АНГЛІЙСЬКІ УДАРИ

4 червня я знов возз'єднався з полком, що перебував на відпочинку поблизу відсунутого тепер далеко за лінію фронту села Вронкур. Новий командир, майор фон Люттихау, передав мені керівництво моєю старою Сьомою ротою.

Коли я наближався до квартир, назустріч мені вибігли люди, вихопили валізи й вітали мене з тріумфом. Це було, наче повернення в родинне коло.

Ми жили в поселенні, що складалося з бараків, критих хвилястою бляхою, посеред здичавілої луки, в зелені якої мерехтіли без ліку жовті квітки. Цю безлюдну місцевість, яку ми охрестили «Валахією», оживляли табуни коней, що паслися там. Варто було вийти на поріг халупи, як одразу з'являлось оте моторошне відчуття порожнечі, яке часом охоплює ковбоя, бедуїна чи будь-якого іншого мешканця пустелі. Вечорами ми виходили на довгі прогулянки в околицях бараків, шукали яйця куріпок чи сховану в траві зброю — згадку про Велику Битву. Одного разу пополудні я проїхався верхи яром під Вронкуром, за який ще два місяці тому точилися такі запеклі бої. Його краї були всіяні могилами, на яких я знайшов не одне знайоме ім'я.

Невдовзі полк дістав наказ виступити на передову лінію позиції, що прикривала село Пюїзьє-о-Мон. На вантажівках ми здійснили нічний переїзд до Ашле-ле-Ґран. Доводилося часто зупинятися, коли яскраві конуси парашутних світлових куль з нічних бомбардувальників вихоплювали з темряви білу стрічку дороги. Поблизу і вдалині різнотонний свист важких снарядних стріл тонув у розкотистих громах вибухів. Тоді прожектори обмацували темне небо в пошуках цих нічних яструбів, шрапнелі порскали, мов ніжні іграшки, а трасуючі кулі гналися одна за одною довгими ланцюгами, ніби вогненні вовки.

Стійкий трупний сморід повис над завойованою місцевістю, то більше, то менше в'їдливий, але незмінно бентежний, як послання з якогось моторошного краю.

— Наступальні парфуми, — пролунав поряд голос якогось старого вояки, коли ми кілька хвилин йшли цією дорогою, що радше скидалась на алею масових поховань.

З Ашьє-ле-Ґран ми покрокували уздовж залізничного насипу, що вів у Бопам, а звідти через поле на позицію. Вогонь був досить сильний. Коли ми на мить присіли перепочити, просто біля нас розірвались два середні снаряди. Наука тієї незабутньої жахливої ночі 19 березня змусила нас негайно взяти ноги на плечі. Поблизу передової лінії стояла, галасуючи, змінена рота, попри яку випадок повів нас саме в ту мить, коли кілька десятків шрапнелі заткали їм пельку. Жахливо лаючись, мої люди сторчголов кинулись у найближчу траншею. Двом скривавленим довелось повертатися в санітарний бліндаж.

О третій я, виснажений, добрався до свого бліндажа; його гнітка тіснота обіцяла мені низку малоприємних днів.

Червонясте світло свічки палахкотіло серед густої хмари випарів. Я зашпортався за плутанину ніг і вигуком: «Зміна!» пробудив життя у цій халупі. З нори, схожої на отвір печі, посипались прокльони, а потім поступово показалася неголена мармиза, пара пожертих зеленим нальотом погонів, пожмаканий однострій і два глиняні ковбани, в яких я ледь упізнав чоботи. Ми спільно засіли до хиткого столу й залагодили передачу зміни, причому кожен намагався вициганити в іншого десяток-другий пайків і кілька світлових ракет. Потім мій попередник протиснувся тісною горловиною штольні надвір, пророкуючи мені наостанок, що ця задрипана діра і трьох днів не простоїть. А я залишився новим капітаном відрізку А.

Позиція, яку я оглянув наступного ранку, являла собою мало втішне видовище. Просто перед бліндажем мені зустрілися два скривавлені чергові з кавою, яких на підході накрив заряд шрапнелі. Кілька кроків далі показався стрілець Аренс з рикошетним пораненням.

