у ВІЧНІСТЬ

Хмарка, космічний корабель і вище

iPad 2

Навіть до того, як iPad з’явився в продажу, Джобс думав про те, яким має бути iPad 2. Потрібно було, щоби він мав передню й задню камери — всі знали, що вони потрібні, — і він однозначно хотів, щоби він був тонщим. Але було ще одне другорядне питання, на якому він зосередився і про яке більшість людей навіть би не подумала: чохли, що люди використовували, приховували довершені лінії iPad і відволікали від екрану. Вони потовщували те, що мало бути тоншим. Вони накидали одежу простолюдина на пристрій, який мав бути магічним у всіх аспектах.

Приблизно в той час Джобс прочитав статтю про магніти, вирізав її та вівдав Джоні Айву. їхню дію можна було прицільно сфокусувати. Можливо, їх можна було б використати, щоби причепити знімний чохол. Так, він міг причіплятися до передньої частини iPad, при цьому не поглинаючи весь пристрій. Один із хлопців у команді Айва намагався придумати, як виготовити знімний чохол, який би кріпився до магнетичного шарніру. Коли користувач починає відкидати чохол, екран оживає, як обличчя дитятка, якого полоскотали, а коли чохол знову прикладався до екрану, пристрій переходив у «сплячий» режим.

Для цього не потрібно було високих технологій, лише проста механіка. Але це було чарівно. Ще один приклад бажання Джобса робити все в повній інтеграції: чохол та iPad розроблялися вкупі, щоби всі магніти й шарніри безшовно з’єднувалися. iPad 2 мав багато покращень, але його симпатичний маленький чохол, із яким би більшість виконавчих директорів не завдавали собі клопоту, викликав найбільше усмішок.

Оскільки Джобс був у черговій лікарняній відпустці, ніхто не чекав, що він приїде на презентацію iPad 2, призначену на 2 березня

2011 року в Сан-Франциско. Але коли запрошення були розіслані, Стів сказав, що мені слід постаратися бути там. Усе було, як завжди: головні керівники Apple у першому ряді. Тім Кук поїдає енергетичні батончики, а з колонок звучить підбірка доречних пісень гурту The Beatles. Завершувати підбірку мають You Say You Want a Revolution («To кажете, що хочете революцію?») та Here Comes The Sun («Ось і сонце сходить»). Ріц Джобс прибув в останню хвилину разом із двома гуртожитськими співмешканцями, студентами першого курсу, які перебували просто у захваті від усього баченого.

- Ми працювали над розробкою цього продукту якийсь час, і я не хотів пропустити його презентацію сьогодні, - сказав Джобс, неквапливо піднявшись на сцену.

Стів був страшенно худющим, але на обличчі світилася безтурботна посмішка. Натовп став вигукувати, кричати й підірвався на ноги, щоби привітати його оплесками. Він почав презентацію iPad 2, показавши його новий чохол.

- Цього разу обгортка і сам продукт були розроблені вкупі, - пояснив Джобс.

Тоді перейшов до зауважень, які турбували його, оскітьки мали реальне підгрунтя: оригінальний iPad краще споживав контент, ніж створював його. Тож Apple взяла свої найкращі дві творчі програми, розроблені для Macintosh — GarageBand та iMovie, - й створила потужні версії, доступні для iPad. Джобс показав, як легко було створити й інструментувати пісню чи додати музику та спеціальні ефекти до домашнього відео, а також як поділитися цими своїми витворами з іншими людьми, використовуючи новий iPad.

І знову він завершив свою презентацію слайдом, на якому був зображений перетин двох вулиць - Технологічної та Гуманітарних наук. І цього разу він краще пояснив своє кредо, сказавши, що справжня творчість і простота приходять тоді, коли можливо інтегрувати залізяччя та програмне забезпечення, а в цьому випадку й контент, чохли й продавців - замість того щоби дозволяти всьому бути відкритому та фрагментованому, як то сталося в світі персональних комп’ютерів з Windows, а також відбувалося зараз із пристроями Android.

У ДНК Apple закладено, що самої технології недостатньо. Ми віримо в те, що технологія, одружена з гуманітарними науками, призводить до результату, який змущує серце співати. І ніде то не справджується краще, ніж у приладах, які прийшли після ери персональних комп’ютерів. Люди женуться, щоби потрапити на ринок таблеток.

і вони розглядають їх як персональні комп’ютери нового покоління, де залізяччя й програмне забезпечення виготовляються різними компаніями. Наш досвід - і кожна кісточка в нашому тілі - показує, шо це неправильний підхід. Ці пристрої, шо виникли після персональних комп’ютерів, мають бути ше більш інтуїтивними й легкими у використанні, ніж були персональні комп’ютери, і тут залізяччя та програмне забезпечення, як і додаткові програми, мають бути переплетені безшовно та ще краще, ніж то було в ПК. Ми вважаємо, що така система є правильною не лише в силіконі, але в усій нашій організації, яка може виготовляти такі ось продукти.

Така система була основним стержнем організації, яку він вибудовував, але також його власної душі.

Після презентації Джобс був сповнений енергії. Він приїхав до готелю «Чотири сезони», щоби пообідати зі мною, своєю дружиною, Рідом і двома товаришами сина зі Стенфорда. Він, хоч як дивно, їв, та все одно виявляв перебірливість. Стів замовив свіжовитиснений сік, який відсилав назад тричі, кожного разу говорячи, що йому приносили сік з пляшки, а також пасту «прімавера», яку відсунув і оголосив неїстівною, лише скуштувавши. Але тоді він з’їв половину мого крабового салату Луї й замовив собі повну порцію, після чого була кулька морозива. Поблажливі працівники готелю навіть спромоглися приготувати склянку соку, яка нарешті відповідала його стандартам.

Назавтра в себе вдома він усе ще був у піднесеному настрої. Планував наступного дня полетіти до селшца Кона, сам, і я попросив, щоби він показав, що він завантажив собі на iPad для подорожі. Там було три фільми: «Китайський квартал» {Chinatown), «Ультиматум Борна» {The Bourne Ultimatum), «Історія іграшок-3» {Toy Story J). I

— що було ще показовішим — там була лише одна книжка: «Автобіографія Йогі», де містилися поради з медитації та духовності. Цю книжку він уперше прочитав у підлітковому віці, тоді ще раз — у Індії, і з того часу перечитував щороку.

Вранці Стів вирішив, що хоче чогось попоїсти. Він усе ще був надто слабким, щоби вести машину, тож я завіз його до кафе в торговельному центрі. Воно було зачинене, але власник уже звик до того, що Джобс стукав у двері в неробочий час, і з радістю впустив нас усередину.

— Він узяв на себе місію спробувати зробити мене товстішим, -пожартував Джобс.

Лікарі спонукали його їсти яйця, які слугували джерелом високоякісного протеїну, тож він замовив омлет.

- Коли живеш із такою хворобою, як в мене, і з усім цим болем, воно постійно нагадує про твою власну смертність, і це може робити дивні штуки з твоїм розумом, якщо ти не пильнуєшся, - сказав він. — Ти не плануєш бітьше ніж на рік уперед, і це погано. Потрібно змушувати себе планувати так, неначе ти ще житимеш багато років.

Прикладом цього магічного мислення був його план збудувати розкішну яхту. До пересадки печінки він із родиною часто вина-ймав яхти під час відпустки для подорожей до Мексики, південною частиною Тихого океану та Середземним морем. Під час багатьох таких круїзів Стів знуджувався або починав ненавидіти дизайн яхти, тож вони скорочували час, відведений на морську мандрівку, й летіли до селища Кона. Але інколи круїз їм удавався на славу.

- Найкраща відпустка, яка була в моєму житті, це коли ми спустилися вниз узбережжям Італії, а тоді попливли до Афін - які виявилися звичайною ямою, зате Пантеон там просто вражаючий, — а тоді до Ефесу в Туреччині, де є ці древні громадські вбиральні з мармуру, посеред яких є місце, де музиканти співали серенади.

Коли вони дісталися Стамбулу, Стів найняв професора історії, щоби той провів екскурсію для їхньої родини. Наприкінці дня вони пішли в турецьку баню, де лекція професія подарувала Джобсу прозріння, яке стосувалося глобалізації молоді.

То було для мене справжнім відкриттям. Ми всі були в цих мантіях, і нам подали турецьку каву. Професор пояснив, що кава готувалася геть не так, як у інщих місцях, і тут мене осінило: «Яке з біса кому діло?».

Та підліткам, навіть у Туреччині, до дупи та турецька кава. Весь день я спостерігав за молодими людьми в Стамбулі. Вони пили те саме, що будь-які інші підлітки в цілому світі, і носили одяг, який виглядав точнісінько так само, як той, що ми купили в Gap, і всі вони користувалися мобільними телефонами. Вони були такими ж, як і інші підлітки будь-де. Мене вразила думка, що для молодих людей цілий світ - однаковий. Коли ми випускаємо продукти, то вже немає чогось такого, як турецький телефон, чи то музичний програвач, який молоді люди в Туреччині хотіли би бачити відмінним від інших плеєрів, котрі використовуються в інших країнах світу. Тепер ми просто один світ.

Натхненний радістю від круїзу, Джобс зайняв себе тим, що почав креслити проект яхти, яку він мріяв побудувати одного дня, а потім постійно щось перемальовував у ньому. Коли у 2009-му хвороба повернулася, Стів майже відмовився від цієї ідеї.

— Я не думав, що житиму до того часу, коли її зроблять, - пригадував він. — Але це мене страшенно засмутило, і я вирішив, що навіть працювати над дизайном було приємно, і, може, я таки доживу до того часу, як її побудують. Якщо я припиню роботу над яхтою, а потім проживу ще два роки, то пошиюсь у дурні. Тож я продовжу'-вав працювати над проектом.

З’ївши омлети в кафе, ми повернулися до його будинку, і він показав мені всі моделі й архітектурні рисунки. Як і слід було очікувати, запланована яхта була елегантною та мінімалістською. Тикові палуби були ідеально гладкими й не заплямовані ніяким спорядженням. Як і в магазині Apple, вікна кабіни вражали розмірами — майже від підлоги до стелі, і основна житлова площа була спланована так, щоби стіни були скляними, 12,4 метра завдовжки та 3,1 метра заввишки. Він найняв головного інженера магазинів Apple, щоби той розробив для нього спеціальне скло, яке могло би забезпечити структурну підтримку.

На той час яхту вже конструювала нідерландська фірма, яка виконувала будівництво яхт по проекту замовника, Feadship, але Джобс продовжував бавитися з дизайном.

— Знаю, що може так статися, що я помру й залишу Лорін напів-збудовану яхту, - сказав він. — Але я мушу продовжувати робити це. Якщо я не продовжуватиму, то означатиме, що я от-от помру.

Вони з Пауел мали святкувати свою двадцяту річницю шлюбу через декілька днів, і він визнав, що не завжди цінував її так, як вона того заслуговувала.

- Мені дуже пощастило, тому що, одружуючись, ти не знаєш, у що вступаєш, — сказав він. — У тебе є якесь інтуїтивне відчуття. Я не міг би зробити вдалішого вибору, оскільки Лорін не лише розумна й вродлива, але також виявилося, що вона дуже хороша людина.

На якусь мить йому на очі набігли сльози. Стів говорив і про інших жінок, із якими колись зустрічався, зокрема про Тіну Редс, але сказав, що зрештою зупинився на найкращій людині. Він також роздумував про те, наскільки егоїстичним і вимогливим бував сам.

— Лорін доводилося справлятися з цим, а також із тим, що я захворів, - сказав він. - Я знаю, що життя зі мною — аж ніяк не льодяник на паличці.

Серед його егоїстичних звичок було те, що він часто не пам’ятав про річниці й дні народження. Але цього разу він запланував влаштувати дружині несподіванку. Вони одружилися в готелі «Авані» в Йосеміті, і він вирішив повезти Лорін туди на їхню річницю. Але коли Джобс зателефонував до готелю, всі місця були зарезервовані. Тож він попросив адміністрацію готелю звернутися до людей, які зарезервували номер, у якому вони з Пауел колись зупинялися, і попросив їх поступитися.

- Я запропонував заплатити за ще одні вихідні, - пригадував Джобс, — а той чоловік був дуже приємним і відповів: «Двадцять років! Забирайте, будь ласка, номер ваш».

Він знайшов світлини з весілля, які зробив друг, і замовив друк цих знімків на тлустому картоні великого розміру й помістив їх у елегантну коробку. Понишпоривши в своєму iPhone, Стів знайшов нотатку, яку написав, шоби покласти разом зі світлинами, й прочитав її вголос.

Ми не знали багато одне про одного двадцять років тому. Нас вело шосте чуття; ти вибила землю мені з-під ніг. Коли ми одружувалися в «Авані», надворі сипав сніг. Минули роки, народилися діти, було багато хорошого, було складно, але ніколи не було зле. Наша любов і взаємоповага залишилися з нами й зміцніли. Ми пройшли стільки всього разом і зараз повернулися туди, звідки почали свій шлях двадцять років тому, - старшими, мудрішими, зі зморшками на наших обличчях і серцях. Тепер ми знаємо багато житейських радощів, страждань, таємниць і дивовиж, і все ж ми тут, удвох. Знаєш, мені так і не вдалося зіпнутися на ноги.

До кінця читання він плакав так, шо не міг себе контролювати. Коли він трохи зібрав себе докупи, то зауважив, що також підготував підбірки світлин для кожного зі своїх дітей.

— Подумав, що їм може бути приємно побачити, що я був колись молодим.

і Cloud

у 2001 році Джобс мав таке бачення: персональний комп’ютер слугуватиме «цифровим центром» для різноманітних пристроїв, як то музичні плеєри, відеомагнітофони, телефони й таблетки. Це зіграло на руку компанії Apple при створенні інтегрованих продуктів, простих у використанні. Таким чином компанія змінила свій статус із нішової комп’ютерної компанії високого технічного рівня на найбільш вартісну технологічну компанію в світі.

