Діти війни

Діти війни

Ми були дітьми війни, страшної, кровожадної, кровожерної, що пронеслась над Україною, і цим можна багато що пояснити. Багато що, але не все…

Назрівали події 1939 року. Що вони означали для шестирічного хлопчини? Я пильно прислухався до розмов старших, по-своєму сприймав кожну новину. І як результат, вирішив, що коли війна, то й мені потрібно готуватись до неї. Ще я десь роздобув, як тепер розумію, звичайного кинджала з мідною ручкою, а тоді він здавався справжнім мечем. Мав він десь так до метра довжини. Правда, засмучувало мене його лезо, яке іржа геть чисто поїла. Потім я відмовився від нього. У батьковій кузні знайшов товстий (як палець) дріт, завдовжки в метр, загострив один кінець — вийшла піка. Заховав десь у стріху і… забув зовсім. Коли, за звичкою, до батька у кузню чи в хату збирались його товариші на довгу бесіду про політику, я прилаштовувався десь збоку, аби не бути помітним, і щоб не проганяли. І слухав довгі розмови дядьків. То для мене було дуже цікавим. Кожну країну, кожний уряд у розмові моїх односельців представляв метонімічно один москаль, один німець, поляк, француз і т. д.

«А той німець — хитрий, хай його шляк трафить…», — починав розмову мій батько або хтось інший. Іншим разом бесідник вже москалю або французу щиро бажав, щоб його «шляк трафив». І я щиро сприймав їхню бесіду… Коли сьогодні я намагаюся проаналізувати позиції тих простих, наївних селян, то дивуюся, як часто вони були близькими до правди.

Звичайно, були й інші ракурси сприйняття політики і безпосередніх подій. Не пригадую, чи це німці наступали, а москалі втікали, чи було навпаки. Кілька дядьків, що були в кузні, нам пояснили, що вони повинні десь заховатись, бо на війні полюють лише за чоловіками. Жінки, діти стояли на подвір’ю. Над селом літали ворожі літаки, поливали кулями вулиці села. А ми спостерігали, як наші батьки, а з ними і сільський вчитель, що проживав від нас через дорогу, кинулись шукати сховку. Вирішили, що найкраще місце — це недавно виритий рів у кінці нашого «берега» (так називали клаптик сіножаті, що розкинулась за нашим городом). Біля того рова долиною йшла дорога. Так ось якраз навпроти нашого берега зупилилась автомашина, на борту якої знаходились зенітні спарені кулемети. 3 літаків строчать по машині, а вона зупинилась на дорозі метрів так за 5-8 від селян, які заховались,

і давай собі строчити по літаках… Коли був страх, а коли — сміх.

Село Осташівці мало міцну згуртовану громаду, жило, можна впевнено сказати, одним патріотично націленим життям. Тут не було громадян іншої національності, інших віросповідувань. Одна церква (греко-католицька), один будинок культури, котрий тоді називався лише читальнею. У кінці тридцятих, та і в наступні, сорокові роки тут велась потужна виховна робота. Національна свідомість не лише в дорослого населення, у молоді, але й у школярів була високою. На диво яскраві та ясні картинки зберігає пам’ять з дитинства. То було щастя для нас у святкові, вихідні дні вечорами потрапити у переповнений зал читальні. За дві-три години до вистави, чи іншого наміченого заходу, весь зал потужно і дружно співав. Не було такої людини в залі, яка б не брала участі у виконанні патріотичної пісні. Ми, хлопчаки, просто підлітки — теж включалися у спільний спів, наче молитву. Співали Гімн України, потім — «Боже, великий єдиний», Івана Франка «Не пора». Але

чомусь мені все життя ті спогади відлунюються могутнім та таким дорогим моєму серцю «Гуділи, ревіли гармати». Уже пізніше я довідався, що наше село колись славилося на всю Галичину хоровою культурою, часто займало високі місця у конкурсних змаганнях.

Якими важкими не були роки війни, але вони не змогли перервати отого могутнього впливу старших і молоді на нас, дітей війни.

Важливою точкою гартування для нас була батькова кузня. Сюди, очевидно, за давньою традицією, заходили на хвилину всі, хто прямував вулицею. Почуги новини, обмінятися думками з односельцями, послухати поради бувалих людей.

