Тетяна Дундук-Кучерява «Танчік» Гуманітарний проект ЗСУ «Евакуація-200»

Бажання стати військовою було в мене з самого дитинства. Крім того, це була мрія моєї мами. Тож можна сказати, з молоком матері мені передалося. Потрапити в армію виявилося непросто — це був 2011 рік, я була випускницею військової кафедри, офіцером запасу, та ще й дівчинка — брати не дуже хотіли. Коли почалася АТО, я служила на факультеті військової підготовки НТУ «ХПІ» офіцером відділу морально-психологічного забезпечення. І в період активної фази конфлікту я усвідомила, що офіцер не має бути вузькоспрямованим — бо ти не знаєш, що буде далі і які знання тобі можуть знадобитися.

Спочатку я пішла на курси Червоного хреста з першої медичної допомоги. У вільний від роботи час стала навчатися керувати танком. Це було трохи складно, передусім через брак цього самого вільного часу. Але завдяки товаришам по службі мені все вдалося. Спершу вчилася на тренажерах-імітаторах, згодом мені дали можливість проїхати на справжньому танкові на полігоні. Так, крок за кроком, я освоїла іншу бронетехніку. Робила все, щоб бути корисною та в разі необхідності мати змогу хоча б самостійно вивезти поранений екіпаж — війна йде, і хтозна, що може статися в майбутньому.

Потім були курси військово-цивільного співробітництва, де ми проходили не тільки фізичну та професійну підготовку для виконання завдань у зоні АТО, а й психологічне тестування. За всіма цими показниками робили висновок про комплектацію груп, у яких ми будемо працювати в зоні бойових дій. За своїми професійними та індивідуально-психологічними якостями я потрапила в пошукову групу гуманітарного проекту ЗСУ “Евакуація-200”. Як я дізналася згодом, я була першою жінкою в цій місії.

Мене запитали: «Не страшно?» Але що значить «страшно», «не страшно»? У хлопців же ніхто не запитує, страшно їм чи ні. Вони йдуть і захищають мене, і я прокидаюся щоранку під мирним небом. Якщо я можу щось зробити — я повинна це зробити. Ще коли ми їхали в зону АТО, одразу заявила, що я не з тих, хто сидітиме на місці, бо інакше який сенс мені туди їхати? Дуже не люблю «туристів», які їдуть за статусом УБД. Моя робота розпочалася з ведення обліку, організації та оформлення документів, відправлення та контролю транспортування тіл загиблих. Швидко розібралася в усіх нюансах роботи, і мене почали брати для виконання завдань на виїздах.

У перший мій виїзд безпосередньо в «сіру» зону я не виходила, стояла на останньому нашому блокпості. Тоді шукали тіло одного військовослужбовця — він зник безвісти, і пошук тривав досить довго. Мої дії були раціональними, я в усьому слухалася командира, намагалась виконувати свою роботу правильно і швидко, і мене таки почали брати з собою працювати повноцінно. Потім бувало вже, що командир призначав мене старшою.

Вітоді моя робота полягала в транспортуванні загиблих, пошуку тіл, евакуації, була якось навіть ексгумація тіла загиблого. Може, це прозвучить цинічно, але вирушаючи на виїзд, я якось мобілізувалася і давала собі установку, що маю просто виконати свою роботу. Знаючи свої слабкі місця, намагалася з ними боротися. Наприклад, старалась ніколи не запам’ятовувати прізвищ загиблих героїв-військових. Але я їх усіх пам’ятаю, кожного з них. Досі, хоча на сьогодні пройшло вже два роки з часу тієї ротації. Ще одне правило — не дивитись на обличчя загиблих, хоча, звісно, це не дуже виходило. Як мені вдавалося мобілізуватись і працювати — досі загадка.

Мені говорили, мовляв, коли повернешся назад, на факультет, воно тебе «накриє». Але, слава богу, цього не сталося. Звісно, час від часу я згадую. Є картинки в пам’яті, дуже страшні, які я хотіла б забути. Бо ви ж розумієте, не завжди ми транспортували тіло цільне. Ті, хто там побували і займалися цим… Це не може для них пройти безболісно. Десь воно і в мені відклалося. Але для мене великим стимулом було те, що я роблю шляхетну справу, якщо це можна так назвати. Бо десь батьки, жінки та діти чекають свою дитину, чоловіка, батька — хоча б побачити, поховати по-людськи, по-християнськи. Бо чекати — це найгірше, що може бути. Те, що я роблю добру справу, мене якось підтримувало, як і те, що я присягнула захищати український народ та виконувати свій військовий обов’язок — це таки відіграло свою роль.

Якщо ми знали більш-менш точне місце загибелі, робота з евакуації та транспортування могла зайняти близько години. Траплялося, що пошук тривав довго. Бувало, шукаючи військовослужбовця, ми знаходили останки іншої людини — цивільного. На деякі місця ми виїжджали двічі й лише за другим разом знаходили тіло.

