РЕНЬЄВІЛЬ

4 серпня 1917 ми висіли з потяга у знаменитому Марс-ля-Турі. Сьому й восьму роти розташували в Донкурі, де нам випало кілька спокійних, затишних днів. Ось тільки куці раціони дещо бентежили мене. Було суворо заборонено добувати їжу в полях; та все одно, польові жандарми мало не щоранку доповідали мені про кількох людей, яких вони затримали за нічним вибиранням картоплі, й мені нічого не залишалося, як їх карати: «за те, що дали себе впіймати», як звучало моє — та аж ніяк не офіційне — пояснення.

Та й мені довелося в ці дні досвідчити, що на неправедно нажитому не розживешся. З одного покинутого фламандського маєтку ми з Теббе прихопили розкішну, засклену, достоту князівську карету й навіть упродовж цілої подорожі залізницею якось зуміли приховати її від всевидючих очей. І ось тепер планували розкішний виїзд у Мец, щоби знову надихатись життям на повні груди. Тож одного пополудня запрягли й рушили. На жаль, карета не мала гальм, бо зроблена була власне для фламандської рівнини, а не лотаринзького узгір'я. Ще в селі ми покотилися, а невдовзі вже неслися, аж за вікнами миготіло, і це могло дуже зле скінчитися. Першим вистрибнув фірман, тоді Теббе, невдало приземлившись на купу рільничого знаряддя. Я залишився на шовкових подушках сам і почувався ще й як незатишно. Одні дверцята розчахнулись, їх просто-таки зрізало телеграфним стовпом. Врешті карета покотилася вниз зі схилу й розбилась об стіну будинку. На превеликий подив, я, вибираючись через вікно з розтрощеного екіпажу, виявив, що мені нічого не бракує.

9 серпня в роті провів інспекцію командир дивізії, генерал-майор фон Буссе, й висловив нам похвалу за взірцеву поведінку в бою. Наступного пополудня нас знов посадили на потяг і завезли майже до самого Тьокуру.

Звідти ми відразу помарширували на нову позицію, що тяглася лісистими висотами Лотаринзького узбережжя, навпроти дощенту розбитого села Реньєвіль, назва якого часто звучала в наказах дивізії.

Наступного ранку я оглянув мій відрізок, який видався мені доволі-таки довгим як на одну роту й складався з неозорого хаосу напівзавалених траншей. Передова в багатьох місцях була зруйнована звичними тут триногими крилатими мінами. Моя штольня лежала сто метрів позаду, в так званій сполучній траншеї, поблизу дороги, що виходила з Реньєвілю. Уперше за довгий час навпроти нас знову стояли французи.

Ця позиція була ніби створена, щоб ощасливити геолога. Підхідні траншеї були мовби послідовним відслоненням аж шести верств: від коралового вапняку — і до «ґравельотського мерґелю», в якому й була викопана бойова траншея. Жовто-брунатна скеля аж кишіла окам'янілостями, передусім пласкими, схожими на коржики морськими їжаками, їх краї тисячами прорізали стінки окопів. Щоразу, проходячи відрізком, я повертався в бліндаж із кишенями, повними мушель, морських їжаків і амонітів. Мерґель має ще й ту приємну перевагу, що він значно краще протистоїть негоді, ніж звичайний суглинок. В окремих місцях траншея навіть була ретельно вимурувана, а підніжка на великій протяжності бетонована, так що по ній легко стікали навіть найсильніші потоки дощівки.

Моя штольня була глибока й вогка, там постійно крапало. Була в ній ще одна маловтішна властивість: в цій місцевості замість звичайних вошей водились якісь набагато прудкіші їх родичі. Ці види, напевно, перебувають між собою в антагоністичному стосунку, подібно як мандрівні та домашні щурі. Тут не допомагали навіть такі випробувані заходи, як зміна білизни, бо стрибучі паразити підступно чаїлися в соломі лежаків. Доведений до відчаю сплячий рано чи пізно зривався серед ночі, здирав усі покривала й влаштовував справжнє полювання.

Та й харчування залишало бажати ліпшого. Крім ріденької юшечки на обід, нам видавали лише третинку хліба зі сміховинно маленькими додатками, які здебільшого складалися з напівзіпсутого повидла. Половину з того мені щоразу зжирав гладкий щур, за яким я часто й намарно ганявся.

