БУДНІ ПОЗИЦІЙНОЇ ВІЙНИ

Ось так минали наші дні в напруженому одноманітті, що перебивалось короткими перепочинками в Душі. Втім, подекуди й на позиції випадала гарна година. Часто я сидів з почуттям притульної захищеності за столом маленького бліндажу, сирі, обвішані зброєю дощані стіни якого навівали думки про Дикий Захід, попивав чай, курив і читав, поки мій ординарець порався коло крихітної пічки, що наповнювала приміщення запахом підсмажених скибок хліба. Який окопний боєць не знає цього настрою? Надворі, на постовому помості гупають важкі, розмірені кроки, лунає однотонний вигук, коли вартові перестрінуться в окопі. Притуплене вухо вже майже не сприймає безугавний вогонь гвинтівок, короткі удари від розривів снарядів на полі чи сичання сигнальних ракет, що повільно згасають над устям світляної шахти. Тоді я витягав з планшета записник і в кількох словах занотовував події дня.

Так з часом поставала, як частина мого щоденника, сумлінна хроніка відрізку «С», — цього невеличкого, ламаного кавальчика довгого фронту, який був тепер нашим домом, де ми достеменно знали кожен закинутий закуток траншеї, кожен завалений бліндаж. Довкола нас у насипних глиняних валах спочивали тіла полеглих товаришів, тут на кожній п'яді землі розігралась якась драма, за кожною поперечиною чигала доля, вдень і вночі, без розбору, вихоплюючи собі чергову жертву. І все ж, усі ми відчували сильну приналежність до нашого відрізку, міцно зрослися з ним. Ми знали його, коли він чорною стрічкою тягнувся крізь засніжений краєвид, коли квітуча пуща довкола нього струменіла в полудневу годину п'янкими запахами, чи коли примарна блідість повні огортала його темні закапелки, де вершили свої таємничі діла пискляві орави щурів. Довгими літніми вечорами ми радісно сиділи на його глиняних приступках, коли літепле повітря відносило в бік ворога діловитий стукіт чи рідну пісню; ми кидались через балки й розрубаний дріт, коли смерть сталевою булавою гупала по окопах, а з потрісканих глиняних стін виповзав лінивий дим. Полковник не раз хотів перевести нас на якусь спокійнішу ділянку позиції, та щоразу вся рота як один просила дозволу залишитись на відрізку «С». Подаю тут короткий витяг із записів, що їх робив тоді, ночами в Монші.

7 жовтня 1915. Стояв на світанку поруч із постовим мого відділення на приступці біля нашого бліндажа, коли пострілом з гвинтівки йому зірвало картуза з чола на потилицю, навіть не зачепивши голови. В той самий час коло загородження було поранено двох саперів. Одному куля рикошетом зачепила обидві ноги, другому — прострелила вухо.

Перед полуднем постовому на лівому крилі пострілом пробило обидві вилиці. Кров тугими струменями ринула з рани. До всього лиха, на наш відрізок сьогодні ще й прибув лейтенант фон Евальд, аби сфотографувати підкоп N., що лежав на віддалі якихось 50 метрів від окопу. Коли він обернувся, щоби зійти з постового помосту, куля роздробила йому потилицю. Він помер миттєво. На приступці лежали великі шматки його черепа. Крім того, одного солдата легко поранено в плече.

19 жовтня. Відрізок середньої чоти обстріляли 15-сантиметровими снарядами. Одного бійця ударною хвилею відкинуло на стовп обшивки траншеї. Він зазнав важких внутрішніх ушкоджень, до того ж, осколок пробив йому плечову артерію. У світанковому тумані, поправляючи нашу загорожу, виявили перед правим флангом труп француза, уже, мабуть, кількамісячної давності. Уночі при натяганні дроту поранили двох наших. Ґутшмід: наскрізь прострілені обидві долоні й стегно; Шефер: куля в коліно.

