Ірина Гаркавенко «Марго» Українська добровольча армія, «Правий сектор», 2014–2015 рр

Я сама родом із Черкащини. Все почалося ще з революційних подій. Спершу я була одним з організаторів самооборони нашого місцевого Майдану. В Київ не поїхала, бо моя донечка була ще зовсім маленька, і мама критично мене не відпускала. А потім це було дуже важко — дороги блокували, перевіряли тих, хто їхав. Коли почалася війна, одразу пішли й перші «двухсоті». Одним із них був мій добрий знайомий з «Айдара» Євген Войцехівський. І коли я вже почала ховати своїх друзів, я зрозуміла, що треба щось робити. Такий був порив душі, поклик серця, що треба бути там, з ними. Не знала лише, ким — хоч їсти варити, на крайній випадок. І коли я вже зібралася їхати, я зіштовхнулася з тим, що жінка і війна на той момент — це були несумісні речі, хлопці просто не хотіли бачити жінок на війні. І всі мої спроби потрапити туди відразу обламувались.

Був у мене знайомий з Черкащини, який воював у батальйоні «Донбас». Я дізналася, що є група волонтерів і журналістів, які збираються їхати на фронт, саме в «Донбас», із допомогою. Я якось до них упросилася, кажу: «В мене там є знайомий, я просто хочу подивитися — що там, як там, для себе». Коли ми туди приїхали з волонтерами, я зрозуміла, що назад уже не повернусь. Це були Артемівськ, Попасна. Волонтери поїхали назад одразу, а я залишилася на тиждень з хлопцями. Там була група із шести осіб, у них виникли якісь питання з батальйоном, і вони вирішили поїхати разом до «Правого сектора». Для мене це ще з Майдану щось дуже важливе було, і мені було за щастя потрапити саме туди.

Приїхали. Пам’ятаю, що найбільше мене вразило і стало переломним моментом, після чого я остаточно прийняла рішення залишатися, — коли мене о шостій ранку розбудив Гімн надворі. Це, здається, липень 2014-го був. І так стало приємно на душі — наскільки в цих хлопців сильний патріотизм, національний дух. На другий день — знову вранці Гімн. А мені кажуть: «То не хлопці співали. Ми тобі зараз покажемо, хто». Виходимо — а то полонені сепаратисти. Щоранку в них було щось типу шикування, і вони співали Гімн. Отак їх українізували — не катували, а змусили вивчити слова Гімну своєї країни, українські пісні, Шевченка. Щоб вони могли щось переосмислити, усвідомити, бо саме ці люди були українці, які зрадили, перейшли на бік ворога і незрозуміло, за що боролися.

Потім хлопці повернулися знов у батальйон «Донбас», а мені сказали їхати додому. Я дуже того не хотіла, зізнаюся, плакала сильно. Мене привезли на вокзал у Покровськ, і я повернулася додому. Поговорила з мамою. Прикрасила дещо, звісно, сказала, що там багато дівчат (хоча насправді їх там не дуже густо було — я бачила одну чи двох на той момент). Мама погодилася. Зібрала речі й уже сама повернулася.

Мене прийняли в першу штурмову роту 5-го окремого добровольчого батальйону «Правий сектор». Там уже роззнайомилася з хлопцями. А потім і група з моїми земляками вдруге приїхала і теж вступила у батальйон. Вони вже мали досвід боїв, тож одразу поїхали в Піски, а я залишилася на базі, бо не вміла ще нічого. Ну хіба що трохи стріляти, бо колись працювала у правоохоронних органах. Довелося пройти вишкіл. Було складно, бо в добровольчих батальйонів зброї практично не було.

Я розуміла, що хочу щось зробити для своєї держави, що не хочу залишати її такою для своїх дітей. І вже було усвідомлення того, що це затягнеться і нескоро ми повернемося додому. Мій товариш-земляк Саша все хотів мене додому відправити. Давав кулемет носити, «лєнти» кулеметні набивати набоями і весь час перепитував, чи не хочу я додому. Спершу нігті від незвичної роботи позбивала у кров, але думки повернутися жодного разу не виникло.

