Отрывок из книги о подвиге Велиховской М. Я.16

© Володимир Шурапов, Роза Федосеєва. «Земний уклін тобі, Солдате»

© Видавництво ТОВ «КОД», 2004

Це документальна розповідь про ратний труд солдатів і офіцерів Радянської армії в роки Великої Вітчизняної війни на території нашого краю (на початку та в період його звільнення) 1941—1944 років, а також про героїчне підпілля і партизанський рух та безприкладний опір краян фашистському терору, про земляків, які уславили себе на різних фронтах та в глибокому тилу ворога, як на своїй території, так і на партизанських стежках Європи.

Рецензенти:

ЯКУПОВ Назим Мухаметзянович, Герой Радянського Союзу, доктор історичних наук, професор, заслужений діяч науки України;

БОГУЛЬСЬКИЙ Анатолій Андрійович, кандидат історичних наук, професор.

…

Колишня добра знайома Веліховської, Євгенія Олександрівна Яворська, зберігала листи від однополчан Веліховської, які цікавилися долею безстрашної подруги. Відшукав Марусю й підполковник запасу М. Є. Рюмик, який проживав у Чернігові. Максим Єфремович сам родом із села Ятрань (ранiше Когутівка) Новоархангельського району. Він залишив хвилюючу розповідь.

«З Веліховською я вперше зустрівся у вересні 1941 року. Того дня понад двадцять німецьких літаків несподівано завдали бомбового удару по нашому аеродрому. Як правило, всяка раптовість сприяє збільшенню втрат. Маруся, ризикуючи життям, рятувала тяжкопоранених і надавала їм медичну допомогу. Серед них був і я. Підступала смерть. Для врятування необхідна була кров. І тоді Маруся наполягла перед лікарями на тому, щоб узяти потрібну кількість крові у неї. Саме цьому молодому фельдшерові, випускниці Кіровоградського медичного технікуму, завдячую своїм життям. Після одужання розшукав рятівницю і прийняв у свою частину. Веселу, розумну Марусю любили солдати і командири. За найскладніших обставин вона знаходила слова для полегшення страждань поранених. Я вручав Веліховській урядову нагороду — орден Червоної Зірки. Розійшлися наші фронтові дороги наприкінці червня 1942 року.

Було це так. Авіатехнічний батальйон, яким я командував, знаходився в селищі Сутоган, що поблизу Луганська, а штаб восьмої повітряної армії — в м. Старобєльську. Полковник Перцуленко наказав мені терміново доставити літаком «П-2», пілот якого захворів, секретну пошту в штаб армії. Пошту доставив у строк. А по дорозі назад спіткала невдача — відмовив мотор. Довелося робити посадку, в результаті якої літак розбився. Я пошкодив ногу і хребет. Мене підібрали колгоспники і відправили до ближнього лазарету. Минуло кілька днів. Перший ешелон підрозділу, якому він належав, поспішно змінив місце дислокації. За другим рейсом мав перебазуватись і лазарет. Та через три години після виходу першого ешелону німецькі танки закрили шлях. Всі, хто міг рухатися, з боями вийшли з оточення. Тяжкопоранені ж — я, Володимир Шарапов і Йосип Кац — залишилися в землянці. На щастя, фашисти сюди не заглянули. Два дні пролежали ми без їжі і води. А на третій за нами приїхали німецьким легковим автомобілем переодягнені в гітлерівську форму М. Я. Веліховська і лейтенант Карпов. Машина благополучно пересікла лінію фронту. Нас зустріли радянські розвідники. На прощання Маруся мовила: «Бережіть себе, товаришу командир, для вирішальної сутички з ворогом…»

З Кишинева відгукнувся підполковник запасу Ф. М. Ільченко, колишній начальник штабу сьомої гвардійської бригади, чоловік Веліховської. Саме він разом з нашим земляком М. Є. Рибаком та іншими офіцерами першим проник у штаб-квартиру Паулюса. У листі він був небагатослівний. Нелегко було згадувати про найдорожчу людину у своєму житті. В роті зв’язку з’явилася струнка і чарівна красуня з санітарною сумкою. З-під пілотки на плечі спадало густе волосся, прикриваючи офіцерські погони. Це й була дочка степової Еллади чарівна Марія Веліховська. У боях на Мамаєвому кургані, де навколо вирувало пекло війни, вона жодного пораненого не залишила на поталу фашистам. Була нагороджена медаллю «За відвагу», а згодом з’явилися й інші нові нагороди. Вона пройшла з 7-ю гвардійською весь переможний шлях. Визволяла й рідну Кіровоградщину. Після війни кілька разів приїздила до рідного міста над Інгулом. Заходила в технікум, зустрічалася з друзями.

Рани війни вкоротили їй віку. Поховали Марію Веліховську в Києві, на Байковому кладовищі.

Памятник на могиле Велиховской М. Я.

г. Киев, Байковое кладбище

Ильченко-Велиховская Мария Яковлевна

14.12.1920 — 16.05.1961

Дорогой безвременно ушедшей жене. Смерть вырвала радость из моего сердца, на него льются горькие слёзы