РОЗДІЛ 10

РОЗДІЛ 10

За горами гори, хмарами повиті,

Засіяні горем, кровію политі.

Т. Г. Шевченко

Було спекотне абхазьке літо. Виконавши завдання, ми відходили в гори. А позаду, шаленіючи від люті, нам на п’яти наступала погоня. Хоч наш вантаж і полегшав на двадцять кілограмів пластиду, було дуже важко. Піт заливав обличчя, ремені від спорядження та зброї, здавалося, перерізали плечі, однострої були геть мокрі, крім того давали себе знати наші ночівлі в покинутих сільських хатах. За відсутністю людей їх уподобали здичавілі свині, від яких нам дісталися свинячі воші. У тілі вони вигризали виразки розміром з людський ніготь. Коли туди потрапляв піт, страждання були дуже відчутні.

Розподіливши між собою вантаж двох стрільців, старшим був ройовий Тур, я залишив їх із кулеметом притримати переслідувачів. Це дало нам змогу на якихось півтори - дві години відірватися від погоні. І тут я розслабився й зрадив свій принцип «піт заощаджує кров». Пожалів хлопців, вирішив зрізати кут. Для цього треба було перетнути галявину, що з одного боку закінчувалася глибоким проваллям, на дні якого шумів потічок, а з іншого від лісу її відрізала шосейна дорога. Щойно ми вийшли з лісу на галявину, на шосе загарчали ваговози. Три вантажні машини, вщерть набиті озброєними людьми, зупинилися між нами і лісом. З кузовів на землю посипались бойовики. Поводились обережно, почали про щось радитись. Це нагадувало поведінку собак, що загнали в кут вовка. Вкусити дуже хочеться, але ж які в нього страшні ікла!

Їхня поведінка дала нам можливість залягти й оцінити ситуацію. В атаку ці воїни «місцевого розливу», найімовірніше, не підуть. Як кажуть, «всі хочуть веселитися, та ніхто не хоче прибирати». Але вогнем притиснуть до землі, підтягнуть міномети й розкатають нас на порох. Крім того, за даними нашої розвідки, десь недалеко в цьому районі розташувався каральний загін «Едельвейс» чисельністю до двохсот багнетів, сформований із найманців - колишніх офіцерів російської армії. Зустріч із ним за теперішніх обставин була б для нас більш ніж небажаною.

Ми лежали розстрільнею, позаду прірва.

Хорунжий Сет запитав:

- Що робитимемо? Невже кінець?

- Іди на правий фланг. Я залишуся тут. Щойно пальну з ракетниці, піднімай хлопців в атаку. Якщо боятимуться йти, стріляй під ноги, поранених не підбирати. Нам треба добігти до машин, перетнути дорогу й заглибитись у ліс. Якщо хоч третина добіжить - і то добре. Вцілілим збиратися біля старої сванської башти.

Ех, якби в цей час кулеметна ланка прикриття вдарила по машинах з тилу! Але її командир, ройовий Тур, людина дисциплінована. Зупинивши погоню, він, звичайно, пішов лісом і зараз вже підходить до сванської башти. А нам часу відпущено півгодини, може, годину, не більше.

Стріляю з ракетниці. Атака! Як у ці хвилини гостро жалкуєш, що ти командир. Здається, що всі кулі летять саме в тебе, хочеться стати маленьким, непомітним. Хай підніметься хтось інший, - не я! Але це твій номер перший і на тебе з надією дивиться шістдесят пар очей. Так подумки в ці останні секунди я готував себе до ролі «царя Леоніда». І раптом, посеред розстрільні, почало щось підніматися з землі. Складалось враження, що розкладається телескопічна антена. До мене дійшло - стрілець Тополя, худий, виснажений важким переходом, але понад два метри на зріст. Стискаючи в руках автомат він заспівав пісню і рушив вперед. Сталося диво. Вся розстрільня, як один, піднялася на повний зріст і пішла вперед. Я не помилився - не побігла, а пішла, стріляючи з автоматів від стегна. Хлопці не співали, швидше це було схоже на гарчання. Не Гімн України, не марш УНСО, а звичайну українську пісню, яка перша, в цю страшну хвилину, прийшла в їхню душу.

