Катерина Луцик 81-ша десантно-штурмова бригада

Я закінчила медичне училище, а ми всі військовозобов’язані. Після випуску мені потрібно було стати у військкоматі за місцем проживання на облік. Я прийшла туди — а це саме було під час мобілізації — і запитала, як взагалі зараз з медиками на фронті. Комісар відповів, що дуже погано, медиків катастрофічно не вистачає. Тоді я спитала, чи беруть вони жінок. Вони сказали, що беруть. Через два дні я пройшла комісію і поїхала у навчальний центр.

Піти в армію мене підштовхнула смерть знайомого на фронті. Саме через те, що йому вчасно не надали медичну допомогу. Його можна було врятувати — в нього була кровотеча. Але поряд не було лікаря, і він помер.

Я потрапила в десант не одразу. В навчальному центрі нас розподіляли по батальйонах, і я спершу опинилася в батальйоні спеціального призначення. А коли в мене вже були документи на руках, я зустріла знайомого, і він поцікавився, куди ж мене розподілили. Каже: «Спецпризначення? То тебе одразу на фронт не пустять. Там іще треба буде багато навчань пройти». Але я хотіла вже їхати на передову, і він порадив мені йти в батальйон ПДВ. Я попросила про переведення, і так, зрештою, потрапила у 122-й батальйон 81-ї бригади. Є ще один момент, який зближував мене саме з десантом. Мій брат — кадровий військовий, десантник. Коли я пішла до армії, він перевівся в мій підрозділ, щоб служити разом. Я взагалі не розуміла, що таке армія. Вчилася всього, як то кажуть, на ходу. В хлопців у школі хоча б ДПЮ є, а я не знала навіть, як правильно до командира звернутися…

Хлопці як сприйняли? По-різному було… Були і кпини, і глузування. Але лише на початку. Згодом усе змінилося. Я намагалася не відрізнятись. Ніколи не просила для себе якихось особливих умов, не скаржилася, що мені важко, не вимагала окремого душу чи кімнати. Жила з ними разом, в однім наметі. Кардинально ставлення до мене змінилося вже після першого виїзду. До того ще бувало часом… Мовляв, приїхала тут краля… Після першого виїзду до мене почали ставитись по-іншому. І я з усіма подружилася.

Перша моя ротація була під Горлівкою, у селищі Новгородському. Там на той момент обстріли були не такі часті, як у тих самих Пісках, наприклад, чи в Авдіївці. Але там також були поранені і, на жаль, загиблі. «Стрілкотні» не було. Там якщо обстрілювали — то з «важкого», з мінометів, наприклад. З одного боку, було цікаво: все для мене нове — окопи, бліндажі… З іншого, там були й мої перші обстріли. Перший мій поранений був дуже важкий — відкрита черепно-мозкова травма. Цього випадку я ніколи не забуду. Хоча я кожного свого пораненого пам’ятаю — обличчя, ім’я-прізвище, — але саме цей запам’ятався особливо. Надійшов виклик, ми приїхали, я зробила все, що треба було, привезли цього бійця до лікарні. І лише коли ми його віддали лікарям, я почала приходити до тями. Зробила я все правильно, але не думала в той момент взагалі ні про що — руки все робили на автоматі. Усвідомлення прийшло потім, усвідомлення і мандраж такий сильний по всьому тілу. На жаль, цей хлопець не вижив.

Я була готова до того, з чим зіткнулася, але все ж одна справа, коли працюєш в операційній, де все стерильно, де пацієнтів кладуть на стіл уже під наркозом, і зовсім інша — робити те саме в умовах війни. Ще був один момент — поранені бувають у різних станах, і вони постійно кричать. І перший час було дуже важко й дивувало: ти надаєш допомогу, а вони кричать і матами тебе криють. Звісно, вони не хочуть тебе образити — це від болю, це шоковий стан. Я це теоретично і як медик розумію, але перший час це дуже чіпляло — ну за що ж ти обзиваєш мене, якщо я тобі допомагаю?

По-різному поранені реагували на те, що трапилось — у кожного своя психіка. Хтось панікував, починав кричати: «Я помру! Я залишусь інвалідом…» А хтось був налаштований на краще. Мені запам’яталось, як одного разу підірвалися хлопці на міні машиною, і був там такий Артем — у нього був перелом ноги, він стопу майже втратив. І він мене все питав: «Ну що там? Я буду інвалідом?» А я його заспокоюю, обіцяю, що все буде добре. І він тоді мені каже: «Пообіцяй, що коли я залишуся з ногою, ми обов’язково з тобою станцюємо. Підемо на дискотеку і станцюємо». Згодом стопу йому відновили — наростили — завдяки сучасним технологіям. І обіцянки я, до речі, дотримала — в нас був офіцерський бал, і ми там станцювали.

