ЛЯНҐЕМАРК

Камбре — заспане містечко в Артуа, вже сама назва дихає історією. Вузькі, стародавні вулички снуються навколо статечної ратуші, побитих часом і негодою міських брам та численних церков, у найбільшій з яких свого часу проповідував Фенелон[33]. Могутні вежі здіймаються над лабіринтами гострих дахів. Широкі алеї ведуть до доглянутого міського парку, прикрашеного пам'ятником пілоту Блеріо.

Мешканці — спокійні, привітні люди, що у великих, простих з вигляду, але заможно опоряджених домах ведуть затишне існування. Багато рантьє доживають тут віку. Цілком виправдано це містечко називають «La ville des millionaires»[34], бо перед війною в ньому налічували понад сорок мільйонерів.

Велика Війна вирвала це затишне гніздечко із зачарованого сну Білосніжки[35] й перетворила на осереддя велетенських битв. Квапливе нове життя загуркотіло нерівним мощенням і забряжчало у маленьких віконцях, за якими причаїлися перелякані обличчя. Чужі парубки спустошували дбайливо наповнені пивниці, кидалися на широкі ліжка червоного дерева й невпинною метушнею порушували тихий рай приватних осіб, які тепер, посеред цього зміненого до невпізнання оточення, стояли купками на рогах вулиць і перед дверима будинків, пошепки обмінюючись новинами про страхіття війни та поширюючи найпевніші чутки про близьку й остаточну перемогу земляків.

Залога зайняла казарму, офіцерів розселили на рю де Ліньєр. За час нашого перебування ця вулиця набула вигляду студентської дільниці; повсюдні перегукування через вікна, нічні горлання і маленькі пригоди — ось речі, які нас займали.

Щоранку ми ставали до муштри на великому плацу знаменитого згодом села Фонтен. Служба мені була до смаку, бо полковник фон Оппен довірив мені набрати й вишколити штурмовий загін. До нього зголосилося багато добровольців, серед яких я надавав перевагу моїм супутникам з розвідувальних загонів і патрульних вилазок. Оскільки йшлося про нові форми ведення війни, я сам накидав статут.

Моє житло було вигідне; рідко коли господарі, привітне подружжя ювелірів Плянко-Бурльон, дозволяли мені пообідати, не пославши нагору чогось смачненького. Вечорами ми сиділи за філіжанкою чаю, грали в триктрак і теревенили. Особливо часто, звісно, обговорювали важке для відповіді питання, чому люди взагалі воюють.

В такі години сердешний мсьє Плянко розважав мене, переповідаючи витівки повсякчас дозвільних і дотепних міщан Камбре, які в мирні часи наповнювали вулиці, винарні та ярмарки лунким реготом, а мені жваво нагадували неповторного «дядечка Беньяміна».

Скажімо, один дотепник розіслав усім горбаням в околиці вимогу з'явитися до нотаря у важливій, пов'язаній зі спадком справі. А тоді, у призначену годину, разом з кількома приятелями, потішався з вікна навпроти видовищем, коли сімнадцять розлючених і верескликих кобольдів напосідали на бідолашного нотаря.

Незлецькою видалася також історія старої калоші, що мешкала навпроти й вирізнялася химерно вигнутою набік лебединою шиєю. Двадцять років тому вона, ще дівчиною, була відома через своє нестримне прагнення будь-що вийти заміж. Шестеро юнаків умовилися, і кожен узяв з неї охоче даний дозвіл просити батьків її руки. Наступної неділі до будинку під'їхала велетенська карета, в якій сиділи всі шестеро женихів, кожен з букетом квітів у руці. Нажахана красуня замкнулася в домі, в той час як наречені на потіху сусідам виправляли на вулиці всілякі безчинства.

Або ось ще така історійка: приходить на базар відомий своїм гострим язиком камбреєць і питає селянку, показуючи на м'який, круглий і апетитно посипаний тримбулькою плесканик сиру:

— Що коштує цей сир?

— Двадцять су, прошу пана!

Він дає їй двадцять су.

— Себто, сир тепер мій?

— Певно що Ваш, пане!

— Тобто, я можу зробити з ним усе, що заманеться?

— Але ж ясна річ!

Ляп! — Він жбурляє їй сир в лице і йде собі геть.

25 липня ми попрощалися з цим милим містечком і поїхали на північ, у Фландрію. З газет ми знали, що там уже тижнями лютує артилерійська бійня, яка перевершила навіть битву на Соммі якщо не абсолютною щільністю, як під Ґільмоном чи Комблем, то, в кожному разі, засягом.

У Стадені нас під далекий грім канонади висадили, і ми рушили маршем через цю невідому для нас місцевість, у бік Онданклаґера. Обабіч прямісінької, як шнурок, військової дороги зеленіли родючі, підвищені, мов грядки, поля і соковиті, оточені живоплотами левади. Широко розсіяні лежали доглянуті селянські двори з низенькими солом'яними стріхами чи дахівкою, на їхніх мурах сушилися жмутки тютюнового листя. Люди, що зустрічалися нам на шляху, були фламандського покрою, розмовляли грубою мовою, що нагадувала нашу рідну говірку. Пополудень ми провели в хуторських садах, невидимі для ворожих літаків. Час від часу зі здалеку чутним гурчанням над нашими головами пролітали велетенські снаряди, випущені з корабельних гармат, і падали десь поблизу. Один з них влетів у маленький струмок, яких тут було в достатку, й забив кількох бійців з 91-го полку, що якраз там купалися.

Надвечір я з передовим загоном відійшов на позицію резервного батальйону, щоби підготувати заміну. Ми йшли через Гутгульстерський ліс і село Кокі до резервного батальйону, дорогою нас кілька разів «збивали з кроку» важкі снаряди. В темряві я почув голос якогось ще не обізнаного в наших звичаях рекрута: «А лейтенант, той взагалі ніколи на землю не падає».