До 2008 року Джобс розробив стратегічне бачення щодо наступної хвилі цифрової ери. В майбутньому, як він вірив, настільний комп’ютер уже не буде слугувати цифровим центром для вашого контенту. Весь контент переміститься «на хмарку». Іншими словами, ваш контент буде зберігатися на віддалених серверах, якими управлятиме компанія, котрій ви довіряєте, і він буде доступним для вас будь-де на будь-якому пристрої. Потрібно було три роки, щоби він міг довести це.

Стів почав із неправильного кроку. Влітку 2008 року він запустив продукт, який називався МоЬіІеМе, дорогий (99 доларів на рік) передплатний сервер, який дозволяв користувачам зберігати телефонні книги, документи, зображення, відео, електронні листи й календар віддалено в «хмарці» та синхронізувати їх із будь-яким пристроєм. У теорії, вам потрібно було просто взяти свій iPhone чи будь-який комп’ютер і отримати доступ до будь-якого аспекту вашого цифрового життя. Проте тут існувала велика проблема: сервіс, якщо використовувати термінологію Джобса, був відстійним. Він був складним, пристрої погано синхронізувалися, а електронні листи й інші дані час від часу зникали в етері. «МоЬіІеМе від Apple має занадто багато недоліків, щоби вважатися надійним», - так звучав заголовок в огляді Волта Мосберга у Wall Street Journal.

Джобс лютував. Він зібрав колеістив проекту МоЬіІеМе в аудиторії в одному з корпусів Apple, вийшов на сцену й запитав: «Хтось може мені пояснити, що має робити МоЬіІеМе?». Після того як члени команди запропонували свої відповіді, Джобс відстрілив: «То якого хріну він того не робить?». Протягом наступної півгодини лаяв їх як хотів.

- Ви зганьбили репутацію Apple, - шумів він. - Ви маєте ненавидіти одне одного за те, що так підвели її. Мосберґ, наш друг, більше не пише хороших статей про нас.

Перед усіма присутніми він звільнив керівника колективу проекту МоЬіІеМе й замінив його на Едді К’ю, який завідував інтер-нет-контентом в Apple. Як назвав це Адам Лешинські з часопису Fortune в критичному розгляді корпоративної культури Apple, «відповідальність строго нав’язується».

До 2010 року стало зрозуміло, що Google, Amazon, Microsoft та інші намагалися стати компанією, яка б найкраще зберігала споживацький контент і дані в «хмарці» й могла синхронізувати їх на різних пристроях. Тож Джобс подвоїв зусилля. Як він пояснив мені тієї осені:

Нам потрібно бути компанією, яка управляє стосунками користувачів із «хмаркою», забезпечує потік музики й відео із «хмарки», зберігає зображення та інформацію і, можливо, навіть медичні дані. Apple першою отримала прозріння, що комп’ютер має стати цифровим центром. Тож ми написали всі ці програми — iPhoto, iMovie, iTunes

- і прив’язали їх до наших пристроїв, як то iPod, iPhone чи iPad, і воно працювало дивовижно. Але протягом наступних декількох років центр переміститься з комп’ютера в «хмарку». Тож це та сама стратегія цифрового центру, лише центр розташований в іншому місці. Це означає, що користувач завжди матиме доступ до свого контенту й не потребуватиме синхронізації чогось із чимсь.

Важливо, щоби ми зробили цей перехід, через те, що Клейтон Крістенсен називає «дилемою винахідника», за якою люди, що є авторами певних інновацій, зазвичай останніми їх утілюють, а ми однозначно не хочемо пасти задніх. Я збираюся зробити МоЬіІеМе безкоштовним, і ми будуємо серверну ферму в Північній Клроліні. Ми забезпечимо користувачів усією необхідною синхронізацією і таким чином можемо втримати їх.

Джобс описував це своє стратегічне бачення на понеділкових ранкових зустрічах, і з часом з цього викристалізувалася нова стратегія.

— Я посилав електронні листи групам людей о другій ночі й постійно влаштовував дискусії, - пригадував він. — Ми думаємо про це так багато не тому, шо це робота, а тому, що це - життя.

Хоча деякі члени ради директорів, включаючи Ела Ґора, сумнівалися в тому, що МоЬіІеМе варто робити безкоштовним, однак вони підтримували Джобса. Це мало стати їхньою стратегією з приваблювання клієнтів до орбіти Apple на наступне десятиліття.

Новий сервіс був названий і Cloud, і Джобс представив його в основній промові під час Конференції для розробників Apple з усього світу в червні 2011 року. Стів усе ще перебував у лікарняній відпустці і протягом декількох днів у травні лежав у лікарні з інфекціями й болем. Деякі близькі друзі просили його не влаштовувати презентації, яка потребувала багато підготовки й тренувань. Але перспектива оголосити наступний тектонічний зсув у цифровій ері, здавалося, додавала йому сил.

Коли Стів вийшов на сцену Конференц-центру Сан-Франциско, на ньому був чорний кашеміровий светр фірми VONROSEN ху на його звичайному чорному гольфі від Іссі Міяке, а під блакитними джинсами була термобілизна. Але виглядав він ще худорлявішим, ніж будь-коли. Натовп стоячи привітав його довгими оплесками («Це завжди допомагає, і я ціную це», - сказав він), але за декілька хвилин ціна на акцію Apple впала більш ніж на 4 долари, до 340. Він робив героїчне зусилля, але виглядав слабким.

Він передав мікрофон Філу Шиллеру та Скотту Форсталу, щоби вони продемонстрували нові операційні системи для Macintosh і мобільних пристроїв, а тоді повернувся на сцену, щоби представити /C/oMcf самостійно.

— Близько десяти років тому ми отримали одне з наших найважливіших прозрінь, - почав він. - Персональні комп’ютери стануть центром вашого цифрового життя. Ваші відео, ваші світлини, ваша музика. Але за останні роки то все трохи попсувалося. Чому?

Він дещо розповів про те, як складно було синхронізувати весь контент на різних пристроях. Якщо ви завантажили пісню на свій iPad, сфотографували щось на свій iPhone, а відео зберегли на своєму комп’ютері, то зрештою можете почуватися старомодним one-ратором комутатора, підключаючи і відключаючи USB-кабелі до пристроїв, щоби поділитися контентом.

— Синхронізація цих пристроїв може довести нас до божевілля, —Джобс щиро засміявся. — У нас є рішення. І це наше наступне велике прозріння. Ми понизимо на посаді ПК і Macintosh, і тепер вони будуть просто пристроями, і ми перемістимо цифровий центр на «хмарку».

Джобс добре знав, що це «велике прозріння» було насправді не новим. Він навіть пожартував з приводу попередньої сщ>обп Apple.

— Ви можете подумати; «А чого я маю їм вірити? Вони принесли мені МоЬіІеМе».

Люди в залі нервово захихотіли.

—Дозвольте мені сказати, що то була не найкраща годіша для нас.

Але коли він зробив презентацію iCloud, було очевидно, що цей сервер стане кращим. Пошта, контакти й записи в календарі синхронізувалися відразу. Як і програми, світлини, книжки та документи. Що найважливіше, Джобс та Едді К’ю вклали угоди з музичними компаніями (на відміну від Google та Amazon). У Apple буде вісімнадцять мільйонів пісень на хмаркових серверах. Якщо у вас була якась пісня на одному з ваших пристроїв чи комп’ютерів - незалежно від того, купили ви її законно чи завантажили піратським шляхом, — Apple надавала вам доступ до високоякісної версії цієї пісні на всіх ваших пристроях, не змушуючи вас витрачати зайві час та зусилля, щоби завантажити її до «хмарки».

— Це все просто працює, — сказав Джобс.

Такий простий концепт — що все просто працюватиме безшовно

— був, як завжди, конкурентною перевагою Apple. Microsoft уже рекламував Cloud Power більше року, а три роки тому його головний розробник структури програмного забезпечення, легендарний Рей Оззі, оголосив бойовий клич компанії; «Ми хочемо, щоби люди ліцензували свій контент лише раз і використовували будь-який зі своїх... пристроїв, щоб отримати доступ до свого контенту й насолоджуватися ним». Але Оззі пішов з компанії Методо//наприкінці

2010 року, і «хмарка» компанії так ніколи й не з’явилася в пристроях користувачів. Amazon і Google запропонували свої «хмаркові» сервіси в 2011-му, проте жодна компанія не могла інтегрувати залізяччя, програмне забезпечення й контент різноманітних пристроїв. Apple контролював кожну ланку в ланцюжку й розробляв їх так, щоби вони працювали разом; пристрої, комп’ютери, операційна система, прикладне програмне забезпечення разом із продажем і зберіганням контенту.

Звісно, все це працювало безшовно лише тоді, коли ви використовували пристрій фірми Apple й залишалися в обнесеному стіною саду Apple. I це давало Apple ще одну перевагу: прив’язаність користувача. Щойно ви почали використовувати iCloud, вам буде складно підключити все до приладів Kindle чи Android. Ваша музика та контент не могли синхронізуватися з ними, вони могли би просто навіть не працювати. Це було кульмінацією трьох десятиліть, витрачених на уникання відкритих систем.

— Ми подумали, чи варто розробити музичного клієнта для Android, - сказав мені Джобс за сніданком наступного ранку. - І встановили iTunes на Windows, щоби продавати більше iPod. Але я не бачу переваги в тому, щоби поставити нашу музичну програму на Android, крім того, що це ощасливить користувачів Android. А я не хочу ощасливлювати користувачів Android.

Нове приміщення

Коли Стіву було тринадцять, він знайшов номер телефону Білла Г’юлетта в телефонній книжці, задзвонив йому, щоби попросити запчастину, яка була йому потрібна для виготовлення частотоміра, й отримав роботу на літо в Hewlett-Packard. Того ж року ЯР купила ділянку землі в Купертіно, щоби розширити свій відділ з випуску калькуляторів. Возняк пішов працювати туди, і саме там розробив Apple І та Apple Пв години, які відводив на халтурку.

Коли HP вирішила в 2010 році покинути своє приміщення, яке було розташоване десь за півтора кілометра на схід від Нескінченної вулиці Apple, Джобс таємно вирішив придбати його та прилеглу земельну ділянку. Він захоплювався тим, як Hewlett-Packard збудували міцну компанію, і пишався, що зміг зробити те саме з Apple. Тепер він хотів зробити показовий бізнес-центр компанії - чого ще не мала жодна технологічна фірма на Західному узбережжі. Він викупив 60 гектарів, більша частина яких була засаджена абрикосовими садами, коли він був хлопчаком, і зайнявся великим проектом створення спадку, що поєднував у собі його захоплення дизайном із його величезним бажанням побудувати міцну компанію.

— Я хочу залишити своїй компанії бізнес-центр, який відображатиме її цінності для багатьох поколінь, - сказав він.

Стів найняв людей із компанії, що вважалася найкращою архітектурною фірмою в світі й належала серові Норману Фостеру, який свого часу мудро спроектував реставрований Рейхстаг у Берліні та Сент-Мері Екс ЗО в Лондоні. Не дивно, що Джобс також долучився до проектування, як у загальному баченні, так і в деталях, тож визначитися з остаточним дизайном стало практично неможливо. Це мала бути велична будівля, яку Стів волів залишити після себе, і він хотів, щоби її збудували правильно. Фірма Фостера призначила у команду п’ятдесят архітекторів, і кожних три тижні протягом 2010 року вони показували Джобсові оновлені моделі й варіанти. А він продовжував щоразу привносити нові концепції, інколи абсолютно нові форми, і змушував їх починати все заново та вигадувати нові альтернативи.

Коли він уперше показав мені моделі й проекти в своїй вітальні, будівля виглядала, наче зигзагоподібний іподром, сконструйований із трьох півкругів, що оточували велике центральне подвір’я. Стіни були скляні, а інтер’єр передбачав, що розміщені всередині ряди кабінетів дозволятимуть сонячному промінню заливати коридори.

— Це надасть приємної невимушеності й гармонії тим приміщенням, - сказав він, — і все це буде взаємодіяти в сонячному сяйві.

Наступного разу, коли він показував мені плани - через місяць,

- ми перебували у величезній конференц-залі Apple навпроти його кабінету, де модель запланованої будівлі покривала весь стіл. Він уніс величезну зміну. Всі кабінети мали буги розташовані подалі від вікон, щоби довгі коридори могли купатися в сонячному промінні. Це приміщення також мало слугувати загальному вжитку. Були певні суперечки з деякими архітекторами, котрі хотіли, щоби вікна можна було відчиняти. Джобсу ніколи не подобалася ідея, що люди матимуть змогу щось відчиняти.

— Це просто дасть можливість людям усе зіпсувати, - виголосив він.

У цьому, як і в інших деталях, він наполіг на своєму.

Приїхавши додому того вечора, Джобс показав мені рисунки за вечерею, і Рід пожартував, що вигляд будівлі з висоти пташиного польоту нагадував йому чоловічі геніталії. Його батько не дослухався до зауваження, сказавши, що це просто відображає стиль мислення підлітка. Але наступного дня таки переказав слова сина архітекторам.

— На жаль, тепер, коли я сказав вам це, ви ніколи не зможете витерти той образ зі свого розуму, - сказав він.

Коли я відвідував Стіва у черговий раз, форма запланованої будівлі була замінена на просте коло.

Новий дизайн означав, що в будинку не буде жодного рівного шматочка скла. Все буде вирізьблене й з’єднане безшовно. Джобса давно зачаровувало скло, а досвід із вимаганням величезних скляних панелей для роздрібних магазинів Apple додавав йому впевненості, що можливо буде виготовити багато масивних вигнутих шматків. Центральне подвір’я мало бути 248 метрів завдовжки (що більше, ніж типові міські квартали, і майже таке, як три футбольних поля), і Стів показав мені, як будівля могла би оточити майдан

Святого Петра в Римі. Одним зі спогадів, який назавше закарбувався йому в розумі, було те, Ш.О колись на цій території переважали фруктові сади, тож він найняв старшого лісовода зі Стенфорда й наказав, що 80% маєтку компанії має бути впорядковано в природній спосіб; там мали насадити шість тисяч дерев.

