Розповідає поручник Пілігрим:

Збиралися на базі грузинських партизан. Почистили зброю, повечеряли, дощ не вщухав. Коли добре стемніло пішли на вихід. Частину дороги проїхали на машинах з вимкнутими фарами. Вивантажились біля якогось двору. Заховались від дощу під дах. Двоє грузинів пішли на розвідку.

Коли повернулась розвідка, розповіли, що через дощ досить сильно піднявся рівень води. Грузини трохи посперечались відносно місця переходу річки й нарешті всі рушили. Підійшовши до річки, ми побачили досить істотну різницю із тим, якою ми форсували її раніше. Заза порадив, як краще переходити - по двоє, міцно обнявшись. Так перейшла перша пара грузинів. Пішла друга пара грузинів. Їх помітно зносило течією.

- Переходжу я з Пілігримом, - згадував пізніше Каскадер. - Ледь переставляємо ноги, підтримуючи один одного. Чути, як під водою течія перекочує через наші ноги каміння. Головне не впасти. Течія слабшає, виходимо на берег. Ззаду підходять побратими. Дощ вщухає.

Курінний був із ручним кулеметом, тому йшов один. Щоправда, його підстраховував Сет. Коли вода піднялася вище (згадайте фільм «А зорі тут тихі» - ну, вам буде по пояс, дівчата), Устим вилаявся й сказав: «У 47 років воно мені треба?» Та ззаду почув слова Сета: «А я вам, пане курінний, заздрю. Хотів би сам мати можливість у ваші роки з кулеметом у руках переходити вночі холодну річку». Це всіх трохи збадьорило.

Добрались до місця засідки. Намічалась масштабна операція. Одна з груп, із базуками майора Гервасі, висунулася ще раніше й зайняла позиції, щоб обстріляти абхазький блок-пост і штаб. Наша група й ще одна осідлали дві дороги з метою не допустити допомоги абхазькому блок-посту з боку російської бази.

Почало світати. По небу поповзли синьо-білуваті хмари. Дрібна вогка мрячка перетворювалась на туман, а він змочував нам спини.

Ші-і-ів - засвистіло ліворуч на відстані півтора-два кілометри, і - бу-бух - розлігся вибух.

Ду-ду-ду - відповів важкий кулемет. Та-та-та - підтримали його кілька автоматів. Та одразу все стихло. Очікуємо маневрену групу росіян. Гранатометники приготувались «мочити» бронетехніку. Цікаво, кому доля підкине здобич - нам чи сусідам. Минуло 20 хвилин. Напруження наростає, а в повітрі тиша. Добре, що хмари повністю затягли небо - удару з повітря не буде. Та зайвий раз випробувати долю не варто.

Порадившись із Крісом та Зазою, прийняли рішення зачекати ще півгодини та відходити. Чекали не півгодини, а майже годину, на дорозі нічого не змінилось. Гранатомети ставляться на запобіжники, відходимо. Пройшовши через кілька спорожнілих дворів, заходимо в будинок. Точніше, під будинок. Його збудовано, мабуть, ще перед початком війни. У нього так і не поселились. Єдине, де видно результати життєдіяльності - це під будинком. Стоїть старий диван, кілька табуреток, стіл, сервант із деякими кухонними причандалами. Заховавшись від дощу, обсервуємо навсібіч через вікна бійниці.

- Хлопці, одразу не стріляйте, будуть наші підходити, - попереджає Заза.

Еней розклав диван і вже хропе. Починає пробирати холод. Кріс відтискається на кулаках - гріється. Він завжди дуже уважно ставився до підтримання своєї спортивної форми - відчувалася загартованість колишнього капітана Військово-Повітряних Сил. За деякий час вологість та холод піднімають навіть Енея. Він встає і з шумом підскакує та присідає на місці. З боку, де стоїть Пілігрим, захиталися кущі. Він подав сигнал. Підійшов Заза. За секунду з-за кущів з’явився Зура. Прийшовши, розповів про перебіг подій на інших «фронтах».

На абхазькому блок-посту один снаряд розірвався біля бліндажу, другий влучив у пліт. А русаки, напевне, «забили» в таку негоду їхати їм на допомогу. Все, наші вже відступили. Я прийшов по вас.

Після цих слів почали збиратися для повернення на базу. Заза видерся на металеву електричну опору - в нього чомусь пропав телефонний зв’язок - і намагався дотелефонуватися додому.

- Ало! Деда (мама - груз.)! - чулося згори.

Вирушили. Покинувши будинок, відходили тим самим шляхом, що й прийшли. Через огорожу, горіховим садом, перейшли в другий двір. Знову горішник, переходимо обережніше - в одному з двох будинків жили люди. Перетнули дротяну огорожу, через кукурудзяне поле вийшли на дорогу. Певний час ішли повільно, але згодом знову зникли в кукурудзі. Все. Позаду залишилася галявина з огорожею та двома брамами - на вході та виході. Перебігли кладкою через невеличку річечку, ще одна галявина, за кущами - Інгурі. Переходимо знову попарно, але в іншому місці. Тут ненабагато, але глибше. Посеред річки перед Каскадером і Пілігримом течія зносить Тенгіза, який спробував перейти сам. Українці роблять ривок і Пілігрим хапає грузина.

- Дякую, хлопці, - дякує на березі рудий Тенгіз, - я вже думав, що потягне вниз.