Ой у полі криниченька,

Там холодна водиченька.

Ой там Роман воли пасе,

Катерина воду несе.

Ніколи раніше не бачив психічної атаки та не вірив у її ефективність. Хіба що в художньому фільмі «Чапаєв». Але спрацювало. Бойовики почали розбігатися. Ми перейшли дорогу без жодних втрат, і все було б добре, але спрацював український національний звір «жаба». Троє хазяйновитих волиняків повернулися, щоб підпалити машини. Як же можна залишати ворогу таке добро? Бігаючи поміж машинами, вставляючи в бензобаки просякнуті паливом ганчірки, кожен із них і отримав по своїй кулі. Один - у стегно, двоє інших - в передпліччя. Слава Богу, користуючись медичною термінологією, поранення не були несумісними з життям. Отже, крім трьох легкопоранених, всі були цілі. У лісі нас переслідувати побоялись. Через чотири години, біля сванської башти, ми об’єдналися з ланкою Тура.

Дорога на базу в Сванетію пролягала через три кліматичні зони. Спочатку так звана «альпійка». Тут найбільшою є загроза удару з повітря. Нас прикривав зі своїм ПЗРК чотовий Макс (професіонал високого класу, з досвідом бойових дій в Афганістані та на Близькому Сході). Далі звичайний гірський ліс середньої кліматичної смуги, на кшталт Карпат. Далі починалися субтропіки з усіма своїми видатками: змії-скорпіони, хмари мошки, страшна вологість, ліани й знову ті самі кляті олеандри. Все це мені до болю нагадувало Індокитай, з якого й починалася моя військова біографія. Тож дозволю собі повернутися до теми В’єтнаму.

Спочатку трохи історії. Хоч як дивно, головним джерелом інформації для нас, замкнених на суднах та зенітних батареях, були політінформації. Щотижня до нас приїздив представник посольства й доволі об’єктивно та докладно відповідав на всі наші запитання. Саме з цього джерела й походять мої відомості про евтаназії інвалідів, в’єтнамізації або бойові дії в Лаосі. Протягом історії в’єтнамці показали себе агресивним та експансивним народом. Сусідні правителі охоче набирали їх до власних армій. В’єтнам під номінальним правлінням династії Чи історично поділявся на дві території: північну, що перебувала під управлінням династії Трін і ставила на слонів, і південну, що віддавала перевагу вогнепальній зброї. Кордон між ними проходив на північ від міста Хюе, майже по лінії ОМ-2. Згодом нгуени поширили свою владу на території Лаосу й Камбоджі. У громадянській війні 1773 - 1803 років династію Трін було знищено, в Хюе влаштувався Нгуен Анх, який прийняв титул імператора.

У середині ХІХ століття в’єтнамці зіткнулися з французами. Приводом стало видання імператором Кохінхіни Ту-Ду наказу про страту європейських та тубільних християнських священиків. Франція не могла залишатися байдужою до зухвалості аннамітів, треба було помститися за вбивство французьких та іспанських місіонерів. 31 серпня 1851 року віце-адмірал Ріго де Жуанвіль з 14 пароплавами з’явився перед Тураном. До складу його десантного корпусу входили флотські команди, два піхотні батальйони, одна батарея морської артилерії й загін тагалів під керівництвом полковника Ланцероті. 1 вересня було взято обидва туранські форти. Це остаточно відволікло в’єтнамців від експансії в Лаос і Кампучію та стало початком війни, яка з невеликими перервами розтяглася майже на 150 років.

Комуністичний режим повернувся до колишніх планів в «обгортці» інтернаціоналізму. «В’єтмін» вдерся до Лаосу вже в 1953 року. Нейтралітет країни було порушено утворенням на її території до 1962 року інфраструктури - «стежина Хо Ші Міна», каналу проникнення північнов’єтнамських військ у Південний В’єтнам. Схід, північ і південь країни утримувалися повстанцями «Патет Лао».

