РОЗДІЛ 4

РОЗДІЛ 4

Мені сняться абхазькії ночі,

Сняться сірі мухурські дощі,

А прокинувшись знову, я хочу

В сині гори з стрільцями піти.

Через два дні з морського узбережжя нас перекинули в гори. Водночас я отримав дуже приємну новину. До нас з України прибуло підкріплення. Взявши нашу багатостраждальну «Волгу», я поїхав на Сухумське літовище зустрічати прибулих.

Те, що я побачив, перевершило всі мої сподівання. Замість десяти-п’ятнадцяти чоловік я побачив 27. І, що найцікавіше, серед них був священик, давно вимріяний мною полковий капелан. Звали його отець Роман. Київський патріархат Української Православної Церкви відрядив його до нас як пастора наших заблудлих душ. Як водиться, його в Києві трошки надурили.

«Українські підрозділи не беруть безпосередньо участь у бойових діях. Переважно - патрулювання шляхів, караульна служба». Переконатись, що це не зовсім відповідає дійсності, він мав змогу вже під час посадки літака рейсу Тбілісі - Сухумі. Вона відбувалася під артилерійським обстрілом злітної смуги. Шкодую, що не мав на той час відеокамери. Коли між стовпами вибухів головного калібру корабельної артилерії сідає літак - вражаюче видовище. Американські бойовики відпочивають.

Повантаживши позеленіле підкріплення на вантажівку, ми поїхали на базу. Отця Романа я посадив до себе у «Волгу». Розговорились, капелан виявився досить-таки неординарною особою. Чудово грав на гітарі, складав пісні.

Відстогнав вже літак,

Ось і вдома ми.

Не стискають вже пальці чеку,

І не зійде вже сонце над Шромами…

Ось і дома ми, пане сотнику.

Проте був він, напрочуд, людиною довірливою, доброю та наївною. Пам’ятаю, біля села Апіанда ми ночували в маленькому гірському селищі. Десяток напіврозвалених халабуд, не більше. Ми розмістилися в єдиній придатній до життя хатинці. Йшов сильний дощ - така злива буває тільки в субтропіках, прохолодно. Поки я розставляв пости, хлопці розташувались в хатинці. Всередині було лише одне ліжко та під розбитим вікном - продавлена канапа. На ліжко поклали єдиного нашого пораненого, канапу окупував капелан, всі інші - покотом на палубі. І хоч із ліжком все ясно, канапа за рангом і по праву належала мені. Проте сваритись з капеланом, підривати його авторитет перед стрільцями було якось незручно. Тож я підійшов, присів на краєчок дивану.

- Пане-отче, оце перевіряючи пости, розговорився з грузинами, з сусіднього розвідбату. В аулі, де вони розмістилися, трапилась біда. Уночі кілька чеченців пробралися в аул та зарізали їхнього командира - він, як і ви, спав на канапі під вікном. То кинджал в нього встромили просто через вікно, не заходячи в хату. Тож до ранку ніхто навіть не помітив, що його вбито.

Капелан зблід. Швиденько зібрав свої невеличкі пожитки та, бурмочучи собі під ніс - «Від вікна страшенний протяг» переселився під стіночку. Я розлігся на звільненій канапі. Інцидент було розв’язано дипломатичним шляхом. У кутку ж єхидно хихотів Рута - він усе чув.

Наше бойове завдання змінилося. Знищення дрібних диверсійних груп противника, захоплення населених пунктів - ці дії мали швидше оперативний характер, ніж загальновійськовий. У такій війні (без флангів) ситуація змінюється дуже швидко, в умовах постійних наступів-відступів нам часто доводилося брати участь у бойових діях разом із загальновійськовими підрозділами грузинської армії. Для нас у цьому була певна складність, бо ми не мали важкого піхотного озброєння. Часто доводилося «розживатись» цим на місці подій.

Особливо складними були бої в населених пунктах. Ведення бойових дій у місті має ряд незвичних особливостей. Наступаючі просуваються відкрито, тоді як оборона перебуває в укриттях. У наступі орієнтуєшся за картою або за планом населеного пункту, тоді як оборонці знають приховані переходи, прохідні двори, підвали й інші лабіринти, яких немає на мапах Генштабу.

