РОЗДІЛ 9

РОЗДІЛ 9

Волога цвіль Європ

лоскоче наші ніздрі,

Спекотних Азій тлін

судомить рамена,

Чекає бій,

все інше буде після,

Життя триває,

точиться війна.

А. Лупоніс

Однією з причин нашого повернення в Грузію було виникнення чергового прикордонного конфлікту з Росією. На контрольно-пропускному пункті в Дар’яльській ущелині російська сторона перенесла на грузинську територію свій оглядовий майданчик. Це викликало енергійний демарш грузинської сторони, в ущелину послали навіть мітингуючих студентів, що разюче нагадало мені знамениту серію протестів іспанської молоді проти британської окупації Гібралтару. Коли стурбований міністр внутрішніх справ Іспанії зателефонував британському послу й запропонував надіслати більше поліції, то почув у відповідь: «Краще посилайте менше студентів».

На переговорах грузинський міністр оборони в черговий раз пригрозив своєму російському колезі, що Грузія усуне зі своєї території воєнні бази Росії й відкриє кордон із Туреччиною. Водночас уміло дозувалась інформація про можливу присутність загонів УНСО. Також грузинська сторона зажадала повернення озброєння, вивезеного з території республіки в 1992 - 93 роках в Росію та Україну. Операція ця проводилася квапливо, літаками військово-транспортної авіації. У великому попиті були «Волги» та «Уази». Не обійшлось і без жертв. Дочці тодішнього командуючого округом Патрікєєва хлюпнули в Харкові кислотою в обличчя, щоб не базікала зайвого.

Формально Росія пішла на деякі поступки. Начальник федеральної прикордонної служби Ніколаєв навіть подав на знак протесту в відставку. Держдума спалахнула скандалом. Почали розкручувати «незаконний» український експорт спирту через Грузію в Росію. Його визначили у 80 000 тон спирту на рік, а ціна його становила лише половину вартості місцевого, російського спирту. Після розгрому нелегальних горілчаних заводів у Підмосков’ї (працювали на контрабандному спирті) погляди російського податкового відомства звернулися в бік Північної Осетії.

Зустріч Черномирдіна з президентом цієї республіки Галазовим дала свої результати. У лютому 1998 року ввезення акцизних товарів у Росію з боку Закавказзя було дозволено тільки через пропускні пункти в Сочі та Махачкалі. Це фактично підірвало не тільки торгівлю українським спиртом, але також і абхазьку контрабанду, що мусила переорієнтуватись в сторону Грузії. Але тут їй на заваді стали дії грузинських партизанів.

Абхази були незадоволені діями партизанів, особливо в «північній зоні безпеки».

Командуючий Володимир Оголотков дипломатично заявляв, що не знає, хто саме чинить руйнування та напади на дорогах.

Зі свого боку, абхази від самого початку конфлікту здійснювали терористичні операції в південній зоні безпеки. Уряд Шеварднадзе, нарешті усвідомивши свої помилки, починаючи з 1994 року, висловлював наміри замінити російські миротворчі сили в регіоні багатонаціональними, з українською участю. Під цим прозоро припускалось, що українці не перешкоджатимуть грузинському поверненню до своїх домівок, а в разі війни обмежаться формальними протестами в стилі військ ООН. Майор Гервасі якось навіть висловив тост за те, «щоб найближчим часом українсько-грузинський миротворчий батальйон стояв у Казані, розділяючи Московське князівство з Казанським ханством, а по суботах і неділях за бабки пропускав татар грабувати Москву». Тост дещо зіпсували занадто імпульсивні галичани: «ми їх задарма пропускати будемо». Як же з ними можна робити бізнес?

Здійсненню якоїсь узгодженої військової політики заважала політична відокремленість грузинського командування. Тодішнього міністра оборони Нодіабаїдзе звинувачували в проросійських уподобаннях. Ніби він навіть погано грузинською спілкувався, про що, звичайно, судити не мені. Хоча з іншого боку один із засновників армії Нагірного Карабаху, начальник штабу оборони НКР генерал-майор Іванов насамперед заборонив вживання у військах у службових цілях вірменської мови й інших місцевих говірок. Як відомо, мешканці цієї de jure азербайджанської колонії вивчали в школах російську.

Командуючий сухопутними військами Важа Хурашвілі та командуючий ПрикВО зі свого боку були втягнуті у ведення приватної війни в Абхазії й конспірували з цього приводу. Я вже згадував, що в мене склалося враження, ніби грузини використовували присутність військовиків УНСО зокрема й для тиску на російське командування. Наприклад, мене неодноразово запрошували на офіційні банкети, де охоче фотографували з різними представниками грузинського командування й урядовцями.

«Регулярні війська абхазького режиму досягають чисельності в 2 - 2,5 тисячі чоловік. Солдати строкової служби постійно дезертирують, явно демонструючи небажання помирати за режим Ардзинби. Головну загрозу становлять бойовики - місцеві мешканці, часто іногородні (адигейці, вірмени), які мають зброю й живуть у селі. За минулої війни всі вони заплямували себе злочинами, тому розуміють, що пощади не буде. Їхній же бойовий досвід у складі бандформувань цілком достатній.

На нашому напрямі нижче блокпостів в ущелині було 5 - 6 вірменських сіл, що й були зоною нашої діяльності. Бойовики з них, чисельністю в 100 - 150 чоловік при двох БТР, складали резерв піхоти для російського блокпосту, і за сигналом тривоги повинні були мчати в «Ікарусах» на допомогу. Якось уночі ми спровокували тривогу й розстріляли цю колону, спаливши один БТР. Інший, покинувши напризволяще піхоту, втік. Що цікаво, росіяни зі свого блокпосту навіть носа не висунули, обмежившись стріляниною навмання й матюками в ефірі.