Перед нами було село Букуа, а зі спини — Пюїзьє-о-Мон. Неешелонована рота стояла на вузькій передовій, справа від 76 піхотного полку її відділяла велика незайнята прогалина. Ліве крило полкового відрізку заходило за пошатковане узлісся — «лісок 125». Відповідно до наказу, штолень не вибирали. Відтак у нас не було й дротяного загородження перед позиціями. Бійці жили по двоє в маленьких землянках, підпертих так званою бляхою «Зіґфрид» — вигнутими овалом хвилястими листами у метр заввишки, — якою ми викладали зосередини наші вузькі, схожі на пекарські печі, комірчини.

Оскільки мій бліндаж лежав за іншим відрізком, я мусив насамперед приглянути собі нове житло. Одна халабуда в закинутому відрізку траншеї здалася мені придатною для проживання, після того як я, постягавши туди всілякого знаряддя смерті, привів її в обороноздатний стан. Разом з моїми ординарцями я вів там життя пустельника на лоні природи, лише зрідка порушуване зв'язковими, які доносили вичерпні фронтові відомості навіть у ці віддалені печери. Тоді, зазирнувши поміж двома вибухами в газету, поряд з іншими важливими новинами, можна було довідатися про те, що в місцевого коменданта X. пропав білий тер'єр у чорні плями, який відгукується на кличку Ціппі; або ж заглибитися в читання позову про аліменти, поданого служницею Макебен до єфрейтора Маєра. Малюнки й анонси подій забезпечували необхідне розмаїття.

Однак повернімося до мого бліндажа, який я охрестив «Шале Нець». Єдиний клопіт справляло мені перекриття, яке лише умовно можна було назвати бомбостійким, тобто доти, доки на нього не впаде бомба. Втім, я тішив себе думкою, що перебуваю не в кращому становищі, ніж мої люди. Щодня в обідню пору Галлер розстеляв мені у велетенській вирві, до якої ми вирили хід, ковдру, щоби приймати там сонячні ванни. Час від часу, однак, моє засмагання перебивали близькі вибухи снарядів або осколки, що сипалися з дзижчанням згори.

Вночі короткими, навальними літніми грозами нас накривали обстріли. Тоді я з химерним і невиправданим почуттям безпеки лежав на напханому свіжою травою лежаку і вслухався у довколишні вибухи, від струсів яких зі стін осипався пісок. Або ж виходив надвір і вдивлявся з постового помосту в тужливий нічний краєвид, який витворював разючий контраст до вогняних вихорів, що зметалися на його тлі.

В такі миті у мені зароджувалося відчуття, досі мені незнайоме. Заповідалася якась глибинна переміна, що була наслідком невизначеної тривалості й найвищої напруги життя на краю безодні. Мінялися пори року, приходила зима, за нею знову літо, а ми все воювали й воювали без кінця. Ми втомились і звиклися з обличчям війни, та саме через цю звичку все бачилося в якомусь приглушеному, чужорідному світлі. Навальність її проявів уже не сліпила. Відчутно було також, що смисл, з яким ми вирушали на війну, зужився і більше не задовольняє. Війна задавала все складніші загадки. Дивний то був час.

Передова лінія відносно мало потерпала від вогню, противник розумів, що нам її все одно довго не втримати. Під обстрілом лежали в основному Пюїзьє та сусідні улоговини; у вечірні години вогняний шквал сягав неймовірної щільності. Це дуже утруднювало доставку їжі та зміну постів. То тут, то там випадкові попадання виривали ланки з нашого ланцюга.

14 червня, о другій ночі, мене змінив Кіус, який теж повернувся і командував другою ротою. Наш призначений на сон час ми провели на залізничному насипі біля Ашьє-ле-Ґран, який захищав наші бараки і бліндажі від вогню. Англієць часто обкладав нас важким вогнем пласкої траєкторії, жертвою якого став і фельдфебель третьої роти Ракебранд. Його вбило осколком, який пробив стінку благенького бараку на вершечку насипу, де він облаштував собі канцелярію. Кілька днів перед тим вже сталося велике лихо. Літак скинув бомбу просто в групу слухачів, що сиділи довкола оркестру 76 піхотного полку. Серед постраждалих було й багато бійців нашого полку.