«Він уже тертий калач, — повчав його хтось із штурмового загону. — Коли надлетить такий, як треба, першим кинеться».

Ми ховалися в укриття лише тоді, коли це справді було необхідно, зате тоді вже прожогом. Втім, ступінь необхідності може визначити лише досвідчений боєць, який нутром відчуває точку падіння снаряда ще перш, ніж новачок взагалі вчує легесеньку вібрацію повітря, що віщує наближення. Аби краще чути, в небезпечних ділянках я міняв каску на картуз.

Наші провідники, здається, не дуже певні своєї справи, пробиралися нескінченно довгою коробковою траншеєю. Так називають ходи, через рівень ґрунтових вод прокладені не вглибину, а споруджені із мішків з піском та фашин на голій землі. Потім ми проминули якийсь немилосердно понівечений лісок, з якого, як нам розповіли провідники, кілька днів тому викурили штаб полку такою «абищицею», як тисяча двадцятичотирьохсантиметрових снарядів. «Так, тут, виглядає, не скупляться», — подумав я собі.

Проблукавши вздовж і впоперек густим підліском, ми безпорадно стояли, полишені нашими провідниками, на якомусь порослому очеретами клаптику землі, оточені багнистою тванню, в чорних дзеркалах якої заламувалось місячне світло. Снаряди врізались у м'який ґрунт, і здійнята грязюка смачно ляпала вниз. Нарешті прийшов горопашний поводир, на якого ми вилили всю нашу лють, і заявив, що знайшов дорогу. Однак і цього разу він завів нас на манівці, до якогось санітарного бліндажа, над яким розміреними, дуже короткими проміжками двічі пахкотнула шрапнель, її кульки та гостряки зацокотіли в листі. Черговий лікар надав нам тямущого чоловіка, який і вивів нас до так званого «Мишачого замку» — осідку командира резерву.

Я відразу ж подався далі, до роти 225-го полку, яку мала змінити наша Друга, і по довгих шуканнях на поораній вирвами місцевості знайшов кілька розвалених будівель, непомітно викладених зосередини залізобетоном. Одну напередодні зім'яло прямим влученням важкого снаряда, а всю залогу, як у мишоловці, розчавило плитою перекриття.

На залишок ночі я якось втиснувся в ущерть переповнений бетонний бліндаж командира роти, прямодушного фронтового пса, який разом зі своїм ординарцем збавляв час за пляшкою шнапсу та великою бляшанкою солонини й раз-по-раз завмирав, похитуючи головою і прислухаючись до наростання артилерійського вогню. А тоді, зітхаючи, пригадував прекрасні часи в Росії і нарікав на виснаження свого полку. Нарешті в мене зімкнулися очі.

Сон був тяжкий і в'язкий; вибухи фугасних снарядів довкола дому в непроглядній темряві викликали посеред цього мертвого краєвиду невимовне відчуття самотності й покинутості. Я мимоволі пригорнувся до якогось чоловіка поряд. Раз потужний струс змусив нас підхопитися. Ми посвітили на стіни, аби подивитися, чи не пробило споруду. Виявилося, що легкий снаряд розбився об зовнішню стіну.

Наступний пополудень я провів у командира батальйону в «Мишачому замку». Невтомною чергою поряд з командним пунктом рвалися 15-сантиметрові снаряди, в той час як ротмістр зі своїм ад'ютантом та офіцером-ординарцем грали в нескінченний скат і пускали колом пляшку з-під сельтерської, наповнену смагою. Час від часу він відкладав карти, аби прийняти зв'язкового, або зі стурбованою міною знов заводив мову про те, наскільки стійкий до снарядів наш бліндаж. Попри його запеклі заперечення, нам вдалося переконати його, що проти прямого влучання зверху він не встоїть.

Увечері канонада розгорілася з шаленою потужністю. Попереду безкінечною шерегою шугали в небо різнокольорові ракети. Запорошені вістові принесли повідомлення, що ворог іде в наступ. По тижнях килимового вогню починалася піхотна битва. Ми потрапили саме в раз.

Повернувшись у бліндаж командира, я чекав прибуття Другої роти, яка з'явилась о четвертій ранку, якраз у розпал несамовитої вогневої атаки. Я перебрав командування моєю чотою і повів її на місце призначення — до присипаної руїнами знищеного будинку бетонної споруди, що лежала посеред велетенського, жахливо понівеченого вирвами поля.

О шостій ранку густий фламандський туман розсіявся і відкрив нам вид на наше страхітливе оточення. Одразу по тому, нависаючи над самою землею, показалася зграя ворожих літаків і, подаючи сигнали сиреною, винишпорювала розтерзаний терен, в той час як розпорошені в полі піхотинці ховалися у вирвах від снарядів.

Через пів години почалася вогнева атака, що перетворила наш прихисток на острівець серед батоженого тайфуном моря. Ліс розривів навколо нас переріс у щільну клекітку стіну. Ми сиділи навпочіпки, збившись у купку, і чекали нищівного удару, що безслідно змете нас разом з бетонними блоками, а наш сховок зрівняє з пустелею вирв.

Під такими несамовитими шквалами вогню, до яких ми готувалися в часі довших перерв, і минув цей день.

Увечері прибіг виснажений вістовий і передав мені наказ, з якого я зрозумів, що перша, третя і четверта роти о 10:50 мають розпочати контратаку, друга — чекати на заміну та врозсип проникнути на передову. Щоб набратися сили на наступні години, я вклався спати, навіть не підозрюючи, що саме в цю мить мій брат Фріц, який за моїми гаданнями мав бути ще в Ганновері, у складі одного з роїв третьої роти біжить крізь вогняний ураган на штурм просто попри мій сховок.