30 жовтня. Уночі внаслідок сильних дощів розмило всі поперечини. Змішавшись з дощівкою, вони перетворились на в'язку кашу і перетворили окоп на важкопрохідне болото. Єдина розрада, що англійцям теж не ліпше, бо видно було, як вони завзято вичерпують воду зі свого окопу. А оскільки наша позиція трохи вище, ми ще й відпомпували їм свої надлишки. До того ж, задіяли наші снайперські гвинтівки.

Стінки окопів відвалилися, відкриваючи ряд трупів з боїв минулої осені.

9 листопада. Стояв з ландштурманом Віґманом перед «укріпленням Альтенбурґ», коли пострілом здалека пробило його багнет, що був перекинутий через плече, і важко поранило в таз. Ці англійські кулі зі своїми наконечниками, що легко розщеплюються, — справжні (розривні) «дум-думи».

Поза тим, перебування в цьому невеличкому, схованому в краєвиді земляному укріпленні, де я стою з половиною своєї чоти, дає більший простір для руху, ніж передова. Від фронту нас прикриває легке підвищення; за нами терен піднімається до Аденферського лісу. За укріпленням, п'ятдесят кроків позаду, у місці, з тактичних міркувань вибраному не найвдаліше, — наш похідний виходок, тобто сперте на два козли когутяче сідало з викопаним внизу довгим ровом. Солдат любить тут довгенько посидіти, чи то за читанням газети, чи, на манір канарок, влаштувавши спільне токовище. Тут — джерело всіляких темних чуток, що кружляють фронтом і зазвичай називаються «виходкова пошта». Однак затишок у цьому випадку, на жаль, порушений тим, що місце, хоч і не проглядається, але через пласке узвишшя наражене під непрямий вогонь. В часі інтенсивного обстрілу його верхівки кулі залітають в улоговину на висоті грудей, і в безпеці можна почуватися, тільки коли розпластаєшся ниць. Тож буває, що під час одного засідання доводиться двічі, а то й тричі, більш-менш одягненим, плазом розтягатися по землі, аби не зачепило кулеметною чергою, що виграє гами над головою. Звичайно, це дає поживу для всіляких жартиків.

До розваг, які пропонує цей пост, належить і полювання на різну живність, особливо на куріпок, яких у цих запустілих полях водиться прірва. За браком дробовиків ми змушені підкрадатися до цих мало лякливих «кандидатів у казанок» зовсім близько, щоб стрелити кулею в голову, бо інакше на печеню мало що залишається. Однак слід стерегтися, аби в запалі переслідування не вийти із улоговини, бо тоді дуже легко з мисливця перетворитися на дичину, попавши під приціл з ворожих траншей.

Щурам ми ставимо тут міцні капкани. Але ці тварюки такі сильні, що з вереском намагаються вивільнитися з-під заліза; тоді ми кидаємося з бліндажів і прикінчуємо їх дубцем. Навіть на мишей, які гризуть наш хліб, ми винайшли особливий вид полювання; він полягає в тому, що в рушницю заладовується патрон, з якого висипають майже весь порох, і начиняють паперовими кульками.

На довершення, разом з іще одним підофіцером ми вигадали дуже потішний, хоч і не зовсім безпечний вид стрілецького спорту. В туман ми збираємо великі й малі нерозірвані снаряди, частенько вагою з центнер, їх тут не бракує. Виставляємо їх на певній відстані у рядочок, як кеглі, а потім, сховавшись за бійниці, стріляємо. І тут вже не треба обслуги, що оглядає мішені, бо влучання, тобто постріл у запальник, сам дає про себе знати страшним вибухом, який істотно посилюється, коли вибити «всю дев'ятку», тобто коли вибух пошириться на весь шерег снарядів.

14 листопада. Вночі наснилося, що мені прострелило долоню. Тому весь день чекав чогось подібного.

