ДИЗАЙН

Справжні митці спрош,ують

Естетика Баугауза

На відміну від більшості дітей, які виростали в домах Айклера, Джобс знав, чому саме ті будинки були такими чудовими. Йому подобалася ідея простої та не перевантаженої деталями продукції в стилі модерн для масового вжитку. Йому також подобалося слухати, як тато описував складнощі, які виникали в тому, щоби витримати стиль кожної машини. Тому з самого початку роботи Apple Стів вірив, що вдалий корпоративний дизайн - невибагливий у плані кольорів логотип, лискучий системний блок Apple II- виокремить компанію серед інших і зробить її продукцію впізнаваною.

Перший офіс — після родинного гаража — розташувався в невеличкому будинку, який їм доводилося ділити з відділом продажів компанії Sony, котра славилася своїм фірмовим стилем і зовнішнім виглядом продукції, що легко запам’ятовувався. Тож Джобс забігав до сусідів, щоби проглянути їхні маркетингові матеріали.

— Пам’ятаю, як Стів, досить неохайний з вигляду, заходив до нас і ніжно погладжував пальцями наші рекламні буклети, звертаючи увагу на якісь особливості дизайну, — розповідав Денл Л’юїн, який працював там. - Час від часу він запитував: «Можна, я візьму собі цей буклет?».

До 1980-го Джобс найняв Л’юїна.

Захоплення Стіва темним, корпоративним виглядом Sony втратило свою актуальність приблизно в червні 1981 року, коли він почав відвідувати щорічну Міжнародну конференцію з дизайну в Аспені. На тогорічній зустрічі увага зосередилася на італійському стилі, а ключовими постатями стали архітектор і дизайнер Ма-ріо Белліні, кінорежисер Бернардо Бертолуччі, автовиробник Сер-джо Пінінфаріна, спадкоємиця концерну Fiat і політик Сюзанна Аньєллі.

- Я захопився цими італійськими дизайнерами так само, як па-цан у фільмі «Прорив» {Breaking away) захоплюється італійськими велосипедистами, — пригадував Джобс. — Це було для мене неймовірним натхненням.

В Аспені він познайомився із філософією функціонального дизайну, яку пропагував художній рух Баугауз, - уплив цієї філософії простежувався в будинках, квартирах-студіях, типографічному шрифті sans serif ї меблях, які стояли в Aspen Institute, впроваджених Гербертом Баєром. Як і його наставники - Вальтер Ґропіус і Люд-віг Міс ван дер Рое, - Баєр уважав, шо не має бути ніякого розділення між образотворчим мистецтвом і прикладним промисловим дизайном. Модерністський міжнародний стиль, який відстоювала школа Баугауз, вимагав, шоби зовнішній вигляд речі був простий, проте зі своєю «родзинкою». Він підкреслював раціональність і функціональність, дотримуючись простих, чистих ліній і форм. Серед максим, яких навчали Міс і Ґропіус, були такі: «Бог — у деталях» і «Чим менше — тим більше». Як і у випадку з будинками Айклера, тут художній смак поєднувався із можливостями масових продуктів.

Джобс публічно обговорював той факт, що перейняв баугаузів-ський стиль, під час доповіді на конференції з дизайну в 1983 році. Темою доповіді було «Майбутнє вже не буде тим, чим воно було раніше». Він передбачав віцмову від стилю, який диктувала компанія Sony на користь баугаузівської простоти.

- Сучасні тенденції в промисловому дизайні орієнтовані на хай-теківський зовнішній вигляд від Sony, бронзово-сірий колір, інколи - чорний, із різними дивними штуковинами, — сказав він. — Це легко зробити. Але це не круто.

Він запропонував альтернативу, народжену від Баугауза, в якій було більше відповідності до функцій і природи продуктів.

- Ми збираємося зробити продукцію високотехнологічною й укомплектовуватимемо її просто, щоби ви знали, що це — хай-тек. Ми вміщатимемо наші продукти в маленькі корпуси, а тоді можемо зробити їх красивими й бітими, точнісінько так, як Braun робить це зі своєю електронікою.

Він постійно наголошував на тому, що продукти Apple будуть простими та функціональними.

- Ми зробимо їх яскравими, чистими й відвертими щодо того, що вони — високотехнологічні, замість того щоби надавати їм важкого корпоративного вигляду в чорному, чорному, чорному, чорному кольорі, як те зробила Sony, - проповідував він. - Таким є наш підхід. Дуже простий і чудово підходящий за своєю якістю до Музею сучасного мистецтва. Те, як ми керуватимемо компанією, розроблятимемо дизайн продуктів, працюватимемо з рекламою, -усе це буде базуватися на наступному твердженні: «Давайте спростимо». Зробимо все насправді простим.

Мантра еплівського дизайну залишиться такою, як була записана в першому буклеті компанії: «Простота — це остаточна вишуканість».

Джобс уважав, що простота дизайну має бути пов’язаною з тим, щоби зробити продукцію простою у використанні. Однак такі цілі не завжди поєднуються. Інколи дизайн може бути настільки глянцевим і простим, що користувачу буде незручно з ним працювати, або ж така простота наче принижуватиме його.

— Основна риса зовнішнього вигляду наших продуктів — очевидність; ми хочемо, щоби люди могли інтуїтивно відчувати, що до чого, — сказав Джобс натовпу знавців дизайнерської справи.

Для прикладу він нахвалював метафору робочого столу, яку розробляв для Macintosh.

— Люди інтуїтивно знають, як чинити з робочим столом. Якщо ви заходите в офіс, то на столах є папери. Найважливіший серед них - той, який лежить зверху. Люди знають, як перемикати пріоритети. Одна з причин, чому ми моделюємо свої комп’ютери відповідно до метафор - як, скажімо, цей робочий стіп, - полягає в тому, що ми можемо використовувати досвід, якого люди вже набули.

Того ж середового вечора в одній із менших аудиторій виступала Майя Лін, двадцятитрирічна дівчина, яка раптово опинилася на «Олімпі слави» минулого листопада, коли Меморіал ветеранів В’єтнаму був урочисто відкритий у Вашингтоні, в окрузі Колумбія. Між Джобсом і Лін виникла міцна дружба, і він запросив дівчину відвідати Apple.

— Я приїхала, щоби попрацювати зі Стівом протягом тижня, — згадувала Майя. — Я запитала його; «Чому комп’ютери виглядають, немов торохкотливі телевізори? Чому б вам не зробити щось тоненьке, наприклад плаский ноутбук?».

Джобс відповів, що саме це й було в нього на меті - він планував утілити цю ідею, щойно технології будуть готові до такого.

На той час, на думку Джобса, у царині промислового дизайну не відбувалося нічого цікавого. У Стіва була лампа компанії Richard Sapper — і він ії страшенно любив, а ще йому подобалися меблі Чарльза та Рея Імзів, «браунівська» продукція від Дітера Рамса. Але в світі промислового дизайну не було жодної видатної фігури, яка би задавала всім тон, — так, як свого часу це робили Реймонд Лоуї та Герберт Баєр.