Мені довго не давали заснути зойки пораненого, якого затягнули до нас два саксонці, що заблукали в полі вирв, а самі, геть виснажені, одразу поснули. Коли вони вранці прокинулися, їх товариш уже був мертвий. Вони занесли його до найближчої вирви, притрусили кількома лопатами землі й пішли, залишивши по собі одну з незліченних самотніх і невідомих могил цієї війни.

Щойно об одинадцятій я прокинувся з глибокої дрімоти, помився з каски і послав за наказами до командира роти, який, на мій подив, вже відступив, навіть не сповістивши нас. Ось так воно буває на війні — зустрічаєшся з недбальством, про яке навіть під час маневрів подумати страшно.

Поки я, кленучи його, сидів на лежанці й розмірковував, як діяти, з'явився вістовий з батальйону й передав мені наказ негайно взяти на себе командування восьмою ротою.

Я довідався, що контратака першого батальйону минулої ночі з великими втратами захлинулася і що рештки її відбиваються в ліску попереду, що називається Добшюц, а також справа і зліва від нього. Восьма рота дістала завдання проникнути в лісок для підкріплення, проте її з великими втратами розсіяло заслінним вогнем на проміжній смузі. Оскільки їх командира, старшого лейтенанта Бюдинґера, теж поранило, я повинен був знову вести роту вперед.

Попрощавшись із моєю осиротілою чотою, я разом з вістовим рушив навскоси через всіяну шрапнеллю пустку. Якийсь відчайдушний голос на мить зупинив нас, коли ми бігли прихильцем. Здаля нам скривавленим обрубком махала, напіввиставившись із вирви, якась постать. Ми тільки показали в бік щойно полишеного сховку й поквапились далі.

Восьма рота явилась заляканою купкою людей, що принишкли навпочіпки за бетонними бліндажами.

— Чотні!

Підійшли троє підофіцерів, які заявили, що друга атака на Добшюц неможлива. І справді: важкі розриви снарядів стояли перед нами вогненною стіною. Насамперед я наказав чотам вишикуватися за трьома бліндажами; кожна ще налічувала близько п'ятнадцяти-двадцяти бійців. У цю мить вогонь перекинувся і на нас. Зробилося невимовне замішання. Під лівим бліндажем у повітря злетіла ціла група, правий був уражений прямив влучанням і поховав під своїми багатотонними руїнами старшого лейтенанта Бюдинґена, який все ще лежав там зі своїми пораненнями. Ми були, ніби в моздірі, на який невпинно спадають важкі удари товкача. Мертвотно бліді обличчя витріщилися одне на одного, знову і знову лунали зойки поранених.

Тепер уже було все одно: лежати, рвати назад чи вперед. Отож я наказав рухатися за мною і кинувся в саме осердя вогню. Вже за кілька стрибків мене засипало землею від снаряду й відкинуло назад у найближчу вирву. Тяжко пояснити, чому в мене не влучило, адже удари стояли такі щільні, що, здавалося, торкаються каски й плечей і рвали землю, наче велетенські звірі кігтями. Те, що я прошмигнув, так що мене навіть не зачепило, можна пояснити, мабуть, тим, що багатократно переорана земля глибоко заковтувала снаряди, перш ніж її опір призводив до вибуху. Отож фонтани розривів злітали не широкими кущами, а стрункими тополями. Інші лише здіймали щось на кшталт земляних чаш. Скоро я також зауважив, що далі попереду лють вогню вщухає. Вибравшись із найгіршого, я роззирнувся. Довкола не було ні душі.

Нарешті з хмар диму й пилу випірнули двоє, тоді ще один, а тоді знову двоє. Ось із цими п'ятьма я щасливо дістався до цілі.

У напіврозметеному бетонному укріпленні сиділи лейтенант Зандфос, командир третьої роти, і маленький Шульц з трьома важкими кулеметами. Мене зустріли гучним «Здоров!» і ковтком коньяку, а тоді пояснили становище, вельми маловтішне. Прямо перед нами засіли англійці, зліва й справа ми виявилися відрізаними. Було ясно, що цей закуток призначений лише для старих бійців, які посивіли у випарах пороху.

Зовсім зненацька Зандфос запитав мене, чи чув я щось про мого брата. Можна уявити собі мої почуття, коли я довідався, що він брав участь у вчорашньому штурмі й зник безвісти. Він був найближчий моєму серцю. Почуття непоправної втрати охопило мене.

Відразу після цього прийшов якийсь чоловік і повідомив, що брат лежить поранений у бліндажі неподалік. При цьому він показав на понівечений, вкритий вирваними з коренем деревами блокгауз. Я кинувся через галявину, обстрілювану прицільним вогнем з рушниць, і дістався туди. Що за зустріч! Брат лежав у наповненому трупним запахом приміщенні, посеред кректання важко поранених. Він перебував у понурому настрої. Під час штурму в нього влучили дві шрапнельні кулі, одна пробила легеню, друга роздробила правий плечовий суглоб. Очі аж виблискували гарячкою; відкритий протигаз висів на грудях. Він ледве рухався, говорив і дихав. Ми потисли один одному руку й трохи розповіли про себе.

Було очевидно, що він не може залишатися в цьому місці, адже англієць міг будь-якої миті атакувати, або ж снаряд міг остаточно зруйнувати це сильно пошкоджене бетонне укріплення. Найліпшою братньою допомогою було б негайно винести його звідси. Попри те, що Зандфос противився будь-якому послабленню нашої бойової сили, я дав тим п'ятьом, які зі мною прийшли, розпорядження перенести мого брата до санітарного бліндажа «Колумбове яйце», а звідти привести людей, аби забрати решту поранених. Ми загорнули його в плащ-палатку й проселили довгу палицю, а тоді двоє закинули її собі на плече. Ще один потиск руки — і сумовита процесія рушила.