Бій у місті дуже складний у тактичному розумінні. Вогневі засоби противника укріплено, заховано в підвалах, замасковано в руїнах будинків. Тож бій у місті «зав’язують» або сходу на плечах відступаючого противника, або після ретельної тактичної та агентурної розвідки. Оскільки останнє було для нас недоступним, під час штурму Шроми ми мусили використати перший варіант. До речі, він себе цілком виправдав. Але про це буде нижче.

Під час вуличних боїв необхідно суворо дотримуватися правил вогневого прикриття, без якого просування в місті неможливе, - доки одні просуваються, інші залишаються на місці, забезпечуючи вогневу підтримку. Вогнева підтримка - це вогонь на знищення по всіх діючих вогневих точках противника. Вогонь ведеться частий, автоматичний, у цьому разі не обов’язково влучити в амбразуру, цілком достатньо, коли кулі засиплють стрільця уламками цегли та не дадуть йому вести прицільний вогонь. Тож у наступі розділяються на штурмову групу та групу прикриття. Коли штурмова група, просунувшись на 60 - 70 метрів, залягла, вона відкриває стабільний вогонь. Під його прикриттям підтягується група прикриття. Після того, як вона відкриє вогонь, штурмова група робить черговий кидок. Автоматники штурмової групи ведуть вогонь по цілях на протилежному боці вулиці (так зручніше стріляти), не забуваючи, звичайно, контролювати ситуацію позаду себе.

Група прикриття також не повинна втрачати пильність - противник може з’явитись і в тилу. Склад групи прикриття (вона ж - група управління): кулеметник (або група кулеметників), гранатометники з другими номерами, які переносять боєзапас та забезпечують безперебійну роботу основних номерів, снайпер, який самостійно визначає та знищує найнебезпечніші цілі, та командир підрозділу (бажано з радіостанцією), що одночасно є стріляючою бойовою одиницею.

Аналогічними є й пересування малих бойових груп у лісистій гірській місцевості. До об’єкту атаки краще наближатися з боку сонця - воно заважає противнику вести прицільний вогонь. Якщо це неможливо, противника сліплять сонячним зайчиком. Шматочок дзеркала розміром з долоню здатен засліпити найдосвідченішого стрільця. Незважаючи на свою примітивність, цей засіб дуже ефективний, особливо для виявлення (висвічування) ворожих снайперів, що засіли в затемнених глибинах приміщень.

Дуже складно буває зачищувати окремі будинки від ворожих стрільців. Гранатами вибивають двері. Краще в цьому разі використовувати РГ-42 або РГД-5, вони дають мало осколків, а вага заряду 100-110 грамів - це майже вдвічі більше, ніж у славнозвісної Ф-1. Граната вибиває замок, виламує двері та оглушує противника в заблокованому приміщенні. Правильне розміщення атакуючих - з боків від дверей. За необхідності в двері закидають ще одну гранату, потім у двері проривається група, зазвичай з трьох стрільців. Чому з трьох? Троє мають можливість майже миттєво проскочити в двері, а на четвертого противник вже зможе зреагувати та покласти його. Більшій кількості бійців буде складно прорватися в одні двері, не напоровшись на зустрічний вогонь противника.

Перший із трьох проскакує в двері на нижньому рівні та зміщується ліворуч. Противникові буде важче дістати його, стріляючи з розворотом праворуч від себе. Цей боєць одразу відкриває вогонь, прикриваючи інших бійців штурмової групи. Завдання кожного з них - знищити противника в своїй зоні обстрілу, всіх до одного, і тільки після цього допомогти сусідові, якщо той не справляється. «Сам погибай - товарища выручай» - чи не найбільш ідіотська заповідь совітської армії. Якщо ти сам загинеш - в твого товариша вже точно шансів не буде жодних.

