РОЗДІЛ 2

РОЗДІЛ 2

Вместе весело бежать по болотам,

А деревни поджигать лучше ротой.

Раз атака, два атака - нет селенья!

Как мы любим коренное населенье.

Фольклор російського спецназу

Мене призначили командиром добровольчого загону «Арго». Перед вильотом я почав цікавитись історією Грузії та, зокрема, Абхазії.

Морське піратство було славою й трагедією народів, що населяють цей край. Морський та прибережний розбій, продаж полонених та власних співвітчизників у рабство були головним промислом черкесів та абхазів. Один із перших спогадів про геніохів - давніх абхазів - теж пов’язаний із піратством. Ось свідчення Діодора (307 - 301 рр. до Р. Х.): «…Для захисту тих, хто плавав по Понту, він (Євмен) вступив у війну з варварськими народами, що, як правило, займаються піратством: нівхами, геніохами, ахейцями, й очистив від них моря». Довідка: ахейці мешкали на південному сході Геленджицької бухти.

У XVI-XIX століттях, під час колонізації Кавказу, ахейців було повністю знищено російськими військами, як і безліч інших народів: натухаїв, абадзехів, ігапсугів, ногайців, убихів. За свідченням російського «чудо-богатиря» Суворова, різанина татар (ногайців) була жахливою.

У вирішальній битві було вбито їхнього найголовнішого поводиря - кунакайського мурзу. «Татари (ногайці), загнані в багнисту річку, не бачачи порятунку, в нападі безсилої люті самі знищували свої коштовності, різали дружин і кидали у воду немовлят» (Потто В. Кавказская война в отдельных очерках, эпизодах, легендах и биографиях. - СПб, 1887. - Т.1. - Вып. 1. - С. 110-111) Решту корінного населення було вислано росіянами на південний Урал, де на радість «просвіщонним» російським монархам вона успішно вимерла. Дехто врятувався, втікши на землі, підконтрольні Оттоманській імперії. Не диво, що абхазів залишилось лише 50 - 60 тисяч осіб, і работоргівля підірвала розвиток абхазів як нації. Подумати тільки: понад двадцять століть піратства й работоргівлі. Але найстрашнішого удару по цьому регіону завдала російська колонізація. Навіть важко уявити, з мапи землі було стерто десятки народів, отруєно колодязі, вирубано цілі лісові масиви - причому це все відбулося лише за кілька десятиліть. Порівняно з цим дії британців в Індії або іспанців у Південній Америці - дитячі забавки.

Після закінчення Російсько-Кавказької війни (1830 - 1864 рр.) почалось так зване «замирення» «добровільно приєднаних територій». Генерали Єрмолов та Лазарєв, діючи за планом «нема людей - не буде і проблем» вирізали цілі народи. Варто поглянути на кількість тубільних народів до та після «замирення». Мова йде лише про регіон Геленджик - Сочі - Туапсе - території майбутньої всесвітньої олімпіади. Треба щоб світова громадськість знала, Олімпіада в Сочі буде проводитись на кістках автохтонних народів, тут проживавших.

Шапсуги: було 300 000, залишилось 4 938.

Абадзехи: було 260 000, залишилось 14 660.

Натухаєвці: було 240 000, залишилося 147.

Бжедуги: було 60 000, залишилося 15 263.

Темиргоєвці: було 80 000, залишилося 3 140.

Жанеєвці: було 1 200, залишилося 0.

Махошевці: було 8 000, залишилося 1 204.

Гатукаєвці: було 20 000, залишилося 606.

Садзи: було 63 000, залишилося 0.

Убихи: було 15 000, залишилося 0.

Більше мільйона мирних жителів, тільки в цьому регіоні, було вбито або насильницьки вигнано з своїх земель.

