ҐІЛЬМОН

23 серпня нас посадили на вантажівки й повезли в Ле Месніль. Хоча вже було відомо, що нас кинуть в саме легендарне осердя битви на Соммі, в село Ґільмон, настрій, тим не менше, був пречудовий. Жарти, під загальний регіт, перелітали з машини до машини.

Під час однієї стоянки водій, заводячи двигун, навпіл розчавив собі великий палець. Вигляд цієї рани викликав у мене, завжди вразливого на такі речі, майже нудоту. Згадую це, бо тим дивовижніше, що вже в найближчі дні я годен був зносити вигляд навіть найтяжчих каліцтв. Ось приклад того, що в житті загальне відчуття визначає окремі враження.

Із Ле Меснілю, коли стемніло, ми помарширували в Сайї-Саїсель, де на великій галявині батальйон поскидав ранці й налаштував наступальне спорядження.

Перед нами котився і гримів артилерійський вогонь ще невіданої перед тим сили; тисячі судомних спалахів вкрили західний обрій морем полум'я. Назустріч нам невпинно сунули поранені з блідими, запалими лицями, часто їх зненацька відтісняли у придорожну канаву гармати чи колони боєприпасів, що з брязкотом проносилися мимо.

До мене зголосився вістовий з якогось вюртемберзького полку, щоб завести мою чоту у знамените містечко Комбль, де ми наразі мали стояти в резерві. То був перший німецький солдат, якого я побачив у сталевій касці, і він одразу видався мені провісником якогось чужого й суворішого світу. Сидячи біля нього в придорожній канаві, я жадібно випитував, що діється на позиції, а у відповідь дістав однотонну розповідь про висиджування цілими днями у вирвах від снарядів, без зв'язку й підхідних шляхів, про безперервні атаки, про поля трупів і божевільну спрагу, про поранених, які там конають, і таке подібне. Обрамлене сталевим краєм непорушне обличчя і цей монотонний, супроводжуваний ревищем фронту голос справили на нас моторошне враження. Всього кілька днів закарбували на посланці, що поведе нас у царство вогню, тавро, яке, здавалось, якимось невимовним чином різнило його від нас.

«Упадеш — уже не встанеш. Тут вже ніхто не поможе. Ніхто не знає, чи повернеться живим. Кожного дня атаки, але прорватися вони не прориваються. Всі розуміють: це не на життя, а на смерть».

У цьому голосі не залишилося нічого, крім великої байдужості; він був загартований вогнем. З такими мужами можна йти в бій.

Ми крокували широкою дорогою, що білою стрічкою вилася крізь темні терени в місячному сяйві, назустріч грому канонади, чиє всепоглинаюче ревище ставало усе незмірнішим. Облиш надію, хто сюди потрапив![16] Що надавало цьому краєвиду особливо похмурого лику, то це обставина, що всі його дороги світлими жилами лежали відкритими в місячному сяйві й що на них не було видно жодної живої істоти. Ми крокували, ніби мерехтливими доріжками опівнічного цвинтаря.

Вже незабаром справа й зліва від нашого шляху розірвалися перші снаряди. Розмови притихли, а врешті й остаточно зійшли нанівець. Усі вслухалися в наростаюче завивання снарядів з тією дивовижною напругою, яка гранично вигострює слух. Першим неабияким випробуванням для нас стало проходження через Фрежікюр-Ферм, невеличку групу будиночків перед цвинтарем в Комблі. Там мішок, у який був узятий Комбль, затягнувся найтугіше. Кожен, хто хотів увійти в місто або вийти з нього, мусив пройти тут; відтак саме на цю життєву артерію і був скерований, мов промені побільшуваного скла, невпинний і найтяжчий вогонь. Наш провідник уже підготував нас до цієї фатальної тіснини; ми пробігли крізь неї підтюпцем, бачачи як усе довкола з гуркотом валиться.

Понад руїнами завис, як і на всіх небезпечних ділянках цього терену, тяжкий трупний сопух, бо вогонь тут був такої сили, що полеглими вже ніхто не переймався. Ми бігли достоту наввипередки зі смертю, і коли я на бігу зачув цей запах, мене це анітрохи не здивувало — він просто був складовою частиною цієї місцевості. До речі, цей важкий, солодкавий повів аж ніяк не був лише огидний; окрім усього, нерозривно злитий з ядучими випарами вибухівки, він мав властивість викликати якусь мало не ясновидницьку прозірливість.

Тут — і за всю війну, властиво, тільки в цій битві — я достеріг, що є якийсь такий вид жаху, чужого, мов незвідана земля. Так що в такі миті відчував не страх, а якусь натхненну, майже демонічну легкість; також накочувались раптові напади сміху, який годі було приборкати.

Від Комбля, наскільки нам у темряві вдалося розгледіти, залишився один скелет людського поселення. Купи потрощеної деревини між руїнами і порозкидане на шляху домашнє начиння виказували, що руйнації зовсім недавні. Перебравшись через численні гори уламків, тим хуткіше, що нас підганяли шрапнельні снаряди, ми добралися до місця розквартирування — великого, зрешеченого дірами будинку, який ми з трьома роями обрали собі на житло, в той час як решта два облаштувались у підвалі руїни навпроти.