21 листопада. Я повів підрозділ траншейних копачів з «укріплення Альтенбурґ» на відрізок «С». Ландштурман Дінер став на приступку окопної стіни, щоб вигортати землю нагору. Щойно він опинився наверху, як випущений з підкопу постріл пробив йому череп навиліт, і він мертвий повалився на дно траншеї. Він був одружений, батько чотирьох дітей. Його товариші ще довго висиджували за бійницями, аби помститися кров'ю за кров. Вони плакали з люті. Здавалося, в англійцеві, що випустив смертельний постріл, вони вбачали особистого ворога.

24 листопада. Одного бійця кулеметної роти на нашому відрізку важко поранило в голову. Іншому, вже з нашої роти, через півгодини піхотний снаряд розірвав щоку.

29 листопада. Наш батальйон вирушив на 14 днів до містечка Кеан, що лежало на марші дивізії і пізніше здобуло страшну криваву славу, щоб зайнятися там навчаннями і насолоджуватися благодатями тилу. В часі тамтешнього перебування я довідався, що мене підвищили до лейтенанта й переводять у другу роту.

В Кеані та сусідніх містечках нас часто запрошували на свої тяжкі пиятики місцеві коменданти, тож ми отримали невеличке уявлення про майже необмежену владу, з якою ці сільські князьки панували над своїми підлеглими й місцевим населенням. Наш ротмістр називав себе королем K., і з'являвся щовечора — під привітання піднятою правицею і грімким «Хай живе король!» — в застільному товаристві, де правив, достоту як примхливий монарх, аж до світанку, караючи будь-яке порушення супроти етикету та свого вкрай заплутаного статуту черговим колом пива. Ми, фронтовики, були новачками і, звісно, нам годі було тут тягатися. Наступного дня, по обіді, вже знову бачили, як він, здебільшого в легкім тумані, їде двоколкою через свої володіння, щоби під рясні узливання Бахусові нанести візити сусіднім «королям» і таким чином гідно приготуватися до вечора. Він називав це «зробити наскок». Одного разу в нього спалахнув розбрат з «королем» села Інші, тож він вислав кінного польового жандарма сповістити про початок ворожнечі. Після численних бойових дій, в часі яких два відділення конюхів з невеличких, зміцнених колючим дротом окопів навіть закидали один одного грудками землі, «король Інші» мав необережність призволитися в їдальні К. баварським пивом, а при відвідинах самотнього місця був зненацька заскочений і взятий у полон. Довелося йому відкуповуватися велетенською боднею пива. Так закінчилися чвари двох володарів.

11 грудня я вирушив на передову, щоб зголоситися до лейтенанта Ветьє, командира моєї нової роти, яка почергово з моєю колишньою шостою утримувала відрізок «С». Застрибуючи в окоп, я вжахнувся від змін, яких зазнала позиція за час нашої чотирнадцятиденної відсутності. Вона осунулася й перетворилася на велетенську, наповнену грязюкою баюру, в якій залога вела понуро-плюскотливе життя земноводних. З тугою мені, вже вгрузлому по самі стегна, пригадалися круглі столи «короля» Кеана. Бідолашні ми фронтові свині! Майже всі бліндажі завалилися, а штольні затопило. Наступні тижні нам довелося майже невпинно працювати, щоб здобутися на сякий-такий твердий ґрунт під ногами. Тимчасово я проживав разом з лейтенантами Ветьє і Боє в одній штольні, зі стелі якої, попри підвішений під нею брезент, крапало, як із лійки, так що джурам щопівгодини доводилося відрами виносити нагору воду.

Коли наступного ранку я, промоклий до рубця, вийшов зі штольні, то не повірив власним очам. Терен, на якому дотепер лежала печать смертельної пустки, набув вигляду ярмарку. Грязюка витіснила мешканців окопів обох сторін на бруствери, і на просторі між колючими загородами вже зав'язався жвавий рух, обмін шнапсом, сигаретами, ґудзиками від одностроїв тощо. Маса постатей кольору хакі, що висипала з англійських окопів, таких дотепер, здавалося, безлюдних, справляла просто приголомшливе враження, наче з'ява серед білого дня.