Проте методи російської колонізації, освоєння так званих «диких земель» на Кавказі були швидше правилом, а не винятком. Варто навести декілька прикладів. В червні 1643 року якутський воєвода П. П. Головін в район річок Зеї, Сунгарі, Амура, в басейні яких жили племена даурів та дючерів - хліборобів та скотарів - відправив загін із 130 козаків під керівництвом В. Д. Пояркова. Ось що пише про цю експедицію російський штабс-капітан Хрістіані (1901 рік) в своєму нарисі «Очерк наступательного движения русских на восток, к берегам Великого океана». Зустрінуті місцевим населенням гостинно, козаки швидко зуміли озлобити їх своїм насиллям. Своїми діями вони озлобили місцеве населення Приамур’я, зародили на цій річці недобру щодо росіян славу. Даури та дючери мусили вдатись до збройного опору. Коли люди Петрова вирішили вломитися в поселення даурів, три дні та три ночі тримали їх в облозі, вбили 10 чоловік, поранили 50, примусивши вцілілих втекти. Залишившись посеред ворожого населення, взимку в лісі, не маючи їжі, «славетні першопрохідці» проявили свою звірину суть, убивши та з’ївши 50 полонених дючерів. За це місцеві жителі прозвали цих бандитів нелюдами-людожерами. А ось виїмка з офіційної доповіді поліції генерал-лейтенанта К. Н. Грибовського про виселення з Благовіщенська китайського населення (липень 1900 р.) «… китайців заганяли в воду та наказували плисти. Ті, які попливли, почали тонути; інші, бачачи це, зупинились та не хотіли іти в воду. Тоді їх почали підганяти нагайками, а згодом в них почали стріляти з рушниць, рубати шаблями та сокирами». Під час цієї акції було вбито декілька тисяч китайців. Перелік подібних «подвигів» можна вести дуже довго. У відповідь на проголошення чеченським народом державної незалежності в 1991 р. російська влада здійснила дві військові агресії в 1994 та 1999 роках. Результатом стало більше 250 000 вбитих мирних жителів, серед яких 42 000 дітей. В результаті каральних операцій було заарештовано та до сьогодні знаходяться в російських тюрмах, де умови мало чим відрізняються від таборів фашистської Німеччини, 25 000 чеченських громадян. Дії європейських парламентарів досить мляві, що дає можливість Росії продовжувати свою колонізаторську політику, як проти північнокавказьких народів, так і проти єдиної православної держави Закавказзя Грузії.

Все ж повернімось до сучасності. Настав день нашого вильоту до Закавказзя. Щоб уникнути ускладнень із боку СБУ, ми вилітали в цивільному, але більшість везла форму у валізах. Перша група була невелика. Всі були схвильовані, немов вирушали на весілля, а не на війну. Козацький дух ще не вмер. Всі побоювалися, що нас може затримати «рідна» СБУ. Полегшено зітхнули лише тоді, коли внизу побачили гори багатостраждальної Картлі. Цю землю нам випало боронити. Віднині вона нам стане другою батьківщиною.

Я дозволив хлопцям по черзі перевдягнутись у вбиральні літака. Коли звідти один за одним почали виходити хлопці в малознайомій на той час грузинам унсовській формі, в по-кавказьки гамірному салоні запанувала тиша. Отак, у цілковитій тиші, ми й сіли в Тбілісі.

Нас зустріли друзі. Вилетіти до Сухумі того ж дня не було жодної можливості. Там артилерійським обстрілом вивели з ладу злітну смугу. Розмістили нас у готелі, а вже ввечері московське телебачення передавало, що в Тбілісі висадився полк, сформований із галицьких українців, який візьме участь у бойових діях на боці республіканських військ Грузії. Хлопців аж пороздувало від гордощів - ще б пак, одинадцять чоловік потягнули на цілий полк.

Що ж буде, коли ми розгорнемося, як планувалося, до сотні? Жартома навіть почали ділити полкові посади. Насправді ж лише один із нас був із західної України. Московська пропагандистська машина діяла за старими штампами, не помічаючи стрімкого розвитку українського націоналізму на сході України, де він був навіть радикальніший, ніж у традиційно свідомих західних регіонах.