У лютому 1971 року південнов’єтнамська армія перенесла бойові дії на територію Лаосу й Кампучії. Американці знищили бази на «стежині Хо Ші Міна». Було взято величезні трофеї. У Лаосі на боці американців активно воювали племена мео. За французькою статистикою, населення Кохінхіну (Південного В’єтнаму) тільки на 37 - 38% складалося з в’єтнамців. Статистика комуністів претендувала на інший показник - 87% в’єтнамців по всій країні. Однак зона розселення племен починалася кілометрів за сто на південний захід від Ханоя. Перебували вони на різних східцях суспільного розвитку.

Генерал Лавриненко якось потрапив у гості до племені, що досі дотримується матріархальних традицій. Це треба було бачити. Зріст у нього вищий за два метри, вага - кілограмів сто п’ятдесят. Місцеві жінки ледве досягали йому до пояса. Тубільці, які позбігалися з всієї округи, із замилуванням торкалися слоноподібних генеральських стоп. Вони вважали, що білу людину привезли для поліпшення місцевої породи. Вождь племені зі зрозумілої причини намагалася продовжити перебування генерала в гостях якнайдовше, обіцяючи привезти його «потім».

В’єтнамський офіцер, який привіз його, не маючи в горах реальної влади, буквально валявся в ногах, благаючи вчасно повернути генерала, інакше з нього (офіцера) в Ханої голову знімуть.

Єдина причина незадоволення тубільних племен Індокитаю урядами своїх країн має універсальний для всіх країн третього світу характер. У просуванні цивілізації неминуче настає момент, коли подальший прогрес означає оподаткування. А яким чином можна обкласти податком кочівників, мисливців, збирачів лісових плодів? На відсоток викопаних коренів?

Насильницьке прикріплення до землі й трудова повинність викликали опір. Якщо бути відвертим, я не знаю, хто, крім горців, воював у Лаосі. З кого ще, крім в’єтнамців, було набрано «Патет Лао», залишається таємницею. Лаосці тоді, як, певно, й зараз, перебували під нівелюючим тиском буддизму. Чисельність урядової армії ледь досягала 4 тисяч чоловік, сили «Патет Лао» оцінювали в 10 - 40 тисяч.

До тридцяти відсотків чоловічого населення країни перебувало в ченцях. Заїжджого лаоського бонзу на базарі легко було відрізнити за дзвіночками на ногах, якими він відганяв комах, аби не чавити їх на ходу. Коли лаосців почали мобілізувати до армій воюючих сторін, вони, йдучи в атаку, стріляли в повітря, наївно сподіваючись, що противник відповідатиме в такий же спосіб.

30 березня 1972 року, висловлюючись офіційною мовою, «відбулося загострення». Частина регулярної північнов’єтнамської армії чисельністю до ста тисяч чоловік перейшла демаркаційну лінію й атакувала Південний В’єтнам з кількох напрямків. Хоча Косигін застерігав Ле Зуана від таких дій, але в’єтнамське керівництво запевняло, що, як тільки перший танк перетне кордон, вдячне населення підхопить його на руки та понесе до самого Сайгона. Я на власні очі бачив таке в пропагандистському фільмі.

Американці відповіли масованими авіаційними нальотами. Спочатку зруйнували дамби, а коли вода залила навколишні лани й звела нанівець можливості маневру, взялися за танки. Це вже була не війна, навіть не полювання, а тир. Фото спалених «п’ятдесятчетвірок» із зірками на баштах друкувалися світовою пресою.

Здавалося б, черговий casus belli - свідчення агресивності комуністичного режиму - наявний, і можна було чекати великої війни. Панічна реакція Ханою підтверджувала цю думку. До армії мобілізували десятки тисяч чоловіків. З ракетних та артилерійських батарей познімали зенітників та погнали на передову.

Всім радянським «радникам» незалежно від роду занять довелося перекваліфікуватись. Я став артилеристом. Коли військових радників призначають на батареї або в стрілецькі батальйони, як це мало місце в Ефіопії, це - певна ознака того, що справа перебуває під загрозою. У будь-якій колоніальній (визвольній, міжусобній) війні неминуче настає момент, коли до армії починають призивати чоловіків, незважаючи на ценз освіти й осілість. Тоді на поле битв повертається традиційне військове мистецтво, перед яким ми, переважно, безсилі.