Абхазькі ВПС мали у своєму складі два реактивні навчально-бойові літаки Л-39 Альбатрос, які використовувались як винищувачі, бомбардувальники й штурмовики. Були також два спортивні літаки ЯК, що використовувались як розвідники, і два транспортні гвинтокрили Мі-8. Один із них у Кодорській ущелині збив «стрілою» вже відомий читачеві наш провідник «Мисливець». Вогневій підтримці миротворчих сил служили два російських «Крокодили» - Мі-24. Всі ці дані до нас надходили від наших розвідників, що під виглядом молдавських бізнесменів відкрили в Сухумі приватну фірму на кшталт «Сукін і син» та спокійно збирали інформацію для УНСО.

У ході бойових дій 1993 - 94 років грузинська сторона втратила кілька штурмовиків СУ-25 виробництва заводу імені Димитрова в Тбілісі. Один із них «стрілою» збили російські десантники, просто над нашими позиціями. Власне, абхази зенітних ракет не мали. Льотчик викинувся з парашутом. Оскільки все відбувалося на великій висоті, визначити національну приналежність літака та пілота було неможливо. Більшість наших стрільців схилялася до думки, що це росіянин. До мене підбіг радісний Рута:

- Пане курінний! Давайте я його зніму!

Я справедливо розсудив, що льотчика все одно вітром несе в наш бік, тож нікуди він уже не подінеться. Тому розстріл його в повітрі заборонив. Пілот ляпнувся у воду просто перед нашими позиціями. Уявляю, яких страхів він натерпівся там у повітрі, спостерігаючи, як із землі з кулемета, хижо облизуючись, в нього цілиться Рута.

Грузини вислали моторний човен і підібрали пілота з води.

Після того, як здали Сухумі та відступили в абхазьку Сванетію, нальоти на місто здійснював ще один бравий грузинський вертолітник, доки і його не збили. Він завантажував на борт ручні гранати, вставлені в склянки, бомбардир висмикував кільця й скидав вантаж униз. Склянки розбивалися, гранати детонували.

Російська сторона втратила над Абхазією два Мі-8 і один Мі-24. Грузинське командування виплачувало за збитий гвинтокрил нагородну премію в п’ять тисяч доларів, без різниці - російський він чи абхазький, тим паче, що увесь абхазький повітряний флот пілотували росіяни. Зважаючи на дефіцит ПЗРК (переносний зенітний ракетний комплекс), гвинтокрил можна було підстерегти на перевалі та збити з ДШК, або, як це вдалося нам, із звичайного гранатомета РПГ-7В, стріляючи йому в борт зі схилу гори.

На час нашого другого перебування в Абхазії в розпорядженні МВС Грузії перебував лише один придатний до польотів Мі-8, що здійснював перевезення здебільшого в тилових районах. За відсутності повітряного транспорту доводилося долати південну зону безпеки на автомашинах разом із грузинськими міліціонерами. Якось нашу машину на російському блокпосту зупинили «миротворці». Солдатик одразу поліз до кузова зшибати сигарети. Йому запропонували «Приму». Кацапчук залишився незадоволений:

- З фільтром давай!

- А пісю курити будеш? - того як вітром здуло.

Навіть територією самої Абхазії грузинські партизани пересувалися досить вільно. Заходили й за річку Бзиб. На заході від Марукського перевалу є місцевість, йменована «аеродром» - крайня точка просування німецьких військ на даному напрямі. Всюди в горах здійснювалася розвідка посадкових майданчиків для гвинтокрилів, готувалися криївки для вантажів.

У той самий час російські війська переймались хіба що обороною власних блокпостів.

До вашої уваги характерний випадок. Командир одного грузинського загону попросив нас йому допомогти. Ми тоді діяли в районі річки Кодорі. Командир у Сухумі мав справи: його дружина була за національністю абхазка, й він не встиг її евакуювати, хотів вивезти з міста.

Ми захопили машину «Урал», туди набилося повно до зубів озброєних українців, та вночі виїхали на околицю Сухумі. Десь уже в місті до нас дійшло, що не встигнемо до ранку вибратися з міста. Довелося з півдороги повертати назад. На виїзді з міста «Урал» зупинили. «Миротворець» відгорнув запону, зазирнув до кузова. Там сиділо чоловік п’ятнадцять брудних, неголених чоловіків - досі група перебувала в рейді понад два тижні, на головах українські мазепинки, всі зі зброєю.

- Хто такі?

- МВС, - малося на увазі абхазьке, - виловлюємо дезертирів.

Солдатик мовчки опустив запону, зістрибнув з кузова. Думаєте, він нам повірив? Звичайно ж, ні. Тим паче, відповідали українською мовою. Але своя шкура дорожче.

На нашому напрямку російські миротворці - 12 солдатів і 2 офіцери - відокремлювали грузинів від абхазів.

Деморалізація зачепила й федеральні сили. Симптоми ті самі: горілка, наркотики. Особливого бажання воювати не спостерігалось. Ще в Сухумі, в 1993 році, до нас підійшли два офіцери морських частин прикордонних військ Росії.

- Ви українці?

- Так.

- Наша прикордонна частина розміщується саме поміж ворогуючих сторін. Це задовбало - стріляють через наші голови. Домовмося так: ви імітуєте напад на нашу заставу, ми для вигляду постріляємо в повітря і здамося. Грузини обов’язково змушені будуть відправити нас додому, а вся зброя й спорядження дістанеться вам.

Мене пропозиція дуже зацікавила. Але грузинське командування проведення операції заборонило. Мотивуючи це відсутністю офіційної війни між Грузією та Росією.