Після захоплення будинку не поспішайте заспокоюватись. Противник, зрозумівши, що опір у будинку подолано, захоче накрити та знищити вашу живу силу артилерійським або мінометним вогнем. По своїх, як правило, стріляти не будуть. Тому сигналом відкриття масованого вогню буде припинення стрілянини в будинку. Тож доки ви та ваші люди наводите порядок внизу, на верхніх поверхах хай хто-небудь постріляє, бажано з трофейної зброї. Можна навіть підірвати що-небудь, імітуючи «напряжонку».

Діяли ми в межиріччі Східної та Західної Гумісти. Завдання було взяти під контроль села та закріпитись уздовж лівого берега Східної Гумісти. Ця бурхлива річка тече в розколині завглибшки 120 - 300 м, і тому переправа через неї не всюди можлива. Піднятися нею можна також лише в деяких місцях. Як завжди, нам доручили контролювати таку ділянку, де навіть і йтися не могло про якусь суцільну лінію фронту. Катастрофічно бракувало людей.

Наш провідник-мінгрел працював у цих місцях до війни лісником. Він показав стежки, якими можна було піднятись від річки до наших позицій. Найнебезпечніші замінували. Вздовж стежки ставили розтяжку з гранатою Ф-1, одразу за нею другу. Психологічний розрахунок - противник виявить одну міну, зрадіє, розслабиться, повірить в свої сили, втратить пильність і пропустить другий сюрприз. Далі, за логікою хитрого сапера, ставимо звичайну протипіхотну міну. Лякана ворона куща боїться, отже знову шукатиме розтяжку, а грунт промацати забуде. Так чи ні? Час покаже.

Уздовж узбережжя по верху розколини через кожні 500 - 600 метрів - пости по п’ять чоловік. Але на душі було тривожно - насторожував оптимістичний настрій союзників. Вони чомусь вважали, що противник пересуватиметься нанесеними на карти дорогами та стежками, якими до війни ходили місцеві пастухи та туристи. Я ж бачив, що в окремих місцях, навіть маючи початкову альпіністську підготовку, піднятися в гору можна без особливих зусиль. Тому, взявши дванадцять стрільців, вирішив обійти наші позиції знизу й на власні очі пересвідчитись, де саме можна подолати нашу оборону. Обійшовши навколо наших позицій та позначивши на карті небезпечні місця, ми повернулися назад уже верхом.

Увесь маршрут мав кілометрів 16 - 18. Стояла страшенна спека, люди запарилися. Стежка, якою ми повертались, у деяких місцях проглядалася з іншого берега, й ми, аби не потрапити під мінометний вогонь, розтягнулися довгим ланцюжком із інтервалами у 20 - 25 метрів один від одного. Останнім ішов відомий вже читачу стрілець Шаміль. У нього було багато спільного з Обухом, особливо їхній індивідуалізм. Та на відміну від Обуха, в якого повністю був відсутній інстинкт самозбереження, Шаміль боявся - боявся болю, боявся смерті, боявся до кольок у животі. Але найбільше боявся, що хтось про це дізнається. Щоб приховати свої емоції, він здатен був на будь-які героїчні вчинки.

У бою потрібен не безшабашний героїзм, що межує з істерією, а мужність, не безрозсудство, яке може поставити під загрозу життя твоїх товаришів, а відвага, не скажена лють, а здоровий мисливський азарт.

Шаміль був другим номером гранатометника, тому, крім автомата, на нього було навішено наплічника з запасними гранатами до РПГ-7В. Не звиклий до таких фізичних навантажень, цей київський хлопчик страшенно втомився. Переконаний у своїй військовій «геніальності», він вирішив схитрувати, зрізати кут дороги, але, заглибившись у ліс, загубив орієнтацію і пішов в іншому напрямку. Воно й не дивно: в субтропічному гірському лісі, де росте папороть заввишки майже на людський зріст, навіть досвідченіші бійці, бувало, блукали. Інколи доводилося визначатись навіть за культовими спорудами. Адже вівтарі та каплички православних церков звернено завжди на схід, а дзвіниці - на захід. Якщо ж уважно придивитися до хреста на маківці дзвіниці, то можна помітити, що нижня перекладина розміщується косо. Опущений кінець перекладини спрямовано на південь, а піднятий - на північ. Двері мусульманських мечетей прорубано завжди на північ.

