Книги — морська глибина

Книги — морська глибина

Ах, як щиро я сприймав цей афоризм Івана Франка, особливо у молодості. Якщо літня пора була переповнена у нас, сільських хлопчаків, працею біля землі по вінця, зате взимку, в негоду, пізньої осені часу було вдосталь, можна було вволю пірнати у книжкові глибини. І я за них так азартно взявся, як ні за що інше. Швидко я перелопатив все багатство сільської читальні. Брат змушений був йди у Данилівці, там випрошувати літературу, якої у нас не було. Ніхто не дозволяв підлітку світити гасову лампу для читання. То виглядало завеликою розкішшю. От поки дорослі світять у хаті лампу — читай. А лягають вони спати, покірно підчиняйся загальному розпорядку дня. Звичайно, коли старші доручали якусь роботу, негайно брався за неї, чтиво відходило на задній план. Такий непорушний порядок тримався, либонь, скрізь у галицьких селах. І це — при глибокій повазі буквально усіх до книжок. Зрозуміла річ, на першому місці стояли книги релігійною змісту і майже на одному рівні з ними — «Кобзар». Така характерна деталь: у дорадянський період портрет Тараса Шевченка під вишитим рушником висів на рівні з образами буквально у кожній хаті села. В читаючих сім’ях ще віддавали шану Лесі Українці та Маркіяну Шашкевичу. Не знаю, правду кажучи, чи сьогодні та добра давня традиція повернулася до моїх односельців.

Що добре, у скромних сільських бібліотеках було чимало світової класики. В університеті, на екзаменах з іноземної літератури, не один раз виручала мене пам’ять про моє дитинство. Я був ще зовсім малим хлопчиськом, коли до рук мені потрапив французький епос «Пісня про Роланда». Не то щоб я так дуже захопився тою старовиною. Чіпляв до пояса звичайну шпильку, патетично вигукував: «О, мій дюранталь!», — і так бігав по долині за коровою. Треба ж такому статися, що на екзамені якраз потрапила мені легенда про чудодійного меча Дюранталя. Цілі уривки я переказував, дивуючи викладача найбільше тим признанням, що все пам’ятаю з дитинства.

Сьогодні я так собі думаю: ставлення людини до друкованої літератури, захоплення, любов чи байдужість, запрограмовуються у кожного з нас ще з дитинства. Звучить смішно, але десь під час навчання у середніх класах у мене виникла та тривалий час мучила ідея: укласти свою енциклопедію. Не більше і не менше. Ніяких чітких орієнтирів, тем, напрямків не було, от зібрати собі таку енциклопедію усього того, що мене цікавить. Слава Богу, та ідея-фікс довго мене не мучила. Але що дивно, минає один десяток літ, другий, третій, тиняюся по Україні, мов перекотиполе, гнаний радянською недолею, і я беруся за словник фігур мови Т. Шевченка. У звичайній папці наклеїв чотири конверти для карток про прочитану літературу. Потім був другий словник, третій, четвертий… Задумано ще щось три чи чотири, але без підтримки, без джерел, які треба мати під рукою, словникова робота заглухла, і, здається, назавжди… Читання книг — це не просто розвага, витрачання вільного часу, який ніде подіти. Книги можуть приносити серйозні проблеми, болісно відбитись на свідомості того, хто надто близько до серця сприймає їх. Два спогади врізались у мою пам’ять і я ніколи їх уже не зітру. Поринувши у безмежний світ літератури, не лише художньої, я якось непомітно став накреслювати свій шлях у життя. Спочатку несміливо, а далі все голосніше та голосніше зароджувався у мене задум: «Стану філософом» (забігаючи вперед, скажу: то була ще одна ідея-фікс, що з дитинства пристала до мене, наче надокучлива муха, та бриніла десь біля вуха усеньке життя. Либонь, десь під моїх 70 вона заглухла). А в ті далекі часи я приступив де конкретного діла. Це було десь у сьомому класі: я взявся читати «Капітал» Маркса. До таких дрібниць, щоб розрізнити філософію від політекономії, чи хоча б познайомитись з азами політичної економії, я не опускався. При тих студіях на пасовиську трапилася дрібна пригода, що могла принести мені чимало клопоту. Якось підсів до мене старший хлопець. Я знав, що він має добрі зв’язки з підпіллям. Подивився він обкладинку мого чтива і ахнув: «Та ти що? Здурів? Комуністом хочеш стати?!» Я прийняв горду позу і накинувся на нього: «А хіба нам не потрібно знати наших ворогів?!» Здається, я його переконав, в усякому разі, розмов про моє захоплення не велося в селі.

Десь понад 200 сторінок «Капітала» я перечитав, а тоді серйозно задумався. І було над чим. Добре пам’ятаю: я нічого з прочитаного не зрозумів, жодної ідеї, яка б зацікавила мене, жодної думки автора, з якою я спробував би посперечатися. Текст — темінь-темная. Я був пригнічений, ошелешений. Про яку філософію ти можеш думати, мріяти, коли ти ні в чому не розумієшся, не розбираєшся? То був крах якихось мрій, сподівань. Все в голові перемішалося. Я перестав зовсім читати книги будь-якого змісту. В буденну дійсність ховався від серйозних думок. Наче на серйозному екзамені суворий вчитель виніс тяжкий вирок: ти просто дурень. На довгі роки я зненавидів Маркса і примудрився в університеті, навіть в аспірантурі не прочитати жодної його праці. Проходили роки, а я все болісно відчував той важкий удар. Аж поки не прийшло мені полегшення від іншої книжки. Уже будучи студентом факультету журналістики, у бібліотеці я мимоволі взяв у руки Леніна «філософські зошити» (здається, так називалася ця праця). Спочатку байдуже гортав, а потім осінило мене. Студіюючи одну з філософських праць Геґеля, Ленін робив помітки на полях: «Темно», «Не зрозуміло», «Не ясно». І таких приміток чимало. Як я тоді ожив, воскрес, зрадів, наче мала дитина! З усією серйозністю та категоричністю буду стверджувати: жодна книга не завдала мені такого болю, як «Капітал» Маркса. Жодна книга не принесла мені стільки радості, як Леніна «Філософські зошити». Я відчув впевненість у собі, повірив у власні сили. А може, моєю головною помилкою було те, що я надто близько до серця сприймав прочитане?

Дітей потрібно вчити — і щоб бездумно не захоплювалися будь-яким чтивом, і щоб взагалі його не сторонилися. Моїм батькам, очевидно, подобалось те, що я рвуся читати будь-коли, будь-де. Я не міг рано-вранці світити лампу і сідати до столу. То я чи не кожного ранку пересувався по ліжку ближче до вікна, як тільки світало, і перевірив, чи можна уже читати. І так три-чотири рази сліпав над книжкою, аж поки ставало можливим розбирати літери. Тоді вже мене годі було відірвати від читання, хіба батько командував: «Є робота».

На все життя я запам’ятав таку просту річ: найдорожчий подарунок для мене — потрібна книга.

За свій вік я прочитав багато прекрасних, мудрих, цікавих книжок. Траплялися сірі, дрібні і змістом, і словом. Але головні житейські мудрості я не вичитав, а почув від батька, матері, звичайних селян. За два дні до смерті матері я навідався до неї в Озернянську лікарню. Тихим, байдужим, абсолютно спокійним голосом вона сказала: «Я вже не хочу жити».

Коли ми з батьком обговорювали якісь труднощі, прикрі перешкоди, що ставали на шляху, він незмінно повторяв: «Нічого, Богдане, якось переживемо». Безконечний песимізм та безконечний оптимізм. Як часто вони потрібні людині!