Роти — резервна й та, що стояла на відпочинку, — розташовувались у схованих глибоко в лісі найпростіших зрубних поселеннях. Особливо подобалось мені моє житло на резервній позиції, в землянці, що приліпилася у мертвій зоні до схилу вузької лісової ущелини. То була крихітна, напівукопана у схил хижка, серед густих хащ ліщини й дерену. З вікна відкривався вигляд на заліснений гірський хребет й вузьку, перетяту потічком галявину на дні. Тут я розважався годівлею незчисленних павуків-хрестовиків, що виплітали в кущах свої велетенські колеса. Наскладена при задній стіні зрубу колекція найрізноманітніших пляшок виказувала, що вже не один відлюдник проводив тут затишні години, тим-то й я намагався не занедбувати гідного місцевого звичаю. Вечорами, коли туман, мішаючись з важким білим димом моєї дров'яної грубки, здіймався з ущелини, а я в перших сутінках сидів навпочіпки при відкритих дверях, на межі прохолодного осіннього повітря й тепла вогню, мені видавалося, що мирний напій тут вельми доречний: червоне вино наполовину з яєчним лікером у череватому келиху. До нього я читав книжку й вів свої записи. Ці тихі свята були мені розрадою й у тім, що якийсь старший за званням пан, який прибув із резервного батальйону, перебрав командування моєю ротою, а я в ранзі чотного знов мусив справувати нудну окопну службу. За давнім звичаєм я намагався якось урізноманітнити нескінченні стояння на варті частими вилазками.

24 серпня осколком гранати поранило хороброго ротмістра Бекельманна. Він був уже третім командиром батальйону, якого полк втратив за короткий час.

В часі окопної служби я заприязнився з підофіцером Кльопманном, вже старшим, одруженим чоловіком, що вирізнявся великим завзяттям в бою. Він належав до тих людей, чия відвага ніколи не дає навіть найменшої слабинки; такі трапляються один на сотні. Ми умовилися «позазирати трохи французам в окопи», і 29 серпня нанесли їм перший візит.

Ми поповзли до прогалини у ворожому загородженні, яку вже перед тим вночі вирізав Кльопманн. До нашої несподіванки, вона виявилася залатаною; однак ми, наробивши немало галасу, знов її перетяли й пірнули в траншею. Вичекавши доволі довго за найближчою поперечиною, ми покралися далі вздовж телефонного проводу, що закінчувався біля устромленого в землю багнета. Ми виявили, що позиція відгороджена кількома рядами колючого дроту й одним рядом ґрат, але незайнята. Роздивившись усе як слід, ми повернулися тим самим шляхом, ретельно залатавши дірку, аби приховати наші відвідини.

Наступного вечора Кльопманн знову нишпорив біля цього місця, але його зустріли рушничними пострілами й ручними гранатами, так званими «качиними яйцями», одна з яких, не розірвавшись, упала коло самої його міцно втисненої в землю голови. Довелось йому щодуху накивати п'ятами. Ще через вечір ми вирушили вже удвох і виявили, що передня траншея тим часом зайнята. Ми підслухали вартових і визначили їхні пости. Один насвистував якусь безжурну мелодійку. Нарешті в нас почали стріляти, й ми відповзли.

Коли я знов опинився в окопі, раптом звідкись з'явилися мої товариші Фойґт і Гаферкамп, вже явно під чаркою. Їм стрельнула шалена ідея: полишити затишну землянку й крізь темний, хоч в око стрель, ліс податися на передову, щоб, як вони казали, «піти в патруль». Я завжди дотримувався переконання, що кожен божеволіє, як заманеться, а тому й дозволив їм вилізти з окопу, хоч неприятель ще й досі не вгамувався. Втім, їх «патрулювання» полягало лише в тому, що вони вишукували шовкові парашути від французьких ракет і, вимахуючи цими білими хустинами, ганялись один за одним перед ворожим загородженням. Звісно, у них стріляли, проте за якусь часину вони щасливо повернулися. Бахус мав їх у своїй надійній опіці.

10 вересня я вирушив з резервного табору в бойовий штаб полку, збираючись проситися у відпустку. «Я про Вас не забув, — відповів полковник. — Однак полку необхідно провести розвідку боєм, і я хотів доручити її командування Вам. Доберіть належних людей і повправляйтеся з ними внизу, в таборі Сулевр».

Ми мали в двох місцях проникнути в неприятельську траншею і спробувати захопити полонених. Патруль розділився на три частини, два проривні загони й підрозділ, що мав зайняти першу лінію ворога й прикривати нас зі спини. Крім загального командування, мені доручили вести лівий загін, правий я довірив лейтенанту фон Кініцу.

Коли я збирав добровольців, з кожної роти зголосилося, на мій подив — як-не-як, був уже кінець 1917 року — майже три чверті залоги. Відбір учасників я здійснював моїм звичаєм — пройшовшись уздовж фронту і вишукуючи «хороші обличчя». Інші мало не плакали, що їх не взяли.