Повернувшись на базу і не дорахувавшись бійця, я мусив вирушити з двома бійцями на пошуки. Я був одночасно і злий, і збентежений: страшенна втома після багатокілометрового маршруту помножувалась на тривогу щодо Шаміля. Ноги, здавалося, перетворилися на ласти. Нарешті з’ясувалось, що бачили, як він проминув наш крайній пост. Куди ж він міг подітись? Якщо вбили, це означає, що в нашому тилу діє диверсійна група противника. Тоді вже не до жартів. Прочісуючи місцевість, я з жахом розсував листя папороті, щоразу чекаючи побачити зарізаного Шаміля.

Безрезультатно пролазивши лісом кілька годин, ми були змушені повернутись. На базі, з превеликим задоволенням стягнувши з розпухлих ніг чоботи, я сів під деревом. Мозок напружено працював у пошуках виходу з ситуації. Сонце вже сідало за гору. Саме цієї миті вартовий підвів до мене двох грузинів.

- Ти сотник? - запитав старший і, розгледівши відзнаки на ковнірах, не став чекати відповіді. - Не хвилюйся. Ми знайшли твого хлопця. Живий. Він тут, неподалік. Боїться підійти. Коли вели сюди, навіть заплакав і все говорив: «Що зі мною сотник зробить? Тільки б не відправив додому, до Києва. Мене ж уся вулиця проводжала». Во, хлопець! - грузин підняв вгору великий палець і прицмокнув. - Командира боїться, а смерті ні!

- Ми з розвідбату, - продовжив другий. - Нас група з 15 чоловік оглядали район лісу. Там і наштовхнулись на твою людину. Думали, русак. Хотіли спочатку вбити. Потім дивимось: автомат за спиною, заморений такий, ледве ноги пересуває. Вирішили взяти в полон. Вискочили на дорогу, оточили, наставили автомати. Здавайся, кричимо, руки вгору! Як у нього граната в руках опинилась, досі не розумію, - широко розвів руки грузин. - «Самі здавайтесь, абхази хрінові! Всіх підірву!» І розумієш, а? Кільце з гранати взяв і висмикнув. Якби пістолет в руках тримав, убили б точно, а то - граната. Хто знає, куди осколки полетять? Ну, й за абхазів теж. Зрозуміли: свій. Не кидай, кричимо, гранату, ми - не абхази, ми - грузини. А він у відповідь: «Покажи документи». І матом лається. Білий став весь, труситься. Ну, думаємо, точно кине. Намагаємось спокійно пояснити. Який такий документ у розвідці, а? А він говорить: «Так нехай хто-небудь збігає і принесе». Ну ми хотіли побігти, а він як заголосить: «Стояти! Один піде, інші тут постоять». Так і протримав нас із півгодини.

- Після того, як принесли документи, ми йому пальці хвилин десять розтискали, - додав перший. - Так руку звело. Ти вже, патівцемулі (шановний), будь ласкавий, не карай його. Гарний хлопець. Джигіт!

Самі розумієте, після таких дифірамбів довелося Шаміля амністувати. Єдине, що в цій історії залишилось загадкою: що міг зрозуміти в тих документах Шаміль? Вони ж написані грузинськими літерами. Хоча, може, саме це його остаточно й переконало. Пізніше, проглядаючи на мапі можливий маршрут Шаміля, я зробив висновок - якби він не напоровся на грузинську розвідку, то цілком міг перетнути російський кордон і вторгнутись у Кабарду.

Загалом, у спілкуванні з грузинами найбільше мене тішили їхні інтерпретації наших прислів’їв. Наприклад: «Не так страшен чорт, як його малютка».

Або «Слушай, сотник, не перегинай кутьке хвіст». Тут потрібне пояснення. Шляхом логічних міркувань, а також після опитування місцевого населення, я дійшов висновку, що це означає в обробці сванського народу: «Не переливай у кутю меду».