Проте ця затримка мала ще один позитивний аспект. Я зміг познайомитися з Тбілісі. З першого погляду я полюбив це строкате, гомінке місто. Тбілісі - місто-фенікс, що не один раз усупереч загарбникам піднімалося з руїн та попелу. Прогулюючись вуличками Тбілісі, милуючись церквою святого Давида, висячим орлиним гніздом на карнизі скелі Мта-Цмінда, над барвистим лабіринтом міських садів, я уявляв, про які буремні та трагічні події могли б розповісти ці споруди. Про грузинського царя Вахтанга Горгасала, що переніс сюди столицю з старовинного Мцхета, та про іншого володаря - Гурама Багратида, завдяки якому місто прикрасилося палацами та храмами. Тбілі, мовою картлі - теплий, гарячий. Згідно з легендою, цар Вахтанг полював у цій місцевості на оленів, і коли один із поранених стрілою рогачів упав у джерело, мисливці, витягаючи його, помітили, що вода гаряча. На цьому місці цар спочатку збудував мисливський замок, де не тільки полював, а й лікувався. Як водиться, за ним потяглися придворні, й поступово за аристократією переїхала сюди вся столиця. Де були царські купальні, й досі стоять славнозвісні тбіліські сірчані бані. Після боїв ми теж кілька разів відновлювали в них сили.

Усі хлопці постійно носили на шиї так звані смертні медальйони у формі унсовського хреста, на зворотному боці якого було позначено групу крові та псевдо. Хрести були з мельхіору, й у контакті з водою сірчаних бань набрали золотого кольору. По приїзді на базу перший рій, який ще не був у бані, захвилювався: чому це в другого рою хрести золоті, а в нас срібні? Негідники з другого рою гордо заявили: нам їх видав пан курінний як найхоробрішим. Після чого я мав клопіт, із півгодини переконуючи стрільців, що після відвідування сірчаної лазні їхні хрести стануть такими самими «героїчними».

Я подумки перебирав імена завойовників, що піддавали Тбілісі вогню та мечу: перси, хозари, візантійці, араби, сельджуки, монголи, знову перси, й нарешті, найстрашніший завойовник - московіти.

Під час правління цариці Русудан хоросанський султан спустошив усю країну, перерізав майже все населення Тбілісі, дощенту зруйнував церкви; кількість жертв цього погрому досягала ста тисяч чоловік. Лютий Тимурленг (Тимур), залишаючи спалене місто, звелів зібрати всіх дітей та юнаків і пустив на них кінноту. На тому місці, де було затоптано дітей, збудовано церкву Калоубанську. Грузії важко було протистояти загарбникам, будучи поділеною на два царства - Картлі-Кахетинське та Імеретинське, ще й на чотири князівства - Гурію, Мінгрелію, Сванетію та Абхазію.

Тож і сьогодні, щоб поставити Грузію на коліна, російські федерасти намагаються розколоти республіку. Самі грузини, як правило, народ довірливий, чесний, вразливий, схильний до самопожертви, гостинний. Егоїстична жилка наче зовсім відсутня в їхньому характері. Вони вражають життєрадісністю, відвертістю, схильністю до задоволень та довірливістю. Веселий та добрий народ. Тільки недостатньо енергійний та підприємливий, тож цю нішу в Грузії міцно зайняли євреї та вірмени. Останні, на жаль, у деяких випадках стали на відверто антигрузинську позицію.

На другий день почалася посадка до літака на Сухумі. Це видовище шокувало. Літак брали мало не штурмом, як приміську електричку. Представники різних родів військ і загонів, цивільні, але всі до зубів озброєні, лізли в літак, штовхалися, сперечалися. Стояли в проходах. Повні людей були навіть обидва туалети. Від товарних поїздів часів громадянської війни це відрізнялося хіба що тим, що ніхто не сидів на даху та не висів на приступках за дверима. Практично це все були добровольці. Бажання захищати Батьківщину переважувало всі побутові негаразди та незручності.

Все-таки для нас, як гостей, звільнили сидячі місця.

Це нагадало мені відправку «добровольців» до В’єтнаму. Пишу це слово в лапках, пригадуючи свою поїздку. Закінчивши морехідне училище, за розподілом я потрапив до Чорноморського пароплавства. Зайшов у відділ кадрів. Там сидів типовий відставник, начальник відділу кадрів.

- Пропоную вам поїхати добровольцем до В’єтнаму. Ви згодні?

- Звичайно ні, - відповів я. - Що вони мені поганого зробили?

- Тоді вийдіть у приймальню, візьміть у секретарки листок паперу та напишіть заяву на звільнення. Боягузи нам не потрібні.