Мій загін складався, враховуючи мене, з чотирнадцяти бійців, серед них — фенрих фон Зґніліцкі, підофіцери Кльопманн, Мевіус, Дуєзіфкен та два сапери. Тут зійшлися найшаленіші відчайдухи другого батальйону.

Десять днів ми вправлялися в метанні гранат і відпрацьовували операцію на подібному до реального штурмовому об'єкті. Диво, що при такому завзятті лише трьох моїх людей поранило осколками. Поза тим ми не мали жодних інших обов'язків, так що пополудні 22 вересня я, як вожак здичавілої, але вдатної зграї, вирушив на другу позицію, де нам було наказано розташуватися на ніч.

Увечері ми з Кініцом пішли через темний ліс до командного пункту батальйону, бо ротмістр Шумахер запросив нас на «вечерю для смертників». А тоді вклалися в нашій штольні ще кілька годинок поспати. Дивне це відчуття, коли знаєш, що завтра вирушаєш у виправу на життя або смерть, і перед тим як заснути, ще якийсь час вслухаєшся в себе, підбиваєш підсумки.

О третій нас розбудили, ми встали, помились і наказали готувати сніданок. Все почалося зі сварки, бо мій ординарець страшенно пересолив яєчню, якою я хотів підкріпитися й відзначити цей день. Що ж, добрий початок.

Ми відсунули тарілки й усоте до найменшої подробиці обговорили все, що нас може спіткати. Поміж тим ми пригощались взаємно шеррі-бренді, а Кініц веселив нас бородатими дотепами. За двадцять п'ята ми поскликали бійців і повели їх у бункер на передовій. У дроті вже були вирізані діри, й довгі, висипані вапном лінії, ніби великі годинникові стрілки, вказували напрям атаки. Потиснувши руки, ми попрощалися і чекали того, що мало статися.

Я був одягнений і споряджений відповідно до завдання, яке ми збиралися виконати: на грудях два мішки з-під піску, в кожному по чотири ручні гранати, зліва — з ударним капсулем, справа — з пороховим, у правій кишені кітеля пістолет 08 в кобурі на довгому ремінці, у правій кишені штанів — маленький маузер, у лівій кишені кітеля — п'ять лимонок, у лівій кишені штанів — компас з підсвітленням і свисток, на поясі — карабінні гаки для зривання запобіжників на ручних гранатах, кинджал і ножиці для металу. У внутрішній нагрудній кишені лежав набитий гаманець і моя домашня адреса, в лівій кишені штанів — пласка пляшчина шеррі-бренді. Від погонів і ґібралтарської стрічки ми відмовилися, щоби не давати противнику жодної можливості нас ідентифікувати. Розпізнавальним знаком була біла стрічка на обох рукавах.

За чотири хвилини до п'ятої з лівої сусідньої дивізії відкрили відволікальний вогонь. Рівно о п'ятій за нашим фронтом спалахнуло небо, снаряди з ревом описували свої траєкторії над нашими головами. Ми з Кльопманном стали перед входом до штольні, закурили ще по останній сиґарі; втім, через численні недольоти довелося зайти в укриття. З годинником у руці ми відраховували хвилини.

Рівно о 5:05 ми вирушили зі штольні по наготованих шляхах через загородження. Я біг, занісши руку з гранатою, і в першому світлі дня бачив, як атакує правий патруль. Неприятельська загорожа була слабка; я в два прийоми її перестрибнув, але перечепився через натягнутий колючий дріт і впав у вирву, звідки мене витягли Кльопманн і Мевіус.

«Туди!» Ми застрибнули в перший окоп, не наразившись на спротив, у той час як зліва розгорілася оглушлива битва гранатами. Не звертаючи на неї уваги, ми переметнулись через загородження з мішків, наповнених піском, зникли, пригнувшись, у вирвах і вигулькнули знову аж біля шереги рогаток перед другою лінією. Оскільки й вона була геть поруйнована й не давала жодної надії взяти тут полоненого, ми, не затримуючись, поквапились далі вперед укріпленою траншеєю. Спочатку я вислав наперед саперів, щоб навели там лад; та оскільки був невдоволений темпом, сам став на чолі виправи. Часу на феєрверки не було.

Біля входу в третю лінію нам трапилась знахідка, від якої перехопило подих: на землі жеврів недопалок сигарети, що віщувало безпосередню близькість ворога. Я дав своїм людям знак, міцніше стис ручну гранату й почав скрадатися вперед добре розбудованим окопом, стіни якого підпирала велика кількість полишених гвинтівок. В такі миті пам'ять затримує кожну дрібницю. Отож, у цьому місці мені, мов видиво, вкарбувався казанок, з якого стирчала ложка. Через двадцять хвилин цей спогад врятує мені життя.