По всій Грузії ставлення до росіян більш ніж прохолодне. У Гальському районі, населеному переважно грузинами, «миротворців» ненавидять. З українцями навпаки: попри всі непорозумінні на мовному ґрунті, дізнавшись, хто ми, нам намагались у всьому догодити, навіть позбавляючи можливості заплатити за дрібні покупки.

- Що, наша вода (боржомі) подобається? Не треба грошей, бери так.

У тому ж Ханші навіть міліціонери вважали за свій обов’язок підійти привітатися, вказати на кращу крамницю чи харчевню. Обід на одинадцять голодних мужиків, з горілкою й вином, нам обходився, в перерахунку на українські гроші, в 50 - 55 гривень.

Один баран на базарі, для порівняння, за звичайною ціною коштував порядку 250 гривень.

У Тбілісі ми отаборилися в одному барі. У місті нам рекомендували перебувати в цивільному й розмовляти між собою російською мовою, проте над стійкою бару висіла велика емблема УНСО.

Для грузинських військових найкращим подарунком була українська кокарда з тризубом.

Дороги в Абхазії й без нашої участі були в жалюгідному стані. Наша колона долала Ходжальський перевал таким похідним порядком: попереду бульдозер (розгрібає снігові завали), «Урал», за ним ще один бульдозер (підштовхує його), ще один «Урал» і пара ГАЗ-66, за ними ми в пішому порядку.

Переправа через Кодорі відбувалася по двох сталевих канатах. По них ми перенесли на собі кожен не менше 350 кілограм вантажу. На цій переправі відзначився стрілець Тур. Він відзначався неабиякою фізичною силою. Кожен з нас переносив за один раз вантаж не більше 25 кг. Переправившись на другу сторону річки, я з ройовим Бухом (псевдо він отримав не за схильність до вживання алкогольних напоїв, а за свій військовий фах - був сотенним підривником) спостерігали за переправою. Аж тут нашу уяву привернув стрілець Тур. Він тягнув на собі подвійний вантаж, тобто десь приблизно 50 кілограмів. Причому запакований в мішок. Оскільки за канат треба було триматися обома руками, було незрозуміло, чим він його тримає. Припущення були різні, найвірогідніше - тримає зубами. По завершенні переправи з’ясувалось - гичку 50-кілограмового мішка він притискав до плеча шиєю. Не втримавшись, я підколов: «Бух, якби ти надумав повторити цей трюк, то ходив би з головою набік до кінця свого життя».

На зворотному шляху, через дощі в верхів’ях гір, рівень води за один день піднявся на 6 метрів. І ось тоді я зрозумів, яким же є справжнє стихійне лихо. У Києві таким вважали підйом води в Дніпрі на 80 сантиметрів. Тут же, коли йшов по канатах, навіть крізь шум води чув, як по дну з більярдним стукотінням перекочуються величезні валуни.

У горах найбільше виснажували переходи. За 10 - 11 годин ми долали понад силу 3 - 5 кілометрів. Крутизна серпантинових стежок була така, що ноги попереднього стрільця були на рівні очей наступного. Бракувало спорядження. У нас були десантні ранці, бушлати (все радянське, навіть патрони 7,62х39 1982 - 84 років випуску та 5,45х39 1982 року), також американські черевики та спальні мішки - «буря в пустелі». Спальники та бушлати нещадно всмоктували воду. На щастя, не дошкуляв надлишок важкої зброї: мали по одному СВД, ПК та РПГ-7В на групу. Але все-таки на маршруті панувала одна-єдина думка: «Якщо впаду, не встану». Стан речей погіршували майже безперервні дощі, намокле спорядження, а ми несли на собі, крім боєзапасу, зброї та вибухівки спальні мішки, бушлати, ватяні штани - намокнувши, ставало вдвоє важчим.

Через деякий час становище поліпшилось, нам виділили місцевих коників. В Україні, в Карпатах, їх ще називають «гуцуликами». Маленькі, волохаті, як собаки, а по горах ходять, як коти. Та все ж і для цих всюдиходів потрібне було щось, хоч віддалено схоже на стежину. Щось подібне було, але по ньому ніхто не ходив, починаючи з 1989 року. Майор Гервасі, наш офіцер зв’язку із грузинським командуванням, зробив спробу найняти місцевих сванів прорубати стежину, але вони заломили астрономічну суму, ще й визначили час роботи - 30 днів.

Довелося вирішувати проблему самотужки. За допомогою двох бензинових пилок та тротилу унсовці зробили дорогу за три дні.

Пізніше з’ясувалось: дорогу, що ми відновлювали 1993 року, в 1939-му прорубували українці, вислані з Західної України після російсько-німецької окупації Польщі. Позаяк здебільшого це була інтелігенція зі Львова та Станіслава, абсолютно не пристосована до тяжкої праці лісорубів, смертність серед них була дуже високою. У цьому ми переконалися, наткнувшись на цвинтар, де було поховано двадцять шість осіб. Після того, як роботи було припинено й енкеведисти пішли, місцеві свани поставили над цими безіменними могилками хрести. Деякі з них збереглися до наших днів.

Отак за тисячі кілометрів від України перетнулися долі земляків.

Нам було поставлено завдання - піднятися по серпантину на плато, перетнути його й, непомітно спустившись донизу, знищити автоколону, що регулярно підвозила постачання на військову базу. Завдання ускладнювалося тим, що плато було вже в альпійській зоні. Там коней використовувати було неможливо. Та й узагалі коней жаліли, на одного вантажили не більше 40 - 45 кілограм, стрільці ж тягли на собі по 50 - 55. Тому дві третини шляху нам довелося перти все на собі. При цьому доводилося вибирати між банкою тушонки та зайвою гранатою. Пріоритет зазвичай віддавали гранаті. Харчі в горах доводилось економити, денний раціон складався з трьох кубиків бульйону «Галіна Бланка», трьох сухарів та п’ятдесяти грамів порізаної на ремені сушеної козлятини. Її різали на дрібненькі шматочки й кип’ятили в бульйоні над таблеткою сухого спирту. Було таке, що навіть тут відзначилися «винахідливі» галичани, що назбирали якоїсь трави й накидали її в бульйон - «мабуть, буде борщ». Як виявилось, не буде, бо трава була полином. Залишилися тоді без обіду.

