Анастасія Цебринська «Фенікс» Батальйон «Золоті ворота»

Чому я вирішила піти на війну? Це моя позиція була — хотілося допомогти хлопцям хоч як-небудь. Я тут народилась, освіту тут здобула, і для мене це було обов’язком — піти захищати свою Батьківщину і зробити все, що я можу. Це був самий початок, 2014 рік, на той час важко було кудись потрапити. Але я дуже старалася, заповнювала анкети на вступ у різні підрозділи, куди тільки можна було, аби лиш узяли хоч кудись. І нарешті в мене вийшло. Я побачила відеоролик про батальйон «Золоті ворота», заповнила на сайті анкету. Спершу не було ні слуху, ні духу, а потім подзвонили, сказали: «Приїжджайте, чекаємо». Я довго не думала, сповістила батьків. Поставила перед фактом, що їду. Тато досить спокійно відреагував. Ясно, що його це тривожило, але він мене не відмовляв. А мама — зі сльозами на очах. Вона дуже хвилювалась, була проти, бо я — дочка. Тим більше, тоді на Сході було дуже гаряче і страшно. Яка ж мама хоче відпускати дитину на війну?

За фахом я товарознавець-комерсант, але на той час не працювала. Коли прийшла в батальйон, ніхто нічого не казав, але косі погляди були, не знаю, що вони думали. Може, що я якась легковажна чи прийшла, щоб хлопця знайти. Може, багато хто і не сприймав мене всерйоз — не знали, як я себе покажу. Може, думали, що довго не протягну. Але прийняли мене досить швидко. Ми дуже швидко з хлопцями подружилися. І дуже гарні стосунки в нас були.

Проблематично було знайти потрібні речі через мої параметри. Все було дуже велике. В мене була форма ще з Майдану — нам привозили «дубок», — вона більш-менш була мого розміру. Потім почали люди допомагати, волонтери, щось під мене знайшли. Хоча, по правді, все одно все було великувате, але нічого, так і ходила. Бронежилет мені зробили у Збаражі — батько Героя Небесної Сотні Володимир Голоднюк. Він дуже мені допомагав, і не лише мені. Із взуттям було легше — в мене 38-й розмір, але бувало, що доводилось і більші берці носити: грубіші шкарпетки і шнурки тугіше зав’язати — і нормально. Згодом з амуніцією стало легше. Але, зізнаюся, більшість часу я чомусь ходила без бронежилета. Мені постійно нагадували, щоб носила, але я надягала його лише перший час, потім ходила в розгрузці, крім днів, коли виїзди були…

Коли їхали на Донбас, я майже весь час в автобусі посміхалась. Не страшно було зовсім. Я була щаслива, що я їду туди і буду щось робити. Думок про погане взагалі не було. Коли приїхала в Щастя, виявилося, що все не так, як я собі уявляла, — я думала, буде страшніше. Гарна назва у міста, і мені сподобалося там. Ми жили біля лісу. Я готувалась до страшного, думала, що бачитиму багато смертей. Але, дякувати Богу, обійшлося, і я нікого з друзів там не втратила, і все було добре.

На базі мені виділили кімнату, хлопці допомогли її прибрати, все зайве повиносили, позабивали вікна для безпеки, і я там жила сама. Почалася служба. Були випадки, коли мене не брали на завдання. Я, звісно, дуже обурювалась — я завжди хотіла усюди, куди хлопці їдуть, завжди просилася. Але не завжди мене брали, і мене то дуже гнітило. Я це виказувала і ледь не сварилась. Була якась така своєрідна дискримінація. Хоч я розуміла, що вони переживають за мене, але хотіла бути на рівних.

Зброя мені з дитинства подобалась. Я завжди її роздивлялася, цікавилась. Часто замислювалась над тим, і командир мій покійний запитував мене, чи зможу я вбити людину. Я, звісно, йому говорила, що зможу. Але остаточної думки з цього приводу не маю донині. Усе залежить від ситуації… Якби це був самозахист… Не знаю… На щастя, мені не довелося стріляти прямо в когось.