Раптом з другого боку пролунав постріл, і один з наших бійців замертво осунувся в багнюку, після чого обидві сторони, немов кроти, поховалися в окопах. Я вирушив на ту частину нашої позиції, що лежала навпроти англійського підкопу й закричав, що хочу говорити з офіцером. Кілька англійців і справді пішли й незабаром повернулися з головної траншеї з молодим чоловіком, який, як я достеріг у бінокль, відрізнявся від них ледь елегантнішим картузом. Ми вели перемовини спершу англійською, потім дещо плинніше французькою, в той час як солдати довкола уважно дослухалися. Я дорікнув йому за підступність, з якою був убитий один із наших, на що він відповів, що це зробила не його, а сусідня рота. «Il у а des cochons aussi chez vous!»[9] — сказав він, саме коли біля його голови просвистіло кілька пострілів із сусіднього з нашим відрізку, після чого я негайно налаштувався перейти в укриття. Однак ми ще довго перемовлялися в такій манері, позначеній виявом мало не спортсменської поваги, так що наприкінці можна було б вже обмінюватись подарунками.

Щоб відновити ясність стосунків, ми, через три хвилини по завершенні перемовин, врочисто оголосили одне одному війну, і після його «Guten Abend» та мого «Au revoir!» я, на превеликий жаль моїх людей, дав залп по його захисному щиту, на що негайно дістав вогонь у відповідь, яким мені ледве не вибило з рук рушницю.

Уперше при цій нагоді мені вдалося розгледіти смугу поля перед підкопом, бо зазвичай у цьому небезпечному місці годі навіть монетку з траншеї висунути. При цьому я помітив, що тут-таки перед нашим дротом лежав французький скелет, білі кості якого мерехтіли з-під синього однострою. З кокард на англійських картузах ми встановили, що нашим противником був Індостансько-Лечестерширський полк.

Відразу після цих перемовин наша артилерія випустила кілька снарядів по ворожій позиції, після чого на наших очах через вільне поле пронесли чотири ноші. На мою радість, з нашого боку більше по них не стріляли.

На війні я завжди прагнув розглядати противника без ненависті та оцінювати його відповідно до проявленої відваги. Я намагався зійтися з ним у бою, щоб убити, і від нього також не сподівався нічого іншого. Коли нам до рук потрапляли полонені, я почувався відповідальним за їх безпеку й намагався зробити для них усе, що в моїх силах.

Ближче до Різдва погода ставала все безнадійнішою; довелося нам встановлювати в окопах помпи, аби хоч якось упоратися з водою. За цей багнистий період наші втрати істотно зросли. Ось знаходжу щоденниковий запис від 12 грудня: «Сьогодні в Душі поховали сімох наших, і от вже знову двох застрелили». А від 23 грудня: «Грязюка й бруд беруть гору. Сьогодні о третій ночі у вхід до мого бліндажа з громом влетів велетенський снаряд. Довелося поставити трьох людей, які ледве встигали вичерпувати воду, що водоспадом лилась у бліндаж. Наш окоп стрімко йде під воду, вона вже по пупець, просто розпач якийсь. На правому крилі показався мрець, наразі тільки ноги».

Святий вечір ми провели на позиції. Люди, стоячи в багні, затягли колядки, які англійці, втім, заглушили кулеметами. На саме Різдво ми втратили одного бійця третьої чоти внаслідок рикошету в голову. Відразу по тому англійці зробили спробу дружнього зближення, виставивши на бруствер ялинку. Однак наші озлоблені люди зрізали її кількома пострілами, на що «томмі», знову-таки, відповіли гранатометами. Отак, доволі незатишно, й минули наші Різдвяні свята.