Та хіба хочеш - мусиш.

Марш пройшов вдало. Спустилися вниз. Схил гори, порослий лісом, далі - потрібна нам дорога. Ліворуч - покинуте людьми село. У ньому залишилось багато свійської худоби, що за час безладдя здичавіла й у руки не давалась. Доводилося тихенько відстрілювати її за допомогою ПБС (прилад безшумної стрільби). Зате мали свіже м’ясо, тож трохи від’їлися.

Чотири дні вели спостереження. Коли з’ясували графік руху автотранспорту, влаштували нараду. Розділили підрозділ на дві групи. Першою командував я, другою - хорунжий Пілігрим.

- Як будемо гасити колону?

Я відповів:

- Як завжди. Дочекаємося, коли всі машини вийдуть на прямий відтинок дороги. Вони йдуть з інтервалом приблизно сорок метрів. Водії на ваговозах, найімовірніше, не місцеві, дорогу не знають, тож не гнатимуть, їхатимуть обережно. Та й дорога дуже розбита, хоч-не-хоч не розженешся. А там далі ще й крутий поворот, головна машина мусить зменшити швидкість, колона неодмінно зіб’ється до купи, інтервали зменшаться, що значно полегшить нам роботу. Перший постріл з РПГ-7В по БМП охорони. Іде дощ, солдати, очевидно, будуть не на броні, а в десантному відсіку.

Якщо Еней не схибить, граната, вибухнувши всередині, знищить усіх. Отже, коли поталанить, одним пострілом виведемо з ладу ціле відділення охорони. Другий постріл по бензовозу та замикаючій машині. Як гранатомети відстріляються - барабанний вогонь із автоматичної зброї. Їжаків на дорозі, попереду колони, не розкидати. На них неодмінно наштовхнеться головний дозор. Це може зіпсувати всю справу. Краще висунемо метрів на сто вперед двох автоматників.

Хорунжий сказав:

- Згоден. Але ж у будь-якому разі частина бійців охорони колони вціліє. Як нам доповідали, всі командири супроводу колони - досвідчені кадрові російські офіцери. Вони швидко зорієнтуються в обстановці. Ті, що вціліють після першого удару, кинуться на протилежний схил дороги, там досить глибокий кювет, можна непогано закріпитися. Враховуючи чотириразову перевагу противника над нами в людях, ув’язуватись у тривалий бій ми дозволити собі не можемо. Розраховувати на миттєву перемогу - також. Противник чудово розуміє, що в нашому становищі полонених не беруть. Тож битиметься завзято. Стрілянину та вибухи почують на базі, а тим паче на блок-посту. І негайно вишлють сюди підмогу - а це рота піхоти, підсилена БМП та двома БРДМами, ходу їм сюди сорок-сорок п’ять хвилин. Можна накинути ще хвилин із тридцять на збирання та нехлюйство. Це все одно нас не рятує. Втягнуті в бій, ми неминуче потрапляємо в пастку. Прорватись у гори нам не дадуть.

Я знизав плечима:

- Не вбачаю проблем у виконанні поставленого завдання. Так, ти маєш рацію. Після обстрілу частина супроводу колони, що вціліє, відійде з дороги й, закріпившись на протилежному схилі й оговтавшись, відкриє по нас вогонь. Але за однієї умови - якщо хтось їм дасть це зробити. Як в анекдоті, коли хлопчик запитав у служителя зоопарку, чи правда, що лев тут може з’їсти сорок кілограмів м’яса за один раз, той відповів: «Правда, але хто ж йому дасть?»

- То за якої умови? - запитав хорунжий Пілігрим.

- За умови, що вцілілу після нашого обстрілу частину зустрінуть поставлені нами завчасно протипіхотні міни та розтяжки. У цьому разі ліквідація колони забере часу не більше десяти хвилин. Перестрілявши охорону та підірвавши машини, ми одразу почнемо відхід й уже за півгодини будемо в горах, у лісі. Там нас переслідувати побояться, принаймні чекатимуть підкріплень і підтримки з повітря. Водночас абхази й росіяни розуміють - нам треба якнайшвидше звідси вшитися. Тож кинуть усі сили, щоб перекрити нам найкоротший шлях відступу в напрямі до Інгурі. Вони звикли до тактики грузинських диверсійних груп і партизанських загонів - після операції, змітаючи все на своєму шляху, прориватися в Грузію. А ми підемо вгору, на Ткварчелі. Горами обійдемо Галі, перетнемо шосейку біля Чибурхенджі, та за кілька годин, якщо бог дасть, будемо на базі в Шамгоні або в Ган-Мухурі.

Плани можуть бути щонайкращі, але життя вносить свої корективи. Бензовозів у колоні виявилося не один, а два. Причому другий був із діжкою-причепом. Водій у ньому не розгубився, коли вибухнув БМП - він обминув і його, й уже палаючий перший бензовоз, і помчав у напрямі російського блок-посту. Він проїжджав через зону відповідальності гранатометника Папая. Швидкість була кілометрів 60, відстань між бензовозом та його причепом метра півтора - два. Папай стрельнув із РПГ-7В. І тут сталося, здавалось би, неможливе. За повного місячного сяйва було чітко видно, як реактивна граната пройшла між бензовозом та причепом, нічого не зачепивши. Якби я побачив це в кіно, ніколи не повірив би. Подумав би, що це вигадка режисера. Папай від злості швиргонув трубу гранатомета об землю. Але це ще не все. По втікаючому бензовозу група прикриття розрядила два автоматні й один ріжок із РПК. Загалом 108 (сто вісім!) куль. Ця машина, мабуть, була заворожена.