Я завчасно став здобувати трудовий гарт, був у батька за молотобійця. Може, це звучить надто самовпевнено, за найважчого молота я брався рідко та лише згодом. Але як то цікаво було спілкуватися чи хоча б слухати дорослих! Кузня — то таке місце, де завжди бризкають іскри вогню, летить з-під молотка урізнобіч окалина, яка може обпекти руку, ногу. На долівці завжди лежали щойно витягнені з вогню (і відповідно опрацьовані) гайки, болти, різні дрібні деталі. Станеш ногою — припече навіть через підошву сандалика. 3 яким острахом мої шкільні товариші, близькі друзі, заглядали сюди! І цікаво, і пече. А я зумисне ходив босим, без одягу, в одних трусах.

У своїй сім’ї я мав привілеї наймолодшого сина. Правду кажучи, їх створював мені батько. Два старших брати чимало від цього натерпілись. Бувало, збирається їхня компанія. Парубки мають свої секрети. Вони й мені цікаві, а мої брати ніяк не можуть спекатись найменшого. Я з криком біг у кузню, і їм добряче перепадало. Так тривало до тих пір, поки вони не знайшли способу, як мене позбуватися. Брали у руки книжку з думами і зачитували про втечу трьох братів з Азова. Я ридав, аж захлинався, бо розумів події думи так: ті два старших втікачі з турецької неволі, яким пощастило запопасти коней, то, зрозуміла річ, — мої старші брати. А найменший, піший-пішаниця, — то вже був я. Мені просто було страшенно шкода себе. Що дивно, у мене тоді ніколи не виникало докору в адресу старших братів, які не здогадалися взяти на коня меншого. Очевидно, десь у дитячій свідомості блукала здогадка: той «піший-пішаниця» напевно досадив, допік своїм старшим братам не менше, ніж я — своїм.

Книги я мав можливість читати багато і «запоєм». І в цьому була, безперечно, заслуга моїх старших братів. Взагалі-то народитися наймолодшим у сім’ї — доволі вигідна річ. старші по роду завжди повинні про тебе турбуватися, майже, як батьки, а ти про них — як доведеться.

Потягом до книг, до знань я завдячую насамперед братам. Батько тут лише схвалював, скажемо так, стратегічно, а конкретно працювали брати. Мушу зізнатися: я часто зловживав їхньою добротою, терпінням. Якщо, наприклад, увечері лампа ще світитиметься кілька годин, а я закінчив читати, брат мусив попочі йти у читальню (це — 300—400 метрів від нашої хати), відкривати їі, брати щось нове.

Ми були дітьми війни в найбільш сумному, трагічному розумінні цього слова. Фронтові події залишили нам великі боєприпаси. Хіба може бути осторонь від них підліток, який аж дрижить-тремтить, так тягнеться до всього того, що стріляє, вибухає? Може він чогось іншого шукати у покинутих окопах, біля обгорілих танків, машин? Кілометрів за два від села на невеликому пагорбі розкинулось поле, яке селяни наділяли магічною силою. Самі подумайте: у різну пору війни саме сюди падали і німецькі, і радянські літаки. Щось із п’ять. Усю їхню начинку, яка вціліла, при першій же нагоді розбирали дорослі, а що залишилось — то вже діставалось нам. 3 якимось надзвичайним азартом наші селяни розбирали залишеного літака, автомашину, навіть танка. Пригадую, десь після 1939-го року недалекого від залізничного мосту на гостинці, занурившись у рів, стояв, здається, радянський танк. Так місцеві умільці примудрились зняти з нього навіть башту і забрати її геть.

Особливо перші роки по війні — то були страшні роки для наших матерів. А нам то що? Нових розваг — море. Правда, приносили вони в село чимале горе. Здається, п’ятеро наших ровесників загинули від мін, при розбиранні снарядів. Так здавна велося, що на другий і третій день великодніх свят хлопці, незалежно від віку, мусили мати щось таке, що стріляє. Раніше для того використовували сірники. Легка імітація пострілу і тільки. Війна дала нам в руки солідний арсенал. Старші хлопці вибирали собі більш ризиковану розвагу. Знаходили глибокий, до трьох метрів окоп, в якому ставили колись міномета для стрільби. Сміливець ставав на край окопу, тримаючи міну за хвостові крильця. Хлопці знали: коли вистрілює міномет і його гостинець розривається в наміченій точці, то осколки січуть лише усюдибіч, а не вгору. Один вайлуватий парубок випустив з руки міну і не встиг зіскочити з краю окопа. Вибухова хвиля була такою потужною, що вона до верху розпорола обидві штанини, вийшла спідниця. Ах, як вже з нього село сміялося.