- Насправді нічого особливого не відбувалося у сфері промислового дизайну, і в Силіконовій Долині зокрема, тож Стів мав велике бажання це змінити, — казала Лін. — Його відчуття стилю гладке, але не слизьке, і воно якесь грайливе. Джобс став прихильником мінімалізму, який походив від його «дзенівського» посвячення простоті, але він не дозволяв цьому мінімалізму зробити його продукти холодними. Вони залишалися прикольними. Він з особливою пристрастю та мегасерйозністю ставиться до дизайну, але в той же час там є відчуття гри.

Відчуття художності Джобса розвивалося - і йому особливо почав подобатися японський стиль. Стів багато спілкувався із зірками цього стилю - середи них були, зокрема, Іссі Міяке та І. М. Пей. Сильно позначилися на захопленні винахідника і його буддистські практики.

- Мені завжди видавалося, шо буддизм — і японський дзен-буддизм зокрема — має у собі особливу естетичну вишуканість, — говорив він. — Найдивовижніша із дивовиж, шо я коли-небудь бачив, — це сади навколо Кіото. Мене сильно зачіпає те, шо створила ця культура; вся вона побудована на дзен-буддизмі.

Неначе «Порше»

Джеф Раскін уявляв собі Macintosh так: така собі коробкоподібна «валізка», яку можна було би носити з собою; вона мала зачинятися, притискаючи клавіатуру до екрану. Коли Джобс зайнявся цим проектом, він вирішив пожертвувати портативністю заради впізнаваної конструкції, яка би не забирала багато місця на столі. Він жбурнув додолу телефонну книгу й проголосив — до жаху своїх інженерів, - шо цей комп’ютер має бути не більшим за неї. Тож залучена до цього проекту команда, яка складалася з Джері Манока та Тері Оями, почала працювати над утіленням ідей щодо екрану, який мав розташовуватися над системним блоком, і клавіатури, яка мала відчіплятися.

Одного дня в березні 1981 року Енді Герцфельд повернувся в офіс після обіду й застав палку суперечку: Джобс схилився над прототипом Macintosh й відчайдушно пояснював керівнику творчого відділу Джеймсу Ферісу:

- Нам потрібно, щоби комп’ютер мав класичний вигляд і не зраджував своєму стилю; він має бути схожим на «Фольксваген Бітл».

Захоплення контурами класичних машин Стів перейняв у батька.

— Ні, неправильно, — відповів Феріс. — Лінії мають бути обтікаючими, «звабливими», як у «Феррарі».

— Ні, не «Феррарі». Вона сюди теж не підходить, - заперечив Стів. — Він радше має бути подібним до «Порше»!

На той момент у Джобса була «Порше» 928-ї моделі. Одного разу, коли Білл Еткінсон приїхав на вихідні в гості, Джобс вивів його надвір, щоби той помилувався машиною.

— Велике мистецтво розширює смак, а не слідує за готовими смаками, — сказав він Еткінсону.

Джобс також захоплювався формою автомобілів «Мерседес».

— Протягом років вони зберегли чіткість деталей, хоча лінії стали м’якшими, — підсумував він одного разу, прогулюючись неподалік стоянки. - Саме це нам потрібно зробити з Macintosh.

Ояма намалював ескіз попереднього дизайну й виробив модель із гіпсу. Колектив, що працював над проектом Macintosh, зібрався, щоби висловити свої думки з приводу. Герцфельд назвав модель «гарненькою». Іншим вона наче теж припала до душі. Тоді Джобс випустив стрімкий потік критики.

— Вона надто схожа на коробку, треба, щоби вигини були більш плавними. Радіус першого заокруглення має бути більшим, і мені не подобається розмір скосу.

Джобс щойно навчився вільно спілкуватися на жаргоні промислових дизайнерів і такими мудрими словами говорив про вигнутий край, який з’єднував бічні стінки комп’ютера. А тоді виголосив приголомшливий комплімент.

— Це — початок, — сказав він.

Приблизно кожного місяця Манок і Ояма презентували нову ітерацію із врахуванням попередніх зауважень Джобса. З останньої гіпсової моделі драматично знімали сукно, і всі попередні спроби викладалися в лінію коло неї. Це не лише допомагало колективу оцінити еволюцію проекту, але також не давало можливості Стівену наполягати на тому, що начебто котрусь із його пропозицій проігнорували.

— Коли ми дійшли до четвертої моделі, я практично перестав помічати її відмінності від третьої, — зізнавався Герцфельд, - але Стів завжди був критичним і рішучим, говорячи, що йому шалено подобається або ж страшенно не подобається та чи інша деталь, яку я заледве міг розрізнити з-поміж інших.

Якось на вихідних Стів поїхав у Macy’s до Пало-Альто й знову присвятив трохи часу вивченню різних електроприладів, зосереджуючи особливу увагу на Cuisinart. Того понеділка він улетів ув офіс, відведений для гурту проекту Macintosh, попросив дизайнерську команду піти купити щось із приладів фірми Cuisinart і влаштував планерку, на якій висловив свої побажання, що, власне, випливали з ліній, вигинів і скосів новопридбаного продукту.

Джобс продовжував наполягати, що комп’ютер має виглядати дружелюбно. У результаті модель еволюціонувала настільки, що нагадувала людське обличчя. Дисковод мав розташовуватися внизу екрану, блок став вужчим і вищим, ніж у більшості комп’ютерів, нагадуючи голову. Заглиблення біля бази мало бути схожим на гладку щоку, і Джобс звузив пластикову смугу зверху, щоби вона не нагадувала чоло неандертальця — що, власне, робило комп’ютер Lisa таким непривабливим. Патент на дизайн системного блоку Apple був записаний на ім’я Стіва Джобса, а також Манока та Оями.

— Навіть попри те, що Стів не намалював жодної лінії, його ідеї та натхнення зробили дизайн саме таким, яким він зараз є, - зауважив згодом Ояма. — Якщо чесно, ми не знали, що означає поняття «дружелюбний комп’ютер» доти, поки Стів його нам не пояснив.

Із таким самим жаром Джобс боровся, щоби вигляд того, що з’являлося на екрані, відповідав його уявленням. Одного дня Білл Еткінсон увірвався до «Фортеці Texaco», весь такий піднесений. Він щойно винайшов алгоритм, завдяки якому можна було швидко малювати кола та овали на екрані. Зазвичай для того, щоби намалювати коло, потрібно було підраховувати корені квадратні — а мікропроцесор моделі 68000 не підтримував такої функції. Але Еткінсон знайшов обхідний шлях, який базувався на тому факті, що сума всіх послідовних непарних чисел дає послідовність квадратів чисел (наприклад, 1+3=4,1+3+5=9 і т.д.). Герцфельд пригадує, що коли Етіансон влаштував демонстрацію свого відкриття, то всі були вражені - всі, крім Джобса.

— Що ж, кола та овали - це добре, - сказав він, - але як бути з малюванням прямокутників із заокругленими кутами?

— Не думаю, що нам це насправді потрібно, — сказав Еткінсон, пояснивши, що зробити це практично нереально.

«Я хотів, щоби графічні шаблони залишалися простими, а також щоби ми обмежили їх відповідно до тих базових функцій, які насправді мали виконуватися», — пригадував він.

— Прямокутники із заокругленими кутами трапляються нам на кожному кроці! — вигукнув Джобс, скочивши на ноги й починаючи гарячкувати. — Ви лишень погляньте на цю кімнату!

Він показав на дошку, на якій малювали, на стільницю та на інші предмети, які мали прямокутну форму із заокругленими кутами.