На відміну від росіян, які принципово не вивчають мови народів, серед яких живуть, я, як і більшість моїх підлеглих, швидко засвоїв із півтори сотні грузинських слів. Це давало мені можливість, переодягнувшись у цивільне, досить вільно пересуватись у російському середовищі, видаючи себе за місцевого жителя. Грузинські офіцери зв’язку на російських блок-постах після перших двох-трьох моїх слів, звичайно ж, розуміли, хто я є, та жодного разу навіть не подавали виду.

Охоплений цікавістю, я завітав на блок-пост, куди таки прорвався наш бензовоз. Переді мною постала жахлива картина. Сам бензовоз і діжка-причеп були як решето. Асфальт увесь залило бензином. Водія було вбито, старшого машини поранено в обидві ноги, але це саме він не розгубився, вирвав машину із пекла засідки й довів її до блок-посту. Як машина не загорілась, не розумію. Адже кожна четверта куля кулемета була трасерна?!

Природа Сванетії багата й різноманітна, проте найяскравішими залишилися лише кілька споминів. Перший із них - ненависть до олеандрів. Адже це підступна рослина. Пролізти крізь них неможливо, а варто лише стати ногою на їх коріння на серпантині - поїдеш униз, у провалля, як по рейках. А вдома, у Києві, їх саджають у горщики, поливають водою, а випатравши курку, воду з кров’ю виливають у горщик, щоб краще росли.

- У моєї мами на підвіконні їх штук п’ять, приїду додому - всі повикидаю у вікно, - говорив спересердя стрілець із Волині Вир.

Ще докучали ліани - суцільні тенета, крізь які доводилося продиратись за допомогою саперної лопатки, використовуючи її, як мачете. Виявивши найтовщу з ліан, Обух одразу склав її «стремінцем» і спробував вилізти по ній на дерево - потягло до предків. Одразу, звичайно ж, упав, чим неабияк потішив усю гонорову компанію. Проте й без нього, як з’ясувалося, мавп у горах Абхазії вистачало.

Відомий Сухумський розплідник розгромили ще в 1992 році. Якийсь дурень пустив чутку, ніби мавп у наукових цілях заражали найстрашнішими хворобами, щось на зразок СНІДу або вірусу Ебола. Коротше, в ході бойових дій бідних тварин відстрілювали всі конфліктуючі сторони. Та за оповіданнями сванських мисливців, деякі гамадрили все-таки вижили. Якщо їх не чіпати, вони начебто не виявляють агресивності. Радили: зустрінеш цю мавпу, обминай стороною.

Я був знайомий з цими нахабними тваринами ще по Африці. Ще за часів Давнього Єгипту павіани практично поголовно перейшли на харчування плодами рук людських, конкуруючи з щурами, й нещадно плюндрували плантації та пасовиська цариці Савської. Про людей «із псячими головами», що мешкають у «країні голомозих», згадував у своєму «Ходінні за три моря» й Афанасій Нікітін. Через бурів, які звинувачували мавп поряд із тубільцями в тому, що вони розривали ягнятам животи лише задля того, аби покуштувати добре перетравленого овечого молока, ненависть до павіанів передалася й іншим білим колонізаторам. Пам’ятаєте в Лівінгстона: «Зустріли негра й павіана. Обох пристрелили».

У даному випадку відсутність расових і міжвидових забобонів прислужилася радянському суспільству. Гамадрилів використовували для медичних експериментів. Дорослий гамадрил досягає розмірів німецької вівчарки, а його зуби та сідничні мозолі залякують самим своїм виглядом. Мій колега, полковник Крот, який довгий час був військовим радником у Мозамбіку, стверджував, ніби солдати деяких африканських племен у Заїрі жили з самками мавп, внаслідок чого, крім потомства, почалося й розповсюдження того-таки СНІДу та Ебола на рід людський.

Особисто я цьому ніскільки не вірю. Самки мавп сварливі й зрадливі, й від них іде страшний сморід. Самці ж усіх різновидів павіанів відзначаються потенцією на заздрість, людині до них далеко. Грузини часто жартували: «Чули останню новину? В Абхазії вцілілі гамадрили завели сім’ї, влаштували поселення, отримали від Росії зброю й тепер вимагають повної автономії з наступним відокремленням від Абхазії».

Незважаючи на правову незахищеність, а в багатьох випадках, завдяки відсутності туризму й різкому скороченню господарської діяльності, дика природа в горах ще збереглася. Велику шкуру ведмедя тубільці віддавали за цинк набоїв, шкурку куниці - за 20 ларі. Неймовірно, але в Кодорі заходив лосось, полювали на нього місцеві за допомогою автоматів, виключно калібру 7,62, бо кулі калібру 5,45 від води рикошетять.

Якось і наші хлопці пішли по рибу. Я вибрався слідом, але їх уже не наздогнав - вони повернулися іншою дорогою. Раптом бачу: на дереві висить автомат АК-74 з дерев’яним прикладом. Воістину благословенна земля Грузії, коли на її деревах виростають такі плоди! Але смутний неспокій тривожив мою душу. І справді на вечірній перекличці виявилось, що автомат належав Обуху. Під час риболовлі він відійшов, присів під дерево, а автомат повісив на гілку. Зробивши свою справу, встав, підтягнув штани, та й пішов собі, забувши про зброю. На цьому мій терпець увірвався, і Обух поїхав додому.