— Я попросив його, щоби він неодмінно засадив нові абрикосові сади, — пригадував Джобс. — Колись можна було бачити їх усюди, навіть на рогах вулиць, і вони — частина спадку цієї долини.

До червня 2011 року плани на чотириповерховий комплекс площею в 270 тисяч квадратних метрів, у якому мало працювати понад дванадцять тисяч робітників, дозріли до представлення стороннім особам. Джобс вирішив зробити це тихо й без освітлення в пресі — просто передати креслення міській раді Купертіно наступного дня після того, як він представив iCloud на конференції для розробників Apple з усього світу.

Навіть попри те, що Стів потерпав від нестачі енергії, його розклад того дня був заповнений подіями. Рон Джонсон, який піднімав магазини Apple й керував ними понад десятиліття, вирішив прийняти пропозицію стати виконавчим директором /. С. Penney, тож він приїхав вранці до Джобса додому, щоб обговорити своє звільнення. Тоді ми зі Стівом поїхали до Пало-Альто, в маленьке кафе Fraiche, де подавали йогурти та вівсянку, і він жваво розповідав про можливі майбутні продукти Apple. Пізніше того ж дня його завезли в Санта-Клару на щоквартальну зустріч, яку Apple проводив із головними керівниками компанії Intel, де вони обговорювали можливість використання чипів Intel для майбутніх мобільних пристроїв. Увечері U2 давали концерт у «Колізеї» в Окленді, і Джобс думав відвідати його. Але натомість вирішив використати той вечір, щоби показати проект міськраді Купертіно.

Прибувши без почту та фанфар, він виглядав невимушено в тому самому чорному светрі, який надягав на конференцію розробників. Стів вийшов на подіум із перемикачем у руці й провів двадцять хвилин, показуючи слайди проекту членам ради. Розгігадаючи лискучу, футуристичну, досконалої круглої форми будівлю, зображення якої з’явилося на екрані, він зупинився й усміхнувся.

- Скидається на те, що сюди приземлився космічний корабель,

— сказав Стів і за кілька митей додав: — Гадаю, що ми стоїмо перед можливістю збудувати найкращу офісну будівлю в світі.

Наступної п’ятниці Джобс надіслав електронного листа колезі зі свого давнього минулого, Енн Бауерз, удові співзасновника Intel Боба Нойса. Вона колись працювала керівником відділу кадрів у ранніх 1980-х, маючи в обов’язках приводити до тями Джобса після його істерик і заліковувати душевні рани співробітників. Джобс

запитав, чи не могла би вона з ним зустрітися наступного дня. Бауерз на той час була в Нью-Йорку, та вона приїхала до нього додому в неділю, після повернення. На той час він знову нездужав, страждав від болю й безсилля, але з радістю показував їй архітектурну подачу нового бізнес-центру.

— Ти маєш пишатися Apple, - сказав він. - Ти маєш пишатися тим, ш;о ми побудували.

Тоді він подивився на Енн і поставив їй запитання, яке майже звалило жінку з ніг;

— Розкажи мені, яким я був у молодості.

Бауерз спробувала відповісти йому чесно;

— Ти був дуже запальною і складною в спілкуванні людиною. Але твоє бачення заворожувало. Ти казав нам; «Подорож — це нагорода». І, як виявилося, це було правдою.

— Так, — кивнув Джобс. — Я таки навчився дечого на шляху.

Тоді, через декілька хвилин, він повторив це, неначе бажаючи

переконати Бауерз і самого себе в цьому.

— Я таки навчився дечого. Справді навчився.

ТРЕТІЙ РАУНД

Боротьба у сутінках

Сімейні узи

У Джобса було нестерпне бажання застати синів шкільний випускний, котрий мав відбутися в червні 2010 року.

- Коли в мене діагностували рак, я уклав угоду з Богом, чи як Його назвати, виголосивши, що всім серцем хочу побачити випускний Ріца, і це тримало мене протягом 2009 року, — поділився він.

Будучи старшокласником. Рід виглядав похмурим, як і колись його батько у вісімнадцятирічному віці, із хитрющою і трохи бунтівничою усмішкою, напруженим поглядом і копицею темного волосся. Але від матері він успадкував ніжність і до болю вразливу співчутливість, чого бракувало його батькові. Рід був демонстративно люб’язним і старався догодити. Коли Джобс сидів, засмучений, за кухонним столом, утупившись у підлогу — що траплялося нерідко під час хвороби, - єдиним, що точно запалювало іскорку в його очах, був прихіц Ріда.

Ріц обожнював батька. Незабаром після того, як я почав працювати над цією книгою, він забіг до мене у готельний номер і, як то часто робив його батько, запропонував прогулятися. Він сказав, дивлячись на мене напруженим, щирим поглядом, що його тато не був холодним бізнесменом, який тиіьки й шукає наживи; його мотивувала любов до своєї справи та гордість за ті витвори, які він виготовляв.

Коли в Стіва діагностували рак. Рід почав у свої літні канікули працювати в онкологічній лабораторії Стенфордського університету, проводячи секвенування ДНК, щоби знайти генетичні маркери раку товстої кишки. Під час одного експерименту він віцсте-жував, як відбуваються мутації хвороби всередині родини.

— Одна з дуже небагатьох приємностей у моїй хворобі — це те, що Рід почав проводити чимало часу з дуже хорошими лікарями, — сказав Джобс. — Його ентузіазм щодо цього точно такий самий, як був у мене до комп’ютерів, коли я був у його віці. Гадаю, що найбільші інновації в двадцять першому столітті відбудуться на перехресті біології та технології. Починається нова ера — так само, як починалася нова цифрова доба тоді, коли я був у його віці.

Рід використав своє дослідження раку як основу для доповіді, яку він представив перед своїм класом у школі Crystal Springs Uplands. Коли юнак описував, як він використовував центрифуги та барвники, щоби простежувати послідовність новоутворень ДНК, його батько сидів у залі й весь світився від гордості за сина, як і всі решта члени родини.

— Я мрію про те, як Рід придбає собі будинок тут, у Пало-Альто, поселиться там зі своєю родиною, працюватиме лікарем у Стенфорді та їздитиме на роботу велосипедом, - сказав згодом Джобс.

Рід швидко подорослішав у 2009 році, коли виглядало на те, що його батько скоро помре. Він піклувався про своїх молодших сестричок, поки батьки були в Мемфісі, і відчував внутрішню потребу опікати й захищати їх. Але коли здоров’я його батька стабілізувалося навесні 2010-го, Рід став тим самим грайливим жартуном, яким був раніше. Одного дня під час вечері він обговорював із батьками, куди повести свою дівчину на побачення. Стів запропонував II Fomaio — елегантний класичний ресторан в Пало-Альто, але Рід відказав, що йому не вдалося зарезервувати там столик.

— Хочеш, щоби я спробував? — запитав батько.

Рід заперечив — хотів розв’язати це питання сам. Ерін, дещо сором’язлива середульша дитина Джобсів, сказала, що вона могла би спорядити вігвам, як у півдеішоамериканських індіанців, і вони з Ів, наймолодшою сестричкою, могли би подати їм романтичну вечерю там. Рід піднявся й, обійнявши її, сказав, що ловить сестру на слові й неодмінно скористається її пропозицією згодом.

Одного суботнього дня Рід був у команді чотирьох учасників вікторини, яку транслювали по місцевому телеканалі. Вся родина — окрім Ів, яка саме була на кінних перегонах, - прийшла підтримати його. Поки телевізійна команда готувалася до зйомки, батько хлопця намагався вгамувати своє нетерпіння й залишитися непоміченим поміж інших батьків, які сиділи на розкладних кріслах, виставлених рядами. Але Стіва дуже легко можна було впізнати за його фірмовими джинсами і чорною водолазкою, і одна жінка підсунула своє крісло до нього й почала його фотографувати. Не дивлячись на неї, Стів підвівся й пересів на інший край ряду. Коли Рід вийшов на сцену, на дощечці з його іменем було написано «Рід Па-уел». Ведучий запитав учнів, ким вони хотіли стати в майбутньому. «Дослідником ракових захворювань», - відповів Рід.

Після вікторини Джобс повертався додому своєю двомісною ав-тівкою — «Мерседес 5X55» — разом із Рідом, а його дружина з Ерін слідувала у своїй машині за ним. Дорогою вона запитала Ерін, чому, на її думку, тато відмовлявся ставити реєстраційний номер на своє авто. «Щоби бути бунтівником», — відповіла дівчинка. Пізніше я запитав про те ж саме Стіва.

— Тому шо інколи люди їауть за мною, і, якби в мене були реєстраційні номери, вони могли би вистежити, де я живу, — відповів він. — Але тепер, коли є Google Maps, це вже не має аж такого значення. Тому насправді, напевне, я не ставлю їх просто тому, що не ставлю.

Під час святкової церемонії на випускному Ріда його батько зі свого iPhone прислав мені електронного листа, переповненого тріумфом: «Сьогодні — один із найщасливіших днів мого життя. Рід закінчив школу й святкує випускний. Просто зараз. І, попри все, я тут». Того вечора в їхньому домі на вечірку зібралися близькі друзі й родина. Рід танцював із кожним членом своєї сім’ї, включаючи батька. Пізніше Джобс повів сина до лабазу, схожого на сарай, і запропонував йому вибрати одного з двох велосипедів, на якому він більше не буде їздити. Рід пожартував, що «італієць» виглядав трохи занадто сірим, тож Джобс сказав йому забирати міцного «залізного коня» на вісім швидкостей, який стояв поруч. Коли Рід відповів, що тепер він буде в боргу, Стів промовив; «Ти не маєш бути в боргу, тому що в тебе — моя ДНК». Через декілька днів «Історія іграшок-3» вийшла на екрани. Джобс плекав цю піксарівську трилогію від самого початку, і останній випуск був переповнений емоціями, коли Енді вирушає до коледжу.

— Я би хотіла мати змогу завжди бути з тобою, — каже мама Енді.

— Ти завжди будеш, — відповідає він.

Стосунки Стіва з його двома молодшими доньками були не такими близькими. Він приділяв менше уваги Ерін, яка була тихою, інтроспективною і, здавалося, не знала, як спілкуватися з батьком, особливо коли він наставляв свої колючі шипи. Вона була врівноваженою і привабливою молодою дівчиною, з чуйністю набагато зрілішою, ніж була в її тата. Ерін думала, що, можливо, хотіла би стати архітектором, імовірно, через зацікавлення батька цією галуззю, і в неї було чудове почуття стилю. Але коли тато показував Ріду креслення нового комплексу приміщень компанії Apple, вона сиділа з іншого боку кухні, а він так і не підкликав її подивитися на них також. Вона дуже сподівалася, що тієї весни, в 2010 році, батько повезе її на церемонію вручення «Оскарів». Вона була залюбле-на в кіно. Але навіть понад це вона хотіла полетіти з татом на його приватному літаку й пройтися з ним по червоній доріжці. Лорін хотіла відмовитися від поїздки й намагалася вмовити чоловіка взяти з собою Ерін. Але йому ця ідея не сподобалася.

У той час, коли я закінчував роботу над цією книгою, Лорін сказала мені, що Ерін хоче дати мені інтерв’ю. Я сам би не попросив про це, оскільки дівчинці тільки-но мало виповнитися шістнадцять, але погодився зустрітися з нею. Ерін особливо наголошувала на тому, що розуміла, чому її тато не завжди був уважним, і приймала це.

— Він докладає всіх зусиль, щоби бути водночас батьком нам і виконавчим директором Apple, і йому досить непогано то вдається, — сказала вона. — Інколи мені хочеться трохи більше його уваги, але я знаю, що те, що він робить, дуже важливе, і вважаю це дійсно крутим, тож я в порядку. Мені насправді не потрібно більше уваги.

Джобс обіцяв, що повезе кожного зі своїх дітей у подорож на їхній вибір, коли вони стануть підлітками. Рід вибрав мандрівку до Кіото, знаючи, як сильно його тато був зачарований дзенівським спокоєм того прекрасного міста. Не дивно, що, коли Ерін виповнилося тринадцять, у 2008 році, вона також обрала Кіото. Хвороба батька змусила його скасувати подорож, тож він пообіцяв поїхати з нею у 2010-му, коли йому стане краще. Але того червня він вирішив, що не хоче їхати. Ерін це дуже засмутило, але вона не перечила йому. Замість того мама повезла її до Франції разом із друзями їхньої родини, і вони перенесли подорож до Кіото на липень.

Лорін хвилювалася, що її чоловік міг відмінити поїздку знову, тож перебувала в прекрасному настрої, коли на початку липня вся родина здійнялася в небо в літаку до селища Кона, що на Гаваях, оскільки це було першим кроком їхньої подорожі. Але на Гаваях у Джобса сильно розболівся зуб - правда, він проігнорував це, неначе міг відігнати біль від себе. Зуб зламався, і його треба було полікувати. Тоді спалахнула криза, пов’язана з антеною iPhone 4, і Стів вирішив майнути назад до Купертіно, захопивши з собою Ріда. Лорін та Ерін залишилися на Гаваях, сподіваючись, що Джобс повернеться і виконає свій попередній план — завезе їх у Кіото.

До їхньої радості — і навіть подиву, — Джобс таки повернувся*на Гаваї після своєї прес-конференції, щоби забрати їх до Японії.

— Це — диво, — сказала Лорін своїй подрузі.

Поки Рід наглядав за Ів у Пало-Альто, Ерін із батьками зупинилися в «Таварая Ріокан» — готелі піднесеної простоти, яку так любив Джобс.

— То було фантастично, — пригадувала Ерін.