З узлісся мені було видно, як погойдується ноша, пробираючись крізь ліс здійнятих снарядами, заввишки з церковну вежу, земляних фонтанів. При кожному ударі я здригався, аж поки невеличка процесія не розчинилась у випарах битви. Я почував себе заступником матері й водночас відповідальним перед нею за долю брата.

Я ще трохи перестрілювався з вирв на передньому краї узлісся з англійцями, які поволі просувалися вперед, а ніч провів зі своїми людьми й кулеметним розрахунком між розвалинами бетонного укріплення. Поблизу безперервно розривались фугасні снаряди неймовірної потужності. Один з них над вечір мало не закатрупив мене.

Над ранок раптом заторохтів кулемет, тому що наближались якісь темні постаті. То був зв'язковий патруль 76 піхотного полку, одного бійця скосило наповал. Такі помилки траплялися у ці дні часто, так що ніхто цим довго не переймався.

О 6 ранку нас змінили частини Дев'ятої роти, які передали мені наказ зайняти бойову позицію в «Щурячій фортеці». Дорогою туди пострілом шрапнелі мені вивели з ладу ще одного фанен-юнкера.

«Щуряча фортеця» постала перед нашими очима: вимурована з бетонних блоків, сильно понищена обстрілами будівля, що стояла при найзаболоченішому руслі потоку Стеенбах. Кам'яний потік — вельми влучна назва. Змордовані до краю, ми увійшли й попадали на вкриті соломою лежаки, аж поки ситний обід і збадьорлива люлечка опісля не поставили нас знову трохи на ноги.

Одразу пополудні почався обстріл великими й найбільшими калібрами. Від шостої до восьмої вибух йшов за вибухом; часто споруда стрясалася від огидних поштовхів сліпих снарядів поблизу, так що здавалося, вона от-от завалиться. В цей час велися звичні бесіди про надійність нашого сховку. Бетонну стелю ми вважали доволі надійною; та оскільки «фортеця» стояла якраз на крутому березі струмка, ми побоювались, що який-небудь важкий удар по пласкій траєкторії підкосить її і разом з усіма бетонними блоками скине нас на дно.

Коли надвечір вогонь трохи влігся, я прокрався через височину, обмотану сіттю дзиґотливої шрапнелі, до санітарного бліндажа «Колумбове яйце», щоб довідатись у лікаря, який саме оглядав жахливо понівечену ногу одного приреченого, про брата. З радістю я почув, що його в досить доброму стані вивезли в тил.

В пізню годину з'явились чергові з їжею і принесли нашій маленькій, змалілій до двадцяти бійців роті, теплу юшку, м'ясо з бляшанки, каву, хліб, тютюн і шнапс. Ми добряче поїли й пустили колом пляшчину «дев'яностовосьмиградусної». А потім віддалися сну, якому, однак, неабияк перешкоджали хмари комарів від струмка, снаряди і — вряди-годи — газові обстріли.

Після такої неспокійної ночі я заснув так міцно, що моїм людям довелося мене будити, коли вранішнє наростання вогню почало викликати в них тривогу. Вони доповіли, що з переднього краю вже вертаються розпорошені бійці зі звісткою, що передова залишена, і ворог наступає.

Вірний давній солдатській заповіді «Добрий сніданок тримає душу в тілі», я спершу підкріпився, викурив люльчину, а тоді вже вийшов подивитися, що ж там діється.

Видимість була не найкраща, бо все було затягнуте густим димом. Вогонь щохвилини тужавів і невдовзі сягнув апогею, при якому збудження, не здатне до ще більшого нагнітання, поступається місцем мало не веселій байдужості. Грудки землі безупинно періщили по даху, двічі зачепило й саму споруду. Запалювальні гранати здіймали тяжкі молочно-білі хмари, з яких на землю сипалися вогняні снопи. Шматок такої фосфорної маси ляпнув на камінь перед моїми ногами й горів ще кілька хвилин. Пізніше ми чули, що вражені нею люди катулялися по землі, не в змозі загасити вогонь. Бомби сповільненої дії з ревом врізалися в землю, здіймаючи пласкі гриби землі. Клубища газу й туману сунули тяжко над полем. Десь попереду застрекотіли рушничні й кулеметні постріли — знак, що ворог підібрався вже дуже близько.

Внизу, в улоговині потоку, якась групка людей пробиралася вбрід крізь хилиткий ліс зметеної догори твані. Я впізнав командира батальйону, капітана фон Бріксена, який з перев'язаною рукою спирався на двох санітарів, і поспішив до нього. Він поспіхом крикнув, що ворог напирає, і закликав чим швидше ховатися в укриття.

Незабаром вже перші піхотні кулі ляскали в довколишні вирви й плющилися об рештки мурів. Усе більше фігур розчинялися з лайкою в димі за нами, в той час як шалений вогонь свідчив про запеклу оборону тих, хто стримував наступ попереду.

Час настав. Треба було боронити Щурячу фортецю, і я дав зрозуміти людям, з яких дехто невдоволено скривився, що про відступ не може бути й мови. Залога розташувалася при бійницях, а єдиний наш кулемет встановили у віконній амбразурі. Одну вирву призначили на перев'язочний пункт, туди поставили санітара, якому відразу припало багато роботи. Я теж підняв з землі нічийну рушницю і повісив на шию стрічку патронів.

Оскільки нас було жменька, я спробував підсилитися людьми, що у великих кількостях блукали без командирів. Більшість охоче відгукувалися на наші заклики, раді, що можуть приєднатися, в той час як інші, на мить застигши у ваганнях і побачивши, що в нас тут нема на що сподіватися, квапилися піти далі. В таких ситуаціях делікатність зайва. Я наказав зігнати їх силою.

