РОЗДІЛ 11

РОЗДІЛ 11

І вам слава, сині гори,

Кригою окуті.

І вам, лицарі великі,

Богом не забуті.

Борітеся - поборете!

Вам бог помагає!

За вас правда, за вас слава

І воля святая!

Ми вже говорили про інформаційну війну. У Грузії її виграв президент пан Саакашвілі. Ми (добровольці УНСО) цю війну виграли в спілкуванні з місцевим населенням, і не тільки з грузинським.

Ще 1993 року доля завела нас у село Коман. Село велике, багате (було до війни), швидше нагадує містечко. Зазвичай у таких прифронтових містечках грузинського населення не залишалось. Вони або тікали в «материкову» Грузію, або знищувались абхазькими каральними загонами. Але тут переважну більшість населення становили греки - щоправда, з початком бойових дій майже вся молодь емігрувала на історичну батьківщину, в Грецію.

Залишилися літні люди, яких уже жодна війна не могла відвернути від рідних могил пращурів.

Після розміщення нашого підрозділу в селі, на загальних зборах до відома місцевого населення було доведено правила поведінки на підконтрольній нам зоні. У зв’язку з бойовими діями, цивільному населенню заборонялося вільно пересуватись по селу після заходу сонця. У нічний час, із метою збереження порядку, по селу патрулюватимуть відділи

УНСО. У випадках зґвалтувань, пограбувань та інших протиправних дій щодо цивільних громадян на підконтрольній нам території командир патруля має право розстрілювати бандитів на місці.

Минуло три доби. Нас вирішили перекинути в інше місце. Прийшли три ЗІЛи. І тут сталось непередбачуване: біля будинку, де був наш штаб, зібралось майже все населення села. Такий собі імпровізований мітинг. Староста звернувся до мене:

«Украінулі, не від’їжджайте. Ми за останній рік перші три дні спокійно жили й спали. Ми для вас щодня теличку різатимемо, цілковито беремо на себе утримання вашого загону. Зрозумійте - приходять абхази, кажуть:

- Чого вдома сидите, чого за нас не воюєте? І б’ють, грабують.

Ми їм: «Ми старі люди, ми греки». Не допомагає. Минулого разу спалили хату старого Стратіона, самого побили, ледь живий залишився.

Приходять грузини, те саме:

- Чого вдома сидите, чого за нас не воюєте? І знову б’ють, забирають худобу. Від вас ми отримали захист і спокій.

Перетворюватись на елінський гарнізон не входило в наші плани. Та й, як кажуть в одному грузинському прислів’ї, «кролик, що не хоче перетворюватися на яструба, йде на хутряну шапку». Або українське - «Крайня хата горить перша».

Кожна війна - це потрясіння, за кожного потрясіння нагору піднімається шумовиння, різний кримінальний набрід. Із чимось подібним нам довелося зіткнутись у Мігрелії. Події розгорталися на стику Гальського та Зугдідського районів, у зоні так званої безпеки. За договором про припинення вогню в цій зоні не мали права перебувати силові структури жодної з сторін. Порядок та безпеку мали забезпечувати миротворчі сили. Та зважаючи на те, що вони складалися з російських збройних сил, які ще не так давно відкрито брали участь у бойових діях проти однієї з сторін конфлікту (Грузії), про жодну безпеку не могло йтися. Російські миротворці, будучи гарантом миру і стабільності в дванадцятикілометровій зоні безпеки, не тільки не забезпечували мир, а зазвичай відкрито підтримували абхазькі бандформування, виконуючи роль прикордонників між Грузією та її невід’ємною частиною. Про підтримку бандугруповань та інші порушення грузинська сторона не одноразово доповідала керівництву КСПМ та спостерігачам ООН, але, на жаль, не було вжито жодних конкретних дій для припинення злочинів, як чисто кримінальних банд, так і самих РМС.

У вересні місяці я зустрівся в Тбілісі з представником уряду Абхазької Автономної Республіки в екзилі. Між нами відбулася розмова.

- Сепаратисти за підтримки військовослужбовців миротворчих сил тримають у страху мирне населення, здійснюють на них психологічний і фізичний тиск, тим самим продовжуючи політику етнічних чисток, насильницького вигнання місцевого населення з рідних місць. Для достовірності моїх слів, пане курінний, наведу лише кілька прикладів:

- Наприкінці серпня 1998 року захоплено в заручники абхазькими бойовиками, з метою отримання викупу, Бесіка Ехваію, 32 років, разом із Таріелом та Ніколозом Хубулава. Замордованого Бесіка, якому нелюди викололи очі, переламали ребра, руки, ноги, кастрували, а потім зарізали ножем, передали родичам у жовтні 1998 року.

