Як ми енкаведистів області перехитрили

Як ми енкаведистів області перехитрили

Тут відразу мушу застерегти читачів: я не даю відповідь впевнену, остаточну. Я зовсім не маю на меті стверджувати, що групка сільських хлопчиськ, недорослів, взяли та й обдурили могутній на той час колектив обласного управління служби безпеки, в якому і генерали були, багато полковників та підполковників, а майорів, капітанів — не злічити. Ми ніколи не наважилися таке помислити хоч на хвилину. Так думали один час… самі енкаведисти. Я — про події, пов’язані з будівництвом нашої криївки. То така історія, яку я хоч і знаю, очевидно, краще, ніж будь-хто інший, але не можу усе пояснити вичерпно. Навіть таке «зовнішнє» питання: якщо обласні енкаведисти спочатку вхопилися за ту криївку, як очманілі, як навіжені, то чому не захотіли до кінця все вияснити???

Другий наш провал трапився так. Помер Сталін. Таку знаменну подію в різних закутках держави відзначали по-різному. Чи треба дивуватися, що мої два хлопці, які залишились у селі, попросту зірвали портрет і кинули… ну, в одне місце. Місцеві сексоти, не вагаючись, показали пальцем на них. У Зборові допитують їх, — не признаються. Тоді та служба, яка славилась чорними справами, затіяла хитрий план. Беруть одного, Петра, і наче везугь у Тернопіль. Недалеко від Тернополя є невеличкий лісок, що підпирає до великого ставу міста. Наче машина зламалася і команда повертає у той лісок наче на ремонт. Той сердешний Петро нічого не здогадується. Смеркає. А тут, звідки не візьмись, — ватага «бандерівців». «Стій! Руки вгору! Слава Україні». Бідного Петруся притисли завбачливо до землі, накрили мішком голову. Десять хвилин метушні — одні лежать, наче мертві, наче об’юшені кров’ю. А ті, наче бандерівці, зав’язують нашому Петрові очі і ведуть далі. Йому-то здавалося, що його водять вколо. Але то ж страх, несподіванка. Затягли його у схрон і відразу: «Розповідай про себе. Нам потрібно знати, чи ти наш, чи москалі нам сексота не підставили». Бідака Петро у все повірив їм, що знав про ЮнРУ — розповів. А далі було так. Їм наче потрібно далі кудись переходити. І знову бій трам-тарам. І знову — мішок на голові, хтось весь час притискає до землі. Тепер уже енкаведисти беруть гору. Привезли його у Тернопіль — і знову допит. Мовчить Петро. Тоді дають йому послухати все, що записали на плівку.

Звичайно, то був удар для бідного Петра. Але удар не лише для нього. Коли надалі стали витягувати з арештованого інші відомості, то найбільшою сенсацією для тернопільських пінкертонів було те, що криївку в озернянському лісі будувала ота сама «десятка». А вже Петрова фраза, кинута так, мимохідь, прозвучала, як постріл, як вибух бомби. Як привселюдний осуд маститих всезнаючих та всеуміючих розкривачів чужих тайн. Не повірили йому, що та криївка таки побудована і стоїть досі, придатна для використання. Негайно спорядили експедицію — солідно озброєний загін, якому Петро показував місце. Підійшли до нього. Петро відкриває добре замаскований вхід, а навколо нього — наїжені автомати. Петро заліз всередину, виліз, повідомив: нікого і нічого там нема. Швидко розкинули на боки невеликий настил згори. Окоп, приблизно два на три метри. Зроблена криївка примітивно, по-хлоп’ячому, навіть без вентиляції. Аж тепер очевидці мали змогу наочно переконатись, що стільки часу вони ганялись за видумкою підлітків, яку прийняли за щось серйозне.

Можна лише здивуватися, як там, в обласній службі безпеки радянської держави, освоювали, пережовували одержану з озернянського лісу інформацію. Значно пізніше на кілька років ми взнали, яка веремія вчинилась навколо першої криївки підлітків. Правда, все починалося значно раніше. Ми задумали будувати своє найпотаємніше місце і почали легко, безтурботно, по-дитячому наївно. Це я роблю такий м’який перехід, аби не виказати, як болюче я пережив нерозумні, необдумані перші кроки. Хлопці у всьому слухались мене, і тільки мене. Дружно, енергійно, по-молодецьки накинулись пізньою вечора на штабелі дощових щитів біля озернянської залізничної станції. Дружно… по-молодецьки, але таки треба признати: не без остраху. В ті часи автобусного сполучення в районі ще не було. Всі, хто приїжджав у наші села і виїжджав назад, користувалися залізничним вокзалом. Тут будь-коли можна було зустріти і міліціонера, і енкаведиста. Не дивно, що ми спішили якнайшвидше відійти від станції. Дев’ять хлопців вхопили перед себе по оберемку дощок і поперли прямо на ліс через поле озимини. Це щось понад два кілометри віддалі. Ніякого оправдання собі, як керівнику хлоп’ячої групи, я не знаходив, коли згодом безконечне число разів повертався до тої ситуації. Зовсім забути про конспірацію, про замітання слідів. Яке там замітання? Дев’ять молодиків йшли поруч один одного від станції аж до самого лісу! Як на розумних, досвідчених підпільників, то досить було пройти дорогою паралельно до залізниці у напрямку нашого села 300—400 метрів до камінного моста, а там дорога направо веде до самого лісу. І не подумав, не погадав ніхто з нас (а в першу чергу я!).