Вже о четвертій ранку нас побудили з наших складених з повизбируваних уламків лож, аби видати сталеві каски. При цій нагоді ми знайшли в одній підвальній ніші повний мішок кавових зерен — відкриття, наслідком якого стало завзяте парення мокки.

Поснідавши, я трохи розгледівся на місцевості. За лічені дні важка артилерія перетворила мирне етапне містечко в образ жахіття. Цілі будинки прямим влучанням ум'яло в землю або роздерло навпіл, так що кімнати з цілим опорядженням пливли над цим хаосом, мов театральні декорації. З деяких розвалин пробивавася трупний запах, бо перший, раптовий удар застав цілковито зненацька й місцевих мешканців, поховавши багатьох з них під руїнами, ще поки вони встигли вискочити з будинків. Перед одним порогом, розпростершись в червоній калюжі, лежала маленька дівчинка.

Сильно обстрілюваним місцем була й площа перед зруйнованою церквою навпроти входу до катакомб, прадавніх печерних ходів з видовбаними нішами, в яких у страхітливій тісняві сиділи майже всі штаби воюючих сил. Розповідали, що коли почався обстріл, місцеві гаками пробили замурований вхід, який упродовж цілого часу окупації приховували від німців.

Від вулиць не залишилося нічого, крім вузеньких стежинок, що звивалися між велетенських гір балок і уламків стін та через них. В розтерзаних садах пропадали овочі й фрукти.

Після обіду, приготованого в кухні з недоторканних запасів, яких ми мали аж в надлишку, і завершеного, річ ясна, міцною кавою, я приліг нагорі перепочити у шезлонгу. З порозкиданих навколо листів я виснував, що будинок цей належав власнику броварні Лесажу. В кімнаті стояли розчахнуті шафи й комоди, перекинутий умивальник, швейна машинка й дитячий візочок. На стінах висіли побиті картини та дзеркала. На підлозі безладом заввишки в метр громадилися повисмикнуті шухляди, білизна, корсети, книжки, газети, нічні столики, скалки, пляшки, записники, ніжки від стільців, сукні, пальта, лампи, ґардини, віконниці, вирвані з одвірків двері, мереживо, фотографії, олійні картини, альбоми, розтрощені скриньки, дамські капелюшки, вазони й шпалери — все сплутане в якийсь дикий жмут.

Крізь потріскані віконниці видно було поораний снарядами чотирикутник спустошеної площі, вкритої гіллям посіченої липи. Цей вир вражень ще більше спохмурював невпинний артилерійський вогонь, що кільцем накочувався на місто. Час від часу цей галас перекривав несамовитий вибух снаряда тридцять восьмого калібру. Хмари осколків проносились тоді над Комблем, ляскаючи об гілляки дерев або вдаряючи в нечисленні вцілілі дахи, так що аж сповзали листи шиферу.

Пополудні вогонь набряк до такої сили, що залишилося тільки відчуття потворного завивання, в якому тонув кожен окремий звук. Від сьомої години площу й довкільні будинки з інтервалами у півхвилини закидали п'ятнадцятисантиметровими снарядами. Серед них було чимало нерозірваних; їх короткі, неприємні поштовхи, однак, стрясали будинком аж до фундаментів. Увесь цей час ми сиділи за круглим столом на обтягнутих шовком стільцях в нашому підвалі, сперши голови на руки, й рахували час між ударами. Жарти дедалі рідшали, врешті замовк і найзухваліший серед нас. О восьмій, після двох прямих влучань, завалився сусідній будинок; його падіння зметнуло велетенську хмару куряви.

Від восьмої до дев'ятої вогонь набрав просто якоїсь несамовитої потуги. Земля двигтіла, небо здавалося велетенським киплячим казаном. Сотні важких батарей бахкали довкола Комбля і в саме містечко, незчисленні снаряди із завиванням і ревом перетиналися над нами. Все було оповите густим димом, моторошно підсвічуваним різнокольоровими ракетами. У нас страхітливо боліли голови й вуха, порозумітися вдавалося хіба що за допомогою уривчастих викриків. Здатність до логічного мислення і відчуття земного тяжіння, здавалося, зникли. Залишилось тільки сприйняття неминучого й доконечно необхідного, як під час вибуху стихій. Один підофіцер третьої чоти впав у шал.

О десятій цей пекельний карнавал поступово вгамувався і перейшов у рівномірний ураганний вогонь, в якому, щоправда, й далі годі було вирізнити окремі постріли.

Об одинадцятій надійшов зв'язковий і передав наказ виводити рої на церковну площу. Відтак ми об'єдналися з двома іншими чотами, готуючись звідти разом рушити на позицію. Щоб доставити на передову харчі, виокремили ще й четверту під проводом лейтенанта Зіверса. Поки ми, гарячково перегукуючись, збирались в цьому небезпечному місці, ці люди оточили нас і видавали хліб, тютюн і м'ясні консерви. Зіверс втулив мені цілий казанок масла, потис на прощання руку й побажав нам удачі.