Траплялися відверті провокації. Після проведення чергової операції ми повернулися до Чхалти. Звідти мали повертатись у Тбілісі. Раптом невідомо звідки в нашому розташуванні з’явився якійсь підстаркуватий грузинський майор. За його твердженням, командир партизанського загону - хоча з усього загону я бачив лише водія та його машину - зажадав, щоб ми здали зброю. Це треба уявити: посеред «дикого заходу», в глибокому тилу сепаратистів, знаючи, що нас активно шукають, щоб віддячити за все, що ми в них наробили, залишитися без зброї. У кращому разі нас обібрали б до нитки місцеві свани, що в подібних справах набули неабиякого досвіду, ще з 1993 року грабуючи біженців.

Тож я пояснив, що здам зброю там, де її отримав, - на складі МВС Грузії у Тбілісі. Після чого чемно поцікавився, якими будуть наслідки невиконання мною вимог майора. Той заволав:

- Я вас заарештую!

Найрозумнішим виявився водій того майора. Глибоко втиснувшись у сидіння машини, він просичав:

- Батоно майор, подивіться назад, швидко сідайте в машину та поїхали звідси від гріха. Не пройшло, і не треба.

А ззаду підходили, зацікавлені перспективою арешту свого командира, 62 мої стрільці, що саме спустилися з гір, покусані блошицями, брудні й голодні, озлоблені не дуже вдалими результатами останнього рейду. Їм цікаво було б подивитись на процедуру мого арешту, та, на жаль, другої дії «марлезонського балету» не відбулося. Машина загарчала й, викидаючи з-під коліс дрібні камінці, понесла в невідоме нашого роззброювача.

Знаючи про інтриги у військовому керівництві, я одразу ж зв’язався по супутниковому телефону з Тбілісі. Міністр схвалив мої дії. Проблема нашої безпеки постала на зворотному шляху. Після виконання завдання нас могли здати російським «миротворцям», і таким чином спровокувати міжнародний скандал. Справа в тому, що ми мали проїздити через два російські блок-пости. Я запропонував їхати відкрито під виглядом грузинських міліціонерів, а зброю заховати під сидіння.

- А куди морди свої хохляцькі заховаєте? - пожартував міністр.

Проте все пройшло добре, скраю посадили стрільців, що трохи володіли грузинською. Їхнього словникового запасу вистачило, щоб нас сприйняли за грузинів. Неприємності почались уже на базі, під час здавання зброї. Річ у тому, що нам видали два ПБС (прилад для безшумної стрільби) до автомата калібру 7,62, а автомати видали під калібр 5,45. При відправленні різниці не помітили. А на місці ми просто поміняли два автомати у сванів. Господарі тоді клятвено обіцяли, що не матимуть жодних претензій, аби тільки кількість стволів зійшлася. Аж тут претензії - номери не сходяться. Я був глибоко обурений. От автомат, от люфа, які ще розмови?

- А, послухай, нехай твій хлопець напише, що автомат йому вранці підмінили. Якийсь невідомий загін.

На тому й зійшлися. Ввечері за пляшкою чачі майор Гервасі пояснив, що у свана, з яким ми помінялись автоматами, якщо я скажу правду, будуть неприємності. Запитання: «Де взяв (автомат)?» лунає, звичайно ж, по-ідіотському на тлі картин 1993 року, коли зброю носив кожен, хто хотів, але такою вже є природа правоохоронних органів.

Деякі з бойових трофеїв, звичайно ж, накопичились і в нас. Пара автоматів, з десяток ріжків, кілограмів тридцять вибухівки. У найкращих піратських традиціях все це було закопано в землю. Навіщо? Не викидати ж!

Свани ж із пожадливістю спостерігали за нашим походом. Після повернення половина Сванетії чекала на нас у Чхалті з надією вивідати якісь ознаки скарбу. Щоб відвернути широкомасштабні пошуки, ми розпустили чутку, ніби схованку заміновано з усіх боків. Свани вдавано обурилися:

- Слухай, навіщо міни? А якщо хтось буде кіз пасти?

Ми тільки посміювались:

- Якому дурневі спаде на думку там кіз пасти?

Пізніше ми передали координати «скарбу» командуванню партизанськими силами. Але, як розказав пізніше славної пам’яті майор Гервасі, його все одно розікрали.

Тільки на батьківщині я зрозумів, що краще було б обміняти наш скарб на шкуру ведмедя. У нас така шкура «затягла» б у комісіонці доларів на п’ятсот-п’ятсот п’ятдесят. Придбати її також можна було в обмін на змінний ствол до ПК, який я завбачливо списав одразу ж по прибутті в Сванетію в стилі «Кавказької полонянки» (ствол кулеметний - один - упав в ущелину). Ці кулеметні стволи, під гвинтівковий набій, свани використовували для виготовлення мисливських карабінів - зносу їм не було. На велику дичину річ незамінна.

Самі ж ми віддавали перевагу полюванню на здичавілих свиней. Жодний сван не знає, скільки в нього в господарстві цих тварин. Свиноматка відводить приплід у ліс, і до зими вони там годуються каштанами й жолудями. Звичайно вони худі та жилаві, мов хорти. Лише одна із здобутих нами пацьок мала на собі бодай якійсь шар сала. Колись на ринку в Ткібулі я навіть на власні очі бачив, як така тварюка вкусила собаку. Виникла навіть думка створити атракціон «Бійцівські свині з Грузії» та кочувати з ними українською провінцією під осудливий поголос партії «зелених»: «До чого худобу довели!»