Дійшли до лісу, заховали у кущах принесене та спокійно вернулися додому. Отут почалося все загадкове, яке не просто пояснити. Залізничники по обов’язку служби, а може, як сексоти, донесли, куди слід. Виїхала спеціальна група виясняти все на місці. Отут починається загадка. Невже серед тих енкаведистів, а потім в обласному управлінні не знайшлося ясно думаючої людини, яка б здогадалася: то хлоп’яча затія. Прийняли все на повному серйозі. Не інакше, як сприйняли бандерівців за наївних, примітивних супротивників, котрі й кінців заховати не можуть. Ми собі спокійно хропимо на материній подушці, а що тут робиться в лісі, біля нашого тайного місця — і не снилося нікому. Повний календарний місяць організовувались засади. Дев’ять слідів по озимині — то вже багато. А могли ж бо йти один за одним. То скільки ж їх ту криївку береться будувати? Не знаю точно, але задіяні були солідні сили. Розставлялись секретні групи по перехрестях лісових доріг, на його околицях. Та і в основному загоні не десять автоматників знаходились. Були напоготові військові підрозділи і в Зборові, і в Тернополі.

Можна здогадатись про психічний стан тих вояк: кулі в таких сутичках літають в обидві сторони, гранати — також. Година за годиною лісової тиші, а кожний окрик нічного птаха, кожний шелест миші — стрес, напруга, палець дрижить на спусковому гачку. Хвилина за хвилиною, година за годиною. І так — тридцять днів і тридцять ночей. Приходить кінець годин засади, солдат каже собі: слава Богу, минулося без пригод. Начальство нервується: десь, в чомусь перехитрили їх кляті бандерівці. Кожний, старший по чину шпетить молодшого. Не думаю, що за ту операцію навколо нашої криївки комусь з тернопільських пінкертонів медаль дали, чи додаткову зірочку на погони. Скоріш за все, сяк-так зам’яли справу, не назвавши, хто ж це на початку дурня зваляв, прийнявши хлоп’ячу витівку за дії дорослих підпільників!

На війні взагалі, у бойових ситуаціях це так небезпечно може бути — мати супротивника за дурня. Мимоволі сам дурнем стаєш. Звичайно, генерали і полковники у засадах не сиділи. Їм легше це проходило, а солдатня і скрипіла, і коптіла. Пригадую ще одну ситуацію, коли підпільники з честю вийшли з психічного двобою. В Осташівцях та вулиця, яку називають Підгори, на значній віддалі має лише один ряд хат. 3 другого боку — справді чимала гора, крута, покрита травою. На вершині її, уже на орному полі, бандерівці влаштували свою криївку. Сексот виказав, та засідка була невдалою, усі хлопці вийшли з-під обстрілу, скотилися по траві додолу, а далі — через вулицю на поле і побігли пшеницею, що покривала поле. Вранці енкаведисти влаштували переслідування. Але ж піти у весь зріст — по-перше: здалеку побачать, стрілятимуть, по-друге, зненацька не застанеш їх на перепочинку. І — команда енкаведистам: по пластунськи, на колінах повзти слідом. Сім кілометрів тягнувся той слід. Там, перед сусіднім селом, слід зійшов на долину і… загубився. А наші хлопці ось що зробили: долиною повернулись до Осташовець і на весь день заховалися на кладовищі, що знаходиться за метрів двісті від центру села. Хитрість, кмітливість в парі з відвагою — то дуже важлива справа у підпільній діяльності. Нам бракувало і одного, і другого, і третього. Але нас виручало щось інше.