А тоді ми рушили, шерегом по одному. Всі одержали наказ обов'язково триматися переднього. Тут же на виході з містечка наш командир зрозумів, що заблукав. Під сильним шрапнельним вогнем ми були змушені повертатися. А тоді, здебільшого підтюпцем, уздовж викладеної як орієнтир, посіченої тепер на дрібні клаптики білої стрічки — через відкрите поле. Часто нам доводилося, власне в найгірших місцях, зупинятися, коли командир губив напрям. І при цьому, для забезпечення зв'язності, було заборонено лягати.

Попри те, раптом кудись зникли перша і третя чота. Вперед! В потужно обстрілюваному яру згромадились загони. Лягай! Огидно настирливий запах дав нам зрозуміти, що цей перехід поглинув уже багато жертв. По смертельно небезпечній перебіжці ми досягли другого яру, де причаївся бліндаж командира бойових об'єднань, заблукали й повернулися в нестерпній тисняві переполошених людей. Щонайвище за п'ять метрів від нас із Фоґелем з глухим вибухом на задній насип упав середнього калібру снаряд, закидавши нас велетенськими грудами землі. Спиною перебіг смертельний холод. Врешті провідник, зорієнтувавшись на прикметну купу трупів, знову знайшов шлях. Один з цих полеглих, мов розп'ятий, лежав на крейдяному схилі — яка уява винайшла би відповідніший до цього краєвиду дороговказ?

Вперед! Вперед! Люди падали на бігу, а ми їм грізно наказували вичавити зі знеможених тіл останні сили. Поранені з криками про допомогу, на які ніхто не зважав, валились обабіч у вирви від снарядів. Далі, з невідривно прикутим до переднього поглядом, ми пішли утвореною ланцюжком велетенських вирв, завглибшки по коліно, траншеєю, де мертві тісно лежали один попри одного. З нехіттю ступала нога на м'які, піддатні тіла, чиї обриси приховувала від ока пітьма. Поранених, які падали на шляху, спіткала така ж доля: вони були затоптані чобітьми тих, хто поспішав далі.

І всюди цей солодкавий запах! — Мій вістовий, маленький Шмідт, супутник в не одній небезпечній вилазці, раптом захитався. Я вирвав йому з руки рушницю, а цей молодець навіть тепер ще пробував пручатися.

Нарешті ми досягли передової, зайнятої тісно скорченими в норах людьми, чиї безбарвні голоси аж затремтіли на радощах, коли вони зрозуміли, що прийшла заміна. Якийсь фельдфебель-баварець зі скупими словами передав мені командування відрізком і ракетницю.

Відрізок моєї чоти творив праве крило полкової позиції і складався з плаского, розбитого заглибинами ярку, який зліва за кілька сот кроків від Ґільмону, а справа трохи ближче від Буа де Трон врізався у відкритий терен. Від сусіднього угрупування праворуч, 76 піхотного полку, нас відділяв незайнятий простір завширшки з п'ятсот кроків, в якому із-за надзвичайно потужного вогню ніхто не міг перебувати.

Баварець-фельдфебель раптом кудись зник, і я стояв сам-один з ракетницею в руці, посеред цього моторошного, всіяного кратерами краєвиду, загрозливо й загадково вкритого клубовинням туману, що стелився землею. Позаду почувся якийсь приглушений, неприємний звук; з дивовижною незворушністю я встановив, що походив він від велетенського трупа, який вже почав розкладатися.

Позаяк я не мав ані найменшого уявлення, де може бути ворожа позиція, то вирушив до моїх і порадив готуватися до найгіршого. Ніхто не спав; ми з Пауліке і двома моїми зв'язковими провели ніч у якісь «лисячій норі» ємністю приблизно в один кубічний метр.

Коли засвітало, нашим зачудованим очам поступово відкрилось це чуже навкілля.

Траншея здавалася просто вервицею велетенських, заповнених шматками однострою, зброї та вбитими вирв; довколишні терени, скільки сягало око, всуціль зриті важкими снарядами. Ані єдиної жалюгідної билиночки не міг виявити пильний погляд. Розколошкане поле бою було страхітливе. Поміж живими захисниками лежали мертві. Відкопуючи укриття, ми виявили, що вони поскладані штабелями. Тут косило роту за ротою, що, тісно збившись, стояли в ураганному вогні. Тіла присипало здійнятими на повітря земляними масами, а на місце полеглих заступала заміна. Ось тепер наша черга.

Яр і терен позаду були всіяні німцями, терен попереду — англійцями. З насипів визирали руки, ноги й голови; перед нашими норами лежали відірвані кінцівки й мерці, на яких подекуди, щоб уникнути цього постійного вигляду спотворених лиць, накинули шинелі або плащ-палатки. Попри спеку, ніхто навіть не думав прикопати тіла землею.