Раптом перед нами промайнули якісь невиразні тіні. Ми помчали навздогін і потрапили у глухий кут, у стіні якого був вибитий вхід до штольні. Я зупинився перед ним і закричав: «Montez!»[40] Відповіддю була пожбурена ручна граната. Вочевидь, вона була сповільненої дії; я почув тихенький клац і мав ще час відстрибнути. Вдарившись об протилежну стіну, снаряд розірвався на рівні голови, розшматував мій шовковий картуз, кілька разів поранив у ліву руку й зрізав пучку мізинця. Офіцеру саперів, що стояв поруч, пробило ніс. Ми відійшли на кілька кроків і закидали це небезпечне місце ручними гранатами. Хтось надто беручкий пожбурив запалювальну трубку прямо у вхід і цим унеможливив наступну атаку. Довелось нам повертатися і йти третьою лінією в протилежному напрямку, щоб нарешті впіймати хоч одного бранця. Скрізь лежала полишена зброя і покинуте спорядження. Питання: а де ж господарі усіх цих численних гвинтівок? Де вони причаїлися? — усе мучівніше поставало в нас, та ми з гранатами напоготові й наставленими пістолетами рішуче пробирались усе далі в нетрі затягнутих випарами пороху окопів.

Як ми рухалися від цього моменту, я усвідомив собі щойно пізніше, коли на дозвіллі розмірковував про цю виправу. Навіть не зауваживши, ми завернули в третю траншею і наблизились, тим часом уже під власним заслінним вогнем, до четвертої лінії. Час від часу ми виламували котрийсь із вбудованих у стіни ящиків і клали собі до кишені гранату на пам'ять.

Пройшовши отак кілька разів через повздовжні й поперечні окопи, ми вже геть перестали розуміти, де ми і з якого боку німецька позиція. Поступово всіх охопила тривога. Стрілки компасів танцювали в гарячкових руках, а при пошуках Великої Ведмедиці шкільна премудрість у цьому збудженні геть вилетіла з голови. Гомін голосів у прилеглих окопах свідчив, що противник оговтався від першої несподіванки. Незабаром він зрозуміє наше становище.

Коли ми в черговий раз повернули назад, я йшов останній і тут раптом побачив перед собою дуло кулемета, що хиталось над купою мішків з піском. Я кинувся, перечепившись через якийсь французький труп, туди й побачив підофіцера Кльопмана й фенриха Зґлініцкого, які моцувалися з кулеметом, в той час як стрілець Галлер обшукував розтерзане тіло на предмет документів. Забувши про все на світі, ми в гарячковому поспіху заходились коло кулемета, щоби принести бодай якусь здобич. Я силкувався відкрутити нижні шрубки, хтось ножицями для дроту відривав стрічку, нарешті ми взяли цю штуку як була, на тринозі, вже збираючись понести її в нерозібраному вигляді. В цю мить з паралельного окопу в бік, де, як ми гадали, була наша лінія, долинув дуже збуджений, але грізний ворожий голос: «Qu'est-ce qu'il у а?»[41], і якась чорна куля, ледь виділяючись на тлі світанкового неба, високою дугою полетіла на нас. «Стережись!» Між мною і Мевіусом зблиснуло; осколок влетів Мевіусові в долоню. Ми кинулись на всі боки, все безнадійніше заплутуючись в лабіринтах окопів. Зі мною були тепер тільки офіцер-сапер, в якого з носа юшила кров, і Мевіус з пораненою долонею. І тільки спантеличення французів, які й досі не наважувались показатися зі своїх нір, віддаляло нашу погибель. Йшлося вже про лічені хвилини, коли ми от-от неминуче мали напоротися на сильніший загін, який би з насолодою з нами розправився. Сподіватись пощади було не варто.

Вже цілковито втративши надію вибратися живим з цього осиного гнізда, я раптом скрикнув від радості. Мій погляд упав на казанок з ложкою; тепер я вже знав, де ми. Оскільки вже зовсім розвиднилося, нам не вільно було гаяти ані секунди. Ми підстрибом помчали через відкритий простір — а навздогін уже засвистіли перші кулі — до наших ліній. У передній французькій траншеї ми наштовхнулися на патруль лейтенанта фон Кініца. Коли нам назустріч прогримів пароль «Могорич у гальбі!», ми зрозуміли, що найгірше позаду. Я впав зверху, на жаль, просто на якогось важко пораненого. Кініц похапцем розповів, що він гранатами викурив французьких копачів з першої траншеї, а при подальшому просуваннні, вже на самому початку, втратив людей полеглими й пораненими від власної артилерії.