Двадцять років тому Джобс привіз зведену сестру Ерін, Лізу Бреннан-Джобс, у Японію, коли вона була приблизно в тому самому віці. Одним зі спогадів, який найбільше запав їй у серце, були дуже смачні страви, які вона їла разом із ним, а також можливість спостерігати, як тато, зазвичай дуже перебірливий до їжі, смакував унаґі-суші та іншими делікатесами. Те, що Ліза бачила, як її тато насолоджується їжею, дозволило дівчині вперше за весь час розслабитися коло нього. Спогади Ерін дуже схожі: «Тато знав, куди хотів би піти на обід щодня. Він сказав мені, що знає неймовірний магазин, де продають собу, і повів мене туди, і це було так смачно, що з того часу я практично ніде не можу їсти собу, оскільки ніщо не може зрівнятися з тією, якою ми смакували там». Вони також знайшли по сусідству крихітний ресторанчик, де подавали суші, і Джобс на своєму iPhone позначив його як «найкращі суші, які я їв у своєму житті». Ерін погодилася.

Вони також відвідали відомі дзен-буддистські храми в Юото; найбільше Ерін сподобався Сайхо-дзи, знаний як «Храм мохів», через те, що його Золотий ставок оточений садами, в яких росте понад сто видів моху.

— Ерін почувалася дуже щасливою, що було дуже відрадно й допомогло покращити її стосунки з батьком, — розповідала Лорін. -Вона заслуговувала на це.

А от із наймолодшою донькою, Ів, була цілком інша історія. Дівчинка була смілива, впевнена в собі й ніскілечки не боялася тата. Вона страшенно любила їздити на конях і поставила собі за мету взяти участь в Олімпійських іграх. Коли тренер сказав їй, що для цього доведеться докласти дуже багато зусиль, вона відповіїа:

— Скажіть мені точно, що я маю робити, і я зроблю це.

Він сказав, і дівчинка почала старанно виконувати програму.

Ів була експертом в дуже складному завданні — як притиснути свого батька; вона нерідко телефонувала його асистентові на роботу, щоби точно знати, що щось таки потрапило в його календар. Вона також прекрасно вміла вести перемовини. Якось на вихідних у 2010 році, коли родина планувала поїздку, Ерін хотіла відкласти виїзд на півдня, але боялася попросити про це батька. Ів, якій тоді було дванадцять, зголосилася допомогти їй, і за вечерею виклала справу так, неначе вона була адвокатом у Верховному суді. Джобс перебив ї"і: «Ні, не думаю, що хочу зробити це», — але було очевидно, що він радше здивований, ніж; роздратований. Пізніше того вечора Ів сіла з мамою і аналізувала різні способи, як вона могла би досягти кращих результатів.

Джобсу імпонував її характер — а ще він часто бачив в ній себе.

— Вона — справжнісінька ракетниця, а ще в неї дуже потужна сила волі, мені ще не доводилося бачити такої в жодної дитини, — казав він. — То наче віддача.

Джобс дуже глибоко розумів її характер, можливо, тому що він чимось нагадував його власний.

- Ів уразливіша, ніж більшість людей думає, — пояснив він. -Вона настіньки розумна, що може легко обвести людей навколо пальця, що віддаляє їх він неї, і вона залишається на самоті. Ів саме вчиться, як стати самою собою, але інколи мусить себе стримувати, щоби набути друзів, яких вона так потребує.

Стосунки Джобса з дружиною були інколи складними, але завжди сповненими вірності. Кмітлива та співчутлива, Лорін мала ста-биіізуючий уплив на родину, а також була прикладом здатності Стіва компенсувати власні егоїстичні імпульси, оточуючи себе розсудливими, рішучими людьми. Вона впливала на його рішення, висловлюючи свої думки: ненав’язливо — в питаннях бізнесу; твердо — в усьому, що стосувалося родини; напористо — у питаннях медицини. Ще на початку їтього подружнього життя жінка стала однією зі співзасновниць проекту «Дорога до університету» - загальнонаціональної програми для знедолених дітей, яка допомагала їм закінчити середню школу та поступити до університету. З того часу Лорін стала провідною силою в рухові, який боровся за освітню реформу. Джобс відверто захоплювався працею своєї дружини: «Те, що вона зробила в рамках проекту «Дорога до університету», насправді вражає мене». Але зазвичай він не дуже підтримував філантропічні намагання й ніколи не відвіпував її центрів для підлітків.

У лютому 2010 року Джобс відсвяткував свій п’ятдесят п’ятий день народження у вузькому родинному колі. Кухня була прикрашена конфетті й повітряними кульками, а діти зробили для нього іграшкову корону з червоного оксамиту, яку він надягнув на голову. Тепер, коли він трохи оговтався після виснажливого року проблем зі здоров’ям, Лорін сподівалася, що Стів бітьше часу приділятиме родині. Але його основна увага все одно була зосереджена на роботі.

- Мені здається, то було важко для нашої родини, особливо для дівчаток, — зізналася Лорін мені. — Після двох років хвороби йому нарешті стає легше, і вони сподівалися, що він трохи більше зосередиться на них, але він не зробив цього.

Вона хотіла — з її ж власних слів, — шоби в цій книжці обидва боки його особистості були відображені й подавалися в контексті.

- Як і багато великих людей, у яких були надприродні таланти, Стівен не був надприродним у кожній сфері, — сказала Лорін. — У нього немає таких чеснот, як то вміння поставити себе на місце іншої людини, але він дуже переймається тим, щоби розширити права та можливості людства, сприяти прогресу й укласти потрібні інструменти людям до рук.

Президент Обома

У своїй подорожі до Вашингтона ранньої осені 2010 року, Лорін зустрілася з декількома своїми приятелями з Білого дому, які розповіли їй, що президент Обама має відвідати Силіконову Долину наступного жовтня. Вона поцікавилася, чи не хотів би він зустрітися з Гї чоловіком. Помічникам Обами сподобалася ця ідея, враховуючи той факт, що вона чудово вписувалася в його нову пропаганду конкурентоспроможності. Окрім цього, Джон Доерр, венчурний капіталіст, який став близьким другом Джобса, говорив на зустрічі президентської ради з питань економічного розвитку про погляди Джобса на те, чому Сполучені Штати втрачали свою могутність. Він також висловив думку, що Обамі слід зустрітися з Джобсом. Тож у президентському графіку було виділено півгодини на розмову в аеропорті Westin, що у Сан-Франциско.

Існувала лише одна проблема: коли Лорін сказала своєму чоловікові про зустріч, він відповів, що не хоче цього робити. Йому не сподобалося, що вона організувала все це за його спиною.

- Я не збираюся шурхотіти заради формальної зустрічі, щоби він міг поставити собі галочку, що зустрівся з виконавчим директором, - сказав дружині Стів.

Вона наполягала, що Обама «страшенно хоче зустрітися з тобою». Джобс відповів, що якщо це справді так, тоді Обама мусить зателефонувати й особисто попросити про цю зустріч. Протистояння тривало п’ять днів. Лорін задзвонила до Ріда, який був у Стенфорді, щоби той приїхав додому на вечерю й спробував переконати свого батька. Джобс зрештою здався.

Зустріч насправді тривала сорок п’ять хвилин, і Джобс не стримував себе.

— Ваше президентство приречене на один термін, — сказав він Обамі на початку розмови.

Щоб уникнути цього, сказав Стів, адміністрація мала діяти в інтересах бізнесу. Він розповів, як легко було побудувати завод в Китаї і що цими днями це було практично нереально зробити в Америці, здебільшого через її закони й непотрібні витрати.

Джобс також розкритикував освітню систему Америки, кажучи, що вона безнадійно застаріла й покалічена профспілковими правилами. Поки існують учительські профспілки, практично немає сенсу сподіватися на освітню реформу. До вчителів потрібно ставитися як до професіоналів, сказав він, а не як до робітників промислового конвеєра Директори повинні мати змогу наймати й звільняти їх відповідно до того, як вони працюють. Щколи мають залишатися відчиненими, принаймні, до шостої вечора та діяти одинадцять місяців на рік. Повним абсурдом було те, що класні кімнати досі влаштовані відповідно до принципу, за яким учителі стоять біля дошки, і те, що школи донині використовують паперові підручники, додав він. Усі книжки, навчальні матеріали й системи оцінювання мають бути цифровими й інтерактивними, розробленими для кожного конкретного учня, та забезпечувати зворотний зв’язок у реальному часі.

Джобс запропонував скликати на зустріч шість чи сім виконавчих директорів, які могли би насправді пояснити, які інноваційні виклики стоять перед Америкою, і президент погодився. Тож Джобс склав список людей для зустрічі у Вашингтоні, яка мала відбутися в грудні. На жаль, після того як Валері Джаретт та інші помічники президента додали ще імена, список розрісся майже до двадцяти людей, із Джефрі Іммельтом із General Electric на чолі. Джобс надіслав Джаретт електронного листа, що то — надто роздутий список, і він не має ніякого наміру приїжджати на зустріч. Насправді, проблеми з його здоров’ям спалахнули заново, тож він у будь-якому випадку не поїхав би, як Доерр особисто пояснив президенту.

У лютому 2011 року Доерр почав складати плани, щоби влаштувати невеличку вечерю для президента Обами в Силіконовій Долині. Він і Джобс, кожен зі своєю дружиною, поїхали на вечерю до Ewia, грецького ресторану в Пало-Альто, шоби скласти короткий список гостей. Серед десятка вибраних технотитанів були Ерік Шмідт із Google, Керол Бартц із Yahoo, Марк ЦукерберГ із Facebook, Джон Чемберс із Cisco, Ларі Елісон із Oracle, Арт Левінсон із Genentech і Рід Гастінґс із Netflix. Стівова уважність до деталей ТОГО вечора стосувалася навіть вибору їжі. Доерр надіслав йому запропоноване меню, а він відповів, що деякі з цих страв - креветки, тріска, салат із сочевиці - були надто вишуканими й «не тим, ким ти є, Джон». Він, зокрема, висловився проти запланованого десерту - кремового торту із шоколадними трюфелями, але працівники Білого дому відхилили його пропозицію, сказавши шеф-кухарю, що президентові подобався кремовий торт. Оскільки Джобс так сильно втратив вагу, що сильно мерз, Доерр підтримував у приміщенні таку високу температуру, що ЦукерберГ рясно пітнів.

Джобс, який сидів одразу біля президента, почав вечерю словами: «Незалежно від наших політичних переконань, я хочу, щоби ви знали, що ми зібралися тут із готовністю виконати будь-що, сказане вами, що зможе допомогти нашій країні». Попри це, вечеря спершу перетворилася на літанію пропозицій, що міг би зробити президент для бізнесу. Чемберс, наприклад, висловив побажання повернути тимчасове звільнення від податків, що дозволило би великим корпораціям уникнути сплати податків на закордонні прибутки, якщо вони повертали їх у Сполучені Штати в якості інвестицій протягом певного періоду. Президент був невдоволений, як і Цукерберг, який повернувся до Валері Джаретт, що сиділа справа від нього, і прощепотів:

— Ми мали говорити про те, що важливо для країни. Чому він говорить лище про те, що добре для нього?

Доерр зміг змінити тему дискусії, закликавши всіх запропонувати проблему, яка потребувала розв’язання. Коли дійшла черга до Джобса, він наголосив на потребі в краще навчених інженерах і запропонував, щоби будь-який іноземний студент, який здобув освіту інженера в Сполучених Штатах, отримав візу, щоби залишитися в країні. Обама сказав, що це можна було би втілити в рамках програми Dream Act (абревіатура від слів Development, Relief and Education for Alien Minors — Розвиток, допомога та освіта для неповнолітніх — проект американського законопроекту, вперше представлений у Сенаті 1 серпня 2001 року. - Прим, пер.), яка дозволяла іноземцям-нелегалам, що приїхали в неповнолітньому віці й закінчили середню школу, стати легальними резидентами, - цей проект був заблокований республіканцями. Джобс уважав, що це — дошкульний приклад того, як політика могла призвести до паралічу.

— Президент дуже розумний, але він продовжував пояснювати нам причини, чому не можна зробити того чи іншого, - пригадував Стів. — Це мене розлючує.

Джобс продовжував наполягати, що потрібно знайти спосіб вивчити більше американських інженерів. У Apple було 700 тисяч заводських робітників, які працювали в Китаї, сказав він, і тому компанії потрібно було ЗО тисяч місцевих працівників, щоби давати раду тим робітникам.

— Неможливо знайти так багато людей в Америці, яких би можна було найняти, - сказав він.

Цим заводським інженерам зовсім не обов’язково бути геніями чи кандидатами наук; їм просто треба мати основні інженерні навички, щоби виготовляти продукти. Технікуми, коледжі та ремісничі училища могли дати їм потрібну освіту.

— Якби ви могли навчити цих інженерів, — сказав він, — ми могли би перенести сюди більше заводів-виготовлювачів.

Цей аргумент сильно зачепив президента. Двічі чи тричі наступного місяця він казав своїм помічникам:

— Ми маємо знайти спосіб вивчити цих тридцять тисяч технологів, про які Джобс говорив нам.

Джобсу було приємно, що Обама зацікавився цією проблемою, і вони говорили телефоном декілька разів після тієї зустрічі. Він запропонував Обамі створити політичну рекламу для передвиборчої кампанії 2012 року. (Він пропонував йому те саме у 2008-му, але потім розсердився, коли стратег Обами, Девід Екселрод, поставився до нього не надто поштиво.)

- Я вважаю, що політична реклама жахлива. Мені б хотілося повернути Лі Клоу з пенсії, і ми могли б створити прекрасну рекламу для нього, — сказав мені Джобс за декілька тижнів після тієї вечері.

Цілий тиждень Стів боровся з болем, але політичні розмови додали йому сил.

— Час від часу до створення політичної реклами залучають справжнього професіонала, як то було, коли Гел Райні створив «В Америці зараз ранок» для перевиборів Рейґана в 1984 році. Я б хотів зробити таке саме для Обами.