Наступного дня нам уточнили завдання: утримуючи оборону лівого берега Східної Гумісти, забезпечити таємний перехід міліцейського батальйону на правий берег. У другій половині дня підійшов міліцейський батальйон - до двохсот багнетів.

Він справді у своїй більшості був сформований з працівників міліції Грузії. Багато з них було вдягнено в сірі міліцейські мундири.

Зовні здавалося - цілком боєздатний підрозділ. Добровольці - знають, що таке дисципліна, володіють зброєю. Але життя ще раз показало, яка прірва лежить між поліцейським та армійським вишколом.

Під покровом темряви ми забезпечили їм переправу через річку. Все пройшло тихо. Вдосвіта вони мали несподіваною атакою взяти село, що було на горі над ними. Забезпечивши переправу через річку, наші підрозділи переправились назад на лівий берег.

Для початку на місці свого «таємного» місцезнаходження міліціонери розпалили багаття й добряче повечеряли з горілкою. Після чого підстрелили свого командира батальйону, що здуру вночі пішов перевіряти п’яні свої пости. Майже всю ніч, до ранку нам, на іншому березі, було чути розбори з лайкою, погрозами та поодинокими пострілами.

Вранці з важкими головами вони вишикувалися колоною й рушили в напрямі села. Попереду, метрів за 600 - 700, йшла «розвідка», теж колоною чоловік десь із 25. Зайшовши до крайньої хати, застали там двох літніх вірменів, чоловіка та жінку. На запитання, чи є в селі озброєні люди, жінка відповіла ствердно. Старий вірменин заперечив: дурна жінка, вона навіть старого діда з дрючком побачить, і їй вже маряться озброєні люди. Мовляв, немає в селі нікого.

Що робить у такий ситуації звичайний армійський сержант? Розгортає відділення в розстрільню, на краю села залишає прикриття. Діда, звичайно ж, бере з собою, пообіцявши йому в разі засідки використати його в якості живого щита. Тобто, якщо збрехав, перша куля - твоя.

Так от, читачу, ти не вгадав. Взявши до уваги свідчення уцілілих міліціонерів, так само колоною вони рушили до центру села. Давши їм можливість достатньо втягнутись до центру села, з двох боків по колоні вдарили кулемети. Ті з небагатьох, хто вцілів, розповідали, що це нагадувало бойню. Недобиткам у кількості шести чоловік пощастило вирватися з цього кривавого мішка лише тому, що, очікуючи на атаку головних сил батальйону, росіяни більшу частину своїх вогневих засобів зосередили на околиці села.

І насправді, маючи понад сто п’ятдесят багнетів, існувала реальна можливість атакувати село і, якщо не взяти його, то хоча б визволити з оточення свою розвідку. На жаль, цього не сталося. Почувши крики та стрілянину в селі, міліціонери зрозуміли - «підслідний не колеться» і, як зайці, миттєво розбіглись по лісу. Слава Богу, бігати там є де: аби прочесати ці ліси, дивізії буде замало. Це розуміли й росіяни: вони не переслідували втікачів, а влаштували засідки в тих небагатьох місцях, де можна форсувати річку. Голод виганяв міліціонерів з лісу та гнав їх на переправи. Протягом трьох ночей ми чули постріли, крики й бачили світло-сірі міліцейські мундири, що пливли Гумістою вниз.

Жодної практичної допомоги, крім малоефективного автоматно-кулеметного обстрілу лісу з протилежного берега, ми надати не могли. Тим паче, що обидва наші кулемети були марки ПКТ (кулемет Калашникова танковий). Ця зброя була знята з підбитих танків і, відтак, зовсім не пристосована для використання в польових умовах. На них не було прицілів, і вони наводилися за стволом, як пожежні брандспойти, а саморобні, кустарно зварені сошки були занадто легкі. Тому після довгої черги кулемет просто перевертався на кулеметника. Ми їх називали «на переляк». Невідомо було, для кого вони були небезпечніші - для ворога чи для кулеметника. Щоправда, своїми басистими голосами вони створювали певний психологічний ефект.