Село Ґільмон, здавалося, зникло безслідно; лише біляста пляма серед поля вирв вказувала ще на ту поверхню, де на порох був розмелений крейдяник будівель. Перед нами лежав зіжмаканий, наче іграшка, вокзал, позаду — посічений на скіпки Дельвільський ліс.

Щойно розвиднілося, на низькому польоті надлетів англієць, стерв'ятником кружляючи над нами, поки ми втікали в нори, щоб там скулитися. Та гостре око розвідника, мабуть, таки угледіло нас, бо невдовзі згори, короткими проміжками, вже завили протяжні, глухі сирени. Вони скидалися на клич якоїсь казкової істоти, що немилосердно ширяє над пустелею.

Небавом якась батарея, схоже, прийняла ці сигнали. Важкі снаряди низької траєкторії один за одним заревли з неймовірною потугою. Ми бездіяльно причікнули в наших сховках, час від часу то припалюючи сигару, то знов її викидаючи, готові, що нас будь-якої миті засипле землею. Рукав Шмідтової шинелі розпанахало великим осколком.

Відразу після третього удару мешканця нори поряд з нашою потворним вибухом засипало. Ми негайно його відкопали; та все одно, тиск земляної маси виснажив його до смерті, його лице запалося і стало схоже на голий череп. То був єфрейтор Зимон. Ця халепа його навчила: коли вдень люди ховалися, побачивши літак, чутно було його гнівний голос і видно кулак, що грозив з отвору завішеної брезентом лисячої нори.

О третій пополудні надійшли мої постові зліва й повідомили, що вже не можуть встояти, бо їх нори зім'яли. Довелося мені вжити весь мій командирський вплив, аби повернути їх на місце. Втім, я й сам перебував в найнебезпечнішому місці, а це додає авторитету.

Десь по десятій вечора на лівому крилі полку почалася вогневий шквал, що за двадцять хвилин перекинувся і на нас. Незабаром ми вже цілком були повиті димом і курявою, проте більшість снарядів падали або тут же попереду, або позаду траншеї, якщо тільки можна так величати нашу зім'яту заглибину. Під час цього урагану, що шумував довкола, я обійшов відрізок нашої чоти. Бійці насадили баґнети. Вони стояли в кам'яній нерухомості, з рушницями в руках, на передньому схилі яру, втупившись у передній край. Час від часу, в спалаху ракети, я бачив цілі ряди сталевих касок, цілі ряди блискучих клинків, і мене наповнювало відчуття незнищенності. Нас можна було змолоти, але не здолати.

В сусідній чоті зліва фельдфебель Гок, той невдаха-мисливець на щурів з Монші, хотів випустити білу світлову ракету, але помилився, і червоний сигнал заслінного вогню засичав, підхоплений зусібіч, у небо. Тут же заговорила наша артилерія, аж серце тішилося. Один гаубичний снаряд за другим спадали, завиваючи, з високості, і на передньому краю розліталися на скалки та іскри. Суміш пороху, ядучих газів та випарів підкинутих трупів валила з вирв.

Після цієї оргії нищення вогонь знову пригас до звичного рівня. Один хибний порух однієї людини запустив усю цю потужну машинерію.

Невдаха Гок: тієї-таки ночі він, заряджаючи пістолет, випустив собі ракету в халяву чобота, з важкими опіками його винесли.

Наступного дня падав сильний дощ, але нас це навіть втішило, бо ж після того, як пилюку прибило, відчуття сухості в роті було вже не таке нестерпне, та й великих синьо-чорних мух, що величезними згустками, наче перкалеві подушки, збиралися на сонячних місцях, не стало. Майже увесь день я просидів на долівці моєї лисячої нори, курив і їв — попри все, що діялося навколо — з неабияким апетитом.

Наступного передполудня стрільцеві Кніке з моєї чоти рушничним пострілом не знати звідки пробило груди, куля зачепила й спинний мозок, так що йому відняло ноги. Коли я підійшов подивитися, що з ним, він спокійно лежав у норі, як людина, що звела свої порахунки зі смертю. Увечері його несли крізь артилерійський вогонь, так що коли носії раптом мусили пірнути у сховок, він зазнав ще й перелому ноги. Він помер у перев'язочному пункті.

Пополудні мене закликав один боєць з моєї чоти і, перекинувши гвинтівку через відірвану ногу якогось англійця, закликав вести прицільний вогонь по залізничній станції в Ґільмоні. Неглибокою підхідною траншеєю там поспіхом просувались вперед сотні англійців, не надто зважаючи на слабкий вогонь рушниць, який я негайно наказав скерувати на них. Це видовище було вельми показове для нерівноваги засобів, якими ми боролися. Якби ми наважились на таке, наші підрозділи розстріляли б за лічені хвилини. В той час як по нашому боці не виднілося жодного аеростату, по тому боці їх великим, яскраво-жовтим гроном згромадилося відразу понад тридцять. Невсипним арґусовим оком вони стежили за кожним порухом на цій розтовченій місцевості, щоб відразу скерувати туди залізний град.