Третя лікарняна відпустка

Рак завжди посилав свої сигнали, коли з’являвся знову. Джобс уже знав це. Він утрачав апетит, а в усьому тілі виникали болі. Лікарі проводили тести, нічого не виявляли й запевняли Стіва, що, здавалося, він усе ще був чистим. Але він знав краще. Рак давав про себе знати і за декілька місяців після того, як Стів почав відчувати ці сигнали, і тоді лікарі вже бачили, що він і справді більше не перебуває у стадії ремісії.

Ще один такий спад почався в перші дні листопада 2010 року. Джобс страждав від болю, перестав їсти, тож його годувала внутрішньовенно медсестра, яка приїжджала додому. Лікарі не знаходили ознак нових пухлин, тож вирішили, що це був просто ще один із його періодичних циклів боротьби організму з інфекціями та проблем із травленням. Він ніколи не належав до людей, які вміли зносити біль стоїчно, тож і лікарі й родина вже трохи призвичаїлася до його скарг.

Джобс разом із сім’єю поїхав до селища Кона на День подяки, але так і не зміг краще їсти. їдальня була спільною, й інші гості вдавали, начебто не помічають, як Джобс, який виглядав змарнілим, розхитувався й стогнав під час трапез, не торкаючись їжі. Це було засвідченням працівникам і гостям курорту, що інформація про справжній стан його здоров’я ніколи не просочувалася в пресу. Повернувшись до Пало-Альто, Джобс став особливо емоційним і відлюдькуватим. Він уважав, що от-от помре, сповістив про це дітей і страшенно страждав від думки, що, ймовірно, більше ніколи не зможе відсвяткувати їхні дні народження разом із ними.

До Різдва він схуд ще сильніше й важив тепер 52 кілограми, що було на понад 20 кілограмів менше, ніж: його звична вага. Мона

Сімпсон приїхала в Пало-Альто на свято разом зі своїм колишнім чоловіком, автором комедійних сценаріїв для телебачення, Річардом Еппелем, та їхніми дітьми. Настрій Стіва трохи покращився. Родини забавлялися іграми всередині будинку, однією з яких була так звана «Повість»: учасники намагалися обдурити одне одного, вирішивши, хто може написати найпереконливіше фальшиве перше речення книги, і, якийсь час здавалося, що справи трохи покращуються. Він навіть зміг поїхати на вечерю в ресторан разом із Лорін за декілька днів після Різдва. Діти подалися під час новорічних канікул на гірськолижний курорт, а Лорін і Мона по черзі залишалися вдома з Джобсом у Пало-Альто.

Проте на початку 2011 року стало зрозуміло, що це не було одним із типових тимчасових погіршень. Лікарі виявили нові пухлини, і через симптоми, пов’язані з раком, апетит у Стіва погіршився ще сильніше. Лікарі ніяк не могли вирішити, скільки медикаментів у такому виснаженому стані зможе прийняти його організм. Кожна частинка його тіла віддавала таким болем, ніби його побили, розповідав Джобс своїм друзям, стогнучи й інколи згинаючись навпіл від болю.

То було замкнуте коло. Розвиток раку викликав біль. Морфій та інші знеболювальні, які Джобс приймав, пригашували його апетит. Його підшлункова залоза була частково ввдалена, а печінка — замінена, тож система травлення була пошкоджена й не могла добре вбирати протеїн. Втрата ваги не дозволяла включити агресивну фармакотерапію. Виморене тіло зробило його більш уразливим до інфекцій, як і імунодепресанти, які доводилося приймати, щоби організм не відторгав трансплантованої печінки. Втрата ваги зменшила ліпідні шари навколо його больових рецепторів, через що він страждав ще більше. А також Стів був схильним до різких перепадів настрою, які відзначалися тривалими нападами злості та депресії, що ще більше понижувало апетит.

Проблеми з харчуванням Джобса посилювалися протягом років через його психологічне ставлення до їжі. Коли він був молодим, то дізнався, що можна викликати ейфорію та екстаз постом. Тож навіть попри те, що Стів знав, що мусить їсти — лікарі благали його споживати протеїн високої якості, — десь на задвірках його підсвідомості, як він сам це визнавав, залишався інстинкт до постування та дієт, як то фруктові режими Арнольда Ерета, які він перейняв ще в підлітковому віці. Лорін постійно казала йому, що це - безглуздя, навіть зауважувала, що Ерет помер у віці п’ятдесяти шести років, перечепившись і вдарившись головою, а також гнівалася, коли він приходив до столу й просто сидів мовчки, втупившись собі в коліна.

— я хотіла, щоби він змусив себе поїсти, - розповіла вона, - і атмосфера вдома була надзвичайно напруженою.

Браяр Браун, їхній кухар, який працював неповний робочий день, продовжував приходити й готувати безліч здорових страв, але Джобс пробував язиком одну чи дві з нїіх і казав, що всі вони неїстівні. Одного вечора Стів оголосив:

— Я, мабуть, міг би з’їсти трохи гарбузового пирога, - і врівноважений Браун приготував прекрасний пиріг за годину.

Джобс з’їв лище один шматочок, але Браун був дуже втішений.

Лорін спілкувалася з фахівцями з розладів харчової поведінки й психіатрами, але її чоловік цурався їх. Він відмовлявся приймати будь-які медикаменти або ж хоч якось лікувати свою депресію.

— Коли в тебе є почуття, - казав Стівен, - як то смуток чи гнів через твій рак чи твоє становище, маскувати їх означає жити штучним життям.

Замість того Джобс упав у іншу крайність. Він став похмурим, слізливим і надміру драматизував, скаржачись усім навколо, що він ось-ось помре. Депресія стала частиною замкнутого кола, оскільки спричиняла до того, що він їв усе менше.

Світлини та відео з Джобсом, який виглядав змарнілим, почали з’являтися в он-лайні, і чутки про те, як сильно він нездужає, швидко поширювалися. Проблема полягала в тому, усвідомила Лорін, що чутки мали реальне підгрунтя й не могли просто зникнути. Джобс лише луже неохоче погодився взяти лікарняну відпустку два роки тому, коли його печінка слабнула, і цього разу він також відкидав цю думку. Для Стіва це виглядало, наче покинути свою батьківшдну й не мати впевненості в тому, що він у майбутньому зможе туди повернутися знову. Коли він, зрештою, схилився перед неминучим у січні

2011 року, члени ради директорів були готові до цього; телефонна нарада, під час якої він сказав їм, що хотів узяти ще одну лікарняну відпустку, тривала всього три хвилини. Він часто обговорював із радою під час закритих засідань свої думки з приводу того, хто міг очолити компанію, якби щось трапилося з ним, пропонуючи короткотривалі й довготривалі можливі комбінації. Але не було сумнівів, що за цих обставин Тім Кук знову керуватиме ухваленням буденних рішень.

Наступної суботи, по обіді, Джобс дозволив своїй дружині скликати його лікарів на зустріч. Він усвідомлював, що зараз стоїть перед проблемою, якої б ніколи не допустив в Apple. Його лікування було фрагментоване, а не інтегроване. Кожна з його численних болячок лікувалася різними спеціалістами — онкологами, спеціалістами по знеболенню, дієтологами, гепатологами і гематологами, — але вони не були координованими й не мали узгодженого підходу, як то Джеймс Ісон робив у Мемфісі.

— Одна з найбільших проблем у галузі охорони здоров’я — це брак соціальних працівників і адвокатів, які би виступали захисниками в кожній команді, — сказала Лорін.

Це, зокрема, стосувалося Стенфорда, де, здавалося, ніхто не відповідав за те, щоби простежігги, який стосунок мало харчування до знеболення і до онкології. Тож Пауел попросила різних фахівців зі Стенфорда, щоби вони приїхали на зустріч додому до Джобсів, на яку також завітали би інші лікарі з більш агресивним та інтегрованим підходом, як то Девід Аґус із use. Вони погодилися щодо нового режиму знеболювання та скоординували інші методи лікування.

Завдяки певним новаторським дослідженням колектив лікарів зміг утримувати Стіва на крок попереду раку. Він став одним із перших двадцяти людей у світі, чиї всі гени ракової пухлини, а також природної ДНК були секвеновані. Цей процес на той час вартував понад 100 тисяч доларів.

Секвенування генів та їхній аналіз виконували спільно лікарські колективи в Стенфорді, Університеті Джона Гопкінса, Броуд-ському інституті Ж77та Гарварді. Знаючи унікальний генетичний і молекулярний підпис пухлин Джобса, його лікарі могли підібрати конкретні ліки, котрі діяли прямо на дефектні молекулярні шляхи, які спричиняли до того, що його ракові клітини розросталися неймовірно швидко. Цей підхід, знаний як молекулярна прицільна терапія, був значно ефективнішим, ніж традиційна хіміотерапія, спрямована проти процесу поділу клітин усього тіла, незалежно від того, ракові вони чи ні.

Така прицільна терапія не була золотим ключиком, але інколи скидалося на те, що наближалася до цього: вона дозволяла лікарям розглянути більшу кількість медикаментів — звичних і не дуже, уже доступних і тих, які лише розроблялися, — щоби побачити, які три чи чотири препарати діятимуть найкраще. Щоразу, коли його рак мутував і «обхитровував» котрийсь із цих препаратів, лікарі мали інший напоготові.

Хоча Лорін дуже дбайливо ставилася до контролю за лікуванням свого чоловіка, Стівен завжди сам ухвалював остаточне рішення щодо кожного нового лікувального режиму. Типовий приклад того, як це відбувалося, трапився в травні 2011 року, коли він мав зустріч із Джорджем Фішером та іншими лікарями зі Стенфорда, аналітиком із секвентування генів із Броудського інституту та ще одним зовнішнім консультантом — Девідом Агусом. Усі вони зібралися за столом в апартаменті готелю «Чотири сезони» у Пало-Альто. Пауел не приїхала, зате приїхав їхній син. Рід.

Протягом трьох годин відбувалися презентації стенфордських і броудських дослідників тієї нової інформації, яку вони дізналися щодо генетичного підпису його раку. Джобс був самим собою - злючим і ущипливим, у якийсь момент він перебив аналітика із Броуд-ського інституту, який зробив помилку, використовуючи слайди PowerPoint. Стів насварив його й пояснив, чому презентаційна програма Apple Keynote була кращою; він навіть запропонував, що міг би навчити чоловіка користуватися нею. До кінця зустрічі Джобс зі своєю командою розібрали всі молекулярні дані, оцінили підґрунтя кожної з потенційних терапій і визначилися, які аналізи їм потрібно зробити, щоби зрозуміти, з якої з них краще почати.

Один із лікарів висловив сподівання, що скоро такий рак, як і інщі подібні до нього, вважатимуться хронічною хворобою, яка підлягає лікуванню і яку можна приборкати й тримати під контролем, поки пацієнт не вмре від чогось іншого.

- Я стану або одним із першим, хто обжене такий рак, або ж останнім, хто від нього помре, — сказав мені Джобс одразу після однієї зустрічі з лікарями, — або серед перших, хто добереться до берега, або ж останнім із тих, хто затоне.

Відвідувачі

Коли в 2011-му оголосили про його лікарняну відпустку, ситуація виглядала настільки зловісною, що Ліза Бреннен-Джобс знову зв’язалася з ним після приблизно року мовчання й замовила квитки на літак із Нью-Йорка на наступний тиждень. Її стосунки з батьком вибудовувалися на образі - шар за шаром. Зрозуміло, що їй завдало чимало болю те, що він покинув її на перших десять років її життя. Що ще гірше, вона успадкувала трохи його уїдливості та, як йому здавалося, трохи невдоволеності від своєї матері.

- Я казав їй багато разів, що шкодую за тим, що не був кращим татом для неї, коли їй було п’ять, але зараз їй краще відпустити цю образу, замість того щоби гніватися на мене решту життя, — пригадував Джобс якраз перед тим, як Ліза приїхала.

Відвідини минули добре. Джобс уже почувався трохи краще і був у настрої до того, щоби відбудовувати мости й виявляти свою прихильність до тих, хто його оточував. Лізі було тридцять два роки, й вона мала серйозні стосунки з чоловіком чи не вперше в своєму житті. Її коханий був починаючим молодим кінорежисером із Каліфорнії, і Джобс зайшов аж настільки далеко, що запропонував їй повернутися назад до Пало-Альто, якщо вони одружаться.

- Дивися, я не знаю, скільки ще протягну, - сказав він їй. — Лікарі не можуть мені сказати насправді. Якщо ти хочеш частіше зі мною бачитися, тобі потрібно буде переїхати сюди. Чому б тобі не подумати над цим?

Навіть попри те, що Ліза не переїхала на захід, Джобс тішився з того, як минуло їхнє примирення.

- Я не був упевнений, що хотів, щоби Ліза провідувала мене, оскільки був хворим і не хотів додаткових ускладнень. Але я дуже радий, що вона таки приїхала. Через це багато чого всередині мене стало на свої місця.

Того місяця Джобса відвідала ще одна людина, яка також хотіла відбудувати мости. Співзасновник Google Ларі Пейдж, який жив менш ніж за три квартали від Джобсів, саме оголосив про свої плани перейняти кермо влади від Еріка Шмідта. Він знав, як підлеститися до Джобса: запитав його, чи міг би Стівен поділитися якимось порадами, як бути хорошим виконавчим директором. Джобс усе ще був розлючений на Google.

— Першою моєю думкою було: «Та пішов ти», — згадував він. -Але тоді подумав про це ще раз і усвідомив, що всі допомагали мені, коли я був молодим, починаючи від Білла Г’юлетта і закінчуючи чоловіком, який жив неподалік нас і працював на HP. Тож я зателефонував йому й сказав: «Звісно».