Вони підходили поволі, притягнені магічною дією наставлених цівок, хоча з їхніх мін було видно, як неохоче вони складають нам товариство. Чулися прокльони, патякання, більш чи менш розважливе вмовляння.

— Але ж у мене навіть нема рушниці!

— То дочекайтеся, поки когось застрелять!

Під час несамовитого кульмінаційного вогню, коли в руїни нашої споруди кілька разів попадали снаряди, й уламки цегли тарабанили згори по наших касках, мене в спалаху страхітливого удару кинуло на землю. На превеликий подив залоги, я підхопився неушкоджений.

Після цього потужного фінального акорду все трохи заспокоїлося. Снаряди пролітали над нами й приземлялись на дорогу, що сполучала Лянґемарк з Біксшооте. Але нам від цього було не легше. Дотепер ми не бачили за деревами лісу; небезпека насувалася на нас така грізна й багатолика, що ми не в змозі були її усвідомити. Після того, як гроза відступила, в кожного з'явився час налаштуватись на те неминуче, що мало статися.

І воно сталося. Рушниці попереду змовкли. Оборонців розбито. З куряви виринув щільний ланцюг стрільців. Мої люди стріляли, причаївшись, із-за руїн, цокотів кулемет. Нападники вмить, наче їх змило, зникли у вирвах і сковували нас своїм вогнем. Справа і зліва напирали міцні загони. Скоро ми опинилися в оточенні стрільців.

Становище було безнадійне; не було ані найменшого сенсу жертвувати бійцями. Я віддав наказ відступати. Але відводити втягнутих у запеклу перестрілку людей — тепер це було непросто.

Під прикриттям довгої хмари диму, що лежала в балці, ми втекли, почасти через потоки, де вода сягала нам майже по пояс. Хоча коло вже майже замкнулось, нам все таки вдалось обережно вислизнути з нього. Я покинув цю маленьку фортецю останнім, підтримуючи лейтенанта Гьолеманна, який, з тяжкою кривавою раною на голові, відпускав жарти стосовно своєї безпомічності.

Перетинаючи дорогу, ми наштовхнулися на Другу роту. Кіус, який почув від поранених про наше становище, не тільки з власної волі, а й за наполяганням своїх людей, кинувся нас витягати.

Без наказу. Це нас дуже зворушило й викликало таке радісне піднесення, в якому ми ладні були хоч гори перевертати.

По короткій нараді ми постановили зупинитися і чекати, доки ворог на нас набіжить. І тут довелося силою переконувати артилеристів, сигнальників, телефоністів та інших одинаків, які нипали полем, що й вони за цих обставин мають з рушницею в руках лягти у стрілецький ланцюг. Вмовляннями, наказами й поштовхами прикладів нам таки вдалося створити новий вогневий рубіж.

А тоді ми примостилися в якомусь натяку на окоп і взялися до сніданку. Кіус видобув свій неодмінний апарат і фотографував. Зліва від нас на виході з Лянґемарку зчинився якийсь рух. Наші люди стріляли по постатях, що бігали навколо, аж поки я їм не заборонив. Невдовзі з'явився якийсь підофіцер і повідомив, що на дорозі отаборилася рота гвардійських стрільців і внаслідок нашого вогню зазнала втрат.

Я наказав під сильним рушничним обстрілом просуватися на їх висоту. Кілька людей загинуло, лейтенанта Бартмера з Другої роти важко поранило. Кіус тримався мене, на ходу доїдаючи свій бутерброд. Зайнявши дорогу, від якої місцевість спускалася вниз до Кам'яного потоку, ми помітили, що англійці збираються зробити те саме. Вже за двадцять метрів від нас виднілися перші постаті кольору хакі. Доки сягало око, передній край був заповнений стрілецькими ланцюгами й рядами колон. Ними вже кишіло й коло Щурячої фортеці.

Вони були безтурботні в своїй рвійності. Один ніс на плечах котушку, з якої розмотувався провід. Вочевидь, вони були ще майже не обстріляні, а тому бадьоренькі. Попри їхню незмірну чисельну перевагу, ми вирішили перебити їхні заняття. Зав'язалася інтенсивна, але прицільна стрілянина. Я бачив, як кремезний єфрейтор з восьмої роти незворушно кладе рушницю в розколений стовбур дерева; за кожним пострілом нападник валився додолу. Інші спочатку отетеріли, а потім, як зайці, почали метатися під вогнем туди-сюди, поміж хмарками куряви, що здіймались від куль. Частину ми підстрелили, решта повскакували у вирви, щоб пересидіти там до темряви. Наступ дуже швидко захлинувся; вони дорого за нього заплатили.

Коло одинадцятої над нами почали все нижче кружляти літаки з кокардами на крилах, але ми відігнали їх інтенсивним вогнем. Посеред цієї шаленої стрілянини мене дуже розсмішив один боєць, який прийшов мені доповісти, що пострілом з рушниці підпалив ворожого літака.

Відразу після того, як ми зайняли дорогу, я послав повідомлення в штаб і попросив підтримки. Пополудні на підсилення підтяглися піхотні чоти, сапери й кулемети. Згідно з тактикою Старого Фріца[36], все це кинули на переповнену передову. Час від часу англієць косив наших, що необережно переходили дорогу.

Десь коло четвертої почалася вкрай дошкульна стрілянина шрапнеллю. Заряди прицільно метали на саму дорогу. Без сумніву, летуни вже виявили нашу нову лінію спротиву, тож заповідалися нелегкі години.