На той страшний для нас місяць ми абсолютно забули про намічену справу, про заготовлені дошки. Досі мені дивно, досі не можу збагнути, чому про неї ніхто з нас не згадував, ну, буквально ні словом не обмовився. Пішли ми у ліс спочатку перевірити, чи є дошки, десь так через тиждень, як енкаведисти зняли засаду. Заготовили нову порцію лісоматеріалу, не підозрюючи, не здогадуючись, що тут місяць товклися військові загони. Вони ж бо ніяких слідів не залишили — ото в них напруга була, ні присісти, ні лягти! Ще через тиждень ми гуртом викопали відповідне сховище, обладнали верх, зробили вхід, якого зблизька годі було пізнати. Пішли додому та забули про ту справу. Енкаведистів області знову ж муляла та справа: хто вони, де вони, як вони? Провокація з Петром П. допомогла їм вияснити справу до кінця.

Не буду описувати, з яким настроєм я їхав з далекого сибірського Нерчинська на виклик Тернопільської служби безпеки. Листом мені рідні пояснили ситуацію. Не арештували, отже є ще якась надія, хоч було безліч сумних, трагічних новин. Подумки я все перелопачував факти, які могли засвітитися через Петрів провал, але була надія, що озернянські хлопці не засвітились. Ніколи, ні до того, ні опісля я не повертався до рідного Тернополя так, як того разу. Вже не загальна, глобальна проблема (А що зі мною буде? Посадять чи не посадять?) лягала важким каменем на серце. Я був до краю напружений і діяльний у розумовому плані: десятки разів кожний момент із спільно пережитого осмислював, розглядав. Гадав, уявляв собі, як вони трактуватимуть.

Мушу відверто визнати, що мені якось так щастило, в такі історичні «віддушини» ми з своєю історією потрапляли, що ті, що нас допитували, не були звірами, лютими ворогами. І на той час, і пізніше ми надто добре знали «діяльність» енкаведистів у наших землях, аби не плекати ілюзій, аби реально уявити собі ситуацію. Наведу лише два факти, що тяжким каменем лягли у мою пам’ять і не забувалися, не заглушувалися ніколи. Мій сусід повернувся з Волині якраз у ті «гарячі» часи. розповідав: у селі сталася сутичка енкаведистів з бандерівцями. Падає важко пораненим один з повстанців, друг кинувся до нього, бачить: безнадійна ситуація, запитує: «Орлик, тебе добить?» Той відповідає: «Ні, я сам кінчаюсь». Взяли його енкаведисти і тут же на подвір’ї, у присутності селян, прив’язують до лави. Капітан штрикає палицею у рану на грудях, потім — в очі, б’є по обличчю, кричить, як знавіснілий: «Признавайся!» Потім наказує двом солдатам узяти звичайну пилу, зірвали з нещасного штани і почали відрізати ноги вище колін. Бризкає кров, летять з-під пили клапті тіла, пронизливо виє від болю катований, а капітан все лементує: «Признавайся! Признавайся!»

Закатували…

Другий факт. Працюючи в університеті Львова, я жив у Суховолі, за три зупинки залізницею від міста. Тут, біля переїзду, десь так восьма-десята хата по лівій стороні (коли йти з села), жила тиха сім’я. Прибита своїм горем. Жив з ними син. Жив — у найскромнішому розумінні того слова — нічого не говорив, нічого не пам’ятав, ні на що не реагував. Тільки на сонці грівся. По енкаведистських катівнях у нього відбили здатність мислити, говорити та і розуміти будь-що. Через ряд літ після арешту і повної тайни, що з ним сталося, де перебуває, нещасним батькам вдалося його розшукати в одному будинку інвалідів. Впізнали його, бо ж свого прізвища та імені він не знав. Вернувся до батьків помирати. Так було з багатьма тими, хто не помирав від катування відразу. Я все це добре знав, знали і мої друзі, не плекали жодних надій. Але наш арешт, допити, виявились інакшими. Може, енкаведе захотіло стати більш людяним, може, ще яка причина, та суть не в цьому. кажемо: пощастило нам. Здається, нікого з наших не били, не мордували. А зі мною на допитах у Тернополі взагалі поводились, можна сказати, елегантно. Жодного окрику, жодної погрози. Були навіть якісь співчуття, в які можна було повірити.