Пейдж приїхав, сидів у вітальні Джобса й слухав його думки про те, як створювати чудові продукти й міцні компанії. Стів пригадував:

Ми багато говорили про фокус. І про те, як вибирати людей. Як знати, кому довіряти, й будувати команду лейтенантів, на яких можна покластися. Я описав, скільки блокувань і боротьби йому доведеться провести, щоби зберегти компанію від млявості й засилля гравців класу Б. Основне, на чому я зосереджував свою увагу, був фокус. Подумай про те, ким Googlexo4t стати, коли виросте. Зараз він страшенно розсіяний. На яких п’яти продуктах ви хочете зосередити свою увагу? Позбудьтеся усіх решти, тому що вони вас тягнуть донизу. Вони перетворюють вас на Microsoft. Вони сприяють тому, що ви випускаєте продукти, які нормальні, але не чудові. Я намагався допомогти йому, чим тільки міг. І продовжуватиму робити це з такими людьми, як Марк ЦукерберГ, також. Саме так я збираюся провести той час, що мені залишився. Я можу допомогти наступному поколінню запам’ятати родовід величних компаній, зосереджених тут, і показати, як продовжити традицію. Долина дуже допомагала мені. Я маю зробити все, що в моїх силах, аби віддячити їй.

Оголошення про лікарняну відпустку Джобса в 2011 році породило паломництво до його будинку в Пало-Альто. Білл Клінтон, наприклад, приїхав і говорив зі Стівом про все, починаючи від Близького Сходу до американської політики. Але найбільш зворушливими відвідинами став приїзд іншого технічного вундеркінда, який народився в 1955-му, - чоловіка, котрий понад три десятиліття був конкурентом і партнером Джобса у встановленні ери персональних комп’ютерів.

Білл Ґейтс ніколи не втрачав свого захоплення Джобсом. Навесні 2011 року я вечеряв із ним у Вашингтоні, куди він приїхав, шоб обговорити проекти глобального здоров’я, започатковані його фундацією. Він висловив своє захоплення успіхом iPad і тим, як Джобс, навіть під час хвороби, зосереджувався на різних способах покрашити його.

-1 ось я тут, усього лише рятуючи світ від малярії та їй подібних болячок, а Стів продовжує випускати дивовижні нові продукти, — сказав він задумливо. — Мабуть, мені слід було залишитися в грі.

Він усміхнувся, шоби я зрозумів, що він говорить жартома — чи, принаймні, напівжартома.

Через їхнього спільного друга Майка Слейда Ґейтс домовився про відвідини Стіва на травень. За день до того, як це мало відбутися, асистент Джобса зателефонував, щоби сказати, що той почувається не надто добре. Зустріч була перенесена, і одного дня Ґейтс під’їхав до будинку Джобса, зайшов через задні ворота у відчинені двері на кухню й побачив, як Ів учиться за столом.

- А чи є Стів десь неподалік? - запитав він.

Ів показала на вітальню.

Чоловіки провели понад три години разом, лише удвох, згадуючи минуле.

- Озираючись назад, ми були, наче два старих вовки в тій індустрії, — пригадував Джобс. — Білл виглядав щасливішим, ніж будь-коли раніше, і я не міг не думати про те, яким здоровим він виглядав.

Ґейтс був так само вражений тим, як Джобс, попри страхітливу схудлість, мав більше енергії, ніж він очікував. Стівен відкрито розповідав про свої проблеми зі здоров’ям і, принаймні у той день, був налаштований оптимістично. Його секвентовані режими прицільного медичного лікування, як Стів сказав Біллу, нагадували «перескакування з одного листка водяної лілії на інший» в намаганні обігнати рак на один крок.

Джобс запитував дещо про освіту, і Ґейтс у загальних рисах описав своє бачення того, як мають виглядати школи майбутнього, де учні дивитимуться лекції та відеоуроки кожен окремо, а класні кімнати використовуватимуть для обговорення й розв’язання проблем. Вони погодилися, що комп’ютери до цього часу на диво мало вплинули на школи — значно менше, ніж на інші сфери суспільної діяльності, як то медіа, медицина та юриспруденція. Для того щоби змінити це, сказав Ґейтс, комп’ютери й мобільні пристрої слід щирще використовувати, щоби давати більш персоналізовані уроки й забезпечувати мотиваційний зворотній зв’язок.

Вони також багато говорили про родинні радості — про те, які вони щасливі, що в них хороші діти, а вони одружені з саме тими жінками, які їм були потрібні.

— Ми сміялися з того, як йому пощастило, що він зустрів Лорін, і вона допомагала йому залишатися наполовину при здоровому глузді, а мені пощастило, що я зустрів Мелінду, яка теж допомогла мені залишатися наполовину при здоровому глузді, — пригадував Ґейтс. — Ми також обговорювали те, наскільки непросто бути одним із наших дітей, і як ми можемо полегшити для них цю їхню долю. Розмова була досить особистою.

У якийсь момент Ів, яка в минулому бувала на кінних скачках із донькою Ґейтса, Дженіфер, зайшла до вітальні з кухні, і Білл запитав її, які види перегонів їй найбільше до душі.

Коли час, що вони провели вдвох, спливав, Ґейтс похвалив Джобса за «дивовижні штуковини», які він створив, і за те, що зміг урятувати Apple у пізніх 1990-х від невігласів, котрі майже знищили компанію. Він навіть пішов на цікаву поступку. Протягом свого кар’єрного шляху ці двоє чоловіків дотримувалися конкуруючих філософій щодо найфундаментальнішого з усіх питань у цифровій індустрії: чи залізяччя повинно бути тісно інтегроване з програмним забезпеченням, чи ця система має бути більш відкритою.

— Я вірив, що відкрита, горизонтальна модель переможе, - сказав Ґейтс. - Але ти довів, що інтегрована, вертикальна модель також може бути чудовою.

Джобс теж відповів зізнанням:

— Твоя модель також спрацювала.

Вони обоє мали рацію. Кожна модель спрацювала в царині персональних комп’ютерів, де Macintosh співіснував із розмаїттям машин, які використовували Windows, і, схоже, це також могло справдитися щодо мобільних пристроїв. Але, згадуючи їхнє обговорення, Ґейтс додав застереження: «Інтегрований підхід добре працює, коли Стів при кермі. Але це не означає, що він зможе перемогти в багатьох раундах у майбутньому». Джобс так само вважав, що мусить додати зауваження щодо Ґейтса, описуючи цю зустріч: «Звісно, ця фрагментована модель спрацювала, але вона не призвела до створення справді чудових продуктів. Вона сприяла створенню паршивих продуктів. І в тому була проблема. Велика проблема. Принаймні, на той час».

«Цей день прийшов»

У Джобса було багато інших ідей і продуктів, які він сподівався розвинути. Він хотів підірвати індустрію паперових підручників і врятувати спини згорблених учнів, які носили важкі наплічники, створивши електронні текстові навчальні матеріали для iPad. Він також працював із Біллом Еткінсоном, його другом із першої команди проекту Macintosh, над створенням нових цифрових технологій, які працювали на піксельному рівні, щоби люди могли робити прекрасні фотознімки, використовуючи свої iPhone, навіть при поганому освітленні. І він дуже сильно хотів зробити з телевізорами те саме, що вже зробив із комп’ютерами, музичними програвачами і телефонами: зробити їх простими та елегантними.

— Я хотів би створити інтегрований телевізор, абсолютно простий у використанні, - сказав Джобс мені. - Він був би безшовно синхронізований з усіма вашими пристроями та з і Cloud.

Користувачам не довелося би більше вертіти в руках складні пульти управління для І>КО-програвачів і кабельних каналів.

— У них би був найпростіший інтерфейс користувача, який лишень можна собі уявити. Я нарешті розібрався з цим.

Але до липня 2011 року його рак розповсюдився на його кістки та інші органи, і лікарям не вдавалося знайти прицільні препарати, які могли би боротися з ним. Стів терпів болі, погано спав, мав мало енергії й перестав ходити на роботу. Вони з Лорін замовили вітрильне судно для родинного круїзу, який мав відбутися наприкінці місяця, але ті плани були перекреслені. Стів практично не їв твердої їжі та проводив більшу частину часу в своїй спальні, дивлячись телевізор.

У серпні я отримав повідомлення з проханням відвідати його. Коли я приїхав до нього додому суботнього ранку, він усе ще спав, тож я сидів з його дружиною і дітьми в саду, у якому була незмірна кількість жовтих троянд і буйне різноманіття маргариток, поки Стів не закликав мене всередину. Коли я зайшов, то побачив, що він згорнувся клубочком на ліжку, вдягнений у шорти кольору хакі й білу водолазку. Його ноги виглядали, як сірнички, але посмішка була привітною, а розум - гострим.

— Краще нам поспішити, а то в мене дуже мало енергії, — промовив він.

Стів хотів показати мені деякі свої особисті світлини й дозволив мені вибрати декілька, щоби використати їх у книзі. Оскільки він був надто слабким, щоби піднятися з ліжка, то показував на різні шухляди в кімнаті, і я обережно приносив йому знімки з кожної з них. я сидів на краю його ліжка, піднімав їх — кожен по черзі, —

щоби він міг побачити, що там зображено. Деякі спонукали його розповісти історії; інші просто викликали бурчання чи усмішку. Я ніколи не бачив фотографії його батька. Пола Джобса, тож був вражений, коли натрапив на знімок, на якому красивий батько із виснажливих 1950-х тримає на руках малюка.

— Так, це він, — сказав Стів. — Ви можете її використати.

Тоді показав на коробку коло вікна, у якій була світлина, де тато з любов’ю дивиться на свого сина під час його весілля.

— Він був дивовижною людиною, — сказав Джобс тихо.

Я прошепотів щось на кшталт:

— Він би вами пишався.

Джобс виправив мене:

— А він і пишався мною.

На якийсь час, здавалося, фотографії додали йому сил. Він ділився розповідями про те, як різні люди з його минулого, починаючи від Тіни Редс, Майка Маркули і до Білла Ґейтса, сприймали його. Я переказав слова, висловлені Ґейтсом після того, як він описав свій останній візит до Джобса: компанія Apple показала, що інтегрований процес може спрацювати, але лише «коли Стів був при кермі». Джобс уважав, що це безглуздя:

— Будь-хто може створювати кращі продукти в такий спосіб, не лише я.

Тож я попросив його назвати іншу компанію, яка випускала прекрасну продукцію, наполягаючи на системі повної інтеграції. Він подумав трохи, намагаючись згадати приклад.

— Компанії, які випускають автомобілі, — сказав він нарешті, але тоді додав, — принаймні, колись так було.

Коли в своєму обговоренні ми зачепили тему сумного становища економіки та політики, Джобс висловив декілька гострих думок щодо браку сильних лідерів по всьому світі.

— Я розчарований Обамою, — сказав він. — Він не може бути хорошим лідером, бо боїться образити людей чи вигнати їх.

Стівен здогадався, про що я подумав, і погодився, усміхнувшись:

— Так, то ніколи не було моєю проблемою.

Після двох годин він притих, тож я піднявся з ліжка й рушив до виходу.

— Зачекайте, — сказав він і показав рукою, щоби я знову присів коло нього. Йому потрібно було хвилину чи дві, щоби зібратися з силами й продовжити розмову. — Я з великим трепетом ставився до цього проекту, — промовив він нарешті, маючи на увазі своє рішення співпрацювати зі мною у написанні цієї книги. - Я справді переймався.

— То чому ви зробили це? — запитав я.

— я хотів, щоби мої діти знали мене, — відповів Стів. — Я не завжди був з ними, коли вони потребували мене, і я хотів, щоби вони знали, чому, і розуміли, чим я займався. Також коли я захворів, то усвідомив, що інші люди напишуть про мене, коли я помру, а вони не знатимуть нічого. Вони передадуть усе неправильно. Тому я хотів бути впевненим, що хтось почув те, що я говорив.

Він ніколи, протягом двох років, не запитував, що я записував у книгу чи яких висновків дійшов. Але у той момент він подивився на мене й промовив; «Я знаю, що у вашій книжці буде багато такого, що мені не сподобається». То було радше запитання, аніж ствердження, і коли він углядався в моє обличчя, очікуючи реакції, я кивнув, посміхнувся і сказав, що впевнений, що так воно й буде.

— Це добре, - відповів Стів. - Тоді книжка не буде апологетичною. Я не читатиму ії якийсь час, оскільки не хочу розлютитися. Може, я почитаю ії через рік — якщо все ще буду тут.

У той час його очі були заплющені, а сили залишили його, тож я тихенько вийшов із кімнати.

Улітку його здоров’я погіршилося, і Джобс повільно почав усвідомлювати неминуче; він уже не повернеться в Apple в ролі виконавчого директора. Тож для нього наступив час піти у відставку. Він боровся із цим рішенням протягом тижнів, обговорював його з дружиною, Біллом Кемпбелом, Джоні Айвом та Джорджем Райлі.

— Одним із моїх бажань щодо Apple було зробити компанію зразком того, як правильно передавати владу, - сказав він мені і пожартував з приводу всіх тих грубих змін, які відбувалися там за останніх тридцять п’ять років; - То завжди була ціла драма, як зміна влади в країнах третього світу. Частиною моєї мети було зробити Apple найкращою компанією в світі, а правильна передача влади

— це ключ до досягнення цієї мети.

Найкращий час і місце, щоби зробити цей перехід, як вирішив він, була звичайна планова зустріч ради директорів 24 серпня. Стів дуже хотів зробити це особисто, замість того шоби просто написати листа чи підключитися телефоном, тож він змушував себе їсти й набиратися сили. За день до зустрічі він вирішив, що може зробити це, але йому потрібен був інвалідний візочок. Необхідних заходів було вжито, щоби привезти його в офіс і завезти на візку до кімнати засідань ради настільки таємно, наскільки це було можливо.

Він прибув за декілька хвилин до одинадцятої ранку, коли члени ради саме дочитували доповідь комітету й завершували інші буденні справи. Більшість знали, що має відбутися, але замість того, щоби відразу перейти до теми, яка цікавила всіх. Тім Кук і Пітер Оппенгеймер, фінансовий директор, почали обговорювати результати за квартал і прогнози на рік уперед. Тоді Джобс тихо сказав.

