. Балочна стеля в них присипана зверху ще верствою землі, здатною витримати пряме влучання легких снарядів. Однак при важкому обстрілі сидиш тут, як у мишоловці, тому краще пошукати сховку в глибині штольні.

Штольні укріплені міцними дерев'яними рамами. Перша вставлена у передню стінку траншеї на висоті підошви й творить вхід до штольні; кожна наступна на дві долоні глибша, так що швидко досягається необхідна глибина укриття. В такий спосіб виникають сходи до штольні; і на тридцятій сходинці маємо дев'ять, а то й, враховуючи глибину траншеї, навіть дванадцять метрів землі над головою. Тепер прямо або під прямим кутом до сходів встановлені дещо більші рами; вони й утворюють житлове приміщення. Через поперечні з'єднання виникають підземні переходи; викопані у бік ворога відгалуження слугують для прослуховування або мінування.

Усе це слід уявляти собі як потужну, на позір ззовні вимерлу земляну фортецю, в нутрощах якої триває невпинна служба, варта й робота, і де за тривогою у лічені секунди кожен уже стоїть на своєму посту. Не варто, однак, вимальовувати собі тутешній настрій аж надто романтично; тут радше панує певна сонливість і тяжкість, яка береться від близького контакту з землею.

Мене приділили до шостої роти, і вже через кілька днів після прибуття в якості командира загону я вирушив на позицію, де мені одразу ж влаштували прийняття вогнем англійських кульових мін. То були набої з міцного заліза, з держаками, начинені вибухівкою, що за формою нагадували кулі, відрізані від стофунтової гантелі. Звук їхнього пострілу був тупий та невиразний і часто маскувався під кулеметний вогонь. Тому-то для мене було так моторошно, коли зненацька зовсім поруч траншею освітило полум'я, а нас струсонуло лихою ударною хвилею. Мене швидко затягли у бліндаж нашого відділення, до якого ми саме дійшли. Сидячи всередині, ми відчули ще п'ять чи шість струсів від мінних розривів. Міна ця, власне, не розривається, вона «сідає»; тож цей неквапний вид руйнування дуже прикро діє на нерви. Коли наступного ранку я вперше при світлі пройшовся траншеєю, то побачив, що ці великі розряджені кулі, прив'язані за держаки, висять скрізь при входах до бліндажів як ґонґи на випадок тривоги.

Відрізок «С», на якому перебувала наша рота, був найдалі з усього полку висунутий вперед. В особі нашого ротного, лейтенанта Брехта, що з початком війни приспів з Америки, ми мали людину якнайвідповіднішу для оборони такого місця. Він любив небезпеку й поліг у бою.

Життя в окопі суворо впорядковане; зараз я подам перебіг одного дня, схожого на всі інші, що тягнулися вісімнадцять місяців поспіль, якщо тільки звична перестрілка не перетворювалась у щільну завісу вогню.

День у стрілецькому окопі починається щойно з настанням присмерку. О 7 годині хтось із мого відділення будить мене з пообіднього сну, яким я запасаюся з огляду на неминучість нічної варти. Я підперізуюся, вкладаю до кобури пістолет-ракетницю, підвішую гранати й виходжу з більш-менш затишного бліндажа. При першому проходженні добре знайомого ротного відрізку пересвідчуюся, що всі постові на своїх місцях. Тихим голосом обмінюємося паролем. Тим часом вже западає ніч, і перші ракети сріблясто злітають у небо, тоді як напружені очі чіпко вглядаються у передній край. Між покиданими на укритті консервними бляшанками шарудить щур. До нього, попискуючи, приєднується другий, і вже незабаром тут аж кишить меткими тінями, що стікаються сюди зі зруйнованих сільських погребів або розстріляних штолень. Полювання на них — улюблена розвага серед нудьги постової служби. Викладаємо скибку хліба як приманку й цілимося в неї з рушниці, або засипаємо в щурячі нори пороху зі снарядів, що не вибухнули, й підпалюємо. Щурі з підсмаленим хутром з вереском вискакують назовні. Це огидні, обридливі створіння. Мені все лізе на думку їхня потаємна діяльність з осквернення трупів у льохах села. Якось, коли однієї теплої ночі я йшов через руїни Монші, їх повилазило зі сховків така сила-силенна, що земля перетворилася на живий килим, то тут, то там помережений білим хутром альбіноса. Перебралося в окопи зі зруйнованих сіл і кілька котів; вони люблять близькість людини. Великий білий котяра з простреленою передньою лапою часто нипає по нічийній території і, здається, вчащає до обох сторін.