І справді: невдовзі вже почався потужний обстріл легкими й важкими снарядами. Ми лежали близько один біля одного, в переповненій, прямій, як шнурок, придорожній канаві. Вогонь танцював у нас перед очима, гілки та грудки глини свистіли над головами. Ліворуч від мене спалахнула вогненна блискавка, залишивши по собі білу, ядушну пару. Я на чотирьох підповз до сусіда. Він уже не ворушився. Кров сочилася з багатьох ран, пробитих вузькими, ламаними осколками. Та й трохи далі праворуч були важкі втрати.

За півгодини все стихло. Ми притьмом копали глибокі нори в пласкій заглибині канави, щоби при наступному штурмі мати принаймні захист від осколків. При цьому наші лопатки натикалися на рушниці, ремені й гільзи від патронів з 1914 року — ознака того, що ця земля не вперше всотувала кров. Тут билися добровольці з Лянґемарку.

Коли вже сутеніло, нас ще раз щедро пригостили. Я причікнув поряд із Кіусом у сидячій норі, яка коштувала нам не однієї водянки на долонях. Земля хиталась, як корабельна палуба, від близьких і дуже близьких ударів. Ми готувалися до кінця.

Насунувши каску глибоко на чоло, я пережовував люльку, не відводив погляду від дороги, на якій уламки заліза, спадаючи, викрешували іскри об каміння, і з успіхом набирався відваги у власних філософуваннях. Химерні думки шугали в моїй голові. Скажімо, я жваво розмірковував про французький копійчаний роман «Le vautour de la Sierra»[37], який потрапив мені до рук у Камбре. Кілька разів мугикав я слова Ариосто: «Велике серце не боїться смерті, коли б та не прийшла, аби лиш славна»[38]. Це викликало якесь приємне сп'яніння, подібне до того, яке переживаєш на «відьомських гойдалках». Коли снаряди давали вухові трохи перепочити, я чув уривки прекрасної пісні про Чорного Кита в Аскалоні[39] й був переконаний, що мій приятель Кіус здурів. Кожен божеволіє по-своєму.

Наприкінці обстрілу мені в руку вдарив великий осколок. Кіус присвітив своїм кишеньковим ліхтариком. Ми виявили тільки неглибоку подряпину.

Після півночі замжичило; полкові патрулі, який тим часом підтягнувся, добравшись до Кам'яного потоку, виявили там лише наповнені багном вирви. Ворог відійшов за потік.

Виснажені напругою цього несамовитого дня, ми всі, крім виставлених для охорони вартових, позабивалися в наші нори. Я накрив собі голову пошматованою шинеллю загиблого товариша й запав у неспокійний сон. На світанку я прокинувся від холоду й виявив, що перебуваю у вельми сумному становищі. Дощ лив, як з відра, і стоки з дороги затопили дно моєї сидячої нори. Я спорудив невеличку дамбочку й вичерпував з мого пристановища воду накривкою від казанка. В міру прибування води я накидав на мій витвір землі, верства за верствою, аж поки нарешті вутла споруда не втримала натиску, й брудний потік, булькочучи, залив мою сидячу діру по вінця. Доки я намагався виловити з багнюки пістолет і каску, тютюн з хлібом уже попливли придорожньою канавою; решту її мешканців спіткала така сама доля. Тремтячи від холоду, промоклі до рубця, ми стояли, прекрасно усвідомлюючи, що перший же обстріл застане нас у цій придорожній багнюці геть беззахисними. То був злощасний ранок. Я знов пересвідчився, що жоден артилерійський вогонь не здатен так остаточно зламати сили до спротиву, як мокрява й холоднеча.

Втім, у довготривалій перспективі битви ці затяжні дощі виявились справжнім даром Божим, бо саме через них англійський наступ затнувся вже в перші, найважливіші дні. Ворогові доводилося долати своєю артилерією заболочену зону вирв, у той час як ми могли підвозити боєприпаси неушкодженою дорогою.

Об одинадцятій перед полуднем, коли нас уже охопив відчай, з'явився ангел-спаситель в особі зв'язкового, що приніс наказ, аби полк зібрався в Кокі.

На зворотному марші ми побачили, як тяжко було підтримувати зв'язок з передовою у день наступу. Вулиці були забиті людьми й кіньми. Біля кількох подірявлених, як терка, гарматних щитів, стояли, перегороджуючи шлях, дванадцять жахливо покалічених коней.

На мокрій від дощу галявині, над якою зависали поодинокі молочно-білі хмарки шрапнелі, зібралися рештки полку. Там стояла купка завбільшки з роту, з кількома офіцерами в центрі. Які втрати! Майже всі офіцери й рядовий склад двох батальйонів. Ті, хто вижив, стояли з похмурими поглядами під струменями дощу й чекали на розквартирування. Потім ми обсихали в дерев'яному бараку, збившись навколо розжареної печі, а при вигляді ситного сніданку в нас знову прокинулася охота до життя.

Надвечір в селі розривалися снаряди. В один із бараків влучила бомба й убила кількох бійців Третьої роти. Не зважаючи на обстріл, ми скоро повкладалися з єдиною надією, що нас не викинуть знову на дощ для контратаки чи нагальної оборони.

О третій ранку надійшов наказ відходити. Всіяною трупами й розстріляними машинами дорогою ми марширували на Стаден. Куди не глянь, скрізь лютував вогонь; ми бачили вирву від одного-єдиного удару з дванадцятьма мерцями навколо. У Стадені, такому живому в часі нашого першого прибуття, стояло багато розбитих будинків. Спорожнілий ринок ущерть усіяний потрощеним домашнім начинням. Одна родина разом із нами покидала містечко, тягнучи за собою корову — єдине своє майно. То були прості люди; у чоловіка була дерев'яна нога, жінка вела за руку заплаканих дітей. Безладний гамір за спиною ще більше підкреслював цю сумну картину.

Рештки другого батальйону розмістили в самотньому дворищі, яке ховалося серед налитих, колосистих полів за густим живоплотом. Там мені передали командування сьомою ротою, з якою мені суджено було вже до кінця війни ділити всі радощі і лихо.