що має розповісти щось особисте. Кук запитав, чи йому та іншим топ-менеджерам слід вийти, і Джобс роздумував більше тридцяти секунд, перед тим як вирішив, що їм справді краще піти. Щойно в кімнаті не залишилося нікого, крім шести зовнішніх директорів, він почав читати їм уголос листа, якого надиктував і відредагував протягом попередніх тижнів.

«я завжди говорив; коли настане день, з якого я більше не зможу виконувати свої обов’язки й відповідати очікуванням в ролі виконавчого директора Apple, я буду першим, хто сповістить вас про це,

— почав він. — На жаль, цей день уже наступив».

Лист був простим, прямим і містив усього лише вісім речень. Там була висловлена пропозиція, щоби Кук замінив його на посаді директора, а він сам міг би очолити раду директорів. «Я вірю, що найяскравіші й сповнені найбільших інновацій часи все ще попереду компанії Apple. І я з нетерпінням чекаю, коли вони настануть, щоби спостерігати за цим і робити свій внесок в успіх компанії вже в новій ролі».

Запала довга тиша. Ел Ґор заговорив першим; він перерахував досягнення Джобса за час перебування на цій посаді. Майкі Дрекслер додав, що те, як Джобс перетворив Apple, було «найбільш дивовижним, що я бачив у бізнесі», а Арт Левінсон похвалив дбайливе ставлення Стіва для того, щоби зміна виконавчого директора минула гладко. Кемпбел нічого не сказав, але в його очах бриніли сльози, коли формальні резолюції передачі влади були затверджені.

Пізніше Скотт Форстал і Філ Шиллер прийшли, щоби показати макети деяких продуктів, що були в комунікаційній лінії Apple. Джобс засипав їх питаннями та власними спостереженнями, особливо з приводу того, яку потужність могли мати мобільні мережі четвертого покоління і які характеристики мають бути в майбутніх телефонах. У якийсь момент Форстал похвалився програмою, яка розпізнавала голос. Як він і боявся, Джобс схопив телефон посеред презентації й спробував збити програму з пантелику.

- Яка погода в Пало-Альто? — запитав він і отримав відповідь. Після кількох інших запитань Джобс киїїув виклик; - Ти чоловік чи жінка?

На диво, програма відповіла голосом робота;

- Вони не надали мені статі.

На якийсь момент настрій усіх покращився.

Коли розмова зайшла про планшетні комп’ютери, дехто тріумфально зауважив, що ЯР несподівано покинула цю нішу, не маючи змоги конкурувати з IPad. Але Джобс понурився і виголосив, що це, насправді, сумний момент.

- Ґ’юлетт і Паккард побудували прекрасну компанію, і вони думали, що передають її в хороші руки, - сказав він. — Але тепер компанія розчленована й поруйнована. Це трагічно. Я сподіваюся, що залишив потужнішу спадщину, і такого ніколи не станеться з Apple.

Коли він зібрався покидати залу, члени ради оточили нього, щоби обійняти.

Після зустрічі зі своєю командою директорів Джобс поїхав із Джорджем Райлі, щоби пояснити новини. Коли вони приїхали додому, Пауел була на задньому дворі, збираючи мед зі своїх вуликів, а Ів допомагала їй. Вони зняли свої шоломи й принесли дзбанок із медом на кухню, де вже чекали Рід та Ерін, збираючись відсвяткувати передачу влади, яка минула гладко. Джобс зачерпнув ложкою мед й сказав, що він навдивовижу солодкий.

Того вечора він наголосив, що сподівається залишатися настільки активним, наскільки дозволятїіме йому здоров’я.

- Я працюватиму над новими продуктами й маркетингом та іншими речами, які мені до вподоби, - сказав він.

Але коли я запитав, як насправді він почувався, поступившись керівництвом компанії, яку він збудував, його голос звучав тужно, а він говорив у минулому часі:

- У мене була дуже щаслива кар’єра, дуже щасливе життя. Я зробив усе, що міг.

ЗАПОВІТ

Найкольоровіший рай винаходу

Інтерфейс FireWire

Його індивідуальність відображалася у продукції, яку Джобс створював. Якою була сутність філософії Apple, від оригінального Macintosh до iPad за покоління після того, такою ж була повноцінна інтеграція технічного і програмного забезпечення. Таким був і Стів Джобс: його пристрасть, перфекціонізм, демони, бажання, мистецтво, витівки й одержимість до контролю були тісно пов’язані з його підходом до бізнесу та продукції, яка була створена завдяки цьому.

Уніфікована теорія, яка об’єднує Джобсові індивідуальність та продукцію, починається з його найголовнішої риси — напруженості. Його мовчання могло бути таким же пекучим, як і його пишномовність, він навчився витріщатися на людей, не моргаючи. Деколи його напруженість була по-дивному чарівною, скажімо тоді, коли він пояснював глибину музики Боба Ділана чи коли говорив про продукт, який на той час був найкращим, що коли-небудь створила компанія Apple. Деколи його напруженість могла лякати, як, приміром, тоді, коли він лаяв Microsoft чтл Google, які обдирали Apple.

Така напруженість призвела до дуального сприйняття світу. Колеги сприймали Джобса як героя/членоголовця. Він був або тим, або іншим і нерідко того ж самого дня. Те ж стосувалося продукції, ідей і часто навіть їжі: інколи все це могло бути «найкращою річчю», а інколи - неїстівним лайном і фігнею. У результаті будь-який можливий недолік міг спричинити бурю гніву. Недополі-рований шматок металу, крива головка гвинтика, не той відтінок блакитного кольору на упаковці, інтуїтивність при користуванні навігацією — спочатку про все він говорив, що це «повна дурня», аж до того моменту, коли проголошував їх «абсолютно чудовими».

Він уважав себе митцем, і він був ним, а крім того, мав ще й мистецький темперамент.

Джобсова гонитва за досконалістю змусила Apple мати повний контроль над кожним продуктом, який виробляла компанія. Він буквально фізично відчував алергію, коли чудове програмне забезпечення Apple працювало на жахливому залізяччі інщих компаній. Йому також огидні були думки про те, що несанкціоновані програми {apps) та інше змістове наповнення забруднює ідеальність пристроїв Apple. Властивість об’єднати технічне і програмне забезпечення зі змістовим наповненням в єдину систему привела до простоти. Астроном Йоганес Кеплер оголосив, що «природа любить простоту і злагоду». Таким був і Стів Джобс.

Цей інстинкт до інтегрованих систем помістив його на один бік фундаментального поділу в цифровому світі: відкритий проти закритого. Гакерська культура з «Домашнього комп’ютерного клубу» сприяла відкритому підходу, де було мало централізованого контролю і всі могли модифікувати технічне та програмне забезпечення, ділитися кодами, писати згідно з відкритими стандартами, уникати пропрієтарних систем, мати зміст і програми {apps), які були сумісними з різноманітними пристроями та операційними системами. Молодий Возняк був у тому таборі: Apple II, який він розробив, легко відкривався і мав багато отворів, в які можна було підключати інші прилади. З Macintosh Джобс став батьком для іншого табору. Macintosh стане пристроєм із технічним і програмним забезпеченням, яке тісно пов’язане одне з одним і не передбачає модифікування. Гакерська культура піде на пожертву заради створення суцільних простих вражень споживачів продукції.

Це змусило Джобса оголосити про те, що операційні системи Macintosh не будуть дійсними для технічного забезпечення інших компаній. Після того як частка ринку Apple звузилася до менш як 5%, підхід, утиіений компанією Microsoft, був проголошений переможцем у сфері персональних комп’ютерів.

Утім, у довгостроковій перспективі існували й деякі переваги моделі Джобса. Навіть із маленькою часткою на ринку Apple могла отримувати великий прибуток, тоді як інші виробники наповнювали ринок товаром. Скажімо, у 2010 році Apple мала лише 7% прибутку на ринку персональних комп’ютерів, але вона отримала 35% операційного прибутку.

Суттєвішим є те, що в ранніх 2000-х роках наполегливість Джобса щодо цілковитої інтегрованості надала Apple перевагу при виробленні цифрової стратегії, і це дозволило підключати портативні пристрої до стаціонарних комп’ютерів. Скажімо, iPod був частиною закритої і повністю інтегрованої системи. Щоби користуватися ним, треба було послуговуватися програмним забезпеченням iTunes від Apple і завантажувати наповнення крамниці iTunes. У результаті iPod, як і iPhone та iPad, котрих випустили пізніше, став елегантним сяючим пристроєм, на відміну від заплутаної продукції конкурентів, яка не провокувала у клієнтів цілковитих вражень.

Стратегія спрацювала. У травні 2000 року ринкова цінність Apple склала 1/20 віц тієї, що була у Microsoft. У травні 2000 рощ Apple випередила МсгодаД як найвартісніша світова технологічна компанія, ідо вересня 2011 року компанія коштувала на 70% більше, ніж Microsoft. У першому кварталі 2011 року ринок персональних комп’ютерів Windows зменшився на 1 %, а ринок Macintosh виріс на 28 %.

Тоді знову почалася битва у світі мобільних пристроїв. Google використав кілька підходів і зробив операційну систему доступною для кожного виробника цифрових планшетів чи мобільних телефонів. До 2011 року їхня частка на мобільному ринку була такою ж, як у Apple. Недолік відкритості Android полягав у тому, що існувала фрагментація. Різноманітні виробники цифрових планшетів переробляли операційну систему Android у десятки варіацій, і це утруднювало роботу програм {apps). Утім, в обох підходах були переваги. Дехто хотів користуватися відкритими системами і мати більше вибору щодо технічного забезпечення, іншим явно подобалася цілковита інтеграція Apple і контроль, який призводив до продукції з простішим інтерфейсом, довшим служінням батарейки, сприятливістю для споживачів та простішим використанням змістового наповнення.

Недоліком підходу Джобса було те, що його бажання захопити клієнта призвело до протистоянь користувачів щодо розширень прав і можливостей. Серед найвдумливіших прихильників відкритого середовища - Джонатан Зітрейн із Гарварда. Він почав свою книгу «Майбутнє Інтернету, і як його зупинити» Джобсовим представленням iPhone. У книзі автор застерігає від насліцків заміни персональних комп’ютерів «стерильною технікою, прив’язаної до контролюючої мережі». Ще палкішим був доктор Корі Доктроу, який написав маніфест «Чому я не купуватиму iPad» для видання Boing Boing. «Дуже багато роздумів і розуму вкладено в дизайн. Але також відчувається презирство від власника, — пише він. — Купівля iPad для ваших дітей — це зовсім не демонстрація того, що світ ваш і ви можете його перескладати і розкрутити. Таким чином ви наче кажете своїм нащадкам, що навіть для заміни батарейок ви маєте викликати професіоналів».

Для Джобса віра в інтегрований підхіц було справою правильною.

- Ми робимо ці речі не тому, що божеволіємо віц контролю, -пояснював він. — Ми робимо це, бо хочемо випускати чудову продукцію, бо турбуємося про споживачів і тому що любимо відповідати за всі їхні враження, а не за те лайно, яке виробляють інщі.

Він також вірив, що робить людям послугу.

- Вони заняті тим, що вдається їм робити найкраще, і тому хочуть, щоби ми робили те, що нам удається найкраще. їхні життя насичені, вони заняті іншими справами і не мають часу думати про те, як інтегровувати комп’ютери та інші пристрої.

Цей підхід інколи йшов усупереч короткотерміновим бізнес-інтересам Apple. Але у світі, наповненому мотлохом, повідомленнями про помилки і набридливими інтерфейсами, це призводило до привабливої продукції, від якої клієнти отримували яскраві враження. Користування продукцією Apple могло бути таким же гордовитим, як гуляння в одному з парків дзен у Юото, що так любив Джобс. Інколи приємно опинитися в руках того, хто божеволіє від контролю.

Напруженість Джобса також була очевидною у його властивості фокусуватися. Він ставив пріоритети і концентрувався на них, відфільтровуючи відволікання. Якщо його щось захоплювало — інтерфейс оригінального Macintosh, дизайн iPod чи iPhone, залучення музичних компаній до крамниці iTunes, він був невтомний. Але якщо Джобс не хотів на щось звертати увагу - на набридливу юридичну роботу, бізнес-справи, діагноз раку, проблеми у родині, -він це цілком ігнорував. Саме той фокус дозволяв йому казати «ні». Він повернув Apple до життя тим, що врізав усе, крім кількох головних продуктів. Він зробив пристрої простішими для використання тим, що зменшив кінькість кнопок, програмне забезпечення ~ зменшенням можливостей, і інтерфейс — зменшенням вибору.

Він приписував свою властивість фокусуватися і любов до простоти практикам дзен. Це відточило його інтуїцію, показало йому, як фільтрувати те, що було непотрібним чи нецікавим, і виховало в ньому чуття естетики, заснованої на мінімалізмі.

На жаль, його дзен-практики так і не зробили його по-дзенськи спокійним і не надали внутрішнього спокою, що також стало частиною його спадщини. Він часто був напруженим, як натягнута струна, і не мав наміру це приховувати. Більшість людей мають реостат між розумом і словами, котрий модулює жорсткі сентименти та колючі імпульси. Але не Джобс. Він був брутально чесним.

- Моя робота полягає в тому, щоби казати, коли щось хріново, а не лестити про це, ~ говорив він.

Це робило його харизматичним і надихаючим, а також, якщо користуватися технічним терміном, подеколи рідкісним козлом.

- я завжди хотів поставити Стіву лише одне запитання: «Чому ти буваєш інколи таким злим?» — якось сказав мені Енді Герцфельд.

Навіть члени його родини часом дивувалися тому, що в Джобса не було фільтра, який не дає людям висловлювати їхні божевільні думки чи відкидає їх. Джобс стверджував, що такою була його природа.

— Я такий і не можу бути тим, ким я не є, — відповів він мені, коли я поставив йому те запитання.