- 14 лютого 2000 року до мешканки села Дихазурга 75-річної Тавели Міхая під’їхала автомашина «УАЗ» з написом «МС». Військовослужбовці вимагали погодувати їх. Отримавши відмову, спричинену відсутністю продуктів, миротворці стару розстріляли.

- 28 лютого 2000 року, близько половини десятої ночі, абхазькі бойовики на автомобілі «УАЗ» вдерлися на територію села Шамгона Зугдідського району, відкрили вогонь з автоматичної зброї та гранатометів. Було пошкоджено багато будинків, загинула худоба. На щастя, люди не постраждали.

- 15 травня 2000 року о 24 годині в селі Шамгона того ж самого Зугдідського району в зону дії російських миротворчих сил у черговий раз перейшли озброєні абхазькі бойовики з так званого міліцейського посту. Під час спроби угону автомобіля їм учинили опір місцеві жителі. У результаті бандитського нападу було вбито 28-річного Джейрана Хунцаріа та 28-річного Роланда Харчилава. Поранено Зазу Какуліа. З нападників було вбито бойовика, жителя села Агубедія Очамчирського району Маці Джінджолія.

І це лише невеликий перелік злочинів у так званій зоні безпеки. За неповними даними, починаючи з 1993 року, в Гальському та Зугдідському районах було вбито 1147 мирних жителів.

Беручи до уваги ваш досвід знищення окремих диверсійно-терористичних банд, пропонуємо розмістити ваш підрозділ у районі Інгурі.

З мого боку заперечень не було. Вже наступного дня я з хорунжим Пілігримом та снайпером Крісом поїхав у Зугдіді на рекогносцирування. Сама поїздка варта того, щоб на ній зупинитися докладніше.

Машину, таксі з правобічним кермом, ми найняли у Тбілісі на автовокзалі. Шофер, молодий тбілісець, здавалося, міг їхати по дорозі з заплющеними очима. Він рідко дивився вперед на дорогу, безперестанно балакав з пасажирами, повертаючись до них раз за разом. Мені хотілося пояснити йому, що в цьому нема потреби. Нам буде спокійніше слухати, дивлячись на його потилицю. Але вставити слово було непросто. Тоді я пересів до нього на переднє сидіння, але допомогло це слабко. Він почав крутити головою на всі боки, намагаючись охопити увагою одразу всіх пасажирів.

Дорога була густо засіяна камінням, джип перекошувало то направо то наліво, підкидало вгору. Коли повороти стали крутіші, а швидкість так і не впала нижче за сто двадцять кілометрів, я, майже видушуючи ногами підлогу машини, почав шкодувати, що взагалі сів у неї.

Перший міліцейський пост, який намагався нас зупинити, ми проскочили, як блискавка. З другим було так само. На третьому нас уже чекали, навіть розтягнули колючку на дорозі. Зарипіли гальма. До нас підбіг розлючений міліціонер, озброєний автоматом. Його зустріла затиснута в руці водія купюра в п’ять ларі. Засовуючи в кишеню пожмакану п’ятірку, правоохоронець, миттєво, змінивши гнів на милість, запитав:

- Чого не зупинилися на першому посту?

- Якби я зупинився на першому посту, то ти тут нічого не отримав би.

Логіка нашого водія виявилася настільки переконливою, що міліціонер взяв під козирок і вже примирливо буркнув:

- Дорога дуже погана, як брата прошу, їдь обережніше.

Перекусивши по дорозі чудовими мігрельськими хачапурі, ми вже без пригод дісталися Зугдіді.

У місті зайшли в представництво держбезпеки. Місцевий офіцер МДБ ввів нас у курс справи. Гальський та Зугдідський райони розділяє річка Інгурі, що фактично становить собою природний кордон між окупованою частиною Абхазії й Грузією. Раз на місяць у містечко Анаклія, розміщене в Грузії, переходять через Інгурі жителі сіл Гальського району з метою отримання невеличкої матеріальної допомоги, яку їм виплачує уряд Грузії. Останнім часом було вже три випадки нападу на селян з метою відібрати ці копійки.

