ВІДСТУП НА СОММІ

В кінці лютого 1917 я знов приєднався до полку, що вже кілька днів стояв на позиції під руїнами Віллєр-Карбоннель, і перебрав командування восьмою ротою.

Підхід до бойових траншей зміївся незатишною, спустошеною місцевістю в пониззі Сомми; через річку вів старий, вже сильно пошкоджений міст. Інші підхідні стежки були вузенькими поперечними загатами, прокладеними через трясовину, що розтягалася по низині; йти ними слід було один за одним вервечкою, пробираючись крізь широкі, шелесткі зарості очерету й перебрідаючи по німій, чорній з відливом гладіні води. Коли на цьому відрізку били снаряди, здіймаючи високими фонтанами багнюку, чи над трясовинням шугали кулеметні черги, залишалось тільки міцно зціпити зуби, адже йти доводилось, як по линві, з обох боків не було жодного сховку. Тому-то химерний вид кількох розстріляних паротягів, що застигли на одній із колій на високому протилежному березі та сповіщали кінець нашої дороги, ми вітали щоразу з неабияким полегшенням.

В долині лежали села Брі та Сен-Кріс. Вежі, від яких залишилась одна-єдина вузька стіна, у вікнах якої мерехтіло місячне світло, темна купа розвалин, з якої стриміли хащі балок, і поодинокі дерева, окрадені з гілля, на широких, помережених чорними вирвами поверхнях снігу, — все це обрамлювало шлях непорушними металевими кулісами, за якими ніби зачаїлась уся зловісна примарність цього краєвиду.

Бойові окопи після довгого періоду багнюки знов сяк-так привели до ладу. Чотарі розповідали, що якийсь час міняли постових тільки за допомогою сигнальних ракет, щоб не наражатись на небезпеку втопитися. Навскісно над окопами випущена ракета означала «Зміну здав», інша, в протилежному напрямку — «Зміну прийняв».

Мій бліндаж лежав приблизно за п'ятдесят метрів від передової, в поперечному окопі, в якому, крім мене й мого невеличкого штабу, мешкала ще одна група людей, що була в моєму особистому розпорядженні. Бліндаж був сухий і добре облаштований. На двох його завішених брезентом виходах стояли дві маленькі чавунні грубки з довгими димарями, крізь які під час важких обстрілів зі зловісним торохтінням сипались грудки землі. Зі штольні під прямим кутом розгалужувалися кілька сліпих ходів, що витворювали ряд крихітних келій. В одній з них я й замешкав. Крім вузенького лежака, стола й кількох ящиків ручних гранат, все опорядження складалося всього-на-всього з кількох давно вже рідних предметів: спиртівки, свічника, кухонного посуду і особистого спорядження.

Тут ми вечорами, сидячи на двадцяти п'яти бойових гранатах кожен, збиралися на затишні гутірки. Товариство мені складали два ротні офіцери, Гамброк і Айзен; і я гадаю, ці підземні посиденьки в нашому невеличкому колі, за триста метрів від ворога, виглядали доволі-таки неповторно.

Гамброк, за власним визнанням — астроном, великий прихильник E. Т. А. Гофманна, любив розводитись про спостереження за Венерою і твердив, нібито на Землі ніколи не знайти цю зірку в її незатьмареному сяйві. Він був малесенький, тоненький, як тріска, рудий, з усіяним жовто-зеленавими веснянками лицем, через яке ми дали йому прізвисько «маркіз Ґорґонзола[23]». За час війни він набув дивних звичок; скажімо, спав удень, а оживав допіру під вечір, аби потім самотньо час від часу нипати перед німецькими чи англійськими окопами. Також у нього була вельми сумнівна манера тихцем підкрастися до постового й випустити над самим його вухом ракету — «щоб випробувати відвагу». На жаль, здоров'я у нього було надто вже кволе для війни, тому, мабуть, він і помер від доволі невинного поранення, яке дістав невдовзі під Френуа.

Айзен був так само невисокий, зате огрядний, а оскільки — як син емігрантів — зростав у теплому кліматі Ліссабона, то вічно мерз. З цієї причини він любив гріти голову великою червоною картатою носовою хустиною, накинутою поверх каски і зав'язаною під підборіддям. До того ж, він мав пристрасть весь обвішуватися зброєю — крім рушниці, з якою ніколи не розлучався, носив на поясі прерізні ножі, пістолети, ручні гранати й ліхтарик, так що, зіштовхнувшись із ним в окопі, спершу можна було подумати, що то якийсь вірменин. Певний час він ще й носив у кишенях штанів кілька лимонок, аж поки ця звичка не призвела до вельми неприємної пригоди, про яку він одного вечора розказав, неабияк нас розвеселивши. Якось він порпався в кишені, видобуваючи люльку, яка заплуталася в кільці однієї з його лимонок і врешті його вирвала. Отож, зненацька його заскочив той безпомильний кволий «клац», за яким зазвичай йдуть три секунди тихого сичання запальника. В жахливій паніці намагаючись витягти ту штуковину з кишені й викинути її зі сховку, він так заплутався у власних штанах, що його давно б уже розірвало на шматки, якби якимось казковим везінням саме ця граната не виявилася несправною. Напівспаралізований, весь у холодному поту, він зрозумів, що дістав у подарунок друге життя.