28 грудня я знову був комендантом «укріплення Альтенбурґ». Того дня одному з моїх найкращих людей, стрільцеві Гону, осколком снаряда відірвало руку. Іншого, Гайдеттінґа, важко поранило в стегно однією з багатьох сліпих куль, що безладно дзижчали довкола нашого розташованого у видолинку укріплення. Також і мій вірний Авґуст Кеттлер — перший з-поміж багатьох моїх ординарців — дорогою до Монші, звідки він мав принести для мене їжу, став жертвою шрапнелі, що звалила його з пробитою трахеєю. Коли він виходив з казанками, я ще сказав йому: «Авґусте, дивись, не підхопи чогось дорогою». «Та де, пане лейтенанте!» А тепер мене покликали, і я побачив, як він, хриплячи, лежить на землі прямо перед бліндажем, і з кожним вдихом через рану на шиї повітря всмоктується в груди. Я розпорядився віднести його; він помер через кілька днів у лазареті. Тоді, як і ще в кількох випадках, найболіснішим для мене було відчуття, що поранений не може говорити й тільки витріщується на своїх помічників безпорадними очима зацькованого звіра.

Шлях з Монші до «укріплення Альтенбурґ» коштував багато крові. Він вів уздовж заднього схилу незначного пасма, що лежало приблизно п'ятсот кроків за нашою передовою. Противник, упевнившись із фотоаерозйомок, що цей шлях діючий, взяв собі за завдання через нерівні проміжки часу прочісувати його з кулеметів або засипати шрапнеллю. Хоча вздовж шляху пролягала траншея, і було суворо наказано користуватися тільки нею, всяк вештався небезпечною дорогою зі звичною байдужістю бувалого солдата, без прикриття. Зазвичай усе закінчувалося добре, та все ж щодня доля уривала собі одну-дві жертви, і за якийсь час кількість ця, врешті-решт, ставала відчутною. А ще й ті безладні кулі з усіх сторін світу, що призначали собі побачення коло самого виходка, так що не раз доводилося, ледь прикривши грішне тіло й вимахуючи газетою, тікати в чисте поле! І тим не менш, цей незамінний заклад і далі преспокійно залишався на тому самому місці.

Січень теж виявився місяцем напруженої праці. Кожен загін лопатами, відрами й помпами вичищав багнюку спочатку в безпосередній близькості до свого бліндажа, а тоді, намацавши під ногами твердий ґрунт, намагався встановити зв'язок із сусідами. В Аденферському лісі, де стояла наша артилерія, працювали загони лісорубів: вони очищали від сучків молоді дерева й розколювали їх на довгі поліна. Стінки окопів підпирали й обшивали міцними дерев'яними панелями. Облаштовували також численні стоки, канави й водовідводи, так що поступово в окопі знову можна було жити. Особливо дієвими були дренажні колодязі, прориті у водоносних верствах глини, що скеровували відтік до гігроскопічних пластів крейди.

28 січня одному бійцеві моєї чоти осколок снаряда, що гаратнув у захисний щит, влучив у тулуб. 30-го ще один дістав кулю в стегно. Коли 1 лютого нас міняли, на підхідних шляхах стояв сильний вогонь. Шрапнель упала під ноги стрільця Юнґе, мого колишнього чистильника із шостої роти, але не вибухла, а спалахнула довгим язиком полум'я, так що його винесли з важкими опіками.

У ці дні також один підофіцер з шостої, якого я добре знав і чий брат загинув лише кілька днів тому, був смертельно поранений знайденою ним кульовою міною. Він відкрутив запальник і, помітивши, що зеленуватий порох, який з неї посипався, майже вигорів, запхав запалену цигарку в отвір. Міна, звичайно ж, вибухнула, завдавши йому понад п'ятдесят ран. Таким або подібним чином ми нерідко зазнавали втрат через легковажність, яка є наслідком постійного перебування серед вибухових речовин. Незатишним сусідою в цьому сенсі був лейтенант Поок, який мешкав у самотньому бліндажі серед покрученої плутанини окопів за лівим флангом. Він позносив туди купу велетенських нерозірваних снарядів і розважався тим, що відкручував запальники й розкладав їх, немов дрібні годинникові механізми, на деталі. Щоразу, коли мій шлях лежав попри нього, я десятою дорогою обходив це моторошне житло. І коли люди вибивали направляюче мідне кільце з невибухлих снарядів, аби переробити його на ножі для розрізання конвертів чи наручні браслети, теж часто траплялося щось подібне.