Найскладніший вихід був у мене в грудні 2016-го на Світлодарській дузі, у той самий сумнозвісний «ліс». Ми повинні були знайти загиблого так званого «ихтамнета». Саме тоді мала відбутися передача тіл — ми мали віддати тій стороні їхніх загиблих, а вони нам — наших військових. Була домовленість про «годину перемир’я», аби ми змогли пройти в «сіру» зону і знайти загиблого. Ми одягли світловідбивальні жилети — попередження, що ми — пошукова група, щоб по нас не стріляли, але натрапили на диверсійно-розвідувальну групу. Можливо, вона не була попереджена про нашу роботу, або так вони дотримуються обіцянок — достеменно не знаю. Ця група відкрила по нас прицільний вогонь. До них було буквально якихось 20 метрів, може, й ближче, бо коли я лежала на землі, бачила навколо їхні берці, які рухалися. Зброї в нас при собі не було. Постійно свистіли кулі, на нас сипалося збите гілля, і вже стало зрозуміло, що вони стріляли на ураження. Тоді нам спало на думку зняти із себе жилети. І здається, на мить вони втратили нас із поля зору, мені це допомогло згуртуватися й відповзти. Щоб дістатися до своїх, довелося хвилин 40 вибиратися поповзом. У ці півгодини вже з’явилася інформація, що ми зникли безвісти, ніхто не знав, що з нами. За час ротації я потрапляла під обстріл двічі. Уперше це сталося в районі Широкіного, де ми забирали загиблого розвідника. Але там обстріл був не такий прицільний, та й далеченько було…

Усвідомлення того, що відбулося, і того, що кулі пролітали просто біля мене, прийшло не одразу. Мабуть, тижнів через два. І то через те, що мама впізнала мене на відео, яке показали по телебаченню (до цього я їй говорила, що сиджу в Краматорську, веду статистику і нікуди не виходжу). І от тоді я вже замислилась. Там такий шквальний вогонь був — нас просто розстрілювали, і ще б один міліметр, один рикошет — і все, мене не було б… Страх потім був, звісно, але все ж мета моєї роботи його притуплювала. Після того випадку на дузі й через те, що залишалося дві доби до ротації, мені сказали: «Все, більше жодних виїздів, сиди і займайся документами».

На виїзди ми одягали чорні костюми, аби відрізнятися від військових і не бути подразниками для протилежної сторони. Зброї ми із собою не брали. Такі правила. На лінію розмежування я ходила лише двічі — у станиці Луганській та Щасті — аби передати й забрати тіла.

Також доводилося шукати або транспортувати загиблих з боку противника. Але до їхніх тіл в мене немає жодних емоцій. Про мертвих — або добре, або нічого. Для мене це були просто тіла людей, які треба передати на протилежний бік. Більше того, ми ставилися до їхніх загиблих по-людськи. Одного разу нам це навіть допомогло. Коли ми передали загиблого на Маріупольському напрямку в труні, вони були спантеличені, бо звикли думати, що українці — це якісь бездушні істоти, які дітей розпинають, а тут таке людське ставлення… Вони були вражені й передали останки двох наших військових, котрі загинули ще в 2014 році, які ми потім відвезли на судово-медичну експертизу, аби встановити їхні імена.

Морально дуже важко було забирати наших військових. Дуже запам’яталося, як ми в Щасті забирали військового, який загинув на Світлодарській дузі 18 грудня 2016 року. Коли ми розкрили тіло, поряд стояв хлопець, який навчався разом із загиблим. Його очей у цей момент я не забуду ніколи. Він такий бадьорий був весь час, а коли побачив мертвого побратима — відійшов, і сльози в нього текли, хоча він намагався їх приховати. Оце найгірше і найскладніше. Бо не так важко працювати з тілом або навіть із рештками, як дивитися в очі рідним або друзям померлого. Це невимовно тяжко.

Найскладніше було привезти сина батькам. Бачити горе матері, батька. Дехто звинувачував нас у смерті своїх дітей. Неможливо уявити, що вони відчували в той момент. Був випадок, коли хлопець загинув від вогнепального поранення в голову. Після такого обличчя дещо деформується. Ми привезли його, а батьки кажуть: «Це не наш син. Навіщо ви нас дурите? Що ви робите?!» Довелося доводити, що ні, це справді їхня дитина. І лише дядько того військового подивився й каже: «Так, це справді він». Почав заспокоювати… От як цим батькам в очі дивитися? Поки вони не побачать тіло, в них іще живе якась надія — а раптом це помилка? Всі до останнього сподіваються на диво. А потім ти бачиш, як ця надія вмить обривається, і в очах — порожнеча. Просто наче іскорка життя в них згасає. Для мене це було так, ніби дивишся в очі людині, що помирає в тебе на руках…