Втім, цим він виграв лише коротке відтермінування, бо через кілька місяців залишився лежати на полі бою під Лянґемарком[24]. У нього також, напевно, воля була стрижнем для тіла; він був одночасно короткозорий і глухуватий, і його, як виявилося небавом під час однієї невеличкої сутички, спершу треба було розвернути в напрямку ворога, аби він міг взяти участь у битві.

Все ж таки люди зі слабким здоров'ям, але відважним серцем кращі від дужих боягузів; і в цьому за кілька тижнів, проведених на позиції, не раз випадала нагода пересвідчитися.

Навіть якщо цю частину фронту можна було назвати спокійною, то потужні вогневі удари, які час від часу зненацька молотили по наших окопах, свідчили, що артилерія таки не дрімала. До того ж, англієць був вельми допитливий, і не минало й тижня, щоб він підступом або силою не намагався невеличкими розвідзагонами вивідати, що тут у нас діється. Подейкували навіть про якусь «надматеріальну битву», яка вже навесні принесе нам такі несподіванки, які не порівняти з тими, що вже стали звичними після минулорічної битви на Соммі. Аби пом'якшити силу першого зудару, ми готували великий відхід. Тут я сповіщаю про деякі події того часу:

1 березня 1917 р. Пополудні через ясну погоду вогнева діяльність сильно пожвавилася. Особливо важкої артилерії, яка, за підтримки аеростатів, майже повністю зрівняла з землею відрізок третьої роти. Щоб доповнити свою позиційну карту, я в другій половині дня почалапав туди через майже вщерть затоплену «Безіменну траншею». На шляху я бачив, як попереду нас хилиться до землі велетенське жовте сонце, тягнучи за собою довгий чорний шлейф диму. Німецький літак підстрелив упритул осоружний дирижабль, так що той загорівся. Переслідуваний шаленим вогнем протиповітряної оборони, літак, стрімко петляючи, щасливо втік.

Увечері до мене прийшов єфрейтор Шнау й доповів, що під бліндажем його загону вже чотири дні чути якесь постукування. Я передав це повідомлення далі, й мені прислали саперну команду з прослуховувальною апаратурою, яка, втім, не виявила нічого підозрілого. Пізніше казали, начебто вся позиція тоді була замінована.

5 березня, раннім ранком, до нашого окопу підійшов англійський патруль і взявся перерізати колючий дріт. На повідомлення постового Айзен зі ще кількома людьми кинувся туди й закидав англійців ручними гранатами, після чого нападники кинулися навтьоки, залишивши двох лежати. Один із них, молодий лейтенант, відразу помер; інший, сержант, був важко поранений в руку й ногу. З документів цього офіцера випливало, що прізвище його було Стоукс і належав він до 2 Королівського Мюнстерського стрілецького полку. Він був дуже добре вбраний, а його скорчене в смертельних муках обличчя — розумне та енергійно вирізьблене. В його записнику я знайшов повно адрес лондонських дівчат; це мене зворушило. Ми поховали його за нашим окопом і поставили простий хрест, на якому я швецькими цвяхами наказав вибити його ім'я. З цього випадку я збагнув, що не кожна вилазка обов'язково закінчується так щасливо, як мої дотеперішні.

Наступного ранку англійці у кількості п'ятдесяти бійців після короткої артилерійської підготовки заатакували відрізок сусідньої роти, на якому командував лейтенант Райнгардт. Нападники підкралися під дріт, і після того як один із них за допомогою прикріпленої до рукава начищеної до блиску бляшаної пластини подав світловий сигнал англійським кулеметам змовкнути, разом з останніми снарядами кинулись на наш окоп. В усіх було замазане сажею обличчя, щоб якомога менше виділятися в темряві.

Тим часом наші прийняли їх так майстерно, що до окопу добіг один-єдиний. Він добіг аж до другої лінії, де, після того як не скорився вимозі здатися, його застрелили. Перестрибнути через дріт вдалося лише одному лейтенанту й одному сержанту. Лейтенант поліг, хоча носив під мундиром броню, бо куля, випущена Райнгардтом з близької відстані, увігнала йому пластину в тіло. Сержантові осколками гранат майже відірвало обидві ноги; та він до самої смерті зі стоїчним спокоєм тримав у міцно стиснутих зубах свою коротку люльку. І тут, як і скрізь, де зустрічалися з англійцями, ми бачили втішну картину бездоганної мужності.