Увечері ми сиділи перед обличкованим старими кахлями каміном, підправлялися міцним ґроґом і прислухалися до того, як знову оживав грім бою. Мені впав у вічі заголовок з військового розділу свіжої газети: «Нам вдалося затримати ворога на лінії Кам'яного потоку».

Дивно було довідатися, що наші гадано безладні дії серед глупої ночі взагалі хтось помітив. Ми зробили свій внесок у те, аби зупинити атаку, що починалася з такою потугою. Якими б велетенськими не були людські й матеріальні маси, все ж у вирішальних місцях роботу здійснювали лічені бійці.

Трохи згодом ми подалися на спочинок у стодолу. Попри щедрі вливання на сон грядущий, більшість марили й переверталися з боку на бік, так ніби ще раз переживали фламандську битву.

3 серпня ми, щедро навантажені худобою і дарами полів цієї полишеної місцевості, рушили маршем на залізничну станцію містечка Ґітс. У станційній забігайлівці наш змалілий батальйон уже знову в пречудовому настрої попивав каву, приперчену, на загальну потіху, вельми двозначними примовками двох дебелих фламандських кельнерок. Особливу радість справляло цим людям звертатись за тамтешнім звичаєм до кожного, в тому числі й офіцерів, на «ти».

За кілька днів я отримав з лазарету в Ґельзенкірхені листа від Фріца. Він писав, що рука, мабуть, так і залишиться нерухомою, а легеня — дірявою.

Я запозичу з його нотаток один уривок, який доповнює мою розповідь і наочно передає враження новачка, вкинутого у вир матеріальної битви:

«До штурму готуйсь!» Обличчя командира моєї чоти схилилося над маленькою печеркою. Троє людей біля мене перервали розмову і, лаючись, вибралися на поверхню. Я встав, міцніше натягнув каску й вийшов у сутінки.

Було туманно й прохолодно; картина тим часом змінилася. Артилерійський вогонь розсіявся і тепер з глухим гуркотом перемістився на інші ділянки велетенського поля битви. Літаки деренчали в повітрі й заспокоювали злякано зведені очі великими залізними хрестами, намальованими на нижній поверхні крила.

Я ще раз побіг до криниці, яка серед попелу та руїн якимось дивом залишалася чистою, і наповнив свою флягу.

Бійці роти шикувалися чотами. Я поспіхом причепив до пояса чотири ручні гранати й рушив до свого загону, з якого двох чоловік не було на місці. Ледве встигли записати їхні імена — як все раптом прийшло в рух. Рядами по одному чоти рушили всіяною вирвами місцевістю, огинали балки, тулилися до живоплотів і, брязкаючи і гримлячи, насувались на ворога.

Атаку вели два батальйони; разом з нами був задіяний батальйон сусіднього полку. Наказ був короткий і зрозумілий. Англійські підрозділи, що проникли за канал, мають бути відкинуті назад. Моїм завданням у цій операції було лежати з роєм спереду на зайнятій позиції та стримувати контрудар.

Ми підійшли до руїн якогось села. Над жахливо понівеченою рівниною Фландрії стриміли, чорні й розтрощені, стовбури поодиноких дерев — рештки великого лісу. Повітрям тяглися велетенські клубища диму, закриваючи вечірнє небо тяжкою, похмурою заслоною. Над голою землею, розтерзаною немилосердно знову й знов, нависали, мляво перекочуючись, ядучі, жовті й брунатні, гази.

Пролунав наказ готуватись до газів. У цю мить розпочався страшний вогонь — англійці помітили наш наступ. Земля злітала шипучими фонтанами, а град осколків молотив по землі. На якусь мить всі завмерли, а тоді сипонули врозтіч. Я ще раз почув голос командира нашого батальйону, ротмістра Бекельманна; надриваючи горло, він викрикував якийсь наказ, якого я так і не зрозумів.

Мої люди десь зникли. Я опинився в якійсь іншій чоті й разом з іншими мчав до руїн села, яке невблаганні снаряди змели дощенту. Ми вихопили протигази.

Всі кинулись на землю. Ліворуч від мене клякнув лейтенант Елерт, офіцер, якого я знав ще зі Сомми. Поряд з ним, роззираючись, лежав якийсь підофіцер. Потуга заслонного вогню була страхітлива; зізнаюся, вона перевершила найсміливіші мої сподівання. Перед нами палахкотіла жовто-вогненна стіна; грудки землі, шматки цегли й залізні уламки зливою сипалися, викрешуючи з наших касок яскраві іскри. Я мав відчуття, ніби дихати стало тяжче, і що в цій насиченій масивним залізом атмосфері легеням бракує повітря.

Довго я вглядався в цей палахкотливий відьомський казан, чию видиму межу окреслював вогонь, що виривався з цівок англійських кулеметів. Тисячоголосий рій куль, що злітали на нас, був нечутний для вуха. Я зрозумів, що наш наступ, підготовлюваний півгодинним ураганним вогнем, цією несамовитою відсіччю розбитий вже в зародку. Двічі з коротким проміжком несамовитий гуркіт поглинув це шумування. Рвалися міни найважчих калібрів. Цілі гори уламків злітали в повітря, здіймалися вихором і з пекельним гуркотом сипались вниз.

На вимогливий крик Елерта я подивився направо. Він підняв ліву руку, змахнув і стрибнув уперед. Я з трудом підвівся і побіг за ним. Стопи все ще горіли вогнем, втім, пронизливий біль трохи вщух.

