Довгий слід у життя

Довгий слід у життя

Роки юності, перші кроки у свідоме життя, як патріота, свідомого свого призначення, своєї мети у житті залишили для мене незгладимий слід на всі роки, що були попереду. Я не буду повторювати знамениті слова нашого генія: «Караюсь, мучусь, але не каюсь». Я просто скажу: я живу. І все пережите — це моє, добре чи погане. Не сприймаю тих високих тирад, коли стверджують: якщо б довелося прожити знов, то все повторив би так само. Не сприймаю тих лицемірних тирад, якими стверджують: отепер я інакше зробив би. Все, що здійснилось, потрібно сприймати, як те, що здійснилось. І примітивно, жалюгідно теревенити постфактум, як воно могло відбутися…

Мене болить душа за друзів з дитинства, зі школи, що їх життя склалося саме так, а не інакше… Але це ж минуле. А де були наші помилки, а де було просто життя. Знаю, безсумнівно, одне: за участь у підпільній організації ЮнРУ безпосередньо (за юридичними звинуваченнями) нікого не посадили в тюрму. А створення такої організації, то, безперечно, насамперед моя затія. Знаю й інше. Хоч мені й не довелось відсидіти строк у радянській тюрмі (а підходив я до тої грані не один раз; підполковник у Тернополі кілька разів міркував у моїй присутності: не знаємо, що робити, чи відпускати тебе, чи садити), але пощастило. Зрештою, покарання я відбув: усі роки мого життя в радянській системі я перебував під надійним ковпаком.

Якщо хтось зробить висновок, що я був такою собі смирною овечкою, то я рішуче заперечуватиму. Хоча я не бунтував, але жив нормально. Уже в час армійського життя прийшла самовпевненість, минув отой хлопчачий страх перед радянською владою. У нас, в батареї САУ тільки я був молодшим сержантом третього року служби. Мимоволі доручили мені бути старшиною батареї. Командир — капітан Капітанський любив когось з інших військових підрозділів притиснути, а вони тим же віддячували йому. А оскільки у нічний час старшина — головний у казармі, то на мене шишки часто валились. А я усміхався. Є в батареї 12 молодших сержантів і я — старшина, за званням молодший, — то й не підчиняються. Прошу іншого призначити. На той час я добре підтягнув господарство батареї, капітан Капітанський — не дурень… Отож сталось диво —

«бандерівцю», себто мені, присвоїли чергове звання «сержант».

Армія допомогла майже два роки жити поза контролем НКВС. Я вступив до університету. Були часи відлиги, і мене відразу не поперли. Дали мені закінчити вуз. Але про якусь ступінь в журналістській ієрархії годі було мислити. Подався я у скромну райгазету Івано-Франківського району під Львовом. А потім я знахабнів та пішов в обласне КДБ шукати того енкаведиста, що вів мою справу протягом навчання. Знайшов. Ставлю йому руба питання: без партійного квитка — ні туди ні сюди у журналістиці. Він каже мені: то вступай. І писати усе минуле в анкетах? — запитую. А він відповідає: а навіщо це усім дурням знати? Повернувся я в університет аспірантом кафедри журналістики і зав. кабінетом на філологічному факультеті. Я ось-ось маю дисертацію захищати, вже ставку викладача на факультеті журналістики для мене вибили. Та… знову заморозки. Знову полювання на відьом. Виганяють з партії, а потім з роботи. Правда, десь по всій Росії шукали того енкаведиста, що нараяв мені, як у партію вступати. Переконалися, що я правду казав і… вигнали. Я пішов блукати по районках нашої України.

Відразу пощастило потрапити до славної людини, доброго журналіста та щирого патріота Петра Макаренка у Полонне Хмельницької області. Я почувався там, мов риба у воді, писав фейлетони навіть на близьких до першого секретаря райкому людей. Петро Павлович, бувало, розповідає про бурхливу реакцію і сміється: «Ми з тобою тут — наче партизани»… Ніколи не мав нагоди розпитати, чи вкладає він у слово «партизани» той самий зміст, що і я…

Відповідна служба розшукала, вияснила. І довелось мені помилувати нових друзів, вирушати далі. Були переслідування весь час, поки тривала радянська влада. Але я хочу про інший довгий слід у моєму життю розповісти.