У безпосередній близькості до насипу лежали, нагадуючи винесені на мілину кораблі, численні розстріляні танки, які я уважно оглядав на прогулянках. Іноді біля них я збирав свою роту на лекції про оборону, тактику й вразливі місця цих бойових слонів технічної війни, що появлялися все частіше. На них були вималювані глузливі, грізні або ж «щасливі» імена, а також символи та бойові розмальовки; тут були й конюшинні листочки, і свинки на щастя, і білі черепи. На одному була навіть шибениця, з якої звисала петля; називався він «Суддя Джеффрі». Але всі вони були понівечені. Перебування в цій тісній броньованій башті з її плетивом труб, штанг і дротів при штурмі мало би бути вельми незатишним, коли ці колоси, намагаючись уникнути ударів артилерії, немов безпомічні велетенські жуки, широкими дугами сунули по ратному полю. Я завжди жваво уявляв собі цих бідолашних чоловіків у розжарених печах. Крім цього, місцевість була всіяна випаленими скелетами літаків — ознака того, що ці машини дедалі потужніше задіювали в битвах. Одного пополудня поблизу нас розкрився велетенський білий купол парашута, з яким пілот вистрибнув зі свого палаючого літака.

Вранці 18 червня через непевне становище сьома рота мусила знов повернутися в Пюїзьє і стати в розпорядження командира бойових загонів для перенесення матеріалів та виконання тактичних завдань. Ми зайняли підвали й штольні на виїзді до Букуа. Тільки-но ми прибули, група важких снарядів ударила по навколишніх садах. Незважаючи на це, я не міг відмовитися від сніданку в маленькій альтанці перед входом до моєї штольні. За якийсь час знову завили снаряди. Я кинувся на землю. Поряд спалахнуло. Санітар з моєї роти на прізвище Кензьора, що саме проходив з кількома казанками, повними води, упав, поранений в живіт. Я кинувся до нього й за допомогою якогось сигнальника затягнув до санітарної штольні, вхід до якої, на щастя, був одразу біля місця падіння снаряду.

— Ну, що, Ви вже встигли добряче поснідати? — спитав, перев'язуючи йому рану на животі, доктор Кеппен — справжній старий військовий лікар, який і мене вже не раз клав на стіл.

— Тааак, цілий казанок локшини, — скиглив бідолашний, шукаючи в голосі доктора хоч промінчик надії.

— Ну, тоді Вам нема чого боятись! — спробував утішити його Кеппен, глянувши на мене з украй занепокоєним виразом.

Але важко поранені мають дуже гостре чуття. Раптом на чолі у пацієнта виступили великі краплі поту й він простогнав: «Поранення смертельне, я це відчуваю». Попри це пророцтво, через півроку я тис йому руку в Ганновері.

По обіді я вирушив у самотню прогулянку цілковито зруйнованим Пюїзьє. Село розтрощили вщент ще під час битви на Соммі. Вирви й рештки стін буйно поросли зеленню, з якої повсюдно світилися білі китиці бузини, яка так любить руїни. Численні свіжі вибої розривали цю покривну тканину й наново оголяли вже не раз розкурочену землю садів.

Узбіччя головної вулиці були завалені купами воєнного сміття, залишеного по собі безуспішним проривом. Розбиті вози, викинуті боєприпаси, заіржавіла ручна зброя та обриси напівзотлілих коней, навколо яких роїлися хмари лискучих мух, звістували про марноту усіх речей у боротьбі. Церква, що височіла колись на найбільшому пагорбі, вгадувалася тепер лише за безладною купою каміння. Поки я збирав букет здичавілих руж, вибухи снарядів застерігали мене не забувати про обачність на цьому місці, де танцювала смерть.

Кілька днів згодом ми змінили дев'яту роту на основній лінії оборони, що лежала приблизно п'ятсот метрів від передової. При цьому поранило трьох бійців моєї сьомої. Наступного ранку поблизу мого бліндажа шрапнельною кулькою був поранений в стопу капітан фон Ледебур. Хоч і важко хворий на легені, в бою він знав свою справу. І треба ж було тої маленької ранки! Він помер невдовзі в лазареті. 28 лютого осколком снаряда був убитий старший моїх розносників їжі, сержант Ґрунер. То була вже дев'ята втрата в роті за цей короткий час.