Увечері, коли я видавав пароль, мені в живіт з дзижчанням втелющився великий осколок снаряда, на щастя вже на вильоті своєї траєкторії; сильно дзенькнувши об пряжку, він упав на землю. Це заскочило мене так зненацька, що допіру стурбовані оклики супутників, які простягали мені свої польові фляги, дозволили усвідомити всю небезпеку того, що сталося.

Коли запали сутінки, перед відрізком першої чоти виринули два англійці, що заблукали, повертаючись із їжею. Нічого не підозрюючи, вони наближалися; один ніс круглий бачок, другий — повний подовгастий казанок чаю. Їх обох пристрелили з найближчої відстані; один тулубом завалився в яр, ноги зависли на насипі. Брати полонених в такому пеклі було ледве чи можливо, та й як було провести їх крізь зону заслінного вогню?

Біля першої ночі мене з неспокійного сну розтрусив Шмідт. Я стривожено підхопився і схопив рушницю. Прийшла заміна. Ми передали, що слід було передати, і притьмом залишили за собою це чортове місце.

Ледве ми добігли до плиткої підхідної траншеї, як між нами спалахнув перший залп шрапнелі. Тому, що йшов переді мною, куля пробила кистьовий суглоб, з якого цівкою порснула кров. Він захитався і хотів лягти на бік. Я схопив його за руку, шарпнув, незважаючи на стогін, догори й відпустив щойно коло санітарного бліндажа біля штольні командира бойового загону.

В обох ярах діялися страшні речі. Ми сильно захекалися. Найгіршим шматком була долинка, в яку ми потрапили і де невпинно спалахували шрапнель та легкі снаряди. Бух! Бух! Летів навколо залізний вихор, сіючи в темряві дощ іскор. Гуууух! Ще один залп! Мені перехопило подих, бо за мить перед тим з усе пронизливішого реву я раптом зрозумів, що траєкторія цього снаряду закінчиться просто переді мною. І ось коло моїх стіп уже гаратнув важкий струс, здіймаючи сніп м'яких грудок глини. І саме цей снаряд не вибухнув!

Всюди крізь ніч і вогонь квапилися загони, які заміняли та яких заміняли, почасти геть дезорієнтовані, стогнучи від збудження й виснаження; серед цього лунали вигуки, накази і — в одноманітнім повторі — протяглі крики поранених, що кликали на допомогу, загублені в безмірі вирв. На ходу я показував дорогу заблуклим, погрожував іншим, які хотіли прилягти, невпинно вигукував моє ім'я, щоб утримати всіх разом, і так якимось дивом довів чоту до Комбля.

А звідти нам ще довелось марширувати через Саллі і Гувернеман-Ферм до Еннуйського лісу, де мали стати на бівуак. Щойно тепер далося взнаки усе наше виснаження. Понуро похнюпивши голови, ми чвалали вздовж шляху, часто нас відтісняли на узбіччя автомобілі та колони з боєприпасами. У хворобливій дратівливості я був переконаний, що машини, які торохтіли мимо, зумисно так різко відтісняють нас, і не раз зненацька заставав свою руку на руків'ї пістолета.

А після цього маршу треба було ще й розбити шатра, й тільки тоді ми нарешті змогли кинутись на тверду землю. В часі нашого перебування в цьому лісовому таборі йшли страшенні зливи. Солома в шатрах зогнила, й багато хто захворів. Ми, п'ятеро командирів чот, мало зважали на цю мокрінь і вечорами сиділи на наших скринях в шатрі за кількома роздобутими десь череватими пляшками. Червоне вино в таких таборах — справжні ліки.

В один з цих вечорів гвардія в контрнаступі штурмувала село Морепа. Доки обидві артилерії на розлогих площинах лютували одна проти одної, вдарила несамовита гроза, так ніби в гомерівській битві богів і людей заколот землі змагався з гнівом небес.

Через три дні ми знову відійшли в Комбль, де з ротою зайняли чотири невеличкі погреби. Зведені з крейдяних брил, вузькі, довгі, з бочкуватими склепіннями, вони обіцяли безпеку. Виглядало на те, що належали вони якомусь винареві — принаймні, так я пояснив собі ту обставину, що облаштовані вони були невеличкими, видовбаними в мурах камінами. Виставивши пости, ми розпростерлись на численних матрацах, які позносили сюди наші попередники.

Першого ранку все було відносно спокійно. Відтак я вирушив на невеличку прогулянку спустошеними садами, плюндруючи обвішані пресмачними персиками шпалери. Блукаючи отак, я забрів у якийсь оточений високим живоплотом будинок, в якому колись жив, мабуть, якийсь великий замилуванець гарних старих речей. На стінах у кімнатах висіла ціла колекція мальованих тарелів, потирів для свяченої води, мідьоритів і різьблених дерев'яних образів. У великих шафах громадилася стара порцеляна, на підлозі були розкидані крихітні книжечки в шкіряних оправах, серед них і чарівне давнє видання Дон Кіхота. І всі ці скарби лежали тут на поталу. Залюбки я прихопив би щось на памятку, ось тільки був би тоді, як той Робінзон із золотим зливком; тут ці речі нічого не вартували. Так на одній мануфактурі ниділи великі сувої першорядного шовку, і ніхто не звертав на них ані найменшої уваги. Коли подумаєш про розжарені шлюзи під Фрежікюр-Ферм, які замикали цю місцевість, відразу відмовишся від будь-якої зайвої ноші.