Не встиг я зробити й двадцяти кроків, як мене, що вискакував з чергової вирви, засліпило пекуче світло шрапнелі, яка розірвалася на триметровій висоті за неповних десять кроків попереду. Я відчув два тупі удари в груди й плече. Рушниця сама собою випала з рук, голова відкинулась назад, я повалився й скотився у вирву. Невиразно почув голос Елерта, який крикнув на бігу: «Цей вже готовий!»

Йому не судилося дожити до кінця наступного дня. Прорив провалився, і при відступі його вбили з усіма його супутниками. Постріл у потилицю забрав життя цього відважного офіцера.

Коли я отямився з довгої непритомності, довкола все трохи вляглося. Я спробував підвестися, адже лежав головою донизу, але відчув сильний біль у плечі, підсилюваний кожним рухом. Дихання було поверхове й пришвидшене, легені ніяк не могли набрати досить повітря. «Рикошетом легені й плече», подумав я, пригадуючи, як дістав два тупі, безболісні удари. Я відкинув усе штурмове спорядження й портупею і, в стані цілковитої байдужості, також протигаз. Каски не зняв, а флягу почепив до гачка на талії шинелі.

Якось мені вдалося вибратися з тої вирви. Але вже за п'ять кроків, які з трудом, повзучи, подолав, я опинився, нерухомий, в сусідній вирві. За годину я вдруге спробував повзти далі, бо на поле вже знову полився легкий барабанний вогонь. Однак і ця спроба зазнала невдачі.

Я загубив свою наповнену коштовною водою флягу й поринув у нескінченне виснаження, з якого мене по довшому часі пробудило відчуття жагучої спраги.

Пішов легенький дощик. Каскою мені вдалося назбирати трохи брудної води. Я втратив будь-яке відчуття орієнтації і вже не розумів, де проходить фронт. Вирва тягнулась за вирвою, одна більша за другу, а з дна цих глибоких ям видно було тільки глиняні стіни та сіре небо. Насувалась гроза, гуркіт нового ураганного вогню перекривав громовицю. Я міцно втиснувся у стіну вирви. Грудка землі влучила мені в плече; важкі осколки пронеслися над головою. Поступово я втратив відчуття часу; перестав розуміти, чи тепер ранок, чи вечір.

Раз були показалися двоє людей, які довгими стрибками перебиралися через поле. Я гукнув їх німецькою та англійською; вони розчинилися, як тіні в імлі, не почувши мене. Нарешті до мене підійшло троє інших людей. В одному я впізнав підофіцера, який попереднього дня лежав коло мене. Вони забрали мене до себе в маленьку хижку, що стояла неподалік — набиту пораненими, якими опікувалися два санітари. Я пролежав у вирві тринадцять годин.

Несамовитий вогонь битви й далі робив свою справу, немов у велетенській кузні. Снаряд за снарядом били біля нас, засипаючи дах піском і землею. Мене перев'язали, видали новий протигаз, дали хліба з товсто намащеним червоним мармеладом і трохи води. Санітар піклувався про мене, як батько.

А тим часом вже насувалися англійці. Стрибками наближалися і ховалися у вирвах. Знадвору долинали крики й вигуки.

Раптом, від чобіт до каски заляпаний глиною, увірвався якийсь молодий офіцер. То був мій брат Ернст, якого штаб полку ще напередодні поховав. Ми привіталися, трохи ошелешено й зворушено усміхаючись. Він роззирнувся і занепокоєно подивився на мене. На його очах виступили сльози. Хоч ми й належали до одного полку, та все ж ця зустріч на незмірному ратному полі була якимось чудом, потрясінням, і спогад про неї завжди був сповнений благоговіння. Через кілька хвилин він кудись відійшов, а потім привів останніх п'ятеро людей своєї роти. Мене вклали на плащ-палатку, проселили через шнури молоденьке деревце і понесли з поля бою.

Носії мінялися по двоє. Маленька процесія металася то вправо, то вліво, зиґзаґами ухиляючись від безкінечної зливи снарядів. Змушені швидко укритися, вони кілька разів кидали мене, так що я з усього маху падав на дно вирви.

Нарешті ми дісталися до обкладеного бетоном і бляхою бліндажа, що носив чудернацьку назву «Колумбове яйце». Мене занесли вниз і поклали на дерев'яний лежак. У приміщенні мовчки сиділи два незнайомі мені офіцери й вслухалися в ураганний концерт артилерії. Один був, як я пізніше довідався, лейтенант Бартмер, другий — фельдшер на ім'я Гельмс. Жоден трунок ніколи не смакував мені більше, ніж суміш дощівки з червоним вином, яку він мені націдив. Тут мене охопив жар. У важкій дихавиці я хапав ротом повітря, мене, як у страшному сні, гнітило уявлення, що бетонна стеля бліндажа налягає мені на груди, і я кожним вдихом мушу її двигати.

Увійшов, геть захеканий, асистент лікаря Кеппер. Він біг, гнаний снарядами, через поле бою. Упізнав мене, нахилився, і я побачив, як його лице розплилось у заспокійливій усміхненій гримасі. За ним увійшов командир мого батальйону. І оскільки він, цей суворий чолов'яга, легко поплескав мене по плечі, я не втримався від посмішки, бо мені спала думка, що зараз увійде сам кайзер і спитає, як я себе почуваю.

Ці четверо чоловіків посідали разом, пили з похідних кубків і перешіптувалися. Я зауважив, що якусь мить вони говорили про мене, бо почув окремі слова, як-от «брати», «легеню», «поранення», про зв'язок між якими пізніше роздумував. Потім вони вже вголос заговорили про становище на полі бою.

І тоді у смертельне виснаження, в якому я перебував, проникло якесь відчуття щастя, яке все росло й росло й трималося багато наступних тижнів. Я думав про смерть — і ця думка анітрохи мене не бентежила. Все, що зі мною діялось, видалося дивовижно простим, і зі свідомістю «Ти в порядку!» я зісковзнув у сон».