Уже з перших днів у Ткібулі, куди нас перевели з Ханші, ми звернули увагу, що грузинський солдат тепер не той. Війська одноманітно екіпіровані, солдати в касках (що 1993 року спостерігалося тільки в українському підрозділі «Арго») чистять черевики, білять бордюри (точна ознака дисциплінованих відносин). Батальйони цілими днями пропадають на заняттях (один на базі в Хаїмі, другий - у Ткібулі). Після програної війни керівництво республіки здійснило широкомасштабну чистку командних кадрів. Активно прибиралися самозвані полковники, з деякими розбиралася міліція. Відтак, тепер лейтенанти й капітани зустрічалися частіше, ніж полковники й віце-полковники, й ми перестали бути єдиною військовою частиною в грузинській армії, де були лейтенанти (хорунжі) та капітани (сотники). Як зажурено пояснював мені один такий отаман - віце-полковник:

- Я дослужився б і до полковника, але батальйон, яким я командував, оголосили бандформуванням.

Звідки розорена війною Грузія бере гроші на армію, не ясно. Певно, гроші надходять за рахунок продажу корисних копалин. За довгі роки радянської влади в нас склалося враження про Грузію, як про сонячну, курортну республіку, де вирощують виключно мандарини й чай. Грузин в уяві пересічного українця, а надто в місцевих шльондр - це обов’язково п’яниця, спекулянт і дуже багата людина. Це й зрозуміло, бо в Україні ми мали можливість спілкуватись у переважній більшості з перекупниками. Реальність виявилася зовсім іншою. Коли я побачив гірські тераси, на які вся родина місцевого селянина пхає вгору в кошиках землю, а дощі так само регулярно змивають її в долину, побачив мозолясті руки, якими можна було без ризику для життя тримати оголені дроти високої напруги, то зрозумів, наскільки хибним було наше уявлення про цей працьовитий народ.

Насправді країна володіє багатьма видами стратегічної сировини. Той самий чіатурський марганець ще з минулого сторіччя був об’єктом бажань іноземних концесіонерів.

Середньомісячна заробітна плата на 1997 рік становила 12 ларі, жалування прапорщика - 76 ларі. Ясно, що всі трималися за службу зубами. Значна кількість офіцерів у званні від лейтенанта до капітана стажувалась у США, Італії, Франції, Україні. На нашій гірській базі курс навчання для нас проводили п’ять інструкторів американських «зелених беретів». Не скажу про все інше, але фізична підготовка й техніка гірських сходжень викладалися ними на «відмінно».

Інструктор з рукопашного бою одним ударом ноги вибивав магазин із «Калашникова» і пересмикував затвор (аби викинути досланий набій). Коли він запитав, які ми зробили з побаченого висновки, відповідь була однозначна - живим ми тебе, голубе, ближче трьох метрів до себе не підпустимо.

Інструктори діяли в прибалтійському стилі, хіба що зображували не Європу, а всіляко підкреслювали якість американських програм. Особливо діставалось невинному афоризму «сам загинь, а товариша порятуй». Зміст ідіоматичних виразів, як правило зникає, за першого перекладу, що тоді говорити про потрійний: з російської на англійську, потім на грузинську й у в зворотному напрямі. Виходило приблизно так - «Скажіть, чим ви йому допоможете, якщо загинете самі?» Було видно, що сумний досвід Кореї та В’єтнаму в’ївся американцям в печінки.

До пораненого, для уникнення пасток, слід підкрадатися з осторогою, як до потопаючого. А ще краще залишити його прикривати відхід та ще й обкласти довкола мінами. Тільки спробуйте скажіть про це самому пораненому. Цікаво було б подивитися на його реакцію.

Панував головний принцип - робити все не так, як у радянській армії. Потроху це задовбувало. Тим паче, що конкретно, для наших бойових дій, від них взяти можна було дуже мало.

Сама Абхазія внесла щось нове в розвиток мистецтва полювання на людей. Уважне вивчення навіть цієї праці дає змогу отримати певний досвід, що має практичну цінність. Однак справжніх польових командирів у грузинській армії катастрофічно не вистачає. Як вони самі пояснюють, менталітет такий: «Ми вже розуміємо, що окопи треба копати, але подолати себе несила».

Як у будь-якій великій справі, не обходиться й без «панами» на військових замовленнях. Увесь танковий парк Грузії здебільшого складається з танків Т-55 і Т-72, причому перші, за досвідом бойових дій, цінуються досить високо завдяки простоті в експлуатації. У Росії закупили для них мастило, воно виявилося непридатним, у результаті чого багато дизелів запороли. Цікаво, може, Гітлер перед Курською дугою теж купував мастило в Росії?

Як писав в «Енеїді» великий Вергілій - «Timeo danaos et dona ferentes». Порада видатного древньогрецького поета боятися данайців, навіть тих, що дають нам дарунки, виявилася цілком актуальною й для нашого випадку.

Про особливості американського спорядження я вже згадував. Схоже, що за відповідну мзду або через прагнення вибрати щось дешевше грузинська сторона придбала «неліквіди», які залишилися від часів «Бурі в пустелі». Який сенс робити спальники водонепроникними, коли вода в пустелі майже не конденсується? Зате в нас із цими спальниками були великі проблеми. У вологому субтропічному лісі вони наскрізь протікали. Доводилося загортати їх у целофан. Можете уявити, як це зручно, надто коли його промоклого преш на своїх плечах. Як кажуть: «І викинути шкода, й нести немає сил».

Порівняно з іншими конфліктами, грузини значно просунулись у галузі радіозв’язку. У нас були американські радіостанції «Томсон», що працювали у КХ-діапазоні. Вони добре зарекомендували себе в горах. Чого не можна сказати про УКХ-станції «Кюмах», здається, австралійського виробництва, певно, призначені для рівнинної місцевості. Мої стрільці жартома називали їх «Чумак». У нас та й у грузинських солдат були навіть мініатюрні «вокі-токі», що давало змогу радіофікувати кожного піхотинця.