Простоявши тиждень на передовій, ми були змушені знову зайняти основну лінію оборони, тому що батальйон, який мав прийти нам на зміну, майже повністю викосила іспанка. Серед наших теж щодня були нові випадки захворювання. В сусідній дивізії грип лютував так, що ворожий літак уже скидав листівки з попередженням: якщо наш підрозділ негайно не відійде, то мінятимуть його вже англійці. Проте ми довідалися, що пошесть дедалі поширюється і по тому боці; щоправда, внаслідок поганого харчування ми мали меншу опірність. Особливо молоді часто згоряли просто за ніч. При цьому ми постійно стояли в бойовій готовності, бо над ліском 125, як над лиховісним казанком, постійно нависала чорна хмара диму. Обстріл був такий щільний, що одного безвітряного пополудня вибуховими газами отруїлася частина шостої роти. Довелося нам, як нурцям, з кисневими балонами залазити в штольні й витягати знепритомнілих. Лиця в них були червоні, як вишня, і дихали вони тяжко, мов у лихому сні.

Одного пополудня, обходячи свій відрізок, я знайшов кілька закопаних ящиків, повних англійських боєприпасів. Вивчаючи будову гранати, я розкрутив її і вийняв капсуль-запальник. Залишилося щось, що я вважав пістоном. Однак та штука, коли я спробував розрядити її нігтем, виявилась другою капсулою-запальником. З великим тріском вона розлетілася, відірвавши мені пучку лівого вказівного пальця і завдавши кілька кривавих ран на обличчі.

Того ж дня, коли ми з підривниками стояли на укритті мого бункера, поряд вибухнув важкий снаряд. Ми засперечалися про відстань, підривники оцінювали її в десять, я — у тридцять метрів. Аби пересвідчитися, наскільки можу покладатися на свій окомір, я взявся виміряти ту відстань і знайшов вирву, вигляд якої виказував досить паскудний вид набою, на віддалі двадцяти двох метрів від нас.

20 липня наша рота знову стояла в Пюїзьє. Весь пополудень я простояв на рештках муру, спостерігаючи за картиною битви, яка справляла вельми підозріле враження. Час від часу вносив до записника якісь подробиці.

Потужні гарматні удари заволокли лісок 125 густим димом, шугали вгору й падали зелені та червоні ракети. Іноді артилерія замовкала, тоді чулося стрекотання кількох кулеметів і мляве лускання далеких гранат. З мого місця все це виглядало, як легка забава. Не було розмаху великої битви, і все ж відчутно було запекле протистояння.

Лісок був, ніби роз'ятрена рана, на яку була скерована увага невидимих супротивників. Обидві артилерії бавилися ним, наче два хижаки, що б'ються за здобич; вони шматували стовбури, й цурпалки високо злітали в повітря. В ліску постійно перебувало лише небагато бійців, однак він довго тримався і, видний здалека на мертвому терені, був прикладом того, що й це велетенське протистояння засобів насильства — лише сучасна вага, на якій сьогодні, як і в усі часи, вимірюється значущість людини.

Надвечір мене викликали до чергового командира, де я довідався, що противник на лівому крилі проник у систему наших траншей. Щоби знову відвоювати трохи смуги забезпечення, лейтенанту Петерзену зі штурмовим загоном було наказано зачистити траншею, звану «Живопліт», а мені з моїми людьми — підступи до неї, що пролягали паралельно через заглибину.

Ми вибралися вдосвіта, та ще на нашій вихідній позиції наштовхнулись на такий сильний вогонь піхоти, що на якийсь час відмовилися від виконання завдання. Я наказав зайняти Ельбінзький шлях, а тоді досипляв недоспане у велетенській печерній штольні. Об одинадцятій перед полуднем мене розбудив тріск гранат на лівому крилі, де ми утримували барикаду. Я кинувся туди й застав звичне видовище барикадного бою. Біля шанцевих споруд курилися білі хмари гранатних вибухів, позаду, за кілька поперечин, з кожного боку стрекотав кулемет. А поміж тим — бійці, що, пригинаючись, стрибають вперед-назад. Маленький наскок англійців уже був відбитий, однак він коштував нам одного бійця, який, розірваний осколками гранати, лежав за барикадою.