В ніч на 3 лютого ми після виснажливого перебування на позиції знову прибули в Душі. Наступного ранку я сидів у чудовному настрої першого дня відпочинку в своїй квартирі на Емміхпляц і затишно попивав каву, коли раптом, як затакт до важкого обстрілу села, просто перед моїми вхідними дверима гаратнув нечуваної сили вибух, висадивши віконну раму в кімнату. В три скоки я опинився в підвалі, куди з дивовижною швидкістю позбігалися й інші мешканці будинку. Оскільки підвал наполовину виступав над землею, а від саду його відділяла лише тоненька стіна, всі понабивалися в короткий, вузький прохід штольні, яку почали будувати лише кілька днів тому. Крізь щільно стиснуті тіла, повискуючи, з достоту тваринним інстинктом, до найтемнішого закутка пробирався мій вівчур. Десь далеко в регулярних проміжках лунали черги глухих пострілів, за ними, секунд за тридцять, чувся свист і завивання важких залізних куснів, що завершувався грімкими вибухами довкола нашого будиночка. Щоразу у вікна підвалу вривалася прикра ударна хвиля, грудки землі та осколки періщили по глиняній дахівці, а у стійлах форкали й тупотіли схарапуджені коні. До того всього ще й завивав пес, а товстий музикант при кожному наростанні свисту скрикував так голосно, ніби йому мали вирвати зуб.

Нарешті ця буря минула, і ми знову наважилися вийти на свіже повітря. Понівечена головна вулиця була пожвавлена, як зворохоблений мурашник. Моя квартира виглядала дуже кепсько. Прямо біля стіни підвалу земля в кількох місцях була розпанахана, фруктові дерева переламані, а посеред самої брами, ніби глузуючи, лежав довгий невибухлий снаряд. Дах був страшенно подірявлений. Великим осколком зрізало півкомина. Поряд у канцелярії кілька метких осколків пробили стіни й велику шафу для одягу, роздерши на клоччя однострої, прибережені для відпустки додому.

8 лютого наш відрізок зазнав сильного обстрілу. Вже рано-вранці у бліндаж мого відділення на правому фланзі, геть несподівано для його мешканців, влучив невибухлий снаряд нашої ж артилерії, висадивши двері й заваливши пічку. Ця пригода, яка так щасливо скінчилася, була увіковічена в карикатурі, на якій вісім чоловік лежать купою на тліючому згарищі від пічки, придавлені розтрощеними дверима, а з кутка зловісно підморгує нерозірваний снаряд. Пізніше пополудні нам розстріляли ще три бліндажі, на щастя, при цьому тільки одного бійця легко поранило в коліно, бо решта всі, крім постових, поховалися в штольнях. Наступного дня вогнем фланкуючої батареї був смертельно поранений в бік стрілець моєї чоти Гартманн.

25 лютого нас особливо засмутив смертельний випадок, який забрав у нас прекрасного товариша. Перед самою перезміною я дістав повідомлення: щойно в сусідній штольні загинув доброволець Карґ. Я подався туди й побачив, як вже не раз, заклопотану групу, що схилилася над непорушним тілом, яке з судомно стиснутими руками лежало на просякнутому кров'ю снігу, витріщивши скляні очі в сутінкове зимове небо. Ще одна жертва флангової батареї! При перших пострілах Карґ був в окопі й одразу ж устрибнув до штольні. Один снаряд упав угорі на протилежний край окопу так невдало, що великий осколок залетів у загалом добре закритий хід штольні. Карґові, який був упевнений, що вже у безпеці, влучило в потилицю; смерть його була раптова й швидка.