— Визирніть надвір, там ще більше — майже всюди, хоч куди б ви кинули оком!

Він витягнув Еткінсона на прогулянку, вказуючи на вікна машин, великі рекламні шити та дорожні знаки.

— Пройшовши три квартали, ми знайішіи сімнадцять прикладів,

— сказав Джобс. — Я почав вишуковувати їх усюди, аж поки він не переконався у моїй правоті.

— Коли ми нарешті дійшли до знаку «Не паркуватися», я сказав: «Гаразд, ти правий, здаюся. Нам потрібно, шоби серед базових функцій була можливість малювати прямокутники із заокругленими кутами!».

Герцфельд розповідає про ту ситуацію:

— Наступного дня по обіді Білл повернувся до «Фортеці Texaco», посміхаючись від вуха до вуха. Тепер його програма малювала прямокутники із прекрасними заокругленими кутами неймовірно швидко.

Зрештою дійшло до того, шо діалогові вікна на комп’ютерах Lisa та Macintosh — а також майже на кожному наступному комп’ютері

— були саме такої форми: прямокутні із заокругленими кутами.

Вивчаючи каліграфію в Ріді, Джобс полюбив гарнітури шрифтів,

з усіма варіаціями тих їхніх sarifi sans serif, пропорційною розбивкою і міжрядковим інтервалом.

— Коли ми розробляли перший комп’ютер Macintosh, мені пригадалося все, чого я навчився в університеті на тому курсі, - розповідав пізніше Джобс.

Оскільки Macintosh був растровим, на ньому можна було розробляти безкінечну кількість шрифтів, від елегантних до дивакуватих, і виводити їх піксель за пікселем на екран.

Щоби розробігги всі ці шрифти, Герцфельд найняв свою шкільну товаришку з околиць Філадельфії, С’юзан Кейр. Вони назвали шрифти на честь зупинок на основній лінії філадельфійського міжміського потяга: Овербрук, Меріон, Ардмор і Роузмонт. Джобсу страшенно подобався процес. Якось під вечір він завітав до кабінету, у якому, власне, відбувалося створення шрифтів, і трохи побурчав шодо назв, які їм давали. Це були «маленькі містечка, про які ніхто ніколи не чув», скаржився він.

— Треба, щоби це були міста світового рівня!

Так шрифти були перейменовані на Чикаго, Нью-Йорк, Женеву, Лондон, Сан-Франциско, Торонто й Венецію.

Маркула та деякі інші працівники ніколи особливо не тішилися з того, що Джобс був так палко залюблений у типографію.

— Він прекрасно тямив у тому, тож постійно вимагав, щоби наші шрифти були якнайкращими, - пригадував Маркула. — Я постійно казав йому: «Щрифти?! Хіба в нас немає важливіших питань?».

Насправді ж чудовий асортимент шрифтів Macintosh, шо згодом поєднався із лазерним друком і прекрасними графічними можливостями, зіграв важливу роль у виникненні комп’ютерної верстки й став серйозною перевагою в одному з основних напрямків діяльності Apple. Джобсове захоплення дало можливість звичайним користувачам - від авторів студентських газет і до матусь, які редагували інформаційні бюлетені Асоціації батьків і вчителів, — відчути дивовижну радість від можливості використовувати різноманітні шрифти, радість, колись доступну лише друкарям, сивим редакторам та іншим трударям із заплямованими чорнилом пальцями.

Кейр також розробила піктограми, як то сміттєвий кошик для видалених файлів, — і це допомогло визначити графічні інтерфейси. Вони з Джобсом чудово могли порозумітися в цьому, оскільки обоє поділяли внутрішнє чуття до простоти й бажання зробити Macintosh фантастичним продуктом.

- Джобс зазвичай приходив наприкінці кожного дня, - розповідала вона. - Завжди цікавився, що нового. У нього були незмінні хороший смак і відчуття щодо візуальних деталей.

Інколи він забігав вранці в неділю — тож Кейр намагалася працювати тоді. Час від часу вона стикалася з проблемою. Наприклад, він відкинув одну з її розробок — піктограму-кролика, який з’являвся при пришвидшеному поклацуванні мишкою, — сказавши, що пухнаста істота додає інтерфейсу «надмірної сірості».

Джобс приділяв стільки ж уваги рядкам заголовка у вікнах і документах. Він змушував Еткінсона та Кейр переробляти їх знову й знову, оскільки всі попередні версії завдавали йому сердечних мук. Стіву не подобалися ті, що були в Lisa, оскільки вони були надто чорними й різкими. Він хотів, щоби рядки заголовка в Macintosh були більш м’якими й мали тонкі світлі смужки.

- Ми перепробували близько двадцяти різних рядків заголовка, допоки не зробили такого, що йому догодив, - пригадував Еткінсон.

У якийсь момент Кейр з Еткінсоном почали скаржитися, що Джобс змушує їх проводити надто багато часу над внесенням дрібних покращень, хоча в них ще не виконана купа важливішої роботи. І тут Стіва понесло:

- Ви уявляєте собі, що вам доведеться дивитися на це щодня? — верещав він. - Це не просто якась дрібна деталь, це щось таке, що ми мусимо зробити правильно.

Кріс Еспіноза знайшов один спосіб задовольнити Джобсові вимоги щодо дизайну й утихомирити його схильність до надмірного контролю. Він був одним із молодих хлопчаків, які допомагали Возняку, коли той ще працював у гаражі. Джобс переконав Еспіно-зу покинути навчання в Берклі, наполягаючи, що можливість учитися в нього буде завжди, а ось шанс попрацювати над проектом Macintosh випадає лише раз у житті. Хлопець вирішив, що розробить калькулятор для комп’ютера. «Ми всі зібралися навколо Крі-са, коли він показав свій калькулятор Стіву й затримав подих, очікуючи його реакції», — розповідав Герцфельд.

- Ну що ж, це початок, - сказав Джобс. — Але якщо відверто, то він огидний. Колір тла надто темний, деякі лінії неправильної товщини, а кнопки дуже великі.

Еспіноза продовжував день за днем відточувати свій проект відповідно до зауважень Джобса, але з кожною ітерацію сипалися нові порції критики. Тож одного дня, коли Стівен зайшов до Кріса, той подарував керівнику своє натхненне розв’язання проблеми, яке носило назву «Стіве Джобсе, винайди свій власний калькулятор». Програма дозволяла користувачу підігнати вигляд калькулятора під себе, змінивши товщину ліній, розмір кнопок, відтінки, тло й інші атрибути. Замість того щоби просто посміятися з вигадки Кріса, Джобс засів за програму й почав бавитися, підбираючи зовнішній вигляд калькулятора, який би відповідав його смакам. Десь за десять хвилин він підтасував усе так, що результат приніс йому втіху. Тож - як цього й слід було очікувати - саме такий калькулятор з’явився в комп’ютері Macintosh і залишався стандартом протягом п’ятнадцяти років.