Увечері я дістав наказ відвести роту в Пюїзьє, де по прибутті одержав розпорядження наступного ранку з двома загонами взяти участь у невеличкій акції. Це означало, що о 3:40, після артилерійської та мінометної підготовки тривалістю п'ять хвилин, слід було заатакувати так звану Низинну траншею на відрізку від червоної точки К до червоної точки Z. Ворог проник туди, так само, як і в багато інших підхідних траншей, і укріпився за барикадами. На жаль, ця операція, на яку призначили лейтенанта Фойґта зі штурмової роти з одним проривним загоном і мене з двома, була спланована по карті, позаяк Низинна траншея, що звивалася улоговиною, з багатьох місць проглядалася аж до дна. Вся ця виправа мені не подобалася, принаймні в щоденнику після запису наказу знаходжу такі речення: «Що ж, сподіваюся, завтра ми це опишемо. Зневажливу критику наказу я за браком часу прибережу — зараз сиджу тут, в бункері на відрізку F, дванадцята година, а о третій мене вже розбудять».

Але наказ є наказ — тож о 3:40, у вранішніх сутінках, ми з Фойґтом та нашими бійцями вже стояли напоготові біля Ельбінзького шляху. Ми залягли в окопі по коліно завглибшки, звідки, ніби з вузької галереї, видно було улоговину, яка у визначену мить почала наповнюватись димом і вогнем. Один з великих осколків, що долетів до нас з цього палахкого місива, поранив у руку стрільця Клавеса. Тут відкривався той самий вид, який я вже стільки разів споглядав перед атаками: в непевному світлі чигають купки людей, що пригинаються разом при коротких пострілах або кидаються на землю, в той час як збудження наростає — образ, від якого ціпеніє душа, — немов страхітлива мовчазна церемонія, що передує кривавій жертві.

Рівно в призначений час ми виступили. Нам сприяла та обставина, що обстріл огорнув траншею у видолинку густим серпанком. Недалеко від Z1 ми напоролися на спротив, який зламали гранатами. Оскільки своєї мети ми досягли, а битися далі нам зовсім не кортіло, ми звели барикаду й залишили за нею загін з кулеметом.

Єдину приємність в усьому цьому справляла мені поведінка бійців штурмового загону, що жваво нагадувала мені достопам'ятного Симпліцісімуса. Тут я запізнав нову породу бійців — добровольців 1918 року, вочевидь, ще мало обізнаних з війною, але інстинктивно відважних. Ці юні відчайдухи з довгими чупринами і в обмотках за двадцять метрів перед ворогом зчинили страшну сварку, бо один обізвав другого «шматою». При цьому вони лаялися, мов ландскнехти, і навперебій нестримно вихвалялися. «Не всі ж такі сцикуни, як ти!» — закричав нарешті один і сам помчав уздовж траншеї ще з добрих п'ятдесят метрів.

Вже пополудні повернувся барикадний загін. Вони зазнали втрат і не могли довше триматися. Подумки я їх вже поховав і тому здивувався, що взагалі хтось живий при світлі дня зміг перейти довгою кишкою низинної траншеї.

Попри цю та численні інші контратаки, ворог міцно засів на лівому фланзі нашої передової і на забарикадованих сполучних шляхах, загрожуючи звідти основній лінії оборони. Це вже не відділене нічийною землею сусідство не віщувало нічого приємного; виразно відчувалося, що й у власних окопах людям було не по собі.