Але я гадаю, що він міг контролювати себе, якби хотів. Він ображав людей не тому, що в нього не вистачало емоційного розуміння це побачити. Навпаки, він міг оцінити людину, зрозуміти її внутрішній світ і побачити, як пристосуватися до нього, лестити тій людині або ж образити Гі.

Протилежний бік його натури не був обов’язковим. Це перешкоджало йому більше, ніж допомагало. Та деколи це грало свою роль. Увічливі та догідливі лідери, котрі хочуть уникнути пересудів про інших, зазвичай не так ефективно просувають зміни. Десятки колег, котрих Джобс образив, згодом усвідомили, що цим він змусив їх робити такі речі, про які вони навіть не мріяли. І він заснував корпорацію, наповнену гравцями А.

Сага про Стіва Джобса — це міф про створення Силіконової Долини, який писався довго: компанія, запущена у батьковому гаражі, розрослася до світових меж. Він не вигадав багато речей одразу, але він був майстром складаїшя ідей, мистецтва і технології так, що з них утворювалося майбутнє. Він змайстрував Macintoish після того, як зрозумів силу графічного інтерфейсу так, як це не могла зрозуміти «Ксерокс», і він винайшов iPod після того, як зрозумів радість від того, що ти маєш тисячу пісень у своїй кишені, і зробив це так, як не втілила Sony, у якої було все обладнання і передісторія, щоби це зробити. Деякі лідери втілюють новації тим, що намагаються бути хорошими на загал. Інші силкуються укладати хороші угоди. Джобс намагався робити і те і інше, причому безжально. В результаті за понад ЗО років він запустив серію продукції, яка трансформувалася в цілу індустрію:

• Apple II, який мав мікросхему Возняка і перетворився на перший персональний комп’ютер не лише для аматорів.

• Macintosh, який почав комп’ютерну революцію і популяризував графічний інтерфейс.

• «Історія іграшок» та інші блокбастери Ріхаг, які відкрили диво цифрової анімації.

• Крамниці Apple, які переглянули роль крамниці у визначенні торгової марки.

• iPod, який змінив те, як ми слухаємо музику.

• Крамниця iTunes, яка врятувала музичиу індустрію.

• iPhone, який перетворив мобільні телефони на пристрої для музики, фотографії, відео, електронної пошти та Інтернету.

• Крамниця програм {Арр Store), яка породила нову індустрію створення змістового наповнення.

• iPad, який запустив комп’ютеризацію планшетів і запропонував платформу для цифрових газет, часописів, книг і відео.

• iCloud, який посунув застосування комп’ютера з його центральної ролі в керуванні змістовим наповненням і змусив інші пристрої синхронізуватися з ним.

• Сама Apple, яку Джобс уважав найкрашим винаходом - місцем, де уява плекалася, застосовувалася і втінювалася так творчо, що компанія стала найвартіснішою на планеті.

Чи був Джобс розумним? Ні, не винятково. Натомість він був генієм. Його творчі скачки були інстинктивними, неочікуваними і подеколи чарівними. Він, звичайно ж, був прикладом того, кого математик Марк Кац називав магом-генієм; хтось, чиї ідеї виникли ні з чого і пцщивлювалися інтуїцією биіьше, ніж ментальною силою. Як слідопит, він міг убирати інформацію, вдихати вітер і відчувати, що попереду.

Так Стів Джобс став найкращим керівником нашої ери, той, кого обов’язково пам’ятатимуть і через століття. Історія піднесе його на місце поруч із Едісоном і Фордом. Більше, ніж будь-хто з його сучасників, він виробляв продукцію, яка була досить новітньою і поєднувала поезію з процесорами. З жорсткістю, яка могла робити працю з ним нестабільною і натхненною в той самий час, він збудував світову найбільш творчу компанію. І в її ДНК він зміг уживи-ти відчуття дизайну, перфекціонізм і фантазію, що це все можливе навіть за десятки років після цього; компанію, яка прагне ідеалу на межі мистецтва та технологій.

І ще дещо...

За біографами має залишатися останнє слово. Але це біографія Стіва Джобса. Хоч він і не нав’язував свого легендарного бажання контролювати цей проект, підозрюю, що не передам правильних почуттів за нього (оскільки він захищав себе у кожній ситуації), якщо не запрошу його на сцену історії для останніх слів.

Під час наших численних розмов Стівен Джобс багато разів говорив про свій заповіт. Ось його думки його ж словами:

Моєю пристрастю була побудова компанії, де люди вмотивовані на створення нової продукції. Все решта було другорядне. Звичайно, дуже добре, щоби компанія приносила прибуток, бо якраз це і до-

зволяє створювати чудову продукцію. Але саме продукція, а не прибуток, була мотивацією. Скаллі перевернув ці пріоритети так, що метою стало заробляння грощей. Це тонка різниця, але вона врешті змінює все: людей, яких ви берете на роботу; тих, хто піднімається по кар’єрній драбині; те, що ви обговорюєте під час зустрічей.

Дехто каже: «Дайте клієнтам те, що вони хочуть». Але це не мій підхід. Наша робота — визначити, що хоче клієнт, ще до того, як він цього захоче. Здається, це Генрі Форд якось сказав: «Якби я питав клієнтів, чого вони хочуть, вони б сказали мені: «Швидшого коня!». Люди не знають, чого саме вони хочуть, до того, поки ви їм не покажете цього. Тому я ніколи не прислухаюся до маркетингових досліджень. Наша задача - читати слова, які ще не написані.

Едвін Ленд із компанії Polaroid говорив про перетин гуманітарних і точних наук. Мені подобається той перетин. Шось є в тому магічне. Є багато людей, котрі займаються новаціями, і це не головна особливість моєї кар’єри. Причина того, чому Apple резонує з людьми, полягає в існуванні глибокої течії гуманітарності в наших новаціях. Гадаю, що чудові митці та чудові інженери дуже схожі в своєму бажанні висловитися. До слова, найкращі з тих, хто працював над оригінальним Macintosh, були також поетами і музикантами. В 70-х роках комп’ютери стали шляхом виявлення творчості. Найкращі митці Леонардо да Вінчі та Мікеланджело також добре знали точні науки. Мікеланджело знав багато про добування каміння, а не лише про те, як бути скульптором.

Люди платять нам, щоби ми інтегрували речі для них, бо вони не можуть про це думати 24 години на добу і 7 днів на тиждень. Якщо у вас є надзвичайна пристрасть до створення чудових продуктів, це штовхає вас до інтеграції — до поєднання технічного, програмного забезпечення й управління змістом. Якщо ви бажаєте підкорити нові землі, вам треба зробити це самим. Якщо ви хочете, щоби ваші продукти використовували інше програмне і технічне забезпечення, вам треба забути своє бачення.

У різний час у минулому в Силіконовій Долині були знакові компанії. Довший час такою була Hewlett-Packard. Потім, у ері напівпровідників, такими стали Fairchild і Intel. Гадаю, що такою певний час була й Apple, але потім це минуло. І сьогодні я вважаю, що такими компаніями є Apple і Google, і, може, навіть більше Apple. Думаю, Apple витримана випробування часом. Компанія проіснувала вже достатній період часу, але вона і досі перебуває у пошуках того, що саме актуально. Легко кидати камінням у Microsoft. Звісно, вони втратили свою до-мінантність. Вони стали практично непридатними. Але я віддаю їм належне у тому, що саме вони зробили і як вони це зробили. Вони добре розвинули бізнесовий бік справи. Вони ніколи не були амбітними щодо продукції, як то мало би бути. Білл любить позначати себе як людину продукції, але насправді він не такий. Він бізнесмен. Бути перщим у бізнесі для нього було завжди важливіше, ніж розробка хорошої продукції. Він став найбагатшою людиною, і якщо то була його мета, він досяг її. Але то ніколи не було моєю метою, і мені цікаво, чи врешті то була його мета. Я захоплююсь ним через компанію, яку він створив (це вражаюче!), і мені подобалося з ним працювати. Він розумний і насправді має хороше почуття гумору. Але в ДНК Mcroso//'ніколи не було гуманітарності. Навіть коли вони побачили Macintosh, то не могли його добре скопіювати. Вони насправді нічого не зрозуміли.

Я маю свою теорію щодо спаду, який стається в компаніях на кшталт IBM чи Microsoft. Компанія все робить добре, втілює новації й отримує монополію чи щось подібне, і потім якість продукту стає не такою важливою. Компанія починає цінувати хороших продавців, тому що вони ті, хто можуть підняти продажі, і це не зроблять інженери чи дизайнери. Так продавці стають керуючими компанією. Джон Ейкерс з ІВМОуа розумним, красномовним, фантастичним продавцем, але він нічого не знав про продукцію. Те ж саме трапилося в Xerox. Яюдо компанією керують продавці, то продукція не має великого значення, і багато з них вимикається. Таке траплялося й в Apple, коли туди прийшов Скаллі, і це була моя провина. Подібне сталося, коли Балмер почав керувати Microsoft. Apple пощастило, і вони відновилися, але я не думаю, що щось зміниться в Microsoft, допоки там керує Балмер.

Я ненавиджу, коли люди називаються себе «підприємцями», якщо все, що вони хочуть зробити, — це запустити продукт, потім продати його чи вийти з ним на публіку, щоби вони могли отримати гроші та рухатися далі. Вони не можуть виконувати таку роботу, яка потрібна для побудови справжньої компанії, що є найважчим у бізнесі. Так, робляться внески, і це додається до заповітів тих, хто йшов в цьому напрямку раніше. Адже ти будуєш компанію, яка стоятиме ще одне чи кілька поколінь. Так зробили Волт Дисней, Г’юлетт і Паккард і ті, хто заснував Intel. Вони створили компанію, яка існуватиме, а не лише збиратиме гроші. І я хочу, щоб Apple була такою ж компанією.

Я не вважаю, що йду по трупах, але якщо щось фігове, то я кажу це людям в обличчя. Моя робота - бути правдивим. Я знаю, про що кажу, і зазвичай виявляється, що я правий. Це культура, яку я намагаюся створити. Ми брутально чесні один з одним, і кожен мені може сказати, що я гімнюк, і я їм можу сказати те ж саме. Ми мали серйозні сварки, під час яких кричали один на одного, і це найкраще, що я коли-небудь переживав. Я досить комфортно почувався, говорячи перед усіма: «Рон, цей магазин виглядає як лайно». Або я міг сказати: «О Господи, ми справді тут заплужили з інженерною частиною» перед людиною, яка за це відповідає. Такою є умова перебування у кімнаті: треба бути надзвичайно чесним. Може, є кращі ишяхи, як от джентльменський клуб, де всі носять краватки, розмовляють брахманською мовою і лестять словами, але мені це невідомо, бо я - людина середнього класу з Каліфорнії.

Я часто вимогливо ставився до людей, можливо, навіть вимогливіще, ніж це було потрібно. Пригадую, коли Ріду було шість років, я прийшов додому після того, як на роботі саме того дня звільнив когось, і я уявляв, як це тій людині сказати своїй родині і маленькому синові, що він утратив роботу. Було важко. Але хтось мав це робити. Я визначив, що моєю роботою завжди було підтримувати досконалість команди, бо якби я це не робив, цього не робив би ніхто.

Завжди потрібно підштовхувати до новацій. Ділан міг співати пісні протесту завжди і, може б, заробив багато грошей, але цього не сталося. Йому треба було рухатися вперед, і коли він це зробив, почавши виконувати електромузику в 1965 році, від нього віддалилося багато людей. Його тур Європою 1966-го був найкращий. Боб виходив, грав на акустичній гітарі, й аудиторія обожнювала його. Потім він організував те, що стало The Band, і вони грали електричну музику, а глядачі деколи обсвистували їх. Якось він почав співати «Як перекотиполе», а хтось із зали прокричав; «Юда!». І тоді Ділан сказав: «Грай голосніше, чорти б їх забирали». І вони грали. The Beatles були такими ж. Вони продовжували розвиватися, рухатися, вдосконалювати своє мистецтво. І це те, що я завжди намагався робити — продовжувати рухатися. Інакше, як каже Ділан, якщо ви не зайняті тим, що ви народжуєтеся, то зайняті тим, що ви вмираєте.

Що керувало мною? Гадаю, більшість творчих людей хочуть висловити вдячність за можливість користуватися роботою, зробленою іншими до нас. Я не вигадав мову чи математику, якими користуюся. Я трохи готую власну їжу, я не виготовляю свій одяг. Все те, що я роблю, залежить від інших істот нашого роду і від плечей, на яких є наша голова. І багато з нас хоче зробити внесок для тих самих істот і додати чогось свого до того потоку. Йдеться про вираження чогось лише так, як знає більшість із нас, адже ми не можемо написати пісні Боба Ділана чи п’єси Тома Стопарда. Ми намагаємося використовувати таланти, які є в нас, щоби виразити найглибші почуття, показати нашу вдячність за всі внески, які робилися до нас, і додати щось своє до тієї течії. Це те, що керувало мною.

Епілог

Одного сонячного вечора, коли Джобс почувався зле, він сидів у саду за своїм будрінком і думав про смерть. Стів розповідав про те, що він бачив у Індії майже сорок років тому, про своє захоплення буддизмом, ділився думками про реінкарнацію і говорив про свої духовні практики.

— Я вірю в Бога десь п’ятдесят на п’ятдесят, - сказав він. - Більшу частину свого життя я відчував, що у нашому існуванні є щось більш значуще, ніж те, що ми бачимо.

Стів визнав, що, стикнувшись зі смертю, він, можливо, переоцінив імовірність існування життя після смерті.

— Мені хотілося б думати, що щось виживає після смерті, — сказав він. — Важко усвідомити, що ти набуваєш увесь цей досвід і, може, трішки мудрості, а все це просто зникає. Тож я хотів би думати, що щось таки виживає і, можливо, свідомість не гине.

Він дуже довго мовчав.

— Та, з іншого боку, може, це просто вимикач. Клаці І тебе нема.

Він зробив паузу.

— Може, тому я ніколи не любив установлювати перемикачі на прилади Apple, — посміхнувся він.