Після Новгордського ми потрапили в Авдіївку, в промзону. Заїхали туди 19 червня 2016 року. Тут поранених було набагато більше, і було складніше надавати допомогу через постійні обстріли. Коли ми приїхали, промзона вже була добре розбита, але не так, як зараз, звісно. Були ще будиночки, в яких ми жили. Зараз від них нічого не залишилось.

Коли почула, куди ми їдемо, були різні почуття. Просто тисяча думок у голові. З одного боку, я цього хотіла, я йшла в армію заради цього — щоб бути на передовій, де найпотрібніша. З іншого, був і страх: що там? Як евакуювати хлопців? Чи є там взагалі дорога, якісь шляхи під’їзду-від’їзду? Ми змінювали 90-й батальйон нашої ж бригади. Медики показали мені довші й коротші стежки: де можна проїхати машиною, а де пішки добігти швидше, поки машина їде. Потім ми «допрацьовували» свої точки евакуації, вдосконалювали. Я саджала свого водія за кермо, і ми шукали нові дороги для під’їзду, багато моталися, щоб він дорогу запам’ятав до автоматизму. Причому і вдень, і вночі — бо вночі треба звикнути їздити без світла. Ми так гарно спрацювалися з водієм, що під час виклику я просто сідала в машину, говорила назву позиції й потім уже не підводила голови від пораненого — знала, що він довезе куди треба і максимально швидко.

Та, попри це, евакуювати хлопців вдавалося не завжди, через обстріли. Була в нас ситуація, коли надійшов виклик: троє поранених (серед них, до речі, був і майбутній Герой України Валера Чибінєєв). Першу допомогу я їм надала, і ми вже мали класти їх у машину — на евакуацію, а тут танковий обстріл, дуже сильний. І от одного пораненого ми завантажили, і тут б’є снаряд просто біля входу в наше приміщення і нам засипає вихід. Ми десь години три-чотири, поки більш-менш стихло, не могли вийти звідти. Я надавала допомогу просто на позиції — контролювала стан. Мене врятувало тоді те, що я в сумку клала не лише потрібне для надання першої допомоги, а й деякі медикаменти. Одразу почала парентеральне введення ліків, щоб підтримувати стабільний стан. Коли обстріл ущух, розгребли завали, машина повернулася, і лише тоді ми змогли вивезти хлопців. І неодноразово таке було — що через обстріли ми затримувались по кілька годин на позиції й уже імпровізували там.

Найважчий період на промзоні — це, напевно, перші два тижні. В цей час у нас було найбільше поранених. Хлопці щойно зайшли — нові позиції, все нове, поки адаптуєшся, поки розберешся, що до чого… І, як завжди, коли заходить новий батальйон, ворог починає щільніше обстрілювати. Може, щоб показати, хто є хто, чи щоб залякати, не знаю.

Під Горлівкою в нас був один загиблий, а на промзоні — багато. І кожен такий випадок — це невимовно важко. Я от зараз про це розповідаю, і в мене мурашки по шкірі. Після кожної смерті я розчаровуюсь у собі, я себе картаю, що це я винна. А якби на хвилину раніше приїхала, а може, щось іще могла зробити, і він би вижив? Потім лікарі здійснюють огляд, дають висновок, і до моєї робити ніколи питань не було — все було правильно зроблено. Але я все одно постійно картаю себе. Коли надаєш допомогу на позиції, робиш масаж серця і розумієш, що вже 20 хвилин пройшло, що це вже смерть і нічого зробити не можна… І найстрашніше тоді для мене — обернутися, знаючи, що за моєю спиною хлопці стоять, які з ним служили, його командири, і вони стоять і чекають моїх слів. Це найважче — обернутись і сказати, що вибачте, але він помер. Я почуваюся… як на Страшному суді, коли виносять вирок… Страшно, але це доводилось говорити саме мені.

З усіма пораненими ми підтримуємо зв’язок, знаємо, як вони, відстежуємо, як склалась їхня доля після поранення. Кожен має займатися своєю справою. Я не знаю, чи змогла б я так влучно стріляти, як наші хлопці, особливо в той час, коли по тобі ведуть вогонь.