24 липня я вирушив на ознайомлення з новим відрізком С основної лінії оборони, який мав прийняти наступного дня. Я попросив командира роти, лейтенант Гіпкенса, показати мені барикаду біля траншеї «Живопліт», прикметну тим, що з англійського боку вона складалася з обгорілого танку, який сталевим фортом був вбудований у позицію. Щоби розглянути деталі, ми сіли на маленьку, видовбану в поперечині лавочку. Серед розмови я раптом відчув, як хтось хапає мене і смикає набік. За мить у пісок над моїм сидінням врізалася куля. На щастя, Гіпкенс випадково помітив, як у бійницю на ворожій барикаді за сорок метрів від нас повільно просувається гвинтівка, і таким чином своїм гострим оком художника врятував мені життя, бо з такої відстані мене поцілив би будь-який віслюк. Нічого не підозрюючи, ми сіли в глухий кут між двома барикадами, а тому з англійського посту нас було видно так, ніби ми сиділи навпроти за столом. Гіпкенс діяв швидко і правильно. Зважуючи потім становище, я питав себе, чи не закляк би я на мить, побачивши рушницю. Як мені розповіли, на цьому, на вигляд такому безвинному місці, пострілом в голову вже було вбито трьох бійців дев'ятої роти; тобто місце було гиблим.

Пополудні не надто сильна стрілянина виманила мене з бункера, де я затишно читав собі при каві. Попереду розмірено, ніби перли намиста, злітали сигнали загородного вогню. Поранені, які шкутильгали назад, повідомляли, що на відрізках В і С англійці прорвалися на головну лінію оборони. Відразу після того прийшло сумне повідомлення про смерть лейтенантів Форбека і Ґрісгабера. Вони загинули при обороні своїх відрізків, а лейтенанта Кастнера важко поранило. Його ще кілька днів тому зачепило дивним рикошетом, який, більше нічого не заподіявши, ніби гострим скальпелем зрізав йому пипку на грудях. О восьмій до мого бліндажа також зайшов поранений осколком у спину Шпренґер, який заступав командира п'ятої роти. Він підкріпився, приклавшись до «труби», званої також «оптичним прицілом», і, з цитатою «Назад, назад, доне Родриґо»[46], рушив на перев'язочний пункт. За ним подався і його друг Домаєр із закривавленою рукою. Він розпрощався зі значно коротшою цитатою.

Наступного ранку ми зайняли відрізок С, тим часом знову зачищений від ворога. Я застав там мінерів, Боє і Кіуса з частиною Другої та Гіпкенса із залишками дев'ятої роти. В траншеї лежало вісім мертвих німців і двоє англійців з кокардами на кашкетах «South-Africa — Otago-Rifles». Всі були страшенно понівечені гранатами. На їх спотворених лицях живого місця не було.

Я наказав зайняти барикади й очистити траншею. Об 11:45 наша артилерія відкрила дикий вогонь по позиціях перед нами, від якого ми потерпіли більше, ніж англійці. Лихо не змусило довго на себе чекати. Вигук «Санітарів!» пронісся зліва траншеєю. Кинувшись туди, я знайшов перед барикадою в «Живоплотній траншеї» понівечені рештки найкращого мого чотного. Снаряд поцілив йому просто в поперек. Обривки однострою й білизни, які зірвало з нього ударною хвилею, висіли над ним у посіченому гіллі глодового живоплоту, який і дав ім'я цій траншеї. Я звелів накинути на нього плащ-палатку, щоб не бачити цього жахіття. Майже одразу після цього в тому самому місці поранило ще трьох чоловік. Єфрейтор Елерс, оглушений ударною хвилею, катулявся по землі. Іншому перебило обидві руки в зап'ястях. Увесь в крові, він відкинувся назад, поклавши руки на плечі санітара. Ця маленька процесія нагадувала героїчний рельєф: рятувальник крокував згорбившись, а потерпілий насилу намагався втриматися рівно — молодий чоловік з чорним волоссям і прекрасним, вольовим, тепер мармурово-білим обличчям.

Я посилав вістового за вістовим на командні пункти й вимагав негайно припинити вогонь, або прислати артилерійського офіцера. Замість відповіді заговорив ще важчий міномет, остаточно перетворивши траншею на криваве місиво.