Коли я дійшов до домівки, люди, повернувшись з подібних виправ садами, зготували з м'ясних консервів, картоплі, гороху, моркви, артишоків і ще всілякої іншої ярини таке вариво, що в ньому ложка сторчма стояла. Під час обіду в наш будинок і ще три поблизу влучили снаряди, втім, анітрохи нас не потурбувавши. Надто ми вже притупилися від надміру вражень. В цьому будинку, мабуть, розігралась якась кривава драма, бо з купи уламків у середній кімнаті стримів грубо збитий хрест з низкою видряпаних на ньому імен. Наступного полудня я приніс з дому колекціонера порцеляни зшиток ілюстрованих додатків до «Петі Журналь»; а тоді засів в одній неушкодженій кімнаті, запалив у каміні уламками меблів і взявся читати. Часто недовірливо махав головою, бо до рук мені потрапили числа з часів афери Фашода[17]. Доки я читав, коло нашого будинку в рівномірних проміжках гехнуло чотири рази. Десь коло сьомої я перегорнув останню сторінку й пішов до сіней перед входом до льоху, де бійці на невеличкій плиті готували вечерю.

Щойно я опинився серед них, як за вхідними дверима пролунав різкий вибух, і в ту ж таки мить я відчув сильний удар у ліву гомілку. З прадавнім вигуком воїна: «От тобі й маєш!» я, не випускаючи з рота люльки, застрибнув сходами в льох.

Негайно засвітили свічку й оглянули рану. Я, як завжди в таких випадках, діждався, дивлячись у стелю, звіту, бо самому не дуже хочеться дивитися. В гамаші зяяла дірка з нерівними краями, з якої на підлогу дзюркотів тоненький струмінчик. З іншого боку напинався круглуватий виступ шрапнельної кульки, що загрузла під шкірою.

Отож, діагноз поставити було неважко — типове поранення, здатне забезпечити відпустку додому: не надто легке, але й не особливо важке. Втім, то було остання нагода зачепитися за можливість потрапити до Німеччини. В цьому пораненні було щось вельми мудроване, бо шрапнель розірвалася на землі за цегляним муром, що оточував наше подвір'я. І от в цьому мурі снаряд вибив круглий отвір, перед яким стояла кадка з олеандром. Тобто моя куля пролетіла спершу крізь діру від снаряда, потім крізь олеандрове листя, тоді перетнула ціле подвір'я, пробила вхідні двері, і в сінях, з-поміж багатьох ніг, які там стовбичили, вибрала саме мою ногу.

Наклавши тимчасову перев'язку, товариші перенесли мене через обстрілювану вулицю в катакомби й відразу поклали на операційний стіл. Лейтенант Ветьє, що приспів на допомогу, тримав мені голову, а наш головний штабний лікар скальпелем і ножицями видобув шрапнельну кульку, привітавши мене, бо свинець вгонобився просто між гомілковою і литковою кісткою, не зачепивши жодної. «Habent sua fata libelli et balli»[18] — прорік цей старий студент-корпорант, передаючи мене санітарові на перев'язку.

Поки я отак до самого смерку лежав на ношах у ніші катакомб, до мене, на превелику мою радість, прийшли попрощатися багато моїх людей. Їм належало перебути важкі часи. Прийшов ненадовго провідати мене і шановний полковник фон Оппен.

Увечері мене з іншими пораненими перенесли на вхід до села, а там уклали в санітарну машину. Незважаючи на крики пасажирів, водій по вирвах та інших перешкодах мчав, як завжди, потужно обстрілюваною дорогою під Фрежікюр-Ферм, а тоді передав нас на інше авто, яке завезло нас до церкви в селі Фін. Пересадка відбувалася посеред глупої ночі біля групки самотніх будиночків, де лікар оглядав пов'язки і вирішував, кому залишатися. З того гарячкового марева залишився спогад про цього зовсім ще молодого чоловіка з геть сивим волоссям, який неймовірно дбайливо займався нашими ранами.

Церква у Фін була зайнята вже сотнями поранених. Одна сестра розповіла мені, що за останні тижні їх прийняли і перев'язали тут понад тридцять тисяч. На тлі таких чисел це нещасне поранення в ногу здалось мені воістину дріб'язковим.

З Фін мене й ще чотирьох офіцерів перевели в невеличкий лазарет, облаштований в одному з житлових будинків у Сан-Квентені. Коли нас заносили, всі шибки у місті дрижали; то було власне під пору, коли англійці, задіявши всю наявну артилерію, захоплювали Ґільмон.

Коли з машини викладали сусідні ноші, я почув один з тих безбарвних голосів, які неможливо забути:

«Прошу відразу до лікаря — я дуже хворий — у мене газова флеґнома».

Так називали страхітливу форму зараження крові — ускладнення після поранення, яке нерідко забирає життя.