А втім, я ж говорив про окопну службу. Ми любимо тут потеревенити, язик легко розв'язується, щоб якось заповнити темну ніч і нескінченний час. Тому я зупиняюся біля знайомого вояка або якогось підофіцера і з невсипною увагою вислуховую тисячі його абищиць. Часто мене, як хорунжого, втягає у приязну розмову черговий офіцер, якому так само маркотно. Ба, він навіть поводить себе цілком по-товариськи, говорить тихо і з жаром, викладаючи свої таємниці й бажання. А я радо на це пристаю, бо й на мене тиснуть ці тяжкі, чорні вали окопу, бо і я тужу за теплом, за чимось людським у цій моторошній самотині. Краєвид уночі випромінює якусь дивну холоднечу; і ця холоднеча духової природи. Отож починає теліпати, коли перетинаєш якусь з незайнятих ділянок траншеї, куди заходять лише патрулі; і цей мороз за шкірою переростає, коли перебираєшся за колючу загороду і входиш на нічийну землю, у легкі дрижаки з клацанням зубів. Те, як романісти описують це клацання зубами, здебільшого не відповідає правді; тут немає нічого навального, воно радше нагадує слабкий електричний струм. Часто його взагалі не помічаєш — так само, як не помічаєш розмовлянь уві сні. Й до речі, воно негайно минає, коли справді щось трапляється.

Розмова сходить нанівець. Ми потомились. Апатично прихиляємося до поперечини й втуплюємося поглядом у цигарку, що жаріє у темряві.

На морозі ми, зігріваючись, пританцьовуємо, так що тверда земля від тупоту аж бринить. У холодні ночі чути невпинний кашель, що відлунює далеко навкруги. Часто цей кашель, коли повзеш плазом в нейтральній смузі, є першою ознакою ворожої лінії. Іноді вартовий насвистує чи мугикає собі під ніс якусь пісеньку, і це справляє зловісний контраст, коли крадешся до нього з убивчим наміром. Часто йдуть дощі, тоді стоїш понуро з піднятим коміром шинелі під навісом на вході до штольні й вслухаєшся в монотонне цяпотіння крапель. А щойно зачуєш кроки начальника по мокрому днищу окопу, притьмом зриваєшся, відходиш далі, різко обертаєшся, клацаєш підборами й доповідаєш: «Підофіцер окопної служби. На ділянці нічого нового!» Бо стояти на входах до штолень заборонено.

Думки блукають. Дивишся собі на місяць і думаєш про гарні затишні дні вдома чи про велике місто десь там ген-ген, де саме в цю пору люд висипає з кав'ярень, а ряди ліхтарів освітлюють жваве нічне життя центральних вулиць. Здається, це просто тобі колись наснилося — так воно неймовірно далеко.

Аж раптом перед окопом якесь шарудіння, бренькнули тихо два дроти. Мрії умент розлітаються, всі змисли загострені аж до болю. Вибираєшся на пост, стріляєш із ракетниці: ані шелесне. Мабуть, заєць або куріпка.

Часто чути, як противник вовтузиться при своїх загородженнях. Тоді мерщій стріляєш в той бік кілька разів поспіль, аж поки не спорожніє обойма. І не тільки тому, що такий наказ — ще відчуваєш при цьому якесь особливе задоволення. «От ми їх там притисли. А, може, навіть і влучив у когось». Ми теж майже щоночі прокладаємо дроти, і теж часто маємо поранених. І шлемо тоді прокльони на цих підлих свиней, англійців.

На деяких відрізках позиції, наприклад, біля підривних камер, відстань між постерунками часом не більша тридцяти метрів. Іноді тут зав'язуються особисті знайомства; і вже впізнаєш Фріца, Вільгельма чи Томмі за тим, як він кашляє, свистить чи співає. Ми обмінюємося короткими перегуками, в яких не бракує простацького гумору.

«Гей, Томмі, ти ще там?»

«Там-там!»

«Тоді забери голову, я хочу стрельнути!»