Пам’ятаю, якось по рації почула про обстріл. Уже сутеніло, і тут почулися постріли. Я злякалася, звісно, але без паніки. Хлопці сказали мені зайти в одну з кімнат і сидіти там. Я сиджу і чую, що вони відстрілюються, йде бій… І коли наші перестали стріляти й стало зовсім тихо, мені було страшно вийти з тієї кімнати. Така думка: «А що, коли хлопців повбивали, нашу позицію захопили вже і мене зараз візьмуть у полон?» Потихеньку вийшла, спустилась — а хлопці внизу вже п’ють чай-каву, про щось говорять… Про мене вони просто забули. Я тоді була страшенно зла на них.

Далі я весь час була у Пісках. Часом іще бувала у Водяному. В нас дівчата були в інформаційному відділі, серед медиків, у штурмовій роті була дівчина (позивний «Арійка»), вона постійно на виходах була з нами. Коли я приїхала, селище вже було наше, позиції облаштовані. Село розбите, але не так, як при нашому виїзді, коли Пісків уже не було практично. В селі було багато військових, ми товаришували з хлопцями-армійцями (поряд стояла 95-та бригада). Я обходила все село, всі вулиці, щоб вивчити, що де, раптом що — куди мені йти, де сховатися.

Коли я повернулася на ротацію, командира не було, він саме від’їхав. Тоді штурмова рота була досить велика, і мені довелося декого з хлопців поставити на місце. Після того мене почали поважати і слухатися. Якось викликали в штаб і запропонували стати старшиною першої штурмової роти. І коли нашого командира, «Подолянина», не було, я виконувала його функції. Чітких обов’язків не було: тримати дисципліну, займатися побутовими питаннями — їжею, формою для хлопців, волонтеркою. Під час шикувань звітувала, де перебувають мої бійці, готувала хлопців до виїзду на передову. Мене викликав комбат і запитував, хто завтра о шостій ранку може їхати на передову. Я мала вибирати, хто з бійців поїде. З часом до мене звикли, прийшло розуміння, що я не жінка, а боєць. І ставитись почали, відповідно, як до бійця.

Знаєте, що цікаво було? Найбільшою карою для наших хлопців було не їхати на передову. От є в когось «зальот», і командир йому каже: «Все, на передову ти не їдеш». І це було реально найстрашніше і найгірше для них покарання. Рвалися всі, хотілося всім щось робити, якось діяти.

Населення в селі було своєрідне. Патріотів небагато. Були люди, в яких діти й онуки воювали на ворожому боці, й вони цього навіть не приховували. Якось нам привезли із Золотоноші сир, головами прямо, круп усіляких, різного добра. І ми покликали місцевих, щоб з ними це розділити і чимось їх підтримати. От усім уже роздали, і якась тітка вже останньою майже бере їжу, а товариш мій, Саша, жартує: «Ну, бачите, не такі страшні ці «бандери», вас не їдять, а навпаки, підгодовують». Вона взяла сумки повні, тягне і, вже відійшовши, кидає нам, що «краще б вас тут не було, ми за них». І ну тікати з тими сумками бігом у двір. Трошки сумно ставало в такі моменти…

Місцеві жили по підвалах. Одна бабуся вдень, коли було більш-менш тихо, виходила з підвалу, і я все запитувала: «Чому ви досі живете тут?» А вона не хотіла залишати будинок. Усе майно в підвал перенесла і сиділа там постійно. Бувало, що снаряди влучали і по місцевих. Тоді сусіди просто викопували яму біля свого під’їзду і так ховали вбитого. Біля клубу недалеко стояв такий будинок, під яким було просто кладовище. А як вони їх інакше поховають?

Наша позиція, де ми стояли, саме виходила на Донецьк, і звідти постійно було видно страшні бої за аеропорт. Коли сидиш і бачиш, що там відбувається, усвідомлюєш, що там наші хлопці, які намагаються вижити, намагаються захистити нас… Це страшно було, дуже страшно. І особливо те, що от ти сидиш і ніяк не можеш допомогти. Більше половини хлопців з нашої штурмової роти були в аеропорту. Геть молодісінькі — по 18–19 років. Я не хочу це озвучувати, але я була проти, щоб такі молоді воювали в таких страшних місцях. Багато хто з них не мав узагалі військового досвіду, вчилися на ходу… Але відповідь я чула лише одну: вони — добровольці, і це їхнє рішення. Коли аеропорт уже покидали, хлопці наші виходили хто як міг і телефонували (я на той час удома була), що вони біжать до Пісків, щоб не розстріляли свої ж…