Попри те що всю свою увагу Джобс зосереджував на проекті Macintosh, він також хотів створити постійну дизайнерську мову для всіх продуктів компанії Apple. Він улаштував конкурс із метою відшукати дизайнера світового рівня, який став би для Apple тим, ким був для Braun Дітер Рамс. Проект мав кодову назву «Біло-сніжка» - і не тому, що Стів надавав перевагу саме цьому кольору, але тому, що продукти, які мали розроблятися, носили кодові назви - імена семи гномів. Переможцем став Гартмут Еслінґер - німецький дизайнер, який був відповідальним за зовнішній вигляд телевізорів Sony Trinitron. Джобс полетів до Чорного Лісу - округу в Баварії, — щоби зустрітися з паном Гартмутом. Він був вражений не лише пристрастю Еслінґера, але також тим, як натхненно той вів свого «Мерседеса», перевишуючи швидкість у сто шістдесят кілометрів за годину.

Навіть попри те, що Гартмут був німцем, він стверджував, що в «ДНК Apple має бути питомо американський ген», який створить «міжнародно-каліфорнійський» зовнішній вигляд, натхненний «Голівудом і музикою, дрібкою бунтарства та природною сексуальною привабливістю». Його основним принципом було: «Форма відповідає емоції», - так він обігравав відому максиму, що стверджувала, начебто форма відповідає функції. Еслінґер створив сорок моделей продуктів, щоби показати свою ідею, і коли Джобс побачив їх, він вигукнув:

— Так, це воно!

Білосніжний виглад, який швидко перейшов до Аріїе ІІс, мав у собі такі типові риси: білі системні блоки, щільні заокруглені вигини, тонкі лінії жолобків, які використовувалися водночас для вентиляції та оздоби. Джобс запропонував Еслінґеру контракт із тією умовою, що той переїде до Каліфорнії. Вони вдарили по руках — і, за словами Гартмута, що не вирізнялися особливою скромністю, «цей потиск рук започаткував одне з найбільш вирішальних спів-робітництв в історії промислового дизайну»³. Фірма Еслінґера відкрилася в Пало-Альто всередині 1983 року на основі щорічного контракту з Apple на суму 1,2 мільйона доларів — і з того часу кожен продукт, який випускався в Apple, носив на собі гордий підпис: «Розроблено в Каліфорнії».

Від свого батька Джобс перейняв думку, що ознака справжньої майстерності полягає в тому, щоби навіть приховані деталі робити красивими. Одне з найбільш екстремальних - і ефектних — утілень цієї філософії проявилося, коли Стів ретельно перевіряв друковану плату, де мали бути мікросхеми й інші компоненти. Ця плата розміщалася глибоко всередині Macintosh. Жоден покупець ніколи б її не побачив, але Джобс почав критикувати її з естетичної точки зору.

— Ця частинка справді симпатична, — сказав він. — Але подивіться на мікросхеми пам’яті. Вони потворні. Лінії проходять надто близько одна до одної.

Один із нових інженерів перебив його й запитав, чому це має якесь значення.

— Єдине, що важить, - наскільки добре це працює. Ніхто не побачить друкованої плати.

Джобс зреагував у своєму стилі.

— Я хочу, щоби вона була настільки прекрасною, наскільки те можливо, навіть якщо вона розташована всередині коробки. Великий різьбяр не буде використовувати брудне дерево для задньої стінки шафи, навіть попри те, що цього ніхто не побачить.

у своєму інтерв’ю — через декілька років після того, як Macintosh вийшов на ринок, — Джобс знову нагадав про цей урок, який дав йому батько:

- Якщо ви різьбяр і працюєте над створенням чарівного комоду, то не використовуватимете шматок фанери на задню спинку, навіть попри те, що вона впиратиметься в стіну й ніхто її ніколи не бачитиме. Ви знатимете, що вона там є, тож використаєте прекрасний шматок дерева для тієї задньої стінки. Для того щоби добре спати вночі, потрібно, щоби якість і естетичний підхід були в усьому.

Від Майка Маркули Стів дізнався про важливість упаковки та презентації. Люди судять про книжку за ії обкладинкою, тож для коробки, у якій продавався Macintosh, Джобс вибрав повноколір-ний дизайн і постійно намагався його покращити.

— Він змушував хлопців переробляти його по п’ятдесят разів, -пригадував Ален Росман — член колективу проекту Macintosh, який одружився із Джоаною Гофман. — Цю упаковку мали викинути на смітник одразу, тільки-но покупці її відкриють, однак її зовнішній вигляд мав для нього надзвичайно важливе значення.

На думку Росмана, це показувало відсутність балансу; гроші витрачалися на дорогу упаковку в той час, коли вони намагалися зекономити на мікросхемах пам’яті. Але для Джобса було важливо, щоби кожна деталь робила Macintosh дивовижним.

Коли вони, зрештою, визначилися з дизайном, Джобс зібрав команду проекту Macintosh для наступної церемонії.

— Справжні митці підписують свої витвори, - сказав він.

Тож Стів узяв листок креслярського паперу й маркер і попросив кожного написати своє ім’я. Підписи були вигравірувані всередині кожного Macintosh. Ніхто ніколи не побачить їх, але члени того колективу знали, що їхні підписи були всередині, точно так само, як вони знали, що друкована плата була виконана настільки елегантно, наскільки це можливо. Джобс кожного викликав по імені. Першим вийшов Барел Сміт. Джобс дочекався, поки остання людина із сорока п’яти підпишеться, тоді знайшов місце якраз посередині й написав своє ім’я маленькими літерами дуже красивим почерком. Затим, піднявши келих шампанського, з вдячністю виголосив тост усім працівникам.

- Такими митями він показував нам, що те, що ми робимо, називається мистецтвом, — сказав Еткінсон.

СТВОРЕННЯ КОМП’ЮТЕРА МА CINTOSH

Подорож — це нагорода

Змагання

Коли /5Мвипустила персональний комп’ютер в серпні 1981 року, Джобс і його команда були змушені купити його та розібрати, їхнім висновком стало: машина відстійна. Кріс Еспіноза назвав цю спробу «половинчастою та банальною», і це скидалося на правду. Машина мала старомодні командні лінії і не підтримувала графічні дисплеї з побітовим відображенням. Apple перетворився на са-мовпевнену організацію. Там не усвідомлювали, шо керівництво серйозних технологічних компаній почуватиметься комфортніше, купуючи у визнаної компанії, як IBM, а не в тієї, яка носить назву фрукта. БІШІ Ґейтс був присутнім на зборах у Apple, коли IBM проголосила про випуск персонального комп’ютера.

— Здавалося, шо їм байдуже, — згадував він. — Лише за рік вони зрозумиїи, що трапилося насправді.

Підтримуючи свою нахабну впевненість, Apple викупила розвороту Wall Street Journal із заголовком «Ласкаво просимо, IBM. Абсолютно серйозно». Такою була реклама дводенного комп’ютерного турніру між палкою і бунтівною Apple та установою Іоліафом IBM. Це відволікало увагу від таких компаній, як Commodore, Tandy й Osborne, які були такими ж успішними, як і Apple.

Протягом своєї кар’єри Джобсу подобалося бачити себе розумним повстанцем, який виступав проти зла імперії, воїном Джеда-єм чи буддистським самураєм, що бореться проти темних сил. IBM стала хорошим супротивником. Джобс розумно прорекламував турнір не лише як бізнес-змагання, але і як духовну боротьбу.