Іноді після глухого пострілу чутно ніби якийсь лопотливий посвист. «Обережно, міна!» Всі кидаються до найближчого входу в бліндаж і затамовують подих. Міни бахкають цілком інакше, набагато бентежніше, ніж снаряди. В них взагалі є щось рвучке, підступне, щось від особистої ненависті. То підступні істоти. Гранати з гранатомета — це їх мініатюрний підвид. Вони стрілами вилітають з ворожого окопу й несуть головки з червоно-брунатного металу, який, аби легше розриватися, поділений квадратиками, як плитка шоколаду. Тільки-но в певних місцях зблисне нічний обрій, всі постові стрибають зі своїх помостів і ховаються. З довгого досвіду вони добре знають, де стоять гармати, скеровані на відрізок «С».

Нарешті світляний циферблат показує, що дві години спливли. А тепер мерщій будити зміну — і в бліндаж. Можливо, доставники їжі принесли листи, посилки чи якусь газету. Таке дивне відчуття, коли читаєш вісті з вітчизни з її мирними турботами, в той час коли мерехтливі тіні свічок шугають низьким, необтесаним перекриттям. Зчистивши тріскою з чобіт найгрубішу грязюку й зсунувши її до ніжки грубо збитого стола, вкладаюся на лежак і натягаю на голову ковдру, щоб годинки чотири «порохкати», як тут в нас це прийнято називати. Ззовні по укриттю з розміреною монотонністю луплять снаряди, по моєму обличчю й руках шастає миша, не порушуючи мого сну. Та й інша посполита живність мені не допікає, бо щойно кілька днів тому ми ретельно прокурили бліндаж.

Ще двічі мене виривають зі сну, щоб я виконав службу. В часі останньої варти ясна смужка на східному небокраї позаду нас провіщає новий день. Обриси окопу виразнішають; у сірих досвітках він справляє враження невимовної пустки. Спурхує жайвір; його щебет дратує мене. Прихилившись до поперечини, з відчуттям великого протверезіння дивлюся застигло в мертвий, огороджений дротом передній край. Ці останні двадцять хвилин просто якісь безкінечні! Нарешті в траншеї забряжчав посуд підносників, що вертаються з кавою: сьома година, нічна варта закінчена.

Йду в бліндаж, п'ю каву й миюся в бляшанці з-під оселедців. Це мене бадьорить, охота подрімати минає. Та й вже о 9-й маю розподілити свою чоту на роботи й призначити завдання. Ми справжні майстри на всі руки, окоп щоднини висуває нам тисячі вимог. Ми риємо глибокі штольні, будуємо бліндажі й бетонні бункери, готуємо дротяні загороди, влаштовуємо дренажні споруди, шалюємо, підпираємо, вирівнюємо, підвищуємо і втинаємо, засипаємо вигрібні ями, словом, самотужки залагоджуємо всі можливі завдання. А чом би й ні, хіба ж не всі стани й ремесла вислали сюди своїх представників? Що не вміє один — уміє інший. Ось недавно один шахтар, коли я колупався у штольні нашого відділення, взяв у мене з рук мотику і сказав: «Весь час треба лупати знизу, пане хорунжий, зверху це сміття саме посиплеться!» Дивно, що досі я не знав таких простих речей. Але тут, серед голої місцевості, де раптом постаєш перед необхідністю шукати захисту від снарядів, ховатися від вітру й негоди, збивати собі стіл і ліжко, будувати печі й сходи, дуже скоро вчишся користати зі своїх рук. І пізнаєш вартість праці руками.

О першій з кухні, влаштованій в одному з підвалів Монші, у великих посудинах, колишніх молочних бідонах і відрах з-під мармеладу, виносять обід. Харчування по-військовому одноманітне, зате щедре, за умови, якщо дорогою підносників не «вшкварило» і вони не повихлюпували половину. Після їжі трохи спимо або читаємо. Поволі наближаються ті дві години, що відведені для денної служби. Вони минають значно швидше, ніж уночі. Крізь бінокль або далекогляд спостерігаємо за добре відомою ворожою позицією, буває часто, й стріляємо по головах з оптичної гвинтівки, як по мішенях. Тільки не втрачати пильності: в англійця теж зірке око й добрі біноклі.