Мрія про романтику служби на торговельному флоті згасала на очах. З відчаєм я виклав останній, цілком самогубний у плані кар’єри аргумент:

- Мого діда було репресовано як ад’ютанта Петлюри й польського офіцера.

Формулювання в довідці про реабілітацію, зізнаюсь, викликало в мене певний сумнів: як це ад’ютант Петлюри й водночас «польський офіцер»? Добре, що хоч не японський. Мій дід був чистопородний українець. Проте, напевне, для нього зміст формулювання нічого не змінював, тим паче, що згідно з церковними записами, 1920 року йому було лише дванадцять (!) років. Більшовицьке НКВД, напевно, катувало так, що визнати себе за марсіанського Муфтія було краще, щоб уникнути побоїв.

Утім, кадровик, схоже, поділяв мої сумніви. Він щось там промугикав у стилі «син за батька не відповідає», а онук і поготів.

Вийшовши в приймальню, почухав потилицю. У той час керівництво СРСР проводило чергову кампанію - задовольнити потреби в морських перевезеннях власним торговельним флотом. Щоб і в цьому наздогнати й перегнати Америку. Але, хоч кадрів наклепати виявилося не важко, побудувати для них кораблі стало проблемою. У результаті накопичилася досить-таки велика кількість нікому не потрібних, морських фахівців. Тож, написавши заяву про звільнення, я автоматично мав стати безробітним. У найкращому разі ганятиму баржі по Аму-Дарьї. Тож довелося повернутись і переконати кадровика, що з раннього дитинства я тільки й мріяв покласти життя за торжество комуністів в об’єднаному В’єтнамі.

Наступного дня я познайомився з «контингентом». Добровольців, як правило, добирали з молодих, недосвідчених або тих, хто в чомусь не догодив начальству. Переважна більшість не горіла бажанням підставляти свої голови за комуністичні ідеали.

Флот, завдяки своїй поінформованості, завжди відзначався своєю революційністю та демократичністю, тому більшість завжди тихенько ненавиділа більшовицьку наволоч. Загалом, українські патріотичні настрої на флоті чи Російської імперії, чи Совітського Союзу були завжди досить-таки сильні. З вибухом революції в Росії українці, що їх чимало служило в царському флоті, одразу почали організовуватись. Найсприятливіші умови склалися на Чорноморському флоті, де українцями було більш як 75% особового складу. Реально стала можливою повна українізація всього Чорноморського флоту.

На Балтиці українці, зорганізувавшись, поставили над собою «Український військово-морський революційний Штаб Балтійського Флоту», який очолили старший лейтенант М. Зілинський і лейтенант С. Шрамченко. Завдання стояло довкомплектувати українцями-моряками команди крейсера «Світлана», й ескадрених міноносців «Україна», «Гайдамак» та інших, і перегнати ці кораблі під українським прапором до Чорноморського флоту. На жаль, прихід до влади більшовиків не дав здійснитися цим намірам.

Комендант Чорноморського флоту, віце-адмірал Колчак, поставився прихильно до українізації флоту, як до здорової течії серед тодішньої руїни. З кінця квітня 1917 року майже на всіх кораблях Чорноморського флоту вже існували свої українські корабельні ради. Одним із перших кораблів Чорноморського флоту, який підняв український прапор, був міноносець «Завидний», 24 грудня 1917 року підняв український прапор один із найбільших кораблів колишньої царської Росії, велетень-дредноут лінійний корабель «Воля». 29 квітня 1918 року увесь Чорноморський флот підняв український прапор.

На жаль, український флот зруйнувала соціалістична Центральна Рада. Незважаючи на запеклий опір націоналістично налаштованих моряків, вона скасувала примусову військову службу на флоті та запровадила добровільне поповнення флоту на підставах народної міліції. Дурнішого нічого придумати було неможливо. Дурість буває страшнішою за зраду. Цей закон було скасовано за часів гетьманату, але вже запізно.

Український націоналістичний рух на флоті тривав і за радянської влади. Усім відоме Кронштадтське повстання очолював матрос-українець, якого всі його товариші називали Петлюрою.