Мені раз також захотілося сильного вибуху. Десь ми роздобули справжню бойову гранату, яку називали «ріпайкою». Не було в ній лише кільця, за яке потрібно потягнути, аби звільнити запал від запобіжника. Вусики запобіжника теж були обірвані. І що ми придумали? Клали гранату на дно окопу, а самі цілились каменюками в неї. Разів чотири я намагався це зробити. При цьому стежив, чи потрапив каменем у гранату, а тоді вже ховався за окоп. Не пощастило нам зірвати ту гранату. Тобто пощастило нам, що її не зірвали…

Гинули наші ровесники від надміру зацікавленості до військових таємниць. Або на все життя залишалися каліками. Добре пам’ятаю двох таких нещасливців, яким вибухи розполовинили долоню, залишивши лише три пальці. Господи! Та ми дорожили своїм здоров’ям та життям! Але ж бо ми були дітьми війни.

Що було дорогим для мене — то невичерпний гумор наших односельчан навіть при великих бідах. Гралося троє братиків. Найменший, ледве зіп’явся на ноги, тинявся усюди, старший — щось мудре майстрував, а середущий голкою розколупував запал. На щастя, він зірвався так, що тільки злегка поранив хлопцеві долоню та пальці. старшому бляшка різонула по чолі, а найменшому — по нозі. Середнього — аби не брався за дурні справи, меншого, аби не тинявся за братами, старшого — щоб думав, чим вони усі займаються. Так витлумачували цю подію в селі.

Можливо, не лише наше покоління підходило під те загальне поняття «діти війни». Часом дорослі ще більше виглядали ними… Перших п’ять днів після того, як німці (буду користуватися селянськими поняттями) захопили нашу місцевість, побачили фріців наші дві молоді учительки в Озерній, яка для нас була наче містом. Повернулися обидві в Осташівці і — як вони обурювалися, як вони плакали від образи!.. «Йде цілий стрій фашистів біля гурту цивільного люду і пердять, як коні», — при цьому дружно регочуть. А старі люди казали, що то культурний народ. Коли ж окупанти прибули в село (їх ціла колона підводами пробиралася на Залізці), вони так собі, для розваги, зламали двері сільської крамниці та пограбували. У моїй пам’яті — чітка картина: йде сільською вулицею валка підвід з вояками-грабіжниками, десь звучить у них губна гармонійка, сміх, веселощі. А поруч по дорозі біжить кілька селян (в тому числі і мій батько), оточені дітворою. Батько гукає найголосніше: «Злодії, грабіжники, віддайге товар громадської крамниці!» Фріци сприймають це, як розвагу, регочуть. Котрийсь з них жбурляє в обличчя батькові жмут біжутерії. Ми кинулись збирати все це у густому баговинню дороги… Я тільки згодом, значно пізніше дізнався, що наші селяни зуміли гарно віддячиги військовим грабіжникам. Щоб їхати на Залізці, їм потрібно було в центрі села (на долині біля нашої хати) повернути ліворуч. В кінці села там підходив до сільської вулиці гостинець, що був проведений поза селом і вів на Залізці. А німців селяни спровадили праворуч вулицею, що далі полем прямувала на… ліс. Можна собі уявити, що відчули фріци, коли через якусь годину лобом вперлися у ліс! Німці в усіх країнах однаково сприймали ліс! Чи вони відважились прямувати ним далі, чи, скоріше всього, перед лісом повернули або направо (тоді дорогу вони собі продовжили на кілометрів 15!), або наліво (там їм до гостинця добиратись було якихось дві-три години. Запам’ятали напевно вони наше село.