Перед полуднем цього успішного ранку я сновигав траншеєю і на одному посту побачив лейтенанта Пфаффендорфа, який через стереотрубу керував вогнем своїх мінометів. Підійшовши до нього, я одразу зауважив англійця, який за третьою лінією противника йшов назовні по укриттю і різко виділявся на тлі неба у своєму однострої кольору брунатного хакі. Я вихопив із рук найближчого постового рушницю, наставив мушку на шістсот, ретельно прицілився, навів ледь перед його головою і спустив гачок. Він ступив ще три кроки, а тоді впав на спину, так ніби йому висмикнули з-під тулуба ноги, кілька разів вдарив руками й покотився у вирву від снаряда, звідки ми ще довго бачили в бінокль, як світяться його брунатні рукави.

9 березня англієць знов прасував наш відрізок за всіма правилами артилерійського мистецтва. З самого рання мене збудила потужна вогняна атака, я схопив пістолет і ще сонний кинувся на вихід. Коли я розчахнув брезент на вході до штольні, виявилось, що ще темно хоч в око стрель. Яскраві спалахи набоїв і свист кім'яхів багнюки одразу пробудили мене. Я помчав окопом, не зустрічаючи ані душі, аж поки не дістався до східців штольні, на яких причікнула якась групка без командира, збившись докупи, як кури в дощ. Я забрав їх зі собою і урухомив цілу траншею. Звідкись, на мою радість, донісся писклявий голос низенького Гамброка, який теж уже подібним чином наводив лад.

Коли вогонь ущух, я, понурий, повернувся до штольні, де мій кепський настрій ще більше був зіпсутий телефонним дзвінком з командного пункту.

«Хай Вам грець, що там у Вас діється? Чому так довго не підходили до телефону?»

Після сніданку обстріл поновився. Цього разу англієць лупив поволі, але методично, важкими снарядами. Це, врешті-решт, набридло; через підземний перехід я навідався до маленького Гамброка; розгледівся, що там у нього є випити і грав з ним в очко. Раз тільки нам завадив несамовитий гук; грудки землі закотилися в двері й у димар. Горловину штольні засипало, перекриття репнуло, як сірникова коробка. Іноді в шахту проникав ядучий запах гіркого мигдалю — невже парубки валять синильною кислотою? Гай-гай, будьмо! Раз мені треба було вийти; із-за невпинного обстрілу довелось робити аж чотири заходи. Відразу, як я повернувся, до нас ввалився парубок із повідомленням, що прямим попаданням латрину рознесло на тріски, на що Гамброк із визнанням зауважив, що я таки в сорочці народився. Я відказав: «Якби я залишився надворі, мав би тепер стільки ж веснянок, як у Вас».

Надвечір вогонь припинився. З настроєм, який завжди охоплював мене після важких обстрілів і який можна порівняти з відчуттям полегші після грози, я обійшов траншею. Вона виглядала понівеченою; цілі ділянки зрівняло з землею, п'ять горловин штолень зім'яло. Кількох людей поранило; я навідався до них і пересвідчився, що вони почуваються відносно незле. Один вбитий лежав в окопі, накритий своїм плащем-палаткою. Довгий осколок, коли він стояв глибоко внизу на східцях штольні, відірвав йому ліве стегно.

Увечері нас змінили.

13 березня я дістав від полковника фон Оппена завдання: з двома патрульними загонами утримувати ротний відрізок аж до повного відступу полку через Сомму. На кожному з чотирьох відрізків переднього краю мав стояти такий патруль, командування яким доручалось офіцеру. Ці відрізки, рахуючи від правого флангу, були ввірені лейтенантам Райнгардту, Фішеру, Лореку й мені.

Села, які ми проходили на марші, набули вигляду великих божевілень. Роти в повному складі валили й зносили мури або ж сиділи на дахах і товкли дахівку. Дерева валили, шиби трощили; довкола велетенських румовищ здіймалися хмари пилу й куряви. Всюди сновигали люди в залишених мешканцями костюмах та жіночому вбранні, з циліндрами на голові. З нищівною кмітливістю вони вираховували головні сволоки будинків, обмотували їх линвами й під розмірені крики смикали доти, доки ті не валилися з гуркотом. Інші вимахували велетенськими молотами й трощили все, що траплялося на шляху — від вазонів на підвіконнях до кунштовної скляної конструкції зимового саду.

Аж до самої лінії Зіґфрида[25] всі села перетворилися на купи розвалин, всі дерева вирубані, всі вулиці заміновані, всі криниці отруєні, на всіх річках зруйновані дамби, всі пивниці підірвані або нашпиговані захованими в них бомбами, всі рейки відгвинчені, всі телефонні проводи зірвані, все займисте спалене; словом, край, який лежав в очікуванні ворога, ми перетворювали на пустелю.