Що характерно, всіх пограбованих без жалю вбивали. Цей факт дає підставу думати, що серед нападників є один або й двоє місцевих. Убивають, аби їх не впізнали односельці. Що вдієш, у бандитів не буває національностей.

Ми розмістились у селі Ган-Мухурі. Хлопці жартували - якщо є гетьман, то при ньому гетьманат, якщо султан - то султанат, у нас є курінний, тож наша база буде Ган-Мухурський куріннат.

Дорога з Анаклії проходила вздовж моря, з іншого боку тяглися нескінченні болота, густо порослі чагарниками. Ідеальне місце для засідки.

Бандити явно не були професіоналами. Вже через вісім днів вдалося вирахувати їхню базу. Вони отаборились у колишній російській військовій базі. Точніше, в тому, що від неї залишилось. Росіяни, коли забирались додому, зруйнували все, що тільки могли. Що не змогли забрати з собою, розбили арматурними прутами, як, наприклад унітази, рукомийники, вікна, а всі будівлі було підірвано тротилом. Дивлячись на ці руїни, я завжди згадував Гонконг - 1971 року я мав задоволення побувати там.

Англійцям він дістався в оренду, як богом забутий лісистий острівець, через 99 років китайці отримали величезний мегаполіс, майно, оцінюване в сотні мільярдів доларів. Росіяни залишають про себе інші пам’ятники. Щоб зробити тепер ці землі придатними, наприклад, для баз відпочинку, треба вкласти величезні кошти, прибрати сотні тонн уламків бетону, покручену арматуру, подекуди трапляються й протипіхотні міни.

Маючи інформацію про можливу причетність до банди когось із місцевих, ми встановили спостереження за виходами з села. Патрулями блокували зону можливої дії банди. Сподівання справдились на шостий день. Від села в напрямі руїн військової бази йшли двоє місцевих селян. Кожен тримав у руках по дві великі сумки, напевне, з харчами. Ми вели спостереження за руїнами, але досі не знали точно, де саме розташувалися бандити.

Постачальники харчів наблизилися до руїн військової крамнички, розміщеної посеред бази. Один з них подав умовний сигнал - двічі крикнув пугачем.

Одразу пролунали два постріли з ПБС (приладів безшумної стрільби). Обох носіїв було ліквідовано. Ми наблизилися впритул до руїн крамнички. Нам вдалося передбачити дії свого невидимого противника - не дочекавшись своїх постачальників, спостерігач уперше за ці довгі години визначив себе. Висунув голову у вікно - й одразу ж здобув бронебійну кулю. Є! Кріс зробив свою роботу й поступився місцем Папаю. Той уже підготував «муху» до пострілу - відкрив задню кришку й розсунув труби до упору. Передня кришка одразу ж відкрилась, запобіжна планка з діоптром та мушкою стали вертикально. «РПГ» був готовий до роботи. Папай мав зробити постріл в умовах обмеженої видимості на відстань до 60 метрів. Пригадавши його останню гастроль на дорозі Галі-Чибурхенджі, всі напружилися. Він прицілився через мушку над склом і торцем запобіжної стійки й натиснув на спусковий гачок.

Залишаючи позаду себе курний слід, підвиваючи реактивним двигуном, до цілі пішла граната. Вона пірнула в вікно та розірвалась у кімнаті знищивши другого бандита.

Гуркіт від вибуху гранати в кімнаті відіграв роль вибуху порохового льоху на лінкорі. Бандити кинулися тікати. Їх залишилось четверо. Та, тікаючи від одного вогню, напоролись на інший. Сет та Еней поклали їх одиночними пострілами.

«От і все, немає Біла.

Жадність Біла загубила» -

промурмотів тихенько Кріс, любовно погладжуючи снайперську гвинтівку.

Залишалося найнеприємніше - прочесати руїни, щоб остаточно поставити крапку над «і» в цій справі. Завдання не з легких. Загальне правило - кути будівель треба обминати, тримаючись якнайдалі від них. Цим ви застережете себе від раптового нападу противника. Під час прочісування цих руїн всім треба триматися на відстані прямого бачення один одного та візуально контролювати безпеку один одного. Сходитися занадто близько теж не раджу, щоб не загинути всім одразу від гранати або автоматної черги. Необхідно прочесати всі провулки почергово, не розбрідаючись - хто відстане, має всі шанси загинути.