Мене занесли до кімнати, де дванадцять ліжок стояли так тісно, що приміщення виглядало вщерть набите білосніжними подушками. Поранення були здебільшого важкі, панував неспокій, частиною якого, з гарячковим маренням, був і я. Незабаром після мого прибуття якийсь молодик зі схожою на тюрбан пов'язкою на голові зненацька підхопився зі свого ліжка, неначе збирався виголосити промову. Я вже налаштувався на якусь химерну витівку, коли він так само раптово заламався. Серед гнітючої мовчанки його ліжко викотили у темні двері.

Поряд зі мною лежав офіцер-мінер. Він наступив в окопі на підривник, що від доторку вихлюпнув довге пасмо вогню. На його обпалену вогнем ногу насадили щось схоже на марлевий дзвін. Зрештою, він перебував у чудовому гуморі й дуже зрадів, що знайшов у моїй особі вдячного слухача. Ліворуч від мене червоним вином і жовтками виходжували молодесенького хорунжого; він перебував на найгіршій стадії дистрофії, яку тільки можна собі уявити. Збираючись перестелити ліжко, сестра підняла його як пір'їнку, були видно всі кості, які тільки має людина. І коли сестра увечері запитала, чи не хоче він написати милого листа батькам, я зрозумів, що його година вибила, і справді, тієї ж ночі його викотили через темні двері в кімнату для вмирущих.

Вже наступного полудня я лежав у лазаретному потязі, що завіз мене до Ґери, де на мене чекав першорядний догляд в гарнізонному лазареті. Вже через тиждень я вечорами прокрадався надвір, але мусив пильнувати, аби не потрапити на очі головному лікарю.

Тут я переказав три тисячі марок — все, що в мене тоді було — на військову позичку, щоб більше ніколи вже їх не побачити. Коли я тримав у руці формуляри, мені раптом пригадався той прекрасний феєрверк, який спричинила помилкова ракета — таке видовище не купиш і за мільйон.

Незабаром з'ясувалося, що громіздкі й негнучкі бойові позиції, сформовані у перші два роки війни, вже не відповідають зрослій силі вогню. Нападник просто вибивав захисника з позиції. Щоправда, навіть попри ці несамовиті затрати матеріалу, він не завойовував терену більше, ніж міг переорати своєю артилерією. Та вже зовсім скоро навіть цю методу йому було ускладнено новим способом оборони, що розподіляла свої сили в глибину терену, множачи цим цілі нападу. Зрештою від упертого утримування на певній лінії взагалі відмовилися і вибудували гнучкішу систему оборони завдяки еластичній тактиці зонування. Втім, справжній вихід із цього смертельного суперництва суто матеріальної продукції окреслився тільки тоді, коли від застосування машинерії суто для створення вогню перейшли до використання її і в пересуванні полем битви. Тут також намітилися нового типу засоби подолання смертельної зони, а відтак відкрилися і перспективи операцій великого масштабу.

Отже, той краєвид на Соммі, який ми щойно розглядали, вже належить воєнній історії. Його унікальність полягає передусім у тому, що тут людина спробувала вистояти в самому осерді абсолютної зони смерті; тим-то й поставали тут видовища, схожі до битви за Етцелеву залу[19]. Та вже зовсім скоро, скажімо, десь у битві за Фландрію, боєць мав більшу свободу пересування; він міг ухилятися від вогню, коли той ставав нестерпний. Тут же ще вистоювали на непорушних позиціях, де вогонь зосереджувався з пекельною силою. Ті обидві битви, що відбулись відразу по тому — під Верденом[20] і на Соммі — наче два млинові жорна розмололи польове військо давнього взірця, а наслідки такої бійні народ відчуває навіть у найменшому селі.

Слід знати, що в цих оргіях суто матеріальна війна вже сягнула свого апогею. Тією ж мірою, якою вона спонукала розум винаходити нові й рухливіші засоби, в ній народжувався новий, відмінний тип бійця. Тут на окопи вже сунули перші, ще дуже недосконалі бойові машини, і тут же під сталевою каскою витворювалось обличчя нової і доблеснішої войовничої раси, яке увійшло в історію, позначене жаром вогню і крижаним подихом смерті.

***

Ми ж повернімось іще раз у той жахливий яр, щоб додивитися останній акт, яким завершується ця драма. При цьому тримаймося звітів тих небагатьох поранених, які вижили, передусім мого вістового Отто Шмідта.

Після мого поранення командування чотою перебрав мій заступник, фельдфебель Гайстерманн, і вже за кілька хвилин повів її на зрите вирвами поле під Ґільмоном. За винятком лічених людей, яких поранило ще по дорозі та які — коли ще могли ходити — повернулись у Комбль, у вогненних лабіринтах тієї битви безслідно згинула ціла залога.

Після заміни чота знов облаштувалась у знайомих лисячих норах. Тим часом внаслідок безперервного вогню на знищення прогалина на правому крилі збільшилась так, що стала вже неоглядною. З'явилися діри й на лівому фланзі, тож позиція скидалася тепер на оточений зусібіч потужними потоками вогню острів. З подібних, більших і менших острівців, які все танули й танули, й складався загалом цей відрізок. Наступ натрапив на сіть, діри якої стали надто великі, аби його стримати.