Щодо побуту — це від людини залежить. Якщо людина неакуратна, то вона і в цивільному житті така, і навпаки — було б бажання. На промзоні ми жили всі в одному підвалі, мали один душ, але хлопці все одно старались мені якось виділити окремий куточок. Шторкою мене відгородили, щоб я могла вільно перевдягатися. Коли ми зайшли в перший день, хлопці ходили по ділянці, роздивлялися: де позиції, де що можна переробити, де ще спостереження поставити. Поміж розбитих будинків вони знайшли і принесли мені дзеркало. Велике таке, на повний зріст. Я спочатку розсміялася, кажу: «Не знаю, що я з таким дзеркалом великим робитиму». Потім принесли якусь тумбочку маленьку, і в мене був такий затишний куточок облаштований. Зранку вмилася, зачесалася, трішки вії підфарбувала — просто, бо звикла так іще в цивільному житті.

А ще в мене був дуже розуміючий командир — він відпускав мене раз на місяць зробити манікюр. Це було дуже смішно. Спершу я нігті просто коротко обрізала, але якось ми сиділи на командно-спостережному пункті, і я підпилювала нігті. А командир питає: «А де твої нігті поділися? Ти ж колись такий гарний манікюр мала». Кажу: «Ну немає ж можливості». А він: «Чого ж ти не сказала? Ми б тебе відпускали на годинку-дві в місто, щоб ти там собі зробила все, що треба». Спершу я думала, що це жарт чи навіть стьоб із мене. Але командир потім повторив, що коли тихо, то я можу на годинку вирватись у місто, зробити свої жіночі справи і швиденько повернутися. І так я раз на місяць виїжджала в Авдіївку і мала гарний манікюр.

В тихі періоди від війни і роботи відволікали книжки — в нас на промці була велика бібліотека, волонтери привезли. Але там, знову ж таки, багато книжок було про війну. А ще в нас була кімната на КСП, ми там часом збиралися вечорами, і був боєць — Олексій Чушкін, — він дуже гарно грає на гітарі. Сміялися, щось згадували і так відпочивали від війни.

А ще в мене було кошеня, Хантер звати. Я дуже хотіла, просто мріяла — і хлопці мені подарували британця висловухого на день народження, коли ми стояли під Горлівкою. Я була безмежно щаслива, але переживала, як воно буде, бо я вже знала, що ми от-от маємо виходити з Новгородського і їдемо на промзону. Воно постійно жило зі мною. І таке кошеня було, що як обстріл — його неможливо забрати з двору. Це була моя маленька відрада — воно росло, бігало, всіх кусало, гралося…

З хлопцями стосунки склались як у сестри з братами. У таких умовах треба адекватно поводитись. Ще в медпункті, у пункті постійної дислокації, я помітила, що були такі, хто приходив просто поспілкуватися. Я зрозуміла це за кілька днів, і вирішила, що це неправильно і так бути не повинно. Це ж стосувалося і жартів типу «Вашій мамі зять не потрібен?». Я просто нормально і відверто з ними поговорила: сказала, що я приїхала сюди не за цим, не за кавалерами і женихами, що я тут із цілком конкретною метою і не збираюся заводити тут жодних стосунків чи чогось такого. Сказала щось типу: «Ми з вами тут з однієї причини і з однією метою, то давайте разом і на відповідному рівні для неї працювати». Потім ми все перевели на жарти і більше до цієї теми не поверталися. Звісно, побратими про мене намагались піклуватися, пропонували, там, додатковий каремат дати, щоб було спати зручніше, хвилювалися за мене, коли я була на виїздах, але як за сестру. Опіка була, залицянь — жодних.

Особисто я — за жінок в армії й не розумію, чому мають бути якісь обмеження чи заборони. Якщо ти можеш це робити — чому ні? Добре, що почалися зрушення, підписали важливі документи і скасували багато обмежень для жінок. У мене є багато знайомих жінок-військових, якими я захоплююсь. Якщо вона може гарно стріляти — чому вона має писати папірці у штабі чи варити борщі? Я не бачу різниці між статями в цьому плані: якщо людина хоче і вміє добре робити певну справу — навіщо їй забороняти?

Що далі? Оскільки я прийшла спершу добровольцем, за мобілізацією, я прослужила один рік як мобілізована. Потім підписувала контракти, і вже три роки, таким чином, я в армії. І поки триває війна, поки батальйон наш є, і поки він воює в гарячих точках, я не хочу звідси йти. Я розумію, що робота моя тут потрібна, тому я не можу піти.

А після війни… не знаю. Я хотіла працювати в операційній. Але зараз я вже звикла до армії, звикла до форми, тож якщо я звідси піду — все одно залишуся медиком і працюватиму десь у військовому шпиталі.