Ці картини нагадували, як уже мовилося, божевільню і викликали подібне напівкумедне, напівогидне враження. Та й військовій дисципліні, як одразу було помітно, вони аж ніяк не сприяли. Вперше я зіштовхнувся тут з планомірним знищенням, яке згодом довелося бачити в житті понад всяку міру; воно фатально пов'язане з економічним мисленням нашої епохи, самому руйнівнику приносить більше шкоди, ніж користі, а солдатові не додає честі.

Серед сюрпризів, підготовлених нами для наших наступників, деякі вирізнялись просто-таки підступною винахідливістю. Так, на входах до будинків і штолень були натягнені майже невидні, тонесенькі, як волосінь, дротики, які при найменшому доторку приводили в дію скриту вибухівку. В деяких місцях вулиць викопували вузенькі шахти, куди закладали снаряд; все це вкривали дубовим брусом, а потім присипали землею. У дошку був увігнаний цвях, що нависав упритул над запальником снаряда. Її товщину розрахували так, що піші підрозділи, маршируючи, минали місце безперешкодно, та щойно над'їжджала перша вантажівка чи гармата, як дошка прогиналася, і бомба вибухала. До найпідступніших винаходів належали й бомби сповільненої дії, що їх закопували в пивницях неушкоджених будівель. Металевою перегородкою вони були розділені на дві частини. Одну камеру наповнювали вибухівкою, другу — кислотою. Після того як ці диявольські яйця заривали, кислота тижнями прожирала металеву перегородку й нарешті підривала бомбу. Одна з них висадила в повітря Бапомську ратушу якраз тоді, коли високі чини зібралися там на переможне святкування.

Отож, 13 березня Друга рота покинула позицію, яку я утримував з двома своїми групами. Вночі чоловіка на прізвище Кірхгоф скосило пострілом у голову. Дивовижним чином цей нещасливий постріл був єдиний, який ворог випустив по нас впродовж довшого часу.

Я розпорядився робити все можливе, аби ввести ворога в оману щодо наших справжніх сил. В різних місцях на укриття накидали землі, й наш єдиний кулемет стрекотів то з правого, то з лівого крила. Та попри все, наш вогонь звучав доволі ріденько, коли спостережні літаки кружляли над самою позицією чи якийсь шанцевий загін проходив по ворожому тилу. Тому щоночі в різних точках перед нашою траншеєю зринали патрулі, що подовгу вовтузились біля дроту.

У передостанній день мене мало не спіткав дуже прикрий кінець. Сліпий снаряд якоїсь протиповітряної гармати просвистів з величезної висоти й вибухнув на траверсі, до якого я, нічого не підозрюючи, прихилився. Ударною хвилею мене зажбурило просто в отвір штольні навпроти, де я, цілковито знетямлений, потроху оговтався.

17-го вранці з'явились ознаки, що наступ от-от почнеться. В передньому, зазвичай незайнятому, сильно заболоченому англійському окопі почулося чвакання багатьох чобіт. Сміх і вигуки цього сильного загону виказували, що ці люди вже добряче «залиті» й зосередини. Темні постаті наблизились до нашого загородження, ми відігнали їх пострілами; одна із зойком повалилася і застигла. Я стягнув свої загони у формі їжака навколо входу до траншеї і серед гарматного та мінометного вогню, що якраз розпочався, намагався освітити передній край ракетами. Оскільки білі скоро закінчилися, ми випустили справжній феєрверк кольорових. Коли о п'ятій надійшов час відходити, ми ще мерщій попідривали бліндажі ручними гранатами, — тими, які не використали для наших почасти геніально сконструйованих пекельних машин. В останні години я вже не смів доторкнутися до жодного ящика, жодних дверей, жодного відра, аби ненароком не злетіти в повітря.

В усталений час всі патрулі, почасти вже встрявши в бої з ручними гранатами, відійшли до Сомми. Коли ми останні залишили долину, загони мінерів висадили мости в повітря. На нашій позиції досі лютував ураганний вогонь. Щойно за кілька годин на Соммі показалися перші ворожі загони. Ми відійшли за ще недобудовану лінію Зіґфріда; батальйон розквартирували в селі Леокур, що лежало на Сен-Кантенському каналі. Я зі своїм ординарцем поселився у затишному будиночку, де у скринях і шафах ще зберігалися припаси. Мій вірний Кніґґе так і не піддався на жодні вмовляння перенести спальне ложе до теплої вітальні, ні, він за будь-що хотів спати в холодній кухні — прикметна риса властивої нашим нижнім саксонцям стриманості.

Першого ж вільного вечора я скликав друзів на глінтвейн, приправлений усіма полишеними власниками прянощами, бо наш патруль, попри всі інші відзнаки, отримав ще й чотирнадцятиденну відпустку.