— Якщо з якоїсь причини ми зробимо величезну помилку і IBM виграє, у мене особисто складеться враження, що ми зануримося у комп’ютерну доісторичну еру на років із двадцять, — сказав він під час інтерв’ю. - Тільки-но ZSAf починає контролювати ринкову ситуацію, вони практично завжди перестають упроваджувати інновації.

Навіть за ЗО років після того випадку, згадуючи про те змагання, Джобс називав його хрестовим походом; «/SAf практично була гіршою версією Microsoft. Вони не виступали силою, яка втілювала інновації, а були силою зла. Вони зовсім не відрізнялися від AT&T, Microsoftча Google».

На жаль для Apple, Джобс означив ще одного конкурента для свого Macintosh: Lisa, яка була власністю компанії. Частково це можна пояснити з психологічної точки зору. Його витіснили з тієї команди, і тепер він хотів їх перемогти. Він також хотів, щоби здорове суперництво мотивувало учасників. Тому він заклався з Джоном Каучем на п’ять тисяч доларів, що Macintosh пережене Lisa. От тільки суперництво стало нездоровим. Джобс часто позиціонував свою команду інженерів як крутих юнаків на противагу працьовитим інженерам HP, котрі розробляли Lisa.

Суттєвішим було те, що Джобс відійшов від плану Джефа Раскіна щодо створення недорогого портативного приладу і задумав Macintosh як стаціонарну машину з графічним інтерфейсом. Так, комп’ютер став зменшеною версією Lisa, яка, найімовірніше, пережене Гі на ринку.

Лері Теслер, який керував прикладним програмним забезпеченням, усвідомив, що було б добре, щоб обидві машини користувалися тим самим програмним забезпеченням. Тож заради примирення він запропонував Сміту та Герцфельду прийти на базу, де розроблялася Lisa, щоби продемонструвати прототип Macintosh. Двадцять п’ять інженерів прийшли на презентацію і ввічливо слухали, коли посеред зібрання рвучко відчинилися двері. То був Річ Пейдж — непостійний інженер, який відповідав за дизайн Lisa.

— Macintosh зруйнує Lisa, — кричав він. - Macintosh зруйнує Apple.

Ні Сміт, ані Герцфельд не відповіли, а Пейдж продовжував управлятися в пишномовності.

— Джобс хоче зруйнувати Lisa, бо йому не дозволили керувати нею, — говорив він і майже плакав. — Ніхто не буде купувати Lisa, бо вони знають, що скоро з’явиться Macintosh. Але вам усе одно!

Він вибіг із кімнати, грюкнувши дверима. Та вже за мить повернувся.

— Я знаю, що це не ваша провина, — сказав він Сміту з Герцфель-дом. — Проблема — це Стів Джобс. Скажіть Стіву, що він руйнує Apple.

Джобс і справді зробив Macintosh дешевшим конкурентом Lisa з несумісним програмним забезпеченням. Найгірше те, шо жодна з машин не була сумісною з Apple П. Джобса неможливо було далі тримати в упряжі.

Цілковитий контроль

Небажання Джобса зробити Macintosh сумісним зі структурою Lisa мотивувалося не лише почуттям конкуренції чи помстою. Існував і філософський компонент. Це стосувалося його схильності до контролю. Він був переконаний: щоб отримати чудовий комп’ютер, потрібно, щоби його програмне забезпечення було тісно пов’язаним із технічним забезпеченням. А якщо комп’ютер працював з іншим програмним забезпеченням, на кону стояла його функціональність. Найкращим продуктом, уважав він, є «цілі пристрої», дизайн яких був цілковито розроблений так, щоби програмне забезпечення залежало від технічного і навпаки. Цим і вирізнятиметься Macintosh, адже його операційна система працює лише на власному технічному забезпеченні. Microsoft же навпаки робив так, щоб їхня операційна система могла працювати на технічному забезпеченні різних компаній.

— Джобс — сильний елітний митець, і він не хотів би, щоби його винаходи безуспішно змінювали невдахи-програмісти, — пояснював редактор ZDNetJXan Фарбер. — Це було б схоже на те, якби вуличний перехожий додав кілька мазків картині Пікассо чи змінив слова у пісні Ділана.

Пізніше Джобсова концепція «цілих пристроїв» відрізнятиме iPhone, iPod і iPad від їхніх конкурентів. Ці продукти виявилися не-перевершеними. Проте така стратегія не завжди була найкращою для домінування на ринку.

— Від першого Macintosh і до найпізнішого iPhone система Джобса була закритою настільки, що споживачі не могли втрутитися у неї чи модифікувати її, - зауважив Лендер Кані, автори книги «Культ Macintosh».

Бажання Джобса контролювати стало причиною дебатів із Возняком. Вони сперечалися, чи Apple II повинен мати гнізда, щоби користувачі могли вставляти картки у материнську плату, додаючи більшої футікціональності. Тоді Возняк переміг у суперечці; Apple II мав вісім гнізд. Та цього разу машина була Джобсовою, а не Воз-няковою, і Macintosh матиме обмежену кількість гнізд. Неможливо буде навіть відкрити коробку і дістатися материнської плати. Для любителів чи хакерів це було не круто. Але для Джобса Macintosh був масовим продуктом. Він хотів, щоби користувачі отримували контрольоване враження від праці за комп’ютером.

— Комп’ютер є відображенням його контролюючої особистості,

— говорив Бері Кеш, якого Джобс узяв на роботу у 1982 році на посаду маркетингового стратега у «Фортеці Texaco». — Коли Стів говорив про Apple II, він обурювався: «У нас немає контролю, і гляньте, які божевільні речі люди хочуть зробити з комп’ютером, я вже ніколи не допущу такої помилки».

Він пішов так далеко, що винайшов спеціальне приладдя, і Macintosh неможливо було розкрутити звичайною викруткою.

— Ми розробимо цю річ так, що ніхто, крім працівників Apple, не зможе проникнути всередину продукту, — говорив він Кешу.

Джобс також вирішив забрати з клавіатури Macintosh клавіші зі стрілочками, які пересували курсор. Рухати курсор можна було лише мишкою. Таким чином Джобс хотів привчити старомодних користувачів до навігації «наведи-натисни» навіть попри їхнє бажання. Джобс, на відміну від інших розробників продуктів, не вважав, що клієнт завжди правий. Якщо клієнт не хоче користуватися мишкою — значить, він не правий.

Іншою перевагою клавіатури без стрілочок було те, що розробники програмного забезпечення мали писати інші програми для Macintosh, а не розробляти загальні програми, які б використовувалися на всік комп’ютерах. Джобсу подобалася така вертикальна інтеграція між прикладним програмним забезпеченням, операційними системами та пристроями.

Бажання Джобса мати цілковитий контроль викликало в нього алергію на пропозиції від Apple, в яких ішлося про ліцензування операційних систем Macintosh для інших виробників оргтехніки та дозволу клонувати продукцію Macintosh. Новий, повний сил директор із маркетингу в Macintosh, Майк Мюррей запропонував ліцензування програми у приватній записці до Джобса у травні 1982 року. «Нам би хотілося, щоби Macintosh став стандартом індустрії, — писав він.