Наша батарея прикривала нафтосховище, збудоване французами близько 1947 року. На нашому озброєнні були 10 зчетверених флотських артилерійських установок «ерлікон» чи то англійського, чи то американського виробництва випуску кінця Другої світової війни. Подавання боєприпасів здійснювалося гідравлічно з бетонних льохів. Створена ще 1917 року класична машина для вбивства - славетна конструкція німецького інженера Бекера - функціонує за геніально простим принципом віддання вільного затвору. За секунду кожна люфа вистрілює кілограм снарядів калібру 20х110 зі швидкістю 404 - 1200 пострілів на хвилину. А поки що ми без особливого успіху палили по американських літаках палубної авіації й навіть стратегічних бомбардувальниках. Скільки я тоді «збив» літаків - жах охоплює. Вранці, бувало, прокинешся, а навкруги все засіяно уламками повітряного флоту США. Всі наші дані найретельнішим чином складались у вищих штабах. Якщо вірити зведенням, у В’єтнамі було збито літаків утричі більше, ніж їх налічували Військово-Повітряні сили США. У такому випадку, аналізуючи радянський досвід виконання п’ятирічок за три-чотири роки, американські аналітики дійшли висновку, що росіяни тепер можуть двадцять років взагалі не працювати.

Завдання нашої батареї - боротьба з винищувачами-бомбардувальниками «Фантом». На відміну від В-52, «Фантоми» діяли п’ятірками, підходячи до цілей ешелонами на мінімальній висоті. Помітивши курний хвіст пущеної з землі ракети, перша п’ятірка розсипалась навсібіч, а літаки другої бралися за станцію наведення. Підкрилкові касетні установки ракет малого калібру «повітря - земля» були дуже ефективною зброєю. Дощ вибухів накривав вогневу позицію, й ставало не до управління вогнем. Тоді з наших установок стріляли тільки три: моя та ще дві, де стрільцями були старші матроси мого екіпажу.

В’єтнамці доповнили захисні споруди французів досить таки ефективними бомбосховищами. У землю закопували кільце каналізаційної труби й закривали люком. Сховатись у ньому можна було лише одній людині, проте накрити його вдавалося хіба що прямим влучанням. Та ховатися в цих трубах і трястися разом із землею було дуже лячно. Справді, коли сидиш у люльці установки, ловиш у перехрестя літак противника, світ навколо тебе перестає існувати. Натискаєш на педаль вогню і не чуєш власних пострілів, не те що розривів ворожих ракет. Зникає страх, залишається тільки азарт.

Ми вели здебільшого загороджувальний вогонь, щоб примусити «Фантоми», які підлітали до цілі по складках місцевості, підніматися над цією стіною вогню й таким чином потрапляти в зону дії ракет «земля - повітря». Будь на те моя воля та якісь технічні можливості, я сам би навів, нарешті, американців на ці нафтосховища.

У нас, моряків, не залишалося жодних ілюзій з приводу цієї бійні задля торжества комунізму в усьому світі. Флот завжди був найреволюціонізованішою частиною радянського суспільства, ми ж ходили в закордонні плавання й могли побачити вигоди «загниваючого» капіталізму. Проте випадків переходу на бік противника у В’єтнамі не помічалося, зважаючи на відсутність таких можливостей та прямого контакту з противником.

Зізнаюсь, мені було шкода бідних тубільців, зраджених своїми американськими «друзями». Бойові дії в 1972 році, які майже привели американців та південнов’єтнамців до перемоги, зненацька було перервано. 27 січня 1973 року Генрі Кіссінжер підписав у Парижі угоду фактично про обмін кількох сотень військовополонених американців на цілий Індокитай. У 1945 році США визнали «В’єтмінь» на п’ять років раніше, аніж Китай і СРСР, посприявши тим самим розв’язанню багаторічної кривавої бійні. Тоді вони потребували союзника проти Японії. Тепер коло замкнулось. Америка покинула своїх союзників напризволяще. За одну ніч комуністи розстріляли в Сайгоні більше тридцяти тисяч чоловіків та жінок. Причому приводом для розстрілу міг стати моторолер або американські черевики на ногах.