За якийсь час повернулися ще двоє моїх людей, підофіцер Дуєзіфкен і стрілець Галлер, який хоч трохи мене розрадив. Блукаючи, він забрів у якийсь віддалений бічний окоп і виявив там три полишені кулемети, один з яких відгвинтив від основи й прихопив зі собою. Оскільки все більше розвиднювалось, ми поквапилися через нічийну землю до нашої передової.

З чотирнадцяти бійців, які вийшли зі мною, повернулося тільки четверо. Патруль Кініца теж зазнав важких втрат. Мою пригніченість трохи розхмарили слова стриманого ольденбуржця Дуєзіфкена; коли мені в штольні перев'язували руку, він перед входом розповідав товаришеві про події минулої ночі й завершив реченням: «А лейтенанта Юнґера я заповажав — чоловіче добрий, він так літав через барикади!»

Після цього ми помарширували, майже всі з забинтованими руками й головами, через ліс до бойової ставки полку. Полковник фон Оппен привітався і розпорядився подати нам кави. Він, хоч і розчарований невдачею, все ж висловив нам своє визнання. Це нас розрадило. А тоді мене посадили в машину й повезли в дивізію, де чекали докладнішого звіту. У вухах мені ще ревли несамовиті вибухи ручних гранат, але я повною мірою насолоджувався цим благоденством — отак, відкинувшись на сидінні, мчати сільською дорогою.

Офіцер генерального штабу дивізії прийняв мене у своєму кабінеті. Він був доволі-таки жовчний, і я, на превелике моє роздратування, помітив, що відповідальність за результат операції він намагається перекласти на мене. Коли він тицяв пальцем у карту й ставив питання, як-от: «А чому Ви не повернули в цій траншеї направо?», я збагнув, що той хаос, у якому поняття «праворуч» і «ліворуч» втрачають будь-яке значення, лежить поза межами його уяви. Для нього все це було картою, для нас — сповна пережитою дійсністю.

Командир дивізії привітався зі мною приязно й швидко розвіяв мій кепський настрій. За обідом я в запнутому кітелі й з замотаною рукою сидів біля нього й намагався без зайвої скромності подати наші ранкові дії у правильному світлі, що мені й вдалося.

Наступного дня полковник фон Оппен ще раз оглянув патруль, вручив Залізні Хрести й надав усім учасникам чотирнадцять днів відпустки. Пополудні на солдатському цвинтарі в Тьокурі поховали полеглих, яких вдалося винести з поля. Поряд із жертвами цієї війни там спочивали й бійці 1870-71 рр. Одну зі старих могил прикрашав замшілий камінь з написом: «Далеко від очей, до серця вічно близько!» На великій кам'яній плиті було висічено:

«Ратні звершення й могили, наші подвиги й утрати

свідчать нам, як райх постанув і як буде він стояти.»

Увечері я прочитав у французьких військових зведеннях: «Німецька операція під Реньєвілем зазнала невдачі; ми захопили полонених». Полонені? То були радше вовки, що заблукали в кошарі! Проте з цього стислого повідомлення я, на превелику радість, зрозумів, що серед зниклих товаришів є й такі, що вижили.

Через кілька місяців я дістав листа від одного з них, стрільця Маєра, який в тому гранатному бою втратив ногу; він, разом з іще трьома товаришами, після довгих блукань прийняв бій, і його, важко пораненого, взяли в полон, в той час як всі решта, серед них і підофіцер Кльопманн, загинули. Кльопманн справді належав до тих, кого неможливо було уявити полоненим.

На війні я пережив не одну пригоду, але не було жахливішої від цієї. Ще й досі мені стає тяжко на душі, коли пригадую собі наші блукання невідомими, в холодному вранішньому світлі, окопами. То було, як у кошмарі про лабіринти.

Кілька днів потому лейтенанти Домаєр і Цюрн зі своїми людьми після серії шрапнельних залпів вскочили у першу ворожу лінію. Домаєр напоровся на французького ополченця з велетенською бородою, який на його вимогу: «Rendez-vous!» відповів понурим «Ah non!»[42] і накинувся на нього. У запеклому двобої Домаєр прострелив йому з пістолета шию і мусив, так само, як і я, вертатися без бранців. З тією різницею, що під час моєї виправи набоїв було вистріляно стільки, що в 1870 р. їх вистачило би на цілу битву.