А мені хочеться згадати ще один, правда, дрібний момент з того окупаційного періоду. Наша сусідка Марія К. стоїть у воротях і байдуже спостерігає, як відступають німці. Коли йшли у ту сторону, — то рукави засукані, сміх, регіт… А тут бредуть жалюгідні, нещасні. Зовсім зелений солдатина плаче, тече з очей і з носа. Підходить до Марії, жебонить: «Мутті, мутті» і показує на свої штани. Марія здогадалася, нахилилася, розстебнула ширінку, допомогла витягти, що треба, назовні, аби злити воду. Потім Марія ще допомогла йому заховати у належне місце чоловічу гордість, застебнула йому ширінку. Дякував німчик жінці по-німецьки і пішов далі дорогою, тягнучи тяженного карабіна по багну дороги. Голосно плакав, не обтираючи ні сліз, ні соплів. Марія дивилася йому вслід і прикидала: ну, свого карабіна він, напевне, втопить у данилівській грязюці, а сам, либонь, і до Зарваниці не дотягне. Удобрить нашу земельку. Може, тому вона так щедро родить, що за століття і століття надто багато зайд ставало погноєм для неї.

Марія К. — надто цікава постать, аби через призму деяких фактів її життя глянути на події тих далеких років. При високій національній свідомості моїх односельчан, вона була абсолютно байдужа до політики, до влади. Жила, аби жити, заробляючи собі на шматок хліба найчорнішою, найпримітивнішою роботою. Ще за Польщі (тільки так говорили у нас в селі) пішла вона на заробітки до Львова. Мила підлогу, чистила туалети. Їй платили, в кого яка ласка та совість була. Натерпілася всього, але за роки злиденної, задрипаної панської держави Марія нашкребла грошенят, щоб стати власницею двокімнатної квартири у нормальному будинку на третьому поверсі. Я тої адреси ніколи не забуду, вона мені особливо дорога. Ставши студентом, я жив півроку у неї на вул. Снопківській, №30, але уже не на третьому поверсі, а в підвалі. Трапилось ось що. Процес «визволення» населення Галичини радянська міліція та енкаведисти розтягнули на п’ять-шість страшних для нашого люду літ. Ось як «визволили» від нормальної квартири мою землячку. Прибув на службу у міліцію Львова бравий капітан Н. Розглянувшись сюди-туди, він вирішив, що квартира Марії якраз підходить йому. Бере він команду мордоворотів у синій формі. Силоміць вриваються у житло одинокої матері, трирічний син якраз на ту пору був хворим з температурою 39 градусів, вигрібають її з усім мотлохом та перекидають у підвальне приміщення тут же, в будинку.

Якщо заходити у будинок №ЗО по Снопківській, справа на плити тротуару визирають щілини двох віконець з підвалу. Там Марія прожила багато років, виростила славного сина. Мала таку розвагу: коли випивала, полюбляла іноді так розслаблятися, що брала порожню пляшку і йшла до дверей «своєї» квартири, купленої за важко зароблений гріш. Товкла тою пляшкою по дверях і кричала на весь будинок: «Грабіжники, злодії, щоб ви ночі не доспали, щоб ви дня не дочекалися!» Капітан-загарбник, що уже вийшов на пенсію, ставши майором, нічого не міг вдіяти. У 60-ті роки наші люди вже мали трохи права для захисту… Закінчилось все так: міліціонер-грабіжник втік зі Львова від «скаженої бандерівки», обмінявши квартиру в іншому місті. Справедливості ради мусимо сказати: нарешті радянська влада в особі обкому партії, де жінка багато років працювала прибиральницею, таки виділила ії однокімнатну квартиру. Проявила чуйність.

Такий щасливий кінець. А я знаю чимало історій львівських, станіславівських, коли сім’ї інтелігентів не раз потрапляли під депортацію в сибірські глибини тільки тому, що мали гарні меблі, добротну квартиру. Енкаведисти, офіцери міліції садили за стіл підручного сексота і диктували йому донос на жертву. Цього «документа» у ті часи було цілком достатньо для пограбування та виселення. Старший чин вивозив машинами меблі на залізничну станцію, вантажив контейнери для відправки своїй рідні. Так що моя землячка ще доволі щасливо вийшла з тої веремії. А скільки люду було безпощадно покривджено!

Коли сьогодні серед страждальців за минулий Союз заходить мова про тих, хто його розвалював, я дивуюся, як часто називають в числі винуватців будь-кого, лише не справжніх злодійників. Історія, що трапилась з Марією К., для Осташовець на довгі роки залишилась залізним аргументом, якого не в силі були подолати томи і томи радянської пропаганди. Радянська міліція заграбастала квартиру Марії, найбіднішої із сільських злидарів, та і в місті не багатшої серед пролетаріату. Ось вам справедливість радянської влади, турбота про бідних.