Флангова батарея в ці дні взагалі була дуже діяльна. Приблизно щогодини вона випускала один-єдиний, несподіваний залп, осколки якого мели по нашому окопу. За шість днів з 3 по 8 лютого це коштувало нам трьох убитих, трьох важко й чотирьох легко поранених. Хоча батарея стояла на віддалі, мабуть, щонайбільше півтора кілометра, на гірському схилі з нашого лівого флангу, артилерії ніяк не вдавалося змусити її замовкнути. Тому ми намагалися збільшити кількість та висоту наших поперечин, аби в такий спосіб обмежити її дію на якомога менші відрізки траншеї. Місця, які проглядалися з висоти, ми маскували завісами із сіна чи шмаття. Зміцнювали також пости балками чи залізобетонними плитами. І все ж, в окопі не бракувало сильного руху, аби сприяти задуму англійця «вполювати» собі одного-другого без особливих витрат боєприпасів.

На початку березня найгірша грязюка була позаду. Погода стояла суха, окоп чисто обшитий дошками. Щовечора я сидів у бліндажі за маленьким письмовим столом і читав, або ж балакав, коли хтось заходив у гості. Разом з командиром роти нас було четверо офіцерів, і жили ми дуже дружно. Щодня в бліндажі то одного, то другого пили каву або вечеряли, часто з плящиною, а то й кількома, курили, грали в карти й вели солдафонські розмови. Часом, коли пощастить, був оселедець з картоплею в мундирах і смальцем, пресмачна страва. Ці затишні години врівноважували у спогадах безліч днів, сповнених крові, бруду й тяжкої праці. Та й можливі вони були тільки в ці довгі періоди на позиції, коли ми тісно зживалися і майже встигали обзавестися звичками мирного часу. Головною нашою гордістю була будівельна діяльність, до якої нас ніхто особливо не спонукав. Працюючи без упину, ми вирили в глинистому крейдяному ґрунті одну за одною тридцятисходинкові штольні і з'єднали їх поперечними галереями, так що спокійно могли собі пересуватися глибоко під землею з правого на лівий фланг наших відділень. Улюбленим моїм витвором був підземний прохід завдовжки в шістдесят метрів від мого бліндажа до бліндажа командира роти, від якого праворуч і ліворуч, ніби в підземнім коридорі, відгалужувалися житлові й муніційні камери. Ця споруда дуже придалася нам в пізніших боях.

Коли після ранкової кави — а до нас навіть майже регулярно надходили газети — свіжовмиті, зі складаною лінійкою в руках, ми зустрічалися в окопі, то порівнювали досягнення наших відрізків, заводячи розмови довкола штольневих рам, взірцевих бліндажів, робочого часу й таких подібних тем. Улюбленим предметом обговорення було будівництво мого «борделю» — маленької спальної келії, яка мала бути вирубана в сухій крейді з підземного коридору, на кшталт лисячої нори, де можна було проспати навіть кінець світу. Замість матраца я поклав собі тоненьку дротяну сітку, для обшивки стін — особливу мішковину з кулезахисних мішків.

1 березня, коли ми з ополченцем Ікманном, який невдовзі загинув, стояли за брезентовою завісою, просто біля нас розірвався снаряд. Осколки пролетіли, не зачепивши нас. Приглянувшись, ми виявили, що брезент посічений кількома шматками заліза потворної довжини й гостроти. Ми називали ці штуки калаталами або картеччю, бо їх не чути, аж поки раптом не опиняєшся у хмарі осколків, що зі свистом рояться довкола.

14 березня прямим попаданням п'ятнадцятисантиметрового снаряду в сусідній відрізок справа важко поранило трьох бійців і ще трьох убило. Від одного не залишилось ані сліду, інший обвуглився начорно. 18-го у постового перед моїм бліндажем влучив осколок гранати, який розірвав йому щоку й відірвав мочку вуха. 19-го на лівому фланзі пострілом у голову важко поранило стрільця Шмідта. 23-го справа від мого бліндажа внаслідок пострілу в голову загинув стрілець Льоманн. Того самого вечора постовий повідомив мені, що в загородженні сидить ворожий патруль. З кількома людьми я вибрався з окопу, але нічого не виявив.