Наприкінці 1969 - на початку 1970-го років у морехідних училищах Херсону існувало щонайменше два націоналістичні гуртки. Один з них у морському училищі рибної промисловості, на жаль, був розгромлений.

У 1992 році на Чорноморському флоті шовіністичним букетом розквітла «касатоновщина»:

- продано стратегічний запас пального;

- зруйновано казарми на острові Зміїний;

- за безцінь на брухт у Туреччину було продано більшість підводних човнів дивізії підводних сил Чорноморського флоту (в складі трьох бригад та окремого дивізіону);

- таємною директивою через фахівців управління військових сполучень і військового приймання з мобілізаційних запасів на українських судноремонтних і суднобудівних заводах вилучалися станції системи радіолокаційного розпізнавання «Пароль»…

Саме в цей час на СКР-122 екіпаж прийняв військову присягу на вірність народу України, підняв синьо-жовтий прапор і вийшов з військової бази Донузлав до берегів Одеси. Командував героїчним сторожовиком капітан-лейтенант Сергій Настечко. Адмірал Касатонов послав на перехоплення старенького сторожовика сучасний фрегат проекту 1135 та швидкісний малий десантний корабель на повітряній подушці. Гармати, реактивні установки націлилися на втікача. Тільки завдяки тому, що кораблі вже перебували в зоні дії берегової охорони одеського району, вдалось уникнути кровопролиття. Незламним було прагнення українських моряків служити своїй Батьківщині. СКР-112 дійшов до Одеси.

Отже, планів, як уникнути поїздки до В’єтнаму - захищати інтереси «матінки»-Росії, було більш ніж досить. Найпростішим було напитися й потрапити до витверезника або загубити паспорт, але ми не встигли. Передусім «добровольців» узяли під варту та відібрали паспорти.

Практика засилання військових радників, коли, як це було в Ефіопії, кількість радників перевищувала офіцерський корпус країни, межує з відкритим військовим втручанням. Досвід Кореї, Куби, Конго, Заїру, В’єтнаму, Ефіопії має свою специфіку розв’язання кадрових проблем: починають «мести» всіх підряд. Хіба це жарт - набрати 11 500 тих, хто палко бажав би вирушити в Ефіопію на війну.

Зазвичай совітських військових радників добирали з великою ретельністю. Ще в двадцяті роки в РККА було створено східний факультет, на якому, а також в інституті народів Сходу, готували фахівців для роботи за кордоном. Радянсько-китайський конфлікт багато в чому пояснюється тим, що Сталін робив ставку на Гоміндан, у який вкладалися величезні кошти, приміром, більшість «генералів-мілітаристів» одержали освіту в СРСР. Таємними операціями в країнах третього світу відав військовий відділ ЦК КПРС, що керував діяльністю ГРУ й Першого головного управління розвідки КДБ, а також підготовкою командного складу РВСП.

Радників добирали з усіх видів збройних сил та родів військ. Як правило, начальники політвідділів звертали увагу на випускників зі звичайних сімей, які закінчили училище з відзнакою. Новоспечених лейтенантів відправляли до поганеньких частин, де їх «вели» років із п’ять, спостерігаючи, як ті долають труднощі служби. Оскільки для військового відділу ЦК тупість совітських генералів не була таємницею, їхню присутність за кордоном намагались обмежити якнайменшою кількістю. Основну ж масу радників складали офіцери в ранзі підполковник-полковник з досвідом командування на посадах командира полку - начальника оперативного управління. Вони добре зналися на своїй справі, та проблема полягала в тому, що в тубільців про це були свої уявлення. Це була інша війна.

З Одеси до Москви долетіли без пригод. Там нас поселили в інтуристівському готелі. Виходити на вулицю не дозволяли. На вході стояв міліціонер. Годували нас у готельному ресторані за державний рахунок, але без алкоголю. Я підкликав офіціанта - принеси пляшку горілки, плачу десять рублів (нагадую - пляшка горілки в ті часи коштувала 4 рублі 12 коп.) Не можу, каже, нам суворо заборонили подавати спиртне «в’єтнамцям». Але бажання заробити виявилось сильнішим за заборону - запитує одразу ж: «Не заперечуєте, якщо горілку принесу в чайничку?» Та заради Бога, хоч у нічному горщику.