Накопиченого Грузією ударного потенціалу, зважаючи на внутрішню й міжнародну ситуацію, вистачить для ведення лише переможного «бліцкригу» тривалістю 30 - 45 днів, що, в разі зав’язаності Росії в каральних операціях у Чечні та Дагестані, цілком здійсненне.

Стосунки Грузії й Чечні дуже складні. Взагалі, коли починаєш входити в подробиці міжнаціональних стосунків на Кавказі, від них віє чимось старозавітним.

Після виселення чеченців поголів’я їхніх домашніх тварин і пасовиськ дісталось іншим народам. З них тільки грузини повернули господарям, після їх повернення із заслання, приблизно таку саму кількість худоби. Але треба знати світогляд чеченця. У його уяві одразу ж виник образ тієї череди, що могла дати його корівка, овечка та їхній приплід за ці п’ятнадцять років.

Колонізація Кавказу була завжди успішною завдяки чинному в міжнаціональних відносинах принципу «всі проти всіх». Особливо божевілля охопило Закавказзя в двадцяті роки минулого століття. Вірменія воювала з Грузією, Азербайджан з Вірменією, Конфедерація Гірських народів, як п’яна, хиталась між меншовиками, більшовиками, мусаватистами - і це в той час, як із півдня чорною хмарою наступала Туреччина, а з півночі занесла криваву сокиру більшовицька Росія.

Наприкінці квітня 1920 року Червона Армія вдерлася в Азербайджан і проголосила Радянську владу. 2 травня Червона Армія вдерлась у Грузію. Початком став напад більшовицького збройного загону на юнкерське училище в центрі Тбілісі. Але надія на легку перемогу не виправдала себе. Народна гвардія Грузії й частини регулярної армії чинили запеклий опір, а на деяких дільницях навіть зуміли відкинути переважаючі сили противника за межі республіки. Водночас надійшла нота протесту від уряду Великобританії з вимогою негайно призупинити наступ. Совітська Росія мусила взяти до уваги вимоги найсильнішої на той час держави світу. Але захопленням бакинської нафти Російський уряд фактично вже досяг своєї цілі в Закавказзі. Віднині падіння Вірменії й Грузії потребувало тільки часу. Треба було дочекатися сприятливіших обставин, а травень 1920 року, коли Червона Армія готувала похід проти України й Польщі, не можна було таким вважати.

На початку 1921 року внутрішнє та зовнішнє становище Червоної Росії поліпшилося. Було укладено мир із Польщею й остаточно розгромлено Українську Народну Республіку.

11 січня 1921 року в селах, заселених російськими колоністами (Воронцовка, Покровське, Привільне) почалися заздалегідь підготовані виступи, які пізніше охрестили «загальним повстанням» грузинського селянства. На територію Грузії майже одночасно вторглись ХІ армія з Азербайджану та VIII, ХІІІ та ІХ армії з північного Кавказу. Але розрахунки Червоної Армії на легку перемогу не виправдалися. Тільки до Тбілісі добиралися два тижні, а на захоплення всієї Грузії знадобилося 5 тижнів. Запеклий опір їм чинили не тільки грузинська народна гвардія й армія, а й усе населення республіки.

До розгрому Грузії доклала руку й Туреччина. У критичний момент турецькі війська вдерлися в Аджарію й захопили місто-порт Батумі. Виникла реальна загроза втрати Батумі та й усієї Аджарії. Уряд Демократичної республіки Грузії побоювався, що в разі повної окупації Батумі Туреччина поставить Росію перед здійсненим фактом і підпише з Росією договір про поділ Грузії. Щоб утриматись при владі, московський комуністичний уряд з легкістю роздавав направо й наліво чужі землі.

Отже, було необхідно вибити турецькі війська з Батумі до підходу Червоної Армії. Цю відповідальну операцію взяла на себе знесилена боротьбою з Червоною Армією грузинська армія під проводом генерала Георгія Мазніашвілі. У результаті успішного завершення цієї операції Батумі знову став невіддільною частиною Грузії. Для цього з російського фронту довелося зняти значні сили грузинських військ, з чого негайно скористалася Червона Армія. 18 березня 1921року в Батумі увійшли загони червоних. Тієї ж ночі спеціальним потягом в Батумі прибув зрадник грузинської нації Серго Орджонікідзе (незабаром доля покарала його).

У цих умовах Грузія мусила скласти зброю. Окупація Грузії Червоною Армією на цьому здійснилася.

Отже, 25 лютого 1921 року Грузія втратила державну незалежність і суверенітет, який вона відновила 26 травня 1918 року, і знову стала російською колонією. Перед грузинським народом постало завдання відновлення своєї національної державності та звільнення від іноземного гноблення.

Не останньою причиною була, в очах міжнародного суспільства, остаточно програна інформаційна війна. Як наслідок - поразка національно-визвольного руху, втрата незалежності та багаторічний комуністичний терор.

Після вбивства законно обраного президента Чечні Джохара Дудаєва Ічкерія мало приділяла уваги пропагандистській війні, в результаті програла війну звичайну. Рух опору було загнано в глибоке підпілля. На відміну від чеченців, після першої та другої чеченської війни росіяни добре зрозуміли - виграна інформаційна війна є половиною перемоги.

З цього приводу пригадується старий анекдот:

Сидять в Ленінській кімнаті Олександр Македонський та імператор Наполеон. Македонський дивиться по телевізору парад Совітської Армії на Червоній площі. Наполеон, у кутку, гортає підшивку газети «Правда».

Македонський:

- Якби в мене була така армія, я завоював би увесь світ.

Наполеон:

- Якби в мене була така преса, то ніхто ніколи не дізнався б про мою поразку при Ватерлоо.