7 квітня на правому фланзі осколком рушничної кулі поранено в голову стрільця Крамера. Цей вид поранення англійськими набоями, що розліталися на друзки від найменшого зіткнення, траплявся дуже часто. Пополудні околиці мого бліндажа впродовж годин обстрілювали важкими снарядами. Світловий колодязь розтрощило, і за кожним ударом град твердої глини залітав крізь отвір, що, однак, не заважало нам пити каву.

Потім ми мали дуель з відчайдухом-англійцем, чия голова визирала понад краєм траншеї на відстані щонайбільше 100 метрів від нас. Він допік нам низкою надзвичайно влучних пострілів прямо у наші бійниці. Разом із кількома людьми я відповів на вогонь, та тут-таки хвацько націлена куля влучила у край нашої бійниці, геть засипавши нам очі піском і незначно поранивши мене маленьким осколком у шию. Та ми не поступалися: висовувались, коротко цілились і знову ховалися. Відразу по тому куля дзенькнула об рушницю стрільця Шторха, чиє лице, поранене щонайменше десятком осколків, ціле кривавило. Наступний постріл вирвав шматок з краю нашої бійниці; ще інший розтрощив дзеркало, за допомогою якого ми вели спостереження. Проте ми дістали сатисфакцію, коли після кількох точно націлених в глиняний насип перед його лицем пострілів наш противник безслідно зник. Наостанок я збив трьома пострілами великокаліберних набоїв захисний щит, з-поза якого той затятий парубок весь час вигулькував.

9 квітня два англійські літаки кілька разів пролетіли впритул над нашою позицією. Ціла залога вискочила з бліндажів і відкрила шалений вогонь. Не встиг я промовити лейтенантові Зіверсу, що стояв поряд: «Тільки б не помітила флангова батарея!» — як повз наші вуха вже просвистіли перші уламки, і ми застрибнули в найближчу штольню. Зіверс стояв перед входом, я порадив йому пройти далі, і — клац! — осколок завширшки з долоню, димлячись, хряснув у вологу глину йому попід ноги. На додаток нас іще почастували кількома шрапнельними мінами, чиї чорні кулі з несамовитою силою розірвалися над нашими головами. Одному бійцеві в плече влучив осколок завбільшки з булавочну голівку, який, однак, спричиняв неабиякі страждання. За це я засадив англійцям у траншею кілька «ананасів», тобто п'ятифунтових метальних мін, які формою нагадували ці делікатесні фрукти. Між піхотинцями існувала мовчазна домовленість обмежуватися лише рушницями, тому застосування вибухівки каралося подвійною відплатою. На жаль, у противника здебільшого було стільки боєприпасів, що ми видихалися першими.

За ці жахіття ми випили в Зіверсовому бліндажі кілька пляшок червоного вина, які непередбачувано ввели мене в такий настрій, що я, попри ясне місячне сяйво, подався до себе додому по відкритому. Незабаром я втратив напрям, утрапив у велетенську вирву від міни і вже чув зблизька англійців, що працювали у своєму окопі. Порушивши їх спокій двома ручними гранатами, я прожогом кинувся до нашого окопу, напоровшись при цьому рукою на стрімке вістря однієї з наших чудесних пасток. Вони складалися з чотирьох загострених залізних шпичаків, виставлених так, що один із них стирчав вертикально. Ми розставляли їх на пластунських стежках.

У ці дні взагалі біля колючого дроту кипіла жвава діяльність, іноді не позбавлена своєрідного кривавого гумору. Так, в одного з наших патрульних вистрелили свої ж, бо він затинався і не міг швидко видобути з себе пароль. Іншим разом один, просвяткувавши до півночі на кухні в Монші, переліз через загороди й відкрив самостійний вогонь проти власної лінії. Коли він відстрілявся, його затягли в окоп і як слід відлупцювали.