Були дуже сильні обстріли. Там автомат нічим не зарадить — лише чимшвидше ховаєшся. Щастя було дуже гарячою точкою, обстрілювали часто. І міномети, й «Гради», і танки. Руйнували будинки. Нас якось, на щастя, облітало воно. Але страшно було. Бувало, лежиш, відпочиваєш, а воно гупає, гупає, гупає… І ти не знаєш, куди воно прилетить. Чуєш — близько, потім — трішки десь далі. Дійсно страшно було.

Раз приїхала на блокпост на зміну. І тут починається сильний мінометний обстріл. «І от куди бігти?» — думаю. Мені сто метрів бігти, щоб заховатися до якогось бліндажа. Присіла біля машини і сиджу. І подумки прошу: «Господи, спаси і сохрани! Нехай воно нас усе облетить». Тоді дуже було страшно. Я дуже переживала. Згодом, здавалося, звикла. Але потім, коли вже приїхала в Київ, був один випадок. Навіть не знаю, скільки часу пройшло. Я йшла вулицею, і зненацька почула, як летить літак. Я спершу не зрозуміла, що це таке, звук якимось різким здався — і я якось на автоматі схопилася і присіла.

Щастя в 2014 — на початку 2015-го було напівпорожнє. Людей мало було, дуже мало. В магазинах нікого з місцевих не побачиш, так, двох-трьох. Більше солдати ходили щось собі купували. Багато тоді повиїжджало. Обстріляні добряче будинки були, багато квартир поруйнували.

Найважче було мало спати. І важко було, бо багато завдань. Людей мало, завдань багато. Морально змучувалась і фізично. Але день-другий, і втягнулася потроху.

Як хлопці ставились? Як друзі. Ну, була, звісно, трішки увага, бувало, що хтось і залицявся. Часом з інших підрозділів знайомились, посміхались. Але я туди не за коханням і не за грошима приїхала. В мене була інша, цілком чітка мета — захищати країну. Але все ж так сталося, що там я зустріла свого чоловіка. Ми познайомилися ще до ротації, під Києвом. Але щоб спілкуватися — такого не було. А в Щасті роззнайомились. Побачень традиційних не було. Одна була прогулянка — ми під вечір пройшлися містом. І то за мене всі переживали, вже хотіли йти шукати, хоча й попередила, що я йду прогулятися. Потім він мені йогурти приносив, якісь фрукти. Отак женихався. Або десь просто могли сидіти спілкуватися. Поїсти мені приносив, піклувався дуже про мене, стежив, щоб я їла. Бувало, і в наряд ішов за мене, казав: «Іди відпочинь, я за тебе постою». Чекала освідчення в зоні АТО, але він зробив це, коли ми вже повернулися зі Щастя. Одружилися, донечку маємо, живемо щасливо. І в нас багато спільних спогадів.

Мама телефонувала часто. Я могла з нею всім поділитися. Дуже мій чоловік мене підтримував, без нього я не справилася б. І мої побратими — вони дуже мені допомагали, піклувалися. Вони — чудові люди. Односельці ставилися по-різному. Одні казали: «Ну нащо воно тобі? Чого ти туди поїхала? За що туди йти?» Були такі, що підтримували, пишалися мною. Нас двоє із села пішло служити в «Золоті ворота». Я і мій друг, вже, на жаль, покійний. Він дізнався, куди я йду, і теж захотів. Ми їхали разом. Потім він у Северодонецьку служив, а я — в Щасті. Він повернувся додому, і в нього стався крововилив у мозок. Це величезна для мене втрата. Дуже хороший, молодий хлопець, не побоявся, зібрався і пішов на фронт. Але сталось ось так…

Я дуже сумую за своїми друзями з батальйону. Згадую постійно, як воно було. Тягне дуже назад. Я б поїхала, але дитинка маленька, я її не залишу, треба її виховувати. Я помужнішала, стала розважливішою. Мама каже, що я сильно змінилася після повернення зі Сходу. Змінилося ставлення до багатьох речей. Я ще більше полюбила свою країну. Бо бачила, як хлопці готові були віддати за неї життя.