- Чому сам переходиш, чіплявся б до когось третім.

- Та, розумуєш, біджо, я думав, що з «пардпледом» (наплічник, у якому переносять стрільна до гранатомета) і автоматом я тяжкий. А тут, бачиш, глибше, вода аж по груди, почало зносити.

Збоку залишався російській блок-пост. Відстріляли по ньому залишки боєприпасів. Хай знають, що не вдома в Рязані.

Входимо в село. Українцям цікаво було спостерігати реакцію людей на появу партизанського загону - вся справа в тому, що реакції не було ніякої. Якщо зустрічалися знайомі, то віталися, якщо ні - то зовсім жодної реакції. Хтось жене корів. Хтось займається господарством. Хтось просто сидить біля брами на лавочці й покурює, не звертаючи уваги на озброєних людей. Ніби косарі ідуть з поля з косами чи лісоруби з сокирами.

Місцевість перенасичена озброєними людьми. Війна не сприймається, як щось незвичне. Це нагадувало сорокові роки в західній Україні. Партизанська війна УПА настільки специфічно сформувала світогляд місцевого люду, що навіть зараз, у наш час, у гірських карпатських селах можна цілу ніч на вулицях стріляти, а вранці міліція не знайде жодного свідка. Нічого не бачили, нічого не чули.

На нашу базу (куріннат) нас відвозили союзники - грузини Малиш і Шіо. Дощ нарешті закінчився. Дорога була вже достатньо знайома. У кожному селі, яке ми проїжджали, була одна й та сама картина - гурти чоловіків, які курили, говорили про важливі справи, зрозумілі тільки їм самим. Через дорогу бігали свині, брудними рилами щось вишукуючи в калюжах.

Під час поїздок українці з грузинами, в розмовах, тісніше знайомились. Спочатку з’ясовували, хто звідки, чим займається, пробували завчити по кілька фраз із мови союзників-співрозмовників. Але позаяк грузини відрізнялись особливим інтелектом, то лише Пілігрим запам’ятав одну мігрельську лайку «олє рєх», яку чомусь на прохання Малиша та Шіо українці мали сказати їхньому начальнику Зазі.

Боже збережи, щоб ви подумали, що ці хлопці розумово неповноцінні. Відзначалися вони особливим інтелектом тому, що коли почав формуватись їхній інтелект - умови були особливі. Війна йшла, панове! І не просто війна, а геноцид. У той час, коли їхні однолітки в Україні ходили в кіно чи зоопарк, вони бачили, як горять їхні оселі, як вбивають, ріжуть їхніх батьків, братів. Вони провоювали майже десять років, і єдине, чого навчились - убивати.

А ув’язались у ту бійню взагалі дітьми, вийшовши з неї дорослими. Що вони знали поза війною? Життя ж багато в чому виявилося складнішим за війну.

І війна їх не відпустила, або мирне життя відштовхнуло. Почавши воювати в тринадцять-чотирнадцять років, вони на деякі життєві питання дивилися очима тринадцяти-чотирнадцятилітніх хлопчиків.

- Скажи олє рєх Зазі, це дуже хороший комплімент для будь якого чоловіка-воїна - говорив Шіо під веселий сміх Малиша. - Заза дуже зрадіє, якщо йому це сказати.

Отак вони жартували над українцями. Може, й примітивно, здається вам. Але вони, і ми, і всі ті, хто пройшов війну, жили в ситуаціях, коли вибір ставився категорично - бути чи не бути. І часто бути - означало смерть.

Смерть ушляхетнює. І ця шляхетність відрізняє їх від тисяч ровесників, що живуть ніби в іншому вимірі, в іншому світі. Змагаються за матеріальні багатства, хочуть щось купити, щось продати, кудись поїхати, накопичити грошей, щоб потім прогуляти їх у кав’ярнях і ресторанах, витратити в казино та на лярв. У цей час наші знайомі Малиш та Шіо по-своєму відновлюють справедливість на невеликому шматочку рідної землі.

База за час відсутності нашої рейдерської групи жила своїм буденним життям. Хіба що за відсутності друзів, які були на виході, в інших читалося німе запитання в очах: як вони там? По поверненню обов’язково збирались усі разом і активно обговорювали виходи. Побратими ділилися враженнями, зауважували помилки. Дії кожного члена команди розбиралися аж до дрібниць. Тому навіть ті, хто цього разу не ходив, достеменно знали про кожний рух побратимів та союзників, й була надія, що вони не наступлять на граблі, на які вже хтось наступив.

На що курінний зазначив: «Краще двічі наступити на дорослі граблі, ніж один раз на дитячі». Майже всі розсміялися. Так закінчувалися «розборки польотів» - жартами й веселим сміхом. Ми були молоді і тілом, і душею. Ми жили, ми сміялись. Не біда, що декому потрібно було пізніше пояснювати додатково, що дорослі граблі б’ють по голові, а дитячі - по яй… у пах.

Настав березень 2001 року. Політична ситуація в Грузії знову змінювалася. З огляду на цілий ряд причин нам довелося залишати Картлі. Та ми залишали тут, на цій политій нашою кров’ю землі, свої серця. Ця країна стала нам другою батьківщиною, ми їхали з твердою надією - ми повернемося, повернемося, щоб перемогти.