А в нас настав час роздавання нагород. Процедура була досить оригінальна. На сто чоловік видавалося два ордени Леніна, два - Червоного прапора, п’ять медалей «За бойові заслуги». На відміну від в’єтнамських, «свої» нагороди вручали без свідків, щоб уникнути неминучих «розбірок» і заздрощів. Насправді ж нагороджували, як завжди, аж ніяк не по заслугах. Як колись скаржився герой роману «Вінтерспельт»: «Ну, дадуть мені на батальйон скільки-небудь залізних хрестів. Кому я їх дам? Командирам взводів, унтер-офіцерам, ну, кулеметникам, якщо залишаться».

Так от, ця німецька система була ще відносно справедлива, хоч я тоді свято вірив, що де-де, а в звитяжній німецькій армії до нагород представляли за конкретні заслуги. Тепер залишилося вірити, що хоч би британськими Victoria й Georg Gross нагороджують не випадково.

За родом занять ми, моряки, приречені на певний професійний героїзм. «Хто біжить з корабля, який тоне, один хрін потоне». Це генералу, командиру дивізії нічого не варто уникнути долі своїх підлеглих - його штаб зазвичай перебуває за кілька десятків кілометрів від лінії фронту, адмірал же ризикує піти на дно разом з усім екіпажем.

У нашому екіпажі був хлопець, що більше за всіх заслуговував на орден.

Ми вивантажували селітру в тюках за допомогою суднових вантажних стріл. Коли черговий підйом завис над трюмом, оголосили повітряну тривогу. Всі, природно, розбіглися. На причалі та біля бортів судна гриміли вибухи. Розпечені осколки свистіли над палубою, загрожуючи змести все живе. Загорання селітри загрожувало вибухом і загибеллю всім суднам, що стояли біля стінки - найпотужніші вибухи, після ядерних, відбуваються на складах мінеральних добрив. Хлопець, прізвище якого, я на жаль, забув, був єдиний, хто подумав про наслідки. Якщо хтось знає, як повільно працюють корабельні лебідки, уявляє собі, скільки часу йому довелось витратити, перш ніж він завалив кран балки убік і змайнав підвіс за борт. Хлопцеві, як і мені з моєю контузією, довелося задовольнитись медалями. Проте боцман, травмований у стегно (його п’яного в місті збило таксі), як компенсацію одержав орден бойового Червоного Прапора.

Вихід із порту Хайфон американці замінували, й через те там застрягли, крім інших, вісім радянських пароплавів. З них шість із Одеси та два з Ленінграда.

Після кожного бомбардування екіпажі суден вели дружні переговори - переклик по радіо на предмет можливих пошкоджень або людських втрат. Серед інших суден наш пароплав «Бабушкін» виділявся своєю фальштрубою вражаючих уяву розмірів. Ленінградці до нас так і зверталися «Ей ти, с вядром на трубе!» Тільки поспілкувавшись із справжніми кацапами, я зрозумів, що моя, здавалось би, бездоганна російська мова не є зовсім російською. Нас, «хохлов», упізнавали одразу й скрізь. Навіть в’єтнамці.

У Хайфоні був єдиний ресторан для іноземців. Ситуація чимось нагадувала Мурманськ часів Другої світової війни, коли туди приходили союзницькі конвої. З тією істотною різницею, що діти не юрмилися біля входу, а чекали відвідувачів за рогом, щоб не потрапити на очі місцевій поліції. Ми виносили по буханцю хліба під полою бушлату.

Хлопченята швидко ділили його товстою ниткою, кланялись і миттєво розбігалися. Місцеве «ГПУ» контакти з іноземцями, навіть союзниками, не вітало. Постачання в’єтнамського населення залишало бажати кращого: його продуктовий пайок складався з нешліфованого рису й рибного соусу. Соус виготовлявся шляхом бродіння рибних відходів і смердів, як і належить гнилій рибі.