Так у все зростаючій тривозі минула ніч. Над ранок з'явився патруль 76 полку, що складався всього з двох чоловік, які з невимовними зусиллями, мало не навпомацки сюди добралися. Та й його відразу поглинуло море вогню, а разом з ним зник і будь-який зв'язок із зовнішнім світом. Все сильніше налягав вогонь на праве крило, поволі розширюючи прогалину й вибиваючи з лінії одне гніздо спротиву за іншим.

Близько шостої ранку Шмідт зібрався поснідати й сягнув за посудом, який зберігав біля нашої старої нори, та знайшов там лише сплющений, подірявлений шматок алюмінію. Незабаром обстріл поновився, наростаючи до такої потуги, що її слід було розглядати як несхибну ознаку близької атаки. Наринули літаки, кружляючи, мов коршуни, над самою землею.

Гайстерман і Шмідт, єдині два мешканці невеличкої печерки, яка дивом так довго вистояла, зрозуміли, що прийшов час готуватися. Ступивши в заповнений димом і курявою яр, вони застали довкола суцільну пустку. За ніч вогонь зрівняв із землею і ті кілька останніх сховків, що ще залишалися між ними й правим флангом, приваливши мешканців масами землі. Але й на лівому краю яру не було ані сліду захисників. Залишки залоги, серед них і кулеметна команда, збилися в тісному, вкритому лише дошками й тоненькою верствою землі бліндажі з двома входами, викопаному в задньому насипі приблизно посередині яру. Ось до цього останнього сховку й намагалися дістатися Гайстерман і Шмідт. Втім, дорогою туди зник і фельдфебель, в якого десь у ці дні були уродини. Він відстав за закрутом, і більше його не бачили.

Єдиною людиною, яка ще дісталася справа до цієї невеличкої групки у бліндажі, був якийсь єфрейтор із забинтованим лицем, який раптом зірвав пов'язку, заливаючи бійців та зброю кров'ю, і ліг на землю вмирати. Весь цей час сила вогню лише наростала; в переповненому бліндажі, де давно вже панувала мовчанка, щомиті чекали прямого влучення.

Ще лівіше кілька людей з третьої чоти все ще чіплялися затято за свої вирви, а всю позицію справа, починаючи від колишньої прогалини, яка тепер вже розрослася до розмірів прорваної дамби, взагалі розмололо. Мабуть, ці люди були також перші, хто після останнього, скупченого вогневого удару прийняв на себе англійські штурмові загони. В кожному разі, про наближення ворога залогу попередили їхні крики зліва.

Шмідт, що останнім добіг до бліндажа, а тому й сидів найближче до виходу, першим виринув у яру. Він застрибнув у конус від розриву снаряда. Крізь хмару, яка поволі розсіювалася, помітив, що справа, саме на місці колишньої лисячої нори, яка так вірно нас захищала, уже причаїлися якісь постаті кольору хакі. В ту ж мить противник щільними загонами вломився в ліву частину позиції. Що відбувалося по той бік переднього насипу, із-за глибини яру розгледіти було неможливо.

В цьому розпачливому становищі й інші, передусім фельдфебель Зіверс разом з обслугою іще неушкодженого кулемета, вистрибнули з бліндажа. За лічені секунди зброю на підошві яру привели в бойову готовність і взяли ворога на приціл. Та коли кулеметник однією рукою вже підносив стрічку, а другу тримав на важелі заряджання, по передньому насипу покотилися англійські ручні гранати. Обидва стрільці, не зробивши жодного пострілу, впали мертві коло свого кулемета. Всіх, хто ще вискакував з бліндажа, зустрічали пострілами з гвинтівок, так що за кілька секунд навколо виходів уже лежав широкий вінець полеглих.

Першим же ударом ручних гранат підкосило й Шмідта. Один осколок влучив йому в голову, іншими відірвало три пальці. Втиснувши лице в землю, він лежав поблизу бліндажа, який ще довший час притягав на себе інтенсивний вогонь рушниць і ручних гранат.

Нарешті все стихло; англієць здобув і цю частину позиції. Шмідт, можливо взагалі єдина ще жива душа в цілому яру, почув кроки, що віщували наближення нападників. Відразу після цього тут-таки над землею пролунали дзвінкі постріли з рушниць і гехкання вибухівки та газових бомб, якими викурювали бліндаж. Та навіть після цього надвечір звідти ще виповзло декілька живих, які забились у захищеному закутку. Мабуть, саме з них і складалися ті групки полонених, що потрапили до рук штурмовим загонам. їх підібрали й занесли англійські санітари.

Невдовзі впав і Комбль, після того як мішок під Фрежикюр-Ферм стягнувся. Останніх його захисників, що в часі вогню перебували в катакомбах, прикінчили в бою за руїни церкви.

А тоді ця місцевість стихла, аж поки навесні 1918 року ми її не відвоювали.