Один вартовий раптом падає, весь залитий кров'ю. Постріл в голову. Товариші зривають в нього з мундира перев'язочний пакет і бинтують. «То вже ніц не дасть, Віллеме». «Чоловіче, та ж він ще дихає!» Тоді надбігають санітари, щоб занести його на перев'язочний пункт. Ноші сильно вдаряються об ламані поперечини. Щойно вони зникають з очей — знов усе по-старому. Хтось притрушує червону калюжу кількома лопатами землі, — і кожен йде займатися своєю справою. І тільки якийсь новачок зі зблідлим лицем стоїть, спершись до обшивки. Він силується збагнути, як усе сталося. Це ж так раптово, так жахливо зненацька, невимовно брутальний напад. Це ж неможливо, такого просто не може бути. Бідака, десь на тебе ще й не таке чигає…

Проте часто все навіть дуже мило. Дехто береться до діла з суто мисливським азартом. Зі зловтіхою знавців спостерігають вони за влученнями власної артилерії у ворожий окоп. «Сидів собі хлопчина!» «Чорт забирай, ти глянь, як порскає! Бідний Томмі! Ну, просто сплачешся». Такі люблять пальнути в бік ворога з гранатомета чи легкою міною, на превелике невдоволення страхопудів: «Чоловіче, лишись цих дурниць, нам і так перцю вистачає!» Але це анітрохи не перешкоджає їм постійно мізкувати, як би то якнайдалі запустити ручну гранату з власноруч сконструйованої катапульти або якоюсь пекельною машинкою уразити передній край. То вони проріжуть вузеньку вуличку в загородженні перед своїм постом, заманюючи через цей зручний прохід якогось благодушного клієнта просто на дуло рушниці, іншим разом прокрадуться на той бік і прив'яжуть до дроту дзвоник, а потім смикають його за довгу мотузку, зчиняючи переполох серед англійських постових. Війна для них — забава.

Годинка пообідньої кави інколи минає по-справжньому затишно. Часто хорунжому доводиться складати товариство котромусь із ротних офіцерів. Все відбувається дуже поважно, на обрусі з мішковини виблискують навіть дві порцелянові філіжанки. Потому денщик виставляє на хисткий столик пляшку та дві чарки. Розмова стає довірливішою. Дивовижно, але навіть тут немає бажанішого предмету для розмов, аніж твій ближній. Плітки буяють тут пишним цвітом, а під час пообідніх відвідин вони завзято поширюються, майже як в невеличкому гарнізоні. Командири, товариші й підлеглі стають предметами прискіпливої критики, а нова чутка миттю облітає бліндажі чотних командирів усіх шести відрізків фронту з правого по лівий фланг. І тут не зовсім без вини офіцерів-дозорців, що з біноклями й планшетками обнишпорюють усі полкові позиції. Адже позиція роти не замкнена цілковито. Тут панує жвавий рух. У тихі ранкові години з'являються штабісти, поширюючи довкола діловитість, на прикрість простому солдату, що після останньої варти тільки-но вклався на відпочинок і тут же, на застрашливий викрик: «Командир дивізії в окопі!» знов, одягнений за уставом, вилітає зі штольні. Потім приходять офіцери-сапери, фортифікатори та меліоратори — і всі поводяться так, ніби окоп був створений винятково для їхніх спеціальних завдань. Нерадо вітають й артилериста-навідника, який хоче зняти пробу загороджувального вогню: бо щойно він забереться геть зі своїм розкладним дальноміром, якого діловито, мов жук свої вусики, виставляє то тут, то там з окопу, як одразу ж заводиться англійська артилерія, і бідному піхотинцю доводиться непереливки. Згодом приходять командири передових загонів і шанцевих підрозділів. Аж до глупої ночі сидять вони в бліндажі в чотного, п'ють ґроґ, курять, грають в польську рулетку і врешті, як ті мандрівні щурі, змітають усе зі столу. Ще пізніше окопом, мов примара, вештається якийсь чоловічок, підкрадається ззаду до постових, кричить їм на вухо: «Газова атака!» і рахує, скільки секунд піде на вдягання протигазу. Це офіцер газового захисту. Посеред ночі ще хтось стукає в дошки дверей бліндажа: «Ви що, вже давите хропака? Ану, розпишіться мені тут хутенько за двадцять рогаток і шість рам для штольні!» Це прийшли з матеріального забезпечення. І отак, принаймні в спокійні дні, — суцільне ходження, так що аж з вуст нещасного мешканця штольні злітає зітхання: «Хоч би вже трохи постріляли, може, нарешті був би спокій». І справді, кілька важких гостинців сприяють підвищенню затишку; тоді ми лише поміж собою, і нам не докучає більше ця обтяжлива паперова тяганина.

«Пане лейтенант, дозвольте попрощатися, в мене за півгодини служба!» Надворі в останньому промінні сонця виблискують глиняні вали відрогів, окоп лежить уже в глибокій тіні. Незабаром злетить перша світлова ракета, вийдуть нічні постові.

Починається новий день окопного солдата.