З кожним принесеним чайничком за нашим столиком ставало дедалі веселіше. З інших столів за нами з підозрою спостерігали наші колеги-«в’єтнамці». До речі, відрізнити нас від інших мешканців готелю було неважко, перед вильотом з Одеси «матінка»-СССР одягла нас усіх у стандартні чорні штани та білі нейлонові сорочки, що зовсім не пропускали повітря, тож піт стікав по тілу й накопичувався в трусах та шкарпетках. Усі особливості нашого одягу ми змогли оцінити лише у В’єтнамі, де вологість була просто нестерпною, в Москві ще було терпимо. Зовні ми мали вигляд вихованців притулку для поганих діточок.

Довелося поділитися з колегами нещодавно набутим досвідом. Невдовзі офіціанти з чайничками забігали від столика до столика, й атмосфера в залі пожвавішала. Ввечері, вже на шляху до номеру, я відчув потребу до продовження банкету. Тим паче, що на поверсі під сходами ми помітили бар. У кишені ще залишалася ціла десятка. Стратегічна помилка нашого керівництва полягала в тому, що разом з паспортами в нас не відібрали гроші.

Ми з приятелем сміливо рушили в бар. За стійкою стомлено нудьгував бармен. Пара повій працювала над п’яним скандинавом, у кутку сидів якийсь нігер. На мій подив, пляшка коньяку коштувала зовсім недорого - лише вісім п’ятдесят. Видудливши з приятелем пляшку, я широким жестом простяг барменові червінець.

- Здачі не треба!

- Що ти мені суєш?

На практиці в мореходці я вже ходив у закордонний рейс, та й сама Одеса була «вільним» містом, де оберталася вільноконвертована валюта, але таке відверто презирливе ставлення до вітчизняних грошей довелося побачити вперше.

- Долари давай!

Московське хамство теж було мені не в новину, тим паче, що мене влаштовувало практично будь-яке закінчення конфлікту - коньяк ми вже випили.

Закипаючи праведним гнівом та бачачи нашу чисельну перевагу, бармен викликав міліцію. Пригодований ним правоохоронець лише краєм ока поглянув на моє «в’єтнамське» посвідчення й утратив до пригоди будь-який інтерес. На обличчі бармена читалось явне розчарування: ні здерти грошей, ні хоча б набити нам морди він не міг.

- Зі своїх покриєш, халдей, не збіднієш.

Я допив коньяк і, наскільки дозволяла координація, переможно рушив до номеру. Все вийшло приблизно, як у тій російській байці (подаю мовою оригіналу):

- Сидели в кафе, никого не трогали, говорили о Пушкине.

- А что вы говорили о Пушкине?

- Ну, что обезьяна черножопая, чурка африканская, понаехало выблядков в Царское село.

Наступного дня наш літак вилетів до Ташкента. Там в аеропорту, доки нас возили на обід, якась сволота поцупила з салону літака чотири пляшки горілки. До честі повітряного флоту, командир корабля підтримав претензії морського флоту й відмовився злітати доти, доки горілку не повернуть «звідки взяли». Через півгодини, охорона летовища привела до нас на суд та розправу двох у зюзьку п’яних прибиральників. Усе було ясно, речові докази було безнадійно втрачено. Працівники аеропорту, з поваги до «добровольців-інтернаціоналістів», компенсували наші втрати дюжиною пляшок портвейну «Агдам» місцевого винзаводу. Тож у такому веселому настрої, та й ще підігріті винними парами, ми приземлилися в Ханої. Що було далі, розповім вже в іншому розділі, а зараз повернімось на літовище в Сухумі.

Мене попередили, що в Сухумі нас зустрічатиме командир морської піхоти майор Кілаурідзе на чорній «Волзі». Природно, я не сподівався побачити такий собі лакований лімузин. Усе-таки війна. Але те, що нас зустрічало в Сухумі!… Уявіть машину без обох передніх і з одним заднім крилом та рясно посіченими кулями залишками кузова. Надалі мені доводилося користуватись послугами цієї «бойової машини піхоти» досить часто. До речі, що-що, але двигун її працював справно.