Специфічною рисою в’єтнамського характеру я назвав би відсутність індивідуалізму, домінування колективізму. Трохи розуміючи мову, можна було помітити, що навіть у повсякденних розмовах слово «В’єтнам» повторювалося надміру часто. Дивним чином у в’єтнамців колективізм уживався з підприємливістю. Загартовані випробуваннями, вони виявляли наполегливість у досягненні будь-якої мети. Побачивши у вас у руках долар або навіть донг, в’єтнамець міг пройти слідом не один кілометр і все одно запопасти його. В’єтнамці використовували нас, але нам до кінця не довіряли. Взагалі на сході, порівняно з «простодушними» азіатами, білих людей заведено вважати хитрими й підступними. Подейкували, що за нами стежать повсякчас. Особисто я, за незначністю власної персони, цього не відчував, але генерала Лавриненко «опікали» відкрито.

Польський дипломат Ян Галицький розповідав таку історію. Коли ще в 1956 році він, проїздом у Лаос, висадився в аеропорту Сайгона, йому, незважаючи на дипломатичний паспорт, запропонували заповнити багатосторінкову анкету. Галицький присягався, що нічого подібного ані до, ані після йому читати не випадало. В анкеті бездоганною французькою мовою ставилося безліч запитань стосовно не лише самого дипломата і його дружини, а й прямих предків з кількох поколінь. Запитання стосувалися освіти, починаючи від школи, всіх колишніх місць роботи, всіх випадків перебування за кордоном… і дівочих прізвищ усіх бабусь їхнього подружжя. Ознайомившись із анкетою, Галицький старанно вписав в кожну рубрику стереотипну відповідь «Not your business» (не ваша справа). Прийнявши документ, чиновник сайгонської адміністрації хитро поглянув на нього, вишкірив у посмішці зуби й поставив печатку.

Обстоюючи на словах ідеологію інтернаціоналізму, Північний В’єтнам насправді залишався вірним ученню Хо Ші Міна, затятого націоналіста, який у расовому питанні не робив винятків навіть для французів. Я на власному досвіді переконався, що навіть після кількох десятиліть після того, як французи залишили цю країну, освічені в’єтнамці ще цілком вільно володіли французькою мовою.

Після багаторічних поневірянь по всіляких країнах третього світу, в мене склалося враження, що саме французи були найгуманнішими з-поміж колонізаторів. Вони активно розповсюджували власну культуру, втягуючи в такий спосіб на орбіту інтересів метрополії найосвіченіших тубільців. Активну місіонерську діяльність вела й католицька церква. Англійці досягли в цій сфері швидше зворотних результатів. У дев’яностих роках нашого сторіччя архієпископом Кентерберійським став пакистанець, наступним буде, напевне, зулус. Жінок-мусульманок охоче вербують на кораблі Royal Navy (Королівський військово-морський флот), для них створено навіть спеціальну уніформу, в наборі якої замість купальника, за індонезійським зразком, запроваджено спортивний костюм. До речі, щодо статевої рівноправності на воєнній службі: тільки у французькій армії жінки-офіцери з парадною формою (спідницею) поруч із сумочкою носять і палаш. Хоча для них я запропонував би ножиці Даліли.

А втім, навіть добре володіючи французькою, познайомитися з місцевою жінкою було практично неможливо. Щодо цього діяла драконівська постанова: звинувачених у зв’язках з іноземцями й перелюбстві відправляли на виправні роботи. Якщо в момент скоєння злочину чоловік звинувачуваної перебував на фронті, дружину могли й розстріляти. Тому день у день ресторан заповнювався виключно чоловічою кампанією. Це було досить оригінальне видовище, особливо коли, враховуючи, що більшість відвідувачів були українці, оркестр починав награвати - «Ти з мене підмануля, ти з мене підвеля».

Якось ми вирішили покуштувати місцеву національну страву. У меню російською, французькою та в’єтнамською мовами було написано «Печеня по-в’єтнамському», та для особливо недовірливих в дужках роз’яснення: картопля з м’ясом. Замовили. Через кілька хвилин офіціант приніс велику тацю, на якій під металевим ковпаком парували розкішні шматки соковитого м’яса. Випили, поїли, знову випили. Почали ділитися враженнями, погляди розійшлися. Одні стверджували, що це баранина, інші - козлятина. Щоб з’ясувати істину, я запросив офіціанта. Трохи володіючи французькою мовою, запитав: «Dis-moi, s’il te plait, ce mouton?» (скажи мені, це баран?). У відповідь почув ламаною, проте російською мовою:

- Ні, товаліся, ето гав, гав.