Мабуть, таки ще з тих далеких юнацьких літ у мене на все життя залишилась пристрасть вчити молодь чогось доброго. Та що там — «залишилас»! Закінчив факультет журналістики, потім — аспірантуру по журналістиці. Що у мене не було захищеної уже підготовленої про Остапа Терлецького дисертації — це одне. А потужний психологічний настрій на своє призначення у суспільстві — це зовсім інше. Тиняюсь по районках, прошусь на найскромніші посади… А коли приймають — як навіжений, захоплююся молоддю, що заходить до редакції. А молодь — та прекрасно відчуває, коли до неї щиро ставляться.

Це не було патріотичне, зверху, заздалегідь намічене завдання з глибоким політичним мотивуванням. То була просто моя радість, мені було дуже приємно та навіть радісно пояснювати юним, що таке журналістика, як її освоювати. Робив я це прилюдно, а згодом зумисне з редактором обговоривши це… І тут мені прийшла на допомогу, добре прислужилась одна фраза районного енкаведиста, переказана добрими людьми: «Якщо він ці заняття робить прилюдно, демонстративно, то добре. Це означає, що він їх не учитиме націоналізму». Дуже мені прислужилась та фраза; хоча я тоді, а тим більше тепер, готовий стверджувати, що у Радянському Союзі були не тисячі, а мільйони прекрасних нагод виховувати справжніх патріотів і не потрапляти під знамените клеймо.

В усякому разі — у Полонному, під надійною рукою Петра Макаренка я взявся з ентузіазмом вчити журналістики, навіть літературознавства старшокласників. Пам’ятаю, що одного року у моїй школі нараховувалось восени 56 учнів. Після уроків вони приходили до редакції (добирались з села коли раз, двічі, а коли чотири рази на місяць). То було моє спасіння після втрати всіх надій на Львівський університет. У червні, коли закінчувалось шкільне навчання, а отже, і нашої школи, найбільш завзятих та щирих прихильників журналістської професії я водив у туристичний похід Карпатами. Здається, для них, так само, як для мене — то були прекрасні миті життя. Приходив наступний рік, починалась нова школа. Коли довелось перебиратися на Немирівщину, я тут за інерцією також взявся за школу юнкорів. І тут були походи в Карпати, були незабутні враження. Не можу стверджувати, що здатний назвати число своїх учнів. Їх було тисячі. Одні запам’ятовували на все життя той час, а інші через рік-два уже сумнівалися: а чи були ті заняття цікавими та корисними? Трапився такий майже анекдотичний випадок. Одна колишня учениця моєї школи (навчалась у педучилищі у Немирові, поки його не перевели у Вінницю), а згодом вступила до університету. Я абсолютно не стверджую, що у виборі професії дівчиною була моя заслуга. Зустрілась вона на сесії з немирівськими журналістами. Згадали ту мою школу. Та дівчина доволі скептично висловилась про цінність тих занять. Мені було трохи прикро це чути, та згодом забулось. А років через п’ять приїжджає з Калинівського району вчитель-пенсіонер. Шукав мене. Не знайшов, переказав директором заочної школи: його донька народила сина і назвала Богданом, аби вдома був свій Богдан Васильович…

Вийшовши на пенсію, відійшов від редакції районної газети, та контакти з учнівською молоддю мимоволі продовжувались. Тоді народився при районній дитячій бібліотеці своєрідний гурток для літературно обдарованих дітей. У той же час появилось на громадських засадах видавництво «Буг-Дан», в якому за два роки вийшло на спонсорські кошти два десятки книжок, переважно молодих талантів. Одним допомогли ті книжечки вступити у вінницькі вузи, іншим у київські. Звичайно, спонсорів для такої справи шукаю я. У районі виявилось 14 чоловік, що повірили в майбутнє тих юних талантів.

На 72-му році життя думаю собі: а може, вже досить?! Заняття в гуртку при районній бібліотеці я передав вести дочці Лесі.