О 7:15 я дістав дуже запізнілий наказ, з якого довідався, що о 7:30 почнеться потужний артилерійський вогонь, а о 8 два загони штурмової роти під командуванням лейтенанта Фойґта спробують прорватися крізь барикади «Живоплоту». Вони мали просунутися до червоного пункту А і встановити зв'язок справа зі штурмовим загоном, що діятиме паралельно. Два загони моєї роти повинні були зайняти відвойований відрізок.

В поспіху, коли вже починався артилерійський вогонь, я віддавав необхідні розпорядження, сформував обидва загони й коротко перемовився з Фойґтом, який, відповідно до наказу, за кілька хвилин вирушав. Оскільки вся ця затія здавалась мені радше вечірньою прогулянкою, яка далеко не заведе, то я, в картузі й з кількома гранатами під пахвою, плентався позаду за своїми людьми. В момент наступу, який заявив про себе хмарами вибухів, гвинтівки цілої місцевості націлилися на «Живоплітну траншею». Пригинаючись, ми перестрибували від поперечини до поперечини. Справа від самого початку пішла добре: англійці втекли за задню лінію, залишивши одного убитого.

Щоби пояснити епізод, який стався потім, варто нагадати, що ми рухались не по позиції, а по одній з численних підхідних траншей, в яких засіли англійці, чи радше новозеландці — бо, як я довідався вже після війни з листів колишніх противників, ми билися тут з новозеландським контингентом. Ця підхідна траншея — себто «Живоплітна» — тягнулася гребенем висоти, а зліва паралельно пробігала «Низинна траншея». Як було вже згадано, Низинну траншею, яку ми з Фойґтом атакували 22 липня, покинув виставлений нами загін; отож, тепер її займали, чи принаймні контролювали, новозеландці. Обидва шляхи з'єднувалися поперечними траншеями, а з глибини Живоплітної улоговина не проглядалася.

Отож, я йшов у самому кінці загону, що пробирався вперед, і був у прегарному настрої, бо від ворога бачив досі лише кілька фігурок, що втікали через укриття. Переді мною йшов підофіцер Маєр, замикаючий свого відділення, а перед ним на поворотах траншеї ще часом показувався маленький Вільцек з моєї роти. В такому порядку ми минули вузьку траншею, яка, піднімаючись з улоговини, двома розгалуженнями вливалася в Живоплітну. Обидва входи, як дельта, розділяла потужна земляна брила до чотирьох метрів завдовжки. Я саме крокував повз перший вхід, коли Маєр доходив до другого.

На розвилках такого роду в окопних боях зазвичай висилають наперед подвійні пости, відповідальні за безпеку. Фойґт або не подбав за це, або в поспіху не побачив тієї траншеї. В кожному разі, зненацька прямо перед собою я почув надзвичайно стривожений крик підофіцера й побачив, як він, скинувши рушницю, вистрелив мені попри голову в другий вхід бічної траншеї.

Оскільки земляна брила закривала мені вид, все, що відбувалося, було для мене геть незрозумілим, але досить було ступити один крок назад, щоб зазирнути в перший прохід. Від побаченого там я закляк, бо біля мене, майже на відстані витягнутої руки, стояв атлетичної будови новозеландець. Одночасно знизу зачулися ще крики невидимих нападників, що спішно надбігали по укриттю, аби відрізати нас. Новозеландець, що якимсь неймовірним чином вигулькнув у нас за спиною, і навпроти якого тепер я стояв, як укопаний, на свою біду, зовсім не помічав моєї присутності. Вся його увага була прикута до підофіцера, на постріл якого він відповів гранатою. Я бачив, як він зірвав з лівої сторони грудей лимонку, аби пожбурити нею в Маєра, який, намагаючись уникнути смерті, кинувся вперед. Водночас і я зірвав запобіжник гранати, єдиної зброї, яку мав при собі, і радше підсунув її, ніж кинув, короткою дугою під ноги новозеландцю. Його вознесіння я вже не побачив, бо то була остання мить, коли я ще міг сподіватися на повернення до вихідної позиції. Тож я щодуху відскочив назад і побачив, як позаду ще зринув малий Вільцек, якому вистачило розсудливості сховатися від гранати новозеландця, кинувшись попри Маєра у мій бік. Пожбурене нам навздогін залізне яйце розірвало йому портупею й штани ззаду, не зачепивши його самого. Таким був міцний засув, що закрили за нами, в той час як Фойґт та інші сорок нападників були оточені й приречені. Нічого не підозрюючи про дивні події, свідком яких я став, вони відчули, що ззаду їх підпирає смерть. Крики борні й численні вибухи вказували на те, що вони дорого віддали своє життя.