За столом запанувала тиша, проте добре здобрена горілкою «гав-гав» нормально засвоїлась у шлунках.

Порівнюючи в’єтнамський досвід з китайським, слід визнати, що маоїстське керівництво явно погарячкувало зі скасуванням багатоженства, принаймні в армії. Проживати в гарнізонах там дозволяється тільки сім’ям офіцерів рангом не нижче полковника, а тривалість відпустки офіцера Національно-визвольної армії Китаю - лише 10 діб на рік, щоб не вистачало часу для ідейного розкладання. Та марно. Один полковник примудрився на дозвіллі навіть зліпити найбільший у світі чайник. Я бачив його фото.

«Десять років війни промайнуло, як один помах вій», - Хо Ші Мін явно лестив жіночій частині Північного В’єтнаму. У своїх сірих та темно-синіх спецівках, з незмінними велосипедами, в’єтнамки викликали швидше співчуття, аніж симпатію.

А водночас їхні емансиповані одноплемінниці в Південному В’єтнамі роз’їжджали на моторолерах у яскравому тайванському й гонконзькому ганчір’ї і були доступнішими. Щоправда, це мало й негативні наслідки. Якщо вірити американській пропаганді, поширення венеричних захворювань 1972 року досягло рівня 700 випадків на 1000 повій. Проте після встановлення в Південному В’єтнамі влади комуністів ті, хто вцілів або не встиг утекти, хутко мусили перевдягнутися в сірі спецівки та пересісти з моторолерів на велосипеди.

За часів війни з «В’єтмінем» співробітниці громадської служби французької армії, які мали охороняти моральний стан експедиційного корпусу, провідували всіх «нга-ке» призивного віку (тубілок, які годились у співжительки) й вели з ними розмови щодо моральних принципів. Тільки сенегальці, як правило, забирали з собою назад до Африки всіх дітей від різних матерів, якими вони обзаводились у В’єтнамі.

Єдиною сферою, де неформальне статеве спілкування залишалося ще можливим, були громадські туалети. Коли в Хайфоні я присів над знайомою з дитинства дірочкою, увійшла в’єтнамка й, чемно вклонившись мені, присіла поруч. Як обпечений, я вискочив назовні, але жодних роз’яснювальних написів, або знаків на туалеті не виявив. Тоді у В’єтнамі не було заведено поділяти місця загального користування на чоловічі, жіночі й для начальства. Те саме було й у Кореї та Китаї.

Проте у В’єтнамі я почувався людиною не лише антропологічно, коли з висоти своїх ста сімдесяти двох сантиметрів був на голову вищим за увесь базарний натовп, а й у фінансовому розумінні. За день я отримував вісім донгів, тоді як пляшка «Столичної» коштувала чотири, відповідно місцева горілка «Ламой» коштувала півтора донга. Але пити її ризикували хіба що схильні до суїциду. Під час наливання в склянку рідину вкривала пляма сивушних масел на півпальця завтовшки, а влити її в себе можна було, тільки міцно затиснувши пальцями носа.

Щоранку до борту нашого теплохода під’їжджав на моторолері розсильний з ресторану і починав вигукувати:

- Товалися, у меня всо єсть!

Моторолер було обладнано холодильником, тож горілка й закуски приємно освіжалися навіть за найдужчої спеки.

Якщо вірити очевидцям, коли я прів, будуючи комунізм, в Індокитаї, буржуазна Індія мала вигляд, як і в часи Афанасія Нікітіна, благословенної країни, що купалась у молоці й меду. У Калькутті вечорами все населення міста висипало на вулиці й вмощувалося на дахах будинків, щоб поспати, насолоджуючись нічною прохолодою. Також, порівняно з В’єтнамом, в Індії було що купити. Відомий старий анекдот: якось, перебуваючи з візитом у Москві в роки товарного голоду, Індіра Ганді звернула увагу на натовп біля однієї крамнички. Перекладач, недовго думаючи, брякнув правду:

- Босоніжки викинули.

- Такі в нас теж викидають, - зазначила Індіра.