Щойно виявляємо бандитів, діємо за принципом вовчої зграї - відсікаємо противника по одному від загальної маси й знищуємо одного за одним. Заганяємо противника в укриття й знищуємо гранатами. По можливості перебігати треба руїни по верху та стріляти вниз, але так, щоб противник був праворуч від вас - стріляти зручніше з правого плеча. Точно так прочісуйте траншеї - ідіть по верху траншеї, тримаючи її під правою рукою.

Почавши зачистку, в одній із руїн виявили вцілілого бандита. Не висовуючись за двері, він вистромив автомат і запустив довгу, на півріжка, чергу всліпу. Схоже, бандити не утруднювали себе прицілюванням. Більшість із них розглядали стріляння чергами як засіб психологічного впливу. Цілитися починали, тільки переходячи на одиничні постріли.

Цього останнього хотіли взяти живим. Але, оточивши руїну, почули постріл. Виявлений нами бандит виявився місцевим. Бути виданим родичам убитих односельців, напевне, була для нього страшніша за миттєву смерть. Пострілом під підборіддя він зніс собі пів-черепа.

За весь час нашого подальшого перебування в «Ган-Мухурському куріннаті» не було більше зафіксовано жодного бандитського нападу.

Наше перебування в «куріннаті» завершилося воістину грандіозною суперечкою між Устимом і Крісом. Було це так. Наближався день народження хорунжого Пілігрима. Курінний Устим разом із Сетом рушили в Зугдіді купити подарунок. Що можна подарувати воїнові, та ще й на Кавказі? Звичайно ж, кинджал. Знайшли, купили, залишилося зробити пам’ятний напис. Відшукали ломбард, а в ньому відповідний пристрій.

- На жаль, батоно, зараз нема електрики. Відновлять години за дві. Погуляйте, а за пару годин заходьте, все буде зроблено, - сказав нам господар.

Випили на базарі по келиху «кахетинського», повернулися до ломбарду. Ще було зачинено. Потинялися біля магазину. До нас підійшов міліціонер.

- Добрий день, батоно, ваші документи.

Треба зазначити, що на відміну від смаглявого курінного русявий Сет мав типове обличчя жителя «Валдайської височини». Побачивши посвідчення українського офіцера, грузин вибачився, але запитав, показуючи пальцем на Сета:

- Для чого русака з собою тягаєш?

- Та це полонений, хочу в ломбард здати, - відповів жартома курінний.

- У ломбарді не візьмуть, на базар веди, там чечени куплять.

Сет жарт зрозумів, тому й промовчав.

На другий день відзначали день народження. За статутом УНСО вживання алкогольних напоїв під час бойових дій заборонено, тож це був виняток, до якого готувалися заздалегідь. Потягнули жереб - кому стояти на стійці, й почали готувати на стіл. Стіл накрили на вулиці, в кращих традиціях - «ой під вишнею, під черешнею». Після кількох годин застілля й виникла суперечка між Крісом та Устимом. Причому щодо двох питань одразу: чи проб’є куля з ТТ носовичок, що лежить на піску (Устим - так, Кріс - ні), та чи проб’є куля ПМ каску зразка 1943 року (Устим - так, Кріс - ні). Дослідні стріляння закінчились внічию, бо жодна з куль болгарського виробництва (зі свинцевою серцевиною) каски не пробила, але куля з ТТ прострілила білосніжну хустку Устима. Рута підняв її й, тримаючи обіруч, як простирадло чеченської молодої, показав дірку Крісу. Це було вже занадто, й збуджені суперечкою панове офіцери, які до того ж були добряче напідпитку, відкрили по хустці вогонь так, що від надульного полум’я почала тліти тканина. Якщо в вас коли-небудь стріляли з двох ТТ двоє п’яних із відстані чотирьох метрів, ви повинні знати, як у цьому положенні лунає звук пострілу. Рута стояв непорушно, навіть не дихаючи, до останнього пострілу, і лише переконавшись, що набої закінчилися й затвори залишились у задньому положенні, кинув тліючу хустку й підійшов до столу.

- Ну в тебе й нерви! - у захваті вимовив Кріс.

- Які нерви, перехиляючи склянку чачі, відповів Рута. - Пішли ви всі, снайпери, я просто боявся поворухнутись.

Через три дні ми виходили на нову акцію. Враховуючи побажання наших грузинських побратимів, треба було покарати абхазький міліцейський пост, який вчинив 15 травня 2000 року напад на грузинське село Шмагону. До речі, з нами був поранений у тому нападі Заза Какулія.