Щоби прийти їм на допомогу, я повів загін фенриха Мормана вперед по Живоплітній. Однак ми були змушені зупинитися перед заслоною з пляшок із запалювальною сумішшю, що градом посипались на нас. Один осколок полетів мені в груди й вдарився у пряжку шлейок.

Тут грянув артилерійський вогонь велетенської сили. Навкруги з кольорового диму здіймались фонтани землі, а глухе двигтіння снарядів, що розривалися глибоко в землі, зливалося з високим, металевим скреготом, подібним на звук, з яким циркулярка розрізає дерев'яні колоди. Кавалки заліза проносилися в моторошній близькості, а поміж ними виспівували й кружляли хмари осколків. Через небезпеку атаки я насадив собі на голову одну зі сталевих касок, що валялись довкола, і поспішив з кількома супутниками назад у бойову траншею.

Навпроти виринули якісь постаті. Ми полягали на розкурочену стінку окопу й стали стріляти. Поряд зі мною якийсь зовсім молоденький солдатик гарячково теребив руків'я кулемета, не в змозі видобути з нього жодного пострілу, аж поки я вирвав йому ту штуковину з рук. Кілька разів вона вистрелила, а потім її знову заклинило, як у кошмарному сні, але нападники зникли в окопах і вирвах, а вогонь наростав. Артилерія вже не розрізняла, де свої, а де чужі.

Коли я в супроводі вістового йшов до свого бункера, щось ударило між нами в стіну, зірвало зі страшною силою мені каску з голови й далеко її відкинуло. Враження було таке, ніби мені перепав цілий заряд шрапнелі, тому, напівоглушений, я заліг у своїй норі, у край якої через кілька секунд вдарив снаряд. Він наповнив маленьке приміщення густим димом, а довгий осколок розтрощив на друзки бляшанку з огірками, що лежала біля моїх ніг. Аби мене не засипало, я знову виповз у траншею і закликав знизу обох вістових і свого джуру до пильності.

То були прикрі півгодини; роту, яка й так вже змаліла, ще раз просіяли крізь сито смерті. Коли вляглася вогненна хвиля, я пройшовся траншеєю, оцінив втрати й виявив, що нас залишилося тільки п'ятнадцятеро. Такими силами цієї розлогої позиції було не втримати. Тому я доручив Морманну зі ще трьома людьми оборону барикади, а з рештою в глибокій вирві за поперечиною сформував стрілецького «їжака». Звідти ми могли втручатися в бій за барикаду, і — якщо противник увірветься в траншею — зустріти його зверху гранатами. Втім, подальша бойова діяльність обмежилася затяжною перестрілкою легкими мінами та снарядами.

27 липня нас змінила рота 164-го полку. Ми були дуже виснажені. Командира цієї роти важко поранили ще на підході; через кілька днів мій бункер знищило прямим попаданням, і він поховав у собі мого наступника. Всі ми відітхнули з полегшенням, коли Пюїзьє, на яке насувалися сталеві грози великої завершальної битви, опинилось у нас за спиною.

Такі напади засвідчували, як потужно зросли сили противника, що струміли з найвіддаленіших куточків світу. Їм ми могли протиставити дедалі менше бійців, часто майже дітей, бракувало також озброєння й виучки. При найбільшому бажанні ми були спроможні, як при все нестримнішому потопі, лише то тут, то там затикати діри, закриваючи їх своїми тілами. На великі контрудари, як тоді під Камбре, нас уже не вистачало.

Пізніше, розмірковуючи над тим, з яким тріумфом новозеландці вискочили з-за укриття і затисли наших у смертельну западню, я зрозумів, що вони увійшли докладно в ту саму роль, яка принесла нам великий успіх під Камбре 2 грудня 1917 року. Ми побачили наше дзеркальне відображення.