Юністю гартовані (деякі підсумки пережитого та описаного)

Юністю гартовані

(деякі підсумки пережитого та описаного)

Конкретно визначена тема, політична значимість проблем, торкатися яких мимоволі доводилось, зумовлюють ту скупість та навіть сухість викладу матеріалу, такого дорогого та близького нашому серцю. Окрім сумного та навіть трагічного, скільки там, у нашій юності, було веселого, радісного, дзвінкого, наче рідна пісня, світлого та ясного, наче промінь сонця! Ми були бадьорими, ми були щасливими, а не лише заплаканими та заляканими… Оглядаючись на давно пережите, я з подивом визначаю одну особливість. Тих декілька літ нашої зеленої юності мали великий, дуже великий вплив на наступне життя кожного з нас…

Гляньмо на ситуацію збоку, без пристрастей та емоцій. Чотири десятки хлопців з чотирьох сіл захопилися політичними іграми, створивши підпільну організацію, звичайно, ворожу до держави. Мова далі не йде про те, що ніхто з них, тверезомислячий, не схопився за голову та не вигукнув: «Ах, братва, як це небезпечно!» Мова піде про обачність та і звичайний страх, що невідлучний від кожного, наче його власна тінь. Чи були ми обережними, вдумливими та передбачливими у ті перші повоєнні роки? До певної міри так. Взагалі-то намагались бути такими, але як часто хлоп’яча бравурність, легковажність ставили нас на саму грань… Ще крок, ще два — і велика біда. Доволі часто нам щастило. Та стався перший провал, потім другий. Ось тоді ми кардинально переосмислили свої юнацькі ігри у політику. Ми якось враз і дуже серйозно зрозуміли, усвідомили, що таке конспірація і яка вона важлива для підпільної діяльності. Ще і ще раз хочу підкреслити, наголосити, якою вдалою та вчасно придуманою була наша легенда про ЮнрУ. Після провалу ми десятки, сотні разів втовкмачували кожному з наших членів і тим близьким людям, що знали про нашу діяльність, що нашої юнацької підпільної організації уже не існує. Місяць, рік, два тому ми розпустили і припинили ії існування. Такий був парадокс: ніколи наша юнацька спілка не була такою мобільною, організованою, дисциплінованою, як після провалу. Всякі збори та засідання (дивно, але їх, здається, проводилось значно більше, ніж раніше) починалися та закінчувалися, наче молитвою, нагадуванням усім: не існує більше ЮнРУ!

Ця тактика мала позитивне значення і в іншому плані. Згодом ми ніколи не заводили розмов, тим більше колективних, про цю нашу політичну діяльність, якою б вона майже дитячою та примітивною не була. Я не приписую це нашій боязні у радянські часи. І пізніше була мовчанка. А швидше я назвав би це дисципліною кожного з нас. Ми навіть втратили орієнтири, по яких можна було б визначити початок існування ЮнРУ. Ні дня, ні року, ні місяця. Не така-то вже важлива дата, але цікаво було б знати. Не друкувались у газетах жодні матеріали в часи незалежності. Не погоджусь, коли хто скаже: забули зі страху, чи через байдужість. Ні! То була інша причина: повага, пошанівок, поцінування усього того, що увібрала в себе наша юність. Усе, схоплене нами тоді, вплинуло на нас, виховало нас, загартувало на все наступне життя. Добре чи погано, це вже судити тим, хто поруч з нами йде…

Звичайно, у кожного з нас були батьки та чимала рідня, що постійно, повсякчасно піклувалися про нас. Була школа, учителі мали великий, дуже великий вплив на кожного, хто сидів за шкільною партою. Про школу потрібно сказати окремо. Мусимо визнати той очевидний факт, що сьогодні учителі не мають навіть половини того могутнього впливу на юнь, яка сидить за партами, що колись. Сьогодні, здається, суспільство навіть не усвідомило до кінця, як багато інформації, різного типу та характеру знань, відомостей і т. п. йде у свідомість підростаючого покоління безпосередньо з телеекрана, з радіосистем різного калібру та призначення. Ах, як часто тут потрібен учитель, аби відсіяти зерно від полови та куколю!