- Заминка, звичайно ж, у тому, що потрібно купувати технічне забезпечення Macintosh, щоби повністю відчути перевагу комп’ютера. Ріцко (якщо взагалі коли-небудь) будь-яка компанія могла створити та підтримувати широкі стандарти індустрії, які не можуть використовуватися іншими виробниками». Його пропозицією було ліцензування операційних систем Macintosh для Tandy. У магазині віл, Tandy - Radio Shack - чекали на інших клієнтів, і тому, як казав Мюррей, продажі Apple не особливо постраждають. Однак Джобс був рішуче проти такого плану. Його підхід до справи означав, що Macintosh залишиться контрольованим і відповідатиме певним стандартам. Та, як і перестерігав Мюррей, Macintosh буде важко зайняти місце стандарту в індустрії у світі, наповненому клонами IBM.

Машини року

Спливав 1982 рік, і Джобс переконав себе у тому, що він стане Людиною року' за версією Time. Якось він прийшов до офісу «Фортеці Texaco» з керівником вівділення часопису в Сан-Франциско Майклом Моріцом і переконав колег дати Моріцу інтерв’ю. Але на обкладинці часопису таки був не Джобс. Натомість головний редактор обрав зображення комп’ютера для кінцевого випуску року і назвав його «Машини року».

Поряд із головним матеріалом у часописі була розповідь про Джобса, базована на репортажах Моріца і написана Джеєм Коксом - редактором, який зазвичай писав про рок-музику. «З його м’якими продажами та сліпою вірою, якій би позаздрили давні християнські мученики, це — Стівен Джобс, котрий ширше, аніж хто інший, відкрив двері і впустив у них персональні комп’ютери»,

- йшлося у статті. Матеріал був хорошим, та подеколи настільки жорстким, що Моріц (після того як написав книгу про Apple І став партнером у фірмі Sequoia Capital із Доном Валентайном) відмовився від неї, стверджуючи, що його стаття була «перекручена, відфільтрована й отруєна бензолом пліток редактором у Нью-Йорку, завданням якого було робити замітки про неперед-бачуваний світ рок-музики». У статті містилася цитата Бада Трі-бла про «ефект викривлення реальності» і зазначалося, що «час від часу Джобс міг розплакатися на зборах». Але найкраща цитата напевно була від Джефа Раскіна. Джобс, як говорив він, «став би чудовим королем Франції».

Збентеженню Джобсу додавало й те, що у часописі з’явилася згадка про його доньку, яку він не визнавав, — Лізу Бреннен. Він знав, що це Коткі розповів про Лізу, і вилаяв його на виробництві Macintosh перед усіма працівниками.

- Коли репортер із Time мене запитав, чи є у Стіва донька Ліза, я відповів, що так, звичайно, - пригадував Коткі. - Друзі не дозволяють своїм друзям заперечувати, що вони є батьками своїх дітей. Я не збираюся дозволяти своєму другові поводитися, як козел, і заперечувати своє батьківство. Джобса це дуже зачепило, він страшенно лютував і при всіх сказав, що я його зрадив.

Але найдужче Джобса образило те, що його не обрали Людиною року. Згодом він мені розповів таке:

Time вирішив запровадити звання «Людина року», а мені було 27 років, і подібні речі були важливими для мене. Я вважав, що було б круто опинитися на обкладинці часопису. Вони відіслали Майкла Моріца, щоби він написав про мене. Ми були однолітками, а я вже домігся успіху і бачив, що він заздрить. Він і написав ту жахливу статтю, а редактори в Нью-Йорку, прочитавщи той матеріал, сказали: «Ми не можемо зробити цього чоловіка Людиною року». Було по-справжньому боляче. Але для мене це стало хорощим уроком. Це навчило мене ніколи наперед не захоплюватися подібними речами, а особливо у пресі, яка є цирком. Вони прислали мені номер швидкісною поштою, і пригадую, що відкривав пакунок, очікуючи побачити свою мармизу на обкладинці, але там було зображення комп’ютера.

Я тоді подумав: «Що?!». Потім почав читати статтю, і вона була настільки жахливою, що я розплакався.

Насправді немає фактів, які б доводили, що Моріц заздрив чи навмисне зробив неправдивий матеріал. І Джобса тоді навіть не збиралися називати Людиною року, незважаючи на те, що він на це сподівався. Старші редактори того року (я був на той час молодшим редактором) уже давно вирішили обрати комп’ютер, а не людину, і вони кілька місяців тому отримали завдання, що світлина архітектурного мистецького виробу від відомого скульптора Джор-джа Сіґала має прикрашати першу сторінку. Тоді редактором часопису був Рей Кейв.

- Ми ніколи навіть не розглядали кандидатури Джобса, - говорив він. — Комп’ютер неможливо персоніфікувати, і тому ми вирішили обрати неживий предмет для обкладинки журналу.

Apple запустив Lisa у січні 1983 року - за рік до того часу, коли був готовий Macintosh, — і Джобс вівдав п’ять тисяч доларів, на які він бився об заклад із Каучем. Хоча Джобс і не був у команді зі створення Lisa, він, як голова Apple /людина з обкладинки, вирушив до Нью-Йорка, щоби зробити рекламу проекту.

Він навчився у свого фахівця з піару Реґіса Мак-Кени, як роздавати ексклюзивні інтерв’ю у драматичній манері. Репортерів проводили на годинне інтерв’ю з ним у номері готелю «Кар-лайл» по черзі. У номері на столі, серед зрізаних квітів, красувався комп’ютер Lisa. Згідно з рекламним планом, Джобс мав фокусуватися на Lisa й не згадувати Macintosh, адже розмови про Macintosh могли знизити цінність Lisa. Але Джобс не міг утриматись. У більшості статей, базованих на його інтерв’ю того дня — в Time, Business Week, Wall Street Journal і Fortune, — згадувався Macintosh. «Пізніше цьогоріч Apple випустить менш потужну та дешевшу версію Lisa — Macintosh, — йшлося у матеріалі у Fortune. — Джобс сам керував тим проектом». А Business Week цитував Джобса: «Коли його випустять, Macintosh стане найпрекраснішим комп’ютером у світі». Він також визнав, що Macintosh і Lisa не будуть сумісними. Це було схоже на смертний вирок для Хйа.

Lisa і справді померла повільною смертю. За два роки її знімуть із виробництва.

- Вона була надто дорогою, і ми намагалися продати її великим компаніям, коли насправді спеціалізувалися на продажах клієнтам,

— згодом казав Джобс.

У Джобса з’явився промінь надії, адже за кілька місяців після запуску Lisa стало очевидно, що Apple щсшь натомість покладати надії на Macintosh.

Будьмо піратами!

Команда Macintosh росла, й у середині 1983 року вони були змушені переїхати з «Фортеці Texaco» до головної будівлі Apple на Бендлі-драйв і повністю оселитися у Bandley-3. Будівля мала вестибюль із відеоіграми у формі атріуму. Барел Сміт і Енді Герцфельд вибирали відеоігри. У вестибюлі також була стереосистема на компакт-дисках Toshiba з колонками MartinLogan і сотнями дисків. Команда розробників програмного забезпечення працювала в скляній кімнаті у формі круглого акваріуму, який проглядався з вестибюлю. На кухні завжди було достатньо соків Odwalla. За якийсь час у атріумі з’являлися нові іграшки, зокрема піаніно Bosendorferi мотоцикл «БМВ», який, як сподівався Джобс, надихне на майстерне гранування деталей.