Низькі ціни індійських базарів відіграли з моїм приятелем кепський жарт: він накупив собі перед своїм від’їздом купу костюмів, що мали цілком пристойний вигляд, але, потрапивши під дощ, вкривалися синіми плямами по контуру тіла й починали розпускати солодкі благовонні пахощі. Він придбав поховальний одяг.

Зізнаюсь, я так і не спромігся, незважаючи на всю свою цікавість, зібрати хоч якісь відомості щодо військового досвіду в’єтнамців, хоч генерал Лавриненко оцінював офіцерський корпус і рядовий склад як досить підготовлений і готовий для розв’язання поставлених завдань. В’єтнамці воювали, як жили. Тоді я ще не знав, що люди можуть перебувати в плині війни так само безрефлекторно, як чиновники в конторі. Це прийшло пізніше, на Кавказі. У В’єтнамі ж якось на батареї мені спало на думку влаштувати перевірку стану стрілецької зброї. Перший же солдат, у чистоті чийого «Калашникова» я був засумнівався, миттєво дав у повітря довгу чергу й переможно вишкірився:

- Цистий, товаліся.

Щоб оцінити прагматичне злиття людини й зброї, треба було повоювати самому. Йдеться про точне знання: що слід і чого не слід чекати від зброї. Сторонні надто вже часто надають їй сакральну цінність.

Ми полишали В’єтнам морем на врятованому нами «Дивногорську». Йшли до Гонконгу на ремонт. Останнє видовище цієї війни - фантасмагорія китайсько-в’єтнамського протистояння в Гонконзькій затоці. Південно-Китайське море славиться масою мілин і скель, деякі з яких виступають із води тільки під час відливу. На спірних островах під час припливу в’єтнамські солдати стояли буквально по горло в воді з національними прапорами в руках. І горе тому, хто впускав або намочував стяг, адже намочений він уже не міг майоріти.

На сусідніх мілинах так само, з прапорами в руках, стояли китайці. Якщо ці «спірні території» були такі важливі, чому на них не будували, скажімо, вежі на палях? Відповідь проста: вежі коштують дорожче за людей. Добре розвинене почуття обов’язку давало змогу в’єтнамцям витримувати занизьку для них температуру води. Коли я, скажімо, взимку купався на батареї, вода здавалася мені, за чорноморськими масштабами, теплою, але в’єтнамці вилізали з неї, клацаючи зубами від холоду.

Дивним чином доля знову звела мене з в’єтнамцями через багато років по війні. До кінця сімдесятих - початку вісімдесятих років досить багато в’єтнамців кантувалось у всіляких вузах України. У благословенні роки застою кожний студент намагався щось продати. В’єтнамцям, зважаючи на відносну недоступність для них ринків далекосхідного ширвжитку, продавати було особливо нічого.

Тоді в моду входило карате. Той, хто мав до цього хоч якісь задатки, кинувся викладати вєт-во-дао - доморослий сільський різновид карате. Для іміджу інструктор вигадував собі бойову біографію «спецназівського розливу», прагнучи вразити уяву слухачів історіями-«страшилками». Незрозумілим чином із в’єтнамців «легендування» поступово перекинулося на вітчизняних «сенсеїв». Один із них довигадувався до того, що ніби тренувався в Китаї, для чого нелегально переходив кордон. За викладання подібного карате тоді саджали за ґрати, а «перебування в Китаї» було «обтяжливою обставиною».

По закінченні навчання в’єтнамці не дуже прагнули повертатись додому. Більшість осідала, одружуючись на в’єтнамських же робітницях, завезених для роботи на ткацьких фабриках. Частину зароблених, зокрема й педагогікою, грошей належало віддавати своїм старшим. На цьому ґрунті, траплялося, доходило до розбірок. В еміграцію переносились і кланові суперечності. Що залишалося незмінним - то це глибоке презирство до нас, білих.

Безглуздість офіційного кровопролиття робить війну огидною подвійно. Тільки громадянська війна хоча б якоюсь мірою має сенс: ми стикаємося з тими, кого справді ненавидимо, і, якщо поталанить, можемо порахуватись навіть із родичами й сусідами.

Покидаючи В’єтнам, я не зарікався на предмет «ніколи більше», але відтоді воював лише під власним штандартом, за діло, яке вважав правим. Випадок для цього надався аж через двадцять років.