Звичайно, поганий чи просто нікчемний навчитель також може насіяти всілякого зела. Але це винятки. Ми, колишні учні Озернянської школи, з гордістю та благоговінням називаємо ім’я дорогого учителя української мови та літератури — Євгена Михайловича Макуха. Завдяки йому то були наші найулюбленіші уроки. Світ рідної мови та рідної літератури полонив нас і залишився для нас дорогим на все життя. Були й інші сумлінні педагоги, про яких ми згадуємо із вдячністю. Але свою політичну діяльність ми вели осторонь їх, тим більше після наших провалів, коли запахло смаленим. Вони, сердеги, так переживали за нас, співчували нам.

Самостійність у своїх діях, незалежність від старших — то була характерна прикмета нашої діяльності. Гірка наука провалів ще більше посилила нашу замкнутість. Якщо опісля ми за щось бралися (а таки не сиділи, склавши руки), то десятки разів переосмислювали. Бувало, несприйнятний всіма захід не виконували. Мене дивує сьогодні, приємно дивує, що не було у нашій компанії розколу, ворожнечі, звалювання вини один на одного. Якщо чесно та відверто, то найбільше камінців звинувачення могло полетіти у мою сторону. Не летіли, ніхто з моїх друзів по політичній діяльності у ті юні літа не звинувачував мене ні в чому, не дорікав. Хоча причини були не раз. Коли цю думку провести далі на літа і літа, то, очевидно, найціннішим, найдорожчим нам в усій цій політичній історії було те, що цих чотири десятки хлопців не розколювались, не відособлялись на групи чи то за принципом село проти села, вулиця проти вулиці і т. д.

Сьогодні ми з щирою повагою згадуємо тих, що уже відійшли з життя, згадуємо десятиліттями небачених друзів. А кожна зустріч — то, без перебільшення, велике свято. Є ж бо що згадати! Скупі рядки цих спогадів, дисципліна викладу історії (хай і підліткової, та все ж таки політичної діяльності) не дають можливості широко розгорнути милі серцю картини зустрічей, розмов, спільних дій у різних заходах з Михайлом Христиничем. Та й не він один з озернян тривалі роки був мені добрим та сердечним товаришем. Я щиро радів, коли вслід за мною у ряди студентів факультету журналістики був записаний Євген Дудар. І ми не були єдиними з нашого гурту юних «політиків», котрим вдалося здобути освіту у радянських вузах. Тут потрібно відзначити, що саме Євген Дудар своїм талантом гумориста, взагалі письменника сягнув висот нашої літератури, здобув всеукраїнське визнання. 3 Даниловець добрим товаришем чимало літ був мені Михайло Теличин. Ах, як давно ми з ним не зустрічались, не розмовляли. Беручись писати спогади про ЮнРУ, я й гадки не мав, щоб чітко окреслити весь склад цієї хлоп’ячої підпільної організації. Ніхто не знав тоді, не знає і тепер точного її складу. Раніше організація кожного села діяла цілком автономно, незалежно. Ділились досвідом ватажки, відвідуючи Озернянську школу. Але при цьому ніколи не називалось кількості учасників, тим більше не називав ніхто прізвища. Стихійно заведена така практика відносин сприяла тому, що ми уникнули значно серйозніших провалів та арештів.

Що дала кожному з нас кількарічна підпільна діяльність? Ми не здійснювали кардинальних, рішучих заходів в якому б то не було аспекті. В умовах, що згодом склалися, ми були, скажемо так, зацикловані на свої власні колективи. Сприйнявши від старших, від батьків добротну патріотичну «закваску», ми дуже серйозно працювали над тим, аби кожен член організації став щирим, повноцінним патріотом, жив Україною, жив для України. Добре сприяла цьому тогочасна багата підпільна література, яку нам постачали постійно. Сьогодні ми можемо впевнено, спокійно, з почуттям гордості сказати: всі хлопці з чотирьох десятків організації стали повноцінними членами суспільства. Не було у нас жадібних до збагачення, до грошей, любителів алкоголю чи наркотиків, котрі можуть на все махнути рукою заради вдоволення. Священними для них були слова Батьківщина, батьки, діти, рідна земля. Ніхто ніде про це патетично не вигукував, не писав, не заявляв. Такий висновок випливав з щоденного життя кожного.

Більшість із нас, хто ще залишився, переступив сімдесятирічний рубіж життя, і сьогодні можна впевнено робити саме такий висновок. Ми не були героями. Серед нас героєм був лише один Мар’ян. Ми — звичайні гвинтики суспільства.

Гарт, який нам підготувала доля у зовсім зелені, хлопіячі літа, дивно та міцно став визначальним на все наступне життя назавжди.