Я на всіх допитах, всіх очних ставках вибрав свою, перевірену під час першого й другого разу, тактику. Підгогувавшись добре, обмізкувавши усі можливі варіанти, з одним — я відразу, без вагань, погоджувався, інше — категорично заперечував і ніколи не міняв надалі думки. Здається, така тактика мене не раз виручала. Ось Петро П. у своїм мимовільнім признанні сказав, що в час підготовки та виходу на засідку, коли ми хотіли провчити одного односельчанина, що дуже старався прислужитися владі, ми мали з собою зброю — пістолет. То для мене був удар, якого я не сподівався. Робити засідку із бойовою зброєю — то зовсім інша річ, ніж напасти і трохи потовкти. Як я зреагував на це? Спокійно усміхаючись, я розводжу руками і злегка докоряю нещасному другу: «Ну, Петре, ну, Петре. Хіба ти не приглянувся, — то ж була дитяча іграшка у руках Мар’яна». Знизую плечима, кисло усміхаючись далі. Спрацювало. Підполковник навіть трохи сердито картав Петра: «Ну, що ти єрундой свою справу усугубляєш!» Записав: була дитяча іграшка. А між тим — у нас був-таки справжній пістоль бельгійського виробництва, маленький, як казали, «дамський». Десь Мар’ян роздобув його разом з двома патронами. Один ми випробували у мене в підвалі, куля з метрової віддалі лягла боком у дошку. розкалібрований. А взагалі вийшло так, що наша підпільна бойова група мала на своїм озброєнні один пістоль з одним набоєм.

Найбільшою загадкою, найбільшим дивом тих ціломісячних допитів для мене було те, що вони ні разу, навіть хоча б принагідно, мимохідь не спитали мене щось про криївку. Мені самому у тій справі не все було зрозумілим, доступним для повного вияснення. Чому ми не йшли у ліс копати криївку відразу, чому почекали місяць і ще тиждень, а тоді пішли? Що — таке геніальне чуття? Здогадки? Дурниці. Енкаведисти могли припустити, що наша розвідка довідалася про засідки, що хтось побачив їхні підвезення автомашинами солдат на засідки і т. п., і т. д. В усякому разі вони думали про нас значно краще, як про підпільну групу, ніж ми були насправді. Можливо, але чому ж вони не пробували вияснити цього, тримаючи мене цілий місяць на допитах? Не знаю.

І тут зароджується амбітна думка (а чого ж би ні?), що їм просто було соромно переді мною, не хотіли давати мені нагоди поглузувати з них. Когось уявили собі дурними і самі стали ними. Якщо б серйозно допитували мене про той злощасний для них і вдалий для нас місяць, я б нічого не відповів, хоча і тоді, і тепер я маю тверду думку відносно того, що відвернуло від нас біду. Нас оберегла материна молитва!

У своїй уяві ми десятки, сотні разів (дізнавшись про всі обставини) прокручували можливі події, наче плівку кінострічки. Чи вдень, чи вночі наближуються наші хлопці до того місця, де сидить та засада. І сидить уже не один день, не одну ніч. Втомлені, озлоблені, люті на нас, як на найважчих своїх ворогів. Подають команду: «Стій! Руки вгору!» Я добре знаю своїх хлопців, знаю себе. Та нізащо в світі не дали б пов’язати себе, мов кроликів. Просто втікали б в усі боки. І автоматні, кулеметні черги прошивали б молоді груди, і лилася б юна кров на лісові кущі, на трави.

Закінчилось для мене тернопільське відрядження, я повертався назад в армію. Було сумно на душі, якесь спустошення і серйозне почуття особистої вини. На той час ми уже знали: загинув Мар’ян, при загадкових обставинах десь на Далекому Сході потрапив під колеса поїзда Петро Шафранський. Петра Поповича та Ярослава Квасінського чекають роки тюрми за те, що портрет Сталіна рідного, сонця для народів світу, кинули в лайно.

Були менші і зовсім дрібні успіхи, щасливі удачі. Яке то щастя, думав я собі, що вчасно припинив оту гру у «пошту». На щастя, Петра я нікуди не посилав, а ті хлопці, які ходили, мали суворий наказ: про виконане завдання — нікому ні слова. А ходив би Петро на зустріч з озернянським хлопцем — і вже вся група розкрита. Мав я якусь радість під час довгого повернення у сибірські глибини до служби в армії і від дрібніших удач. Перша очна ставка з Петром. Сидимо поруч на кріслах, а навпроти — підполковник, що вів усі допити. Пильно стежитъ за нами, а мені так хочеться передати йому: «Тримайся, Петрусю, не все пропало. Ми є такими, як були». І тут мене осінило. При проводах в армію Петро подарував мені дзеркальце у вигляді книжечки. Я не арештований, що хочу, — те роблю. Витягаю Петрів дарунок з кишені і розглядаю око. Аж сіпнувся Петро. питає підполковника: «А мені можна подивитися в Дзеркало?» Досвідчений шакал нюхом чує, що з тим дзеркалом я щось задумав. Бере його у руки, розглядає з усіх боків, а потім простягає арештованому. Дрижать-тремтять у Петра руки, вдивляється він у дзеркало, а я стежу за його психологією. Відчуваю: здогадався, для чого я це затіяв. Прояснів погляд, випростався у кріслі і наче став бадьорішим.