Бувало, звісно, і навпаки. Були дуже вдячні рідні, передусім тих хлопців, чиї тіла довго не могли повернути додому. Проходив час, і люди встигали усвідомити втрату і дещо примиритися з тим, що їхнього сина, брата, чоловіка чи батька вже немає. Дехто вже втратив надію поховати тіло. Для багатьох було полегшенням, що це чекання закінчилося. Був випадок, коли ми везли останки загиблого ще в 2014-му році. Я сиділа поряд з його дружиною, ми разом його везли додому, з Дніпровського моргу в Харків. У такі моменти дуже важко знайти потрібні слова, хочеться щось сказати, але не знаєш, що. І от тоді ми їхали з дружиною загиблого військового кілька годин, і я не знала, про що з нею заговорити. Просто говорила, як мені на той час здавалося, різні небилиці, але їй, здається, тоді вони були потрібні. Потім вона дуже нам дякувала як за допомогу в транспортуванні, так і за моральну підтримку. Ми намагалися допомагати не лише з евакуацією, ексгумацією або транспортуванням загиблих додому, а й з оформленням документів, яких дуже багато потім потрібно.

Моя ротація тривала близько трьох місяців. Якби запропонували знову працювати — я б однозначно погодилась. Я готова. Кожен має робити те, що він може якісно зробити. І якщо я можу бути корисною, я б охоче поїхала ще на одну ротацію. Та є одне дуже вагоме для мене «але» — чоловік би мені однозначно заборонив. До речі, свого коханого чоловіка — десантника, майора Олега Дундука — я зустріла на війні, під час цієї самої ротації. Як кажуть, усе, що відбувається в нашому житті, не просто так.

Після того випадку на Світлодарській дузі, коли мене посадили трохи за документи, зателефонували офіцери цивільно-військового співробітництва з волонтерами і запропонували мені привітати місцевих дітей з новорічними святами, а потім передати листи дітей захисникам. Я, звісно, погодилась, бо не з тих, хто може довго всидіти на місці. Після привітань їм треба було заїхати в Піски, куди поїхала і я. Там я й зустріла майбутнього чоловіка. Познайомились, спілкувались, бачилися, звісно, рідко. Я намагалась у рідкісні вихідні приїздити до нього, спочатку як дівчина, а потім як дружина. Побралися ми в жовтні 2017-го. Звісно, військове життя, воно «веселе» — вже рік, як ми подружжя, але я усе ще зустрічаюсь із чоловіком лише час від часу. Та сподіваюся, що скоро ми вже будемо разом.

Чекати коханого з війни, як і будь-якій жінці, мені дуже важко. Особливо непросто, коли ти сама військова і знаєш усі нюанси. Людина, яка там не була і не знає, що таке війна, сприймає це все якось більш абстрактно. А коли я знаю, що в будь-який момент може «прилетіти»… Це важко дуже, але я завжди трималася. Я ніколи не показую, що хвилююся, бо розумію, що йому важко. Єдине — завжди йому повторюю: «Ти ж пам’ятаєш, що ти тепер не сам?» З іншого боку, те, що ми — родина військових, це добре, знову ж-таки, бо я розумію всі нюанси. Він каже: «Я на виїзд». І я не дошкуляю йому дзвінками, а чекаю дзвінка від нього. Я розумію, що він справді часом не може говорити. Я розумію, що я не можу елементарного — спланувати щось у нашому житті. Але я ніколи не ображаюсь і не влаштовую сцен, що, на жаль, трапляється у інших хлопців-військових. Це взаєморозуміння дуже нас підтримує, бо постійно бути на відстані — це таки складно.

Жінка в сучасній українській армії цілком може себе реалізувати. Попри всю мою цілеспрямованість у цьому питанні, я все ж вважаю, що жінки мають тверезо оцінювати свої сили і не обирати ті військові професії, в яких не зможуть якісно виконувати свої завдання. Бо таки є завдання, які здатні виконати лише чоловіки. Я не дуже розумію, як це зараз чоловіки й жінки закінчують 3-місячні курси і стають, припустімо, артилеристами, мінометниками тощо. Аби займатися такою роботою, треба мати відповідні здібності, знання та досвід. Мене часто називають єдиною жінкою-танкістом в Україні, але я завжди виправляю: я не жінка-танкіст, а жінка, яка навчилася керувати танком. Бо щоб мати право називатися танкістом, потрібно знати безліч нюансів і довго навчатися. Водночас, мене страшенно тішить, що для жінок тепер відкрито так багато спеціальностей, саме бойових, які раніше були під забороною. Особливо це стосується військових вишів — це означає, що в нас будуть жінки-офіцери, які стануть цілком рівноправними у війську.