Ми йшли назустріч

Ми йшли назустріч

Ми йшли на зустріч з Мар’яном. Літньої теплої тихої ночі вибрались з села на берег річки Осушки. Для нас, усіх трьох, то було перше, доволі складне завдання: вийти з-під контролю матері. Один Бог відає, як вони страждали за нас і через нас. Звичного вечора, а тим більше у неділю і святкові дні ніяка сила не могла втримати нас вдома. Матері просто вичікували довгими, часом дуже довгими вечорами, коли ми повернемось додому. А вечори ті були сповнені різних звуків — коли лунала музика, пісні, а коли відлунювали далекі кулеметні черги, вибухи… Нещасна мати думала: а може, вони — там… Одного разу я повернувся далеко за північ. Мати стояла у дверях. Я підійшов до неї, вона вдарила долонею мене по обличчю. Я мовчки пішов у хлів, де біля корови була моя лежанка… Я забув про цей епізод, а після смерті матері мене завжди мучила думка: ну, чому вона лише один раз мене вдарила, чому не кожного вечора? Наші матері — то найбільша загадка нашого минулого… Коли матері остаточно заснули, ми взялися за своє діло. Наш похід поночі був незвичайним. Ми вперше йшли на зустріч з підпільниками. Не сумнівались, що там буде не лише один Мар’ян, а і його друзі по боївці. Як керівник організації, я вирішив, що зі мною підуть лише Зенко та Володимир, інші — нічого не знали. За останні роки існування нашої підпільної організації ми доволі добре освоїли правила конспірації. Зокрема — одне з перших: про конкретну справу знають лише ті, хто має безпосереднє відношення до цього. Правда, сьогоднішня намічена зустріч порушувала знані нами правила, але це ми списували на те, що Мар’ян — наш найближчий друг, знає добре нас.

А взагалі члени підпілля УПА мали добре розроблену схему спілкування з молоддю, яка горнулась до них, прагнула співпраці. Насамперед, вони ніколи не влаштовували спільних зборів та виступів перед молоддю ватажків підпілля. Осмислюючи всю наступну нашу історію, я уявляю собі, скільки біди, скільки клопотів на майбутнє залишили б нам такі збори. Звичайно, повстанці давно знали про нашу організацію, поступово вони зустрічалися з кожним її членом. Але це робилося розумно, обережно. Кожного попереджували про зберігання таємниці. Зрештою, я також безконечне число разів повторював їм: не розголошуйте зайвої інформації. Якщо потрібно було передати якусь відомість, застереження тощо, то це робилось натяком, обережно, і ніхто не мав права допитуватись, прискіпатись до товариша.

У нас уже був певний досвід, хоч робили ми безліч помилок, просто дурниць. Господи! Ми ж були підлітками, жили та діяли у такий складний час!

…Та намічена зустріч виходила за рамки звичного, буденного, і можна зрозуміти, чого ми були такими напруженими, схвильованими. зустрічатися вночі, в лісі з повстанцями… А якщо десь там засідка?.. Уява наша домальовувала картини… Але ми йшли. Річка Осушка була знаменитою у минулій війні. Тут протягом багатьох місяців стояв фронт. Осташівці були радянською стороною, а село Данилівці та правий берег Осушки — німецькою. (Тут я змушений пояснити вживання деяких понять в Галичині у часи моєї юності. У нас не казали окупант, фашист, агресор і т. п. Було два поняття, які вбирали в себе всі інші — німець та москаль.) Те місце на річці, куди ми прямували, нам було добре знане. Коли стояв фронт, через нього переходили ті з місцевої молоді, які вирішили перебратись на другу сторону фронту. Добре пам’ятаю, як вдома у нас ретельно готувалась до переходу група юнаків, а серед них мій двоюрідний брат Ярослав. Разом з батьками він проживав у Данилівцях, а під час фронтових подій опинився в Осташівцях. Тепер намірився до повернення. Перехід був щасливим. Забігаючи далеко вперед, зазначу: він добрався аж до Америки, де осів остаточно.

Чим був зручний той перехід? Наш берег річки був болотистим, широким. А вже на данилівськім боці (якраз навпроти нашого села були поля, а де розкинулись Данилівці — там навпроти уже розляглися осташівські нивки). Сіножаті підпирав гостинець. Лише в одному місці болотиста долинка розляглась і на данилівській стороні. Болото проти болота, які тут обладнаєш окопи? Тож у фронті була діра, про яку місцеве населення знало добре. Скористались нею і ми. Роздягнувшись, перебрели оба болотянисті береги, річку, а потім ще й болото по той бік гостинця та пішли полями. Повний ясний місяць раз по раз виринав з-за хмар і пильно приглядався, чим ми були зайняті. А нам все здавалося: то зовсім не той місяць, що кожного вечора був нашим другом, порадником і співучасником у наших витівках. Крок за кроком він стежив за нами, повновидий, ясний і, здавалось нам, чимось серйозно стурбований. Наше хвилювання відбивалось на все, що оточувало нас. Ми зрідка перекидались словами, все оглядались усюдибіч, а серце в грудях так сильно і голосно колотилось, що, думалось кожному з нас, його чути здалеку.

І в денну, і в нічну пору ми займались різними справами, але ще ніколи і ніде ми не відчували такої душевної напруги та, що там гріха таїти, такого остраху, як тепер. Почували себе підпільниками, що йдуть на спеціальне завдання. Тих декілька кілометрів ми пройшли швидше, ніж передбачалось. На данилівських полях невелику площу займав лісок. Власне, він був лісом до того, як тут зупинився фронт. Тоді все дерево вирубали для укріплень. Після війни тут росли лише кущі. Ми присіли на тій окраїні, про яку була домовленість, як слід відпочили, а потім стали робити розвідку в одну сторону, в іншу. Спливла година, друга, стало ясним: зустріч не відбудеться. Ми найбільше хвилювались за Мар’яна та його друзів, чи не сталося чого, бува.

А потім повернулися додому. Настрій кожного з нас був ще важчим. Замість страху далася взнаки втома і якась хлоп’яча безпорадність. Коли вже розходились по домівках, Зенко сказав рішуче: «Ми ще слабаки до того…» Володимир вслід йому повторив: «Ще слабаки…» А я просто сказав «Так». То був наче остаточний підсумок тих завзятих суперечок, що тривали на зборах організації напередодні переходу Мар’яна у підпілля.

Ми йшли назустріч своєї долі, а життя готувало нам нові випробування, невдачі та поразки, серед яких було так мало ясних, світлих хвилин.