Джобс керував і процесом наймання на роботу. Метою було віднайдення творчих, непристойно розумних і трішки бунтівних осіб. Команда розробників системного забезпечення змушувала кандидатів грати в Defender—улюблещ відеогру Сміта. Джобс, як завжди, ставив ексцентричні запитання, щоби побачити, як кандидат веде себе у неочікуваних ситуаціях. Якось він, Герцфельд і Сміт улаштували співбесіду для кандидата на посаду менеджера з програмного забезпечення, який, що стало помітним, тільки-но він увійшов до кімнати, був надто затисненим і традиційним для того, щоби управляти чарівниками в акваріумі. І Джобс почав із ним безжально бавитися.

— Скільки тобі було років, коли ти позбувся цноти? — запитав Стів.

- Перепрошую? - кандидат виглядав збитим із пантелику.

— Ти все ще незайманий? — наполягав Джобс.

Кандидат помітно захвилювався, і Джобс змінив тему.

— Скільки разів ти приймав ЛСД?

— Бідний хлопчина палахкотів усіма відтінками червоного кольору, — згадував Герцфельд. - Тоді я намагався змінити тему і поставив йому технічне запитання.

Та коли кандидат почав монотонно відповідати, втрутився Джобс.

— Бе, бе, бе, бе, — сказав він, викликаючи приступи гиготіння у Сміта та Герцфельда.

— Напевно, я вам не підхожу, - сказав бідолаха, піднімаючись із-за столу після співбесіди.

Незважаючи на свою нестерпну поведінку, Джобс мав дар піднімати командний дух. Після того як він грубо поводився з людьми, він умів заохотити їх до праці і змусити думати, що робота у команді Macintosh — це найпрекрасніша місія. Кожні шість місяців він вивозив свою команду на дводенний відпочинок.

Відпочинок у вересні 1982 року проходив у Паджеро-Дюнсі, неподалік Монтеррею. Близько п’ятдесяти членів команди Macintosh розташувалися біта каміна у великій залі. Джобс примостився на столі навпроти них. Спочатку він щось тихо говорив, а потім підійшов до дошки і став записувати свої думки.

Першою була: «Не йдіть на компроміси». Цей наказ із часом стане як корисним, так і руйнуючим. Більшість технологічних команд працювали на компромісах. Macintosh, з іншого боку, стане настільки «непристойно чудовим», наскільки Джобс та його помічники зможуть зробити його. Але він не надійде у продаж ще наступні шістнадцять місяців, а це означало запізнення по термінах. Оголосивши кінцеву дату для здачі проекту, Джобс зауважив: «Краще запізнитися, ніж: зробити неправильну річ». Якийсь інший менеджер проекту, який був би здатний на компроміси, визначив би кінцеву дату, після якої вже нічого не можна було б змінювати. Але не Джобс. Він винайшов нове твердження: «Річ недороблена доти, доки вона не надходить у продаж».

Іншою написаною на дошці фразою, яка, як Джобс потім казав, стала його улюбленою, була: «Подорож — це нагорода». Команда Macintosh, він полюбляв повторювати, — це військо з величною місією. Якось вони згадають свою подорож разом і, забуваючи болючі моменти, скажуть, що це був магічний період в їхньому житті.

У кінці презентації хтось запитав, чи мають вони зробити дослідження ринку і побачити, чого хочуть споживачі.

— Ні, - відповів Джобс. - Тому що споживачі не знають, чого вони хочуть, допоки ми їм не покажемо цього.

І він витягнув пристрій, який за розміром був трохи більший за книгу.

- Хочете побачити щось гарне?

Коли він відкрив його, виявилося, що всередині знаходився макет комп’ютера, який уміщувався б на колінах, із клавіатурою й екраном, приробленими один до одного так, що здавалося, що це зошит.

— Це моя мрія, яку ми втілюватимемо з середини і до кінця вісімдесятих, — сказав він.

Вони були компанією, яка вигадувала майбутнє.

Протягом наступних двох днів були презентації від лідерів команд і відомого аналітика комп’ютерної індустрії Бена Розена та вечірки з танцями біля басейну. Наприкінці Джобс виступив зі зверненням до групи.

— З кожним днем робота, яку тут роблять п’ятдесят осіб, посилає величезні хвилі у всесвіт, - говорив він. - Знаю, що, можливо, зі мною важко працювати, але це найвеселіша річ, яку я коли-небудь робив.

За багато років після того більшість аудиторії сміятиметься з того «можливо, важко працювати» і згоджуватиметься, що створення тієї гігантської хвилі — це найвеселіше, що трапилось у їхньому житті.

Наступний відпочинок відбувся наприкінці січня 1983 року, того ж місяця, коли запустили Lisa. Тон зібрання змінився. Чотири місяці до того Джобс написав на своїй дошці; «Не йдіть на компроміси». Цього ж разу одним із тверджень було: «Справжні митці продають свої творіння». Нерви ледве витримували. Еткінсону заборонили розповідати про запуск Lisa у публічних інтерв’ю, тож він демонстративно ввійшов до готельного номера Джобса й став погрожувати, що звільниться. Джобс намагався залагодити ситуацію, однак Еткінсон не заспокоювався. Джобс почав дратуватися.

- У мене на це зараз немає часу, - відказав він. — Понад шістдесят інших людей, котрі вкладають своє серце у Macintosh, сидять і чекають, що я почну нараду.

З цими словами він прослизнув повз Еткінсона і пішов до вірних підлеглих.

Він виголосив натхненну промову і повідомив, що розв’язав суперечку зі звуковими лабораторіями McIntosh щодо використання назви Macintosh. (Взагалі-то, це питання ще вирішувалося, але на той момент потрібно було застосувати трохи старого доброго ефекту викривленім реальності.) Він узяв пляшку мінеральної води й символічно освятив прототип, що знаходився на сцені. Еткінсон саме стояв у коридорі, коли почув гучні радісні вигуки, і, зітхаючи, приєднався до групи. Вечірка, що слідувала за нарадою, передбачала плавання голяком у басейні та розпалювання багать на пляжі під гучну музику, що лунала всю ніч. Через це готель «Ла-Палья-ін-Кармел» попросив їх більше ніколи не повертатися.

Ще одним гаслом Джобса на зустрічах було: «Краще бути піратом, аніж приєднатися до флоту». Він хотів, щоб у команді панував бунтівний настрій, хотів, щоби вони поводили себе, як шибайголови, котрі пишаються своєю роботою, але можуть сприймати накази від інших.

— Він хотів, щоби члени команди почувалися віровідступниками, які можуть швидко рухатися вперед і все зробити, — пояснювала С’юзан Кейр.

Через кілька тижнів, щоби відзначити день народження Стіва, команда оплатила біґборд на шляху до головного офісу Apple. На ньому було написано: «Вітаємо з 28-м днем народження, Стіве. Подорож — це нагорода. Пірати».

Один із програмістів команди Macintosh, Стів Каппс, вирішив, що цей новий дух вимагав підняття піратського прапору — Веселого Роджера. Він вирізав шматок чорної тканини і попросив Кейр намалювати на ньому череп і схрещені кості. Пов’язку на очі для черепа вона намалювала у вигляді символу Apple. У неділю, пізно ввечері, Каппс виліз на дах щойно зведеної будівлі Bandley-3 і підняв прапор на конструкцію, яку залишили будівельники. Прапор гордо майорів протягом кількох тижнів, поки члени колективу Lisa якось уночі не вкрали його і не надіслали своїм суперникам із Macintosh записку про викуп. Каппс провів рейд і спромігся вибороти стяг у секретаря, який оберігав його для команди Lisa. Дехто зі старших спостерігачів Apple хвилювався, що піратський дух Джобса став неконтрольованим.

— Повішати той прапор було справжньою дурістю, - говорив Артур Рок. — Я казав решті команди, що вони ненормальні.

Але Джобсу ця ситуація подобалася, і він зробив усе, щоби прапор майорів протягом завершення проекту Macintosh.

— Ми були віровідступниками і хотіли, щоби про це знали всі, — згадував він.

Ветеранам команди Macintosh також було відомо, що вони могли сперечатися з Джобсом. Якщо вони були впевнені у своїх судженнях, він сприймав протилежну думку і навіть захоплювався нею. До 1983 року ті, хто найкраще знав його ефект викривлення реальності, відкрили дещо більше: вони могли за потреби тихенько не звертати увагу на його вказівки. Якщо виявлялося, що вони мали рацію, він оцінював їх віровідступницьке ставлення й небажання коритися авторитету. Зрештою, це було саме те, що робив він сам.

Найкращим прикладом є ситуація, коли вибирали дисковод для Macintosh. У Apple був корпораційний відділ, котрий створював пристрої накопичування даних. Він розробив дисководну систему під кодовою назвою Twiggy. Система могла зчитувати та записувати інформацію на тоненькі делікатні 5 У4-дюймові дискети, які старші читачі, напевно, пам’ятають (як пам’ятають і модель Твіґґі). Але на момент, коли Lisa була готова для роздрібної торгівлі, виявилося, що Twiggy мала недоопрацювання. Оскільки Lisa оснастили власним дисководом, це не було катастрофою. Але Macintosh не мав дисководу, і в цьому існувала проблема.

- Команда Macintosh почала панікувати, — згадує Герцфельд. — Ми використовували один диск Twiggy і не мали жорсткого диску, до якого можна було б повернутися.

Команда обговорювала цю проблему під час відпочинку у січні 1983 року, і Дебі Коулмен показала Джобсу дані про кількість помилок Twiggy. За кінька днів він поїхав на фабрику Apple у Сан-Хосе, де виробляли Twiggy. Більше половини пристроїв були браковані. Джобс вибухнув. Лютуючи, він кричав і погрожував, що звільнить усіх, хто там працює. Боб Бельвіпь, керуючий інженерною командою у Macintosh, повільно провів його на парковку, де вони могли б прогулятися і поговорити про альтернативи.

Одним із можливих розв’язань Бельвіль уважав те, що вони могли би користуватися дискетами у 3,5 дюйма, які розробила Sony. Та дискета була у міцнішому пластиковому покритті, і її можна було заховати у кишеню сорочки. Іншим виходом було б користування 3,5-дюймовою дискетою-клоном Sony, яку розробив невеликий виробник з Японії Alps Electronics Co., котрий був постачальником дисководів для Apple П. Alps уже мали ліцензію на технологію від Sony, і, якби вони розробили нову версію вчасно, це коштувало б значно дешевше.

Джобс і Бельвіль із ветераном Apple Родом Голтом (молодий чоловік, якого Джобс запросив для розробки першого блоку живлення для Apple II) полетіли до Японії, щоби визначитися з подальшими діями. Вони сіли на швидкісний потяг із Токіо і поїхали на виробництво Alps. Тамтешні інженери навіть не мали робочого прототипу, а лише сиру модель. Джобс думав, що це круто, а Бельвіль ужахнувся. У жодному разі, думав він, Alps не приготує її для Macintosh уже за рік.

Вони наносили візити в інші японські компанії, і Джобс був у найгіршому гуморі. Він надягав джинси і кросівки на зустрічі з японськими менеджерами у костюмах. Коли вони офіційно вручали йому невеликі подарунки, що було традиційним, він часто забував їх забрати і, звичайно ж, ніколи не дарував нічого у відповідь. Він насміхався, коли ради інженерів вишиковувалися і кланялися, вітаючи його, ввічливо пропонуючи свої продукти на розглад. Джобс ненавидів як їхні прилади, так і улесливість.

- Навіщо ви мені це показуєте? - бурчав він під час одного візиту. - Це ж лайно. Кожен може скласти дисковод, кращий за цей.

Хоча більшість із приймаючої сторони були нажахані, деяких така поведінка розвеселяла. Досі вони лише чули про його нестерпний стиль і жорстку поведінку, а зараз могли це споглядати на власні очі.

Кінцевою зупинкою був завод Sony, який знаходився у брудних передмістях Токіо. Джобсу видавалося це безладним і неелегант-ним. Багато чого робилося руками. Він ненавидів це. Вже в готелі Бельвіль переконував, що вони повинні користуватися дисководом Sony. Він був готовий до роботи. Джобс не погоджувався. Він вирішив, що вони співпрацюватимуть із Alps, однак розроблять власний дисковод. Тому він наказав Бельвілю згорнути будь-яку співпрацю з Sony.

Бельвіль вирішив, що найкраще буде частково ігнорувати Джобса, і попросив представника Sony підготувати дисковод для використання у Macintosh. Якщо б Alps учасно не справилися, вони б скористалися Sony. І Sony відправила на розвідку інженера, котрий розробив дисковод, - Хіцетоші Комото, випускника університету Пердю, який, на щастя, ставився з гумором до свого таємного завдання.

Коли Джобс з’являвся у корпоративному офісі й навідував інженерів команди Macintosh, усі швидко шукали місце, де б заховати Комото. Якось Джобс наткнувся на нього біля газетного кіоску в Купертіно і впізнав із зустрічей в Японії, проте нічого не запідозрив. Найближчим до викриття Джобс був, коли якось неочікувано зайшов у Macintosh, а Комото сидів у одному з кабінетів. Один з інженерів схопив японця і заштовхав його у комору прибиральника.

- Швидко ховайся у коморі! Будь ласка! Прошу!

Комото виглядав спантеличеним, як згадував Герцфельд, але він заметушився й зробив те, що йому веліли. Йому довелося стояти у коморі хвилин зо п’ять, аж поки Джобс не пішов. Потім інженери Macintosh вибачалися.

- Без проблем, — відповів японець. - Але ж які дивні американські практики ведення бізнесу... Дуже^ДЙБні.

Передбачення Бельвіля справдилося. У травні 1983 року представники Alps визнали, що їм потрібно ще якнайменше 18 місяців, щоби запустити їхнього клопа дисководу Sony у виробництво. На відпочинку в Паджеро-Дюнсі Маркула допитувався в Джобса, що той збирається робити. Врешті-решт Бельвіль перебив їх і сказав, що він має альтернативне рішення. Джобс на мить розгубився, а потім ураз здогадався, чому він бачив дизайнера дисководів Sony в Купертіно.

— Ти сучий син! — сказав Джобс. Та злості у цьому не було. Він, навпаки, посміхався, бо усвідомив, що Бельвіль та інщі інженери зробили за його спиною.

— Стів проковтнув свою гордість і подякував за те, що не послухалися його і зробили прдвщіьну річ, - говорив Герцфельд.

Адже це було те, що зробив би він у їхній ситуації.