Перша моя втрата — мій земляк, «Чех» — Женя Войцехівський з «Айдару». Я тяжко переживала його смерть, бо це була дуже хороша людина. Він залишив по собі двох синів. І я досі не можу змиритися, що його немає. А на передовій пішли втрати одна за одною — того привезли, іншого… Тільки змиряєшся з однією смертю, як знову хтось гине. Спершу був розпач, нерозуміння — чому вони гинуть, що буде далі? Це невимовно тяжко було. Коли останній раз привезли двох загиблих хлопців з розвідки, я піймала себе на тому, що от ми прощалися, а в мене вже ані сліз, ні емоцій. Я зайшла до себе в кімнату і просто сиділа. Це, мабуть, найстрашніше на війні — втрата емоцій, коли ти вже не плачеш, нічого не відчуваєш. Ну війна… тут постійно хтось вмирає і вмиратиме… завтра нових привезуть… І от настає якесь отупіння, і ти нічого не відчуваєш. Просто починаєш сприймати смерть як норму. В аеропорту залишилося багато наших хлопців…

Страх… Найстрашніше, коли тихо. Тихо, і ти не знаєш, що зараз буде. Коли десь перестрілки і ти більш-менш орієнтуєшся, де й що відбувається, легше. А коли тиша, тривала така тиша, і ти ходиш, мов струна натягнута, і нервуєш: що буде зараз, за секунду, до чого вони готуються, що зараз буде…

У Пісках була церква, і під нею — ніби підвальчик, така кімната. Однієї ночі я там спала, хлопці стояли на варті. Все було тихо і спокійно, по рації передавали, що периметр чистий. Ми заснули. І раптом я відчула, як здригається церква. Це був просто шалений арт-обстріл. Я думала, що вороги вже наступають і десь близько, що це вже кінець. Хлопці почали швидко збиратися, хапають боєкомплекти, одягаються. Я теж одягаю каску, бронежилет, збираюся. А вони мені: «Ні, ти тут сидиш». Дали мені «муху» і пару гранат. Світла немає. «Сиди тут». От у той момент мені дуже страшно було. Але ми тоді відстрілялись, і втрат у нас не було.

Іншим разом уночі їхали в Піски й потрапили під обстріл з «утьоса» (різновид кулемета. — Авт.). Обстріляли наші машини, їх три їхало. Ми встигли вистрибнути. Нас десятеро. Поблизу жодного дерева. Лежимо серед поля, як велика пляма. Щойно хтось підіймає голову — стріляють. Я лежала й молилася, щоб вони не вдарили з міни, бо прицілитись у таку велику пляму було дуже легко. Телефони не працювали, а рації в машині залишилися. Хлопці накривали мене собою, щоб не було світла видно від мобільного, а я дзвонила, намагалася викликати підмогу. Потім зорієнтувалася, що поряд позиція «Небо», а ще моя колишня позиція — «Більярдна», житловий будинок. Хлопці запропонували повзти, але я згадала, що там розтяжки розставляли, тож ми могли просто підірватися на власних гранатах. Мені таки вдалося зв’язатися з командиром, а йому вже — з хлопцями з позиції, з того будинку. Хлопці гукнули, що повзти там можна. І так ми спершу повзком, потім перебіжками доскочили до тієї позиції, потім до іншої, і так дійшли до своєї.

Крутим був Новий рік на передовій. З 2014-го на 2015-й. Ми були в очікуванні. Напередодні приїхали волонтери, привезли нам мандарини, фрукти, подаруночки, навіть шампанське. Хлопці переодяглись у дідів морозів. У нас була біла термобілизна і балаклави білі, великих розмірів, а я була худа, і вона на мені сиділа як плаття — аж за коліно. Я одягла ту білизну, балаклаву як шапку і була Снігуронькою. Ми ходили по позиціях і вітали хлопців. Це було прикольно: хтось олів’є нарізає, хтось поряд «лєнти» набиває, і все це — під запах мандаринів і новорічні пісні. Ми очікували, що вони нас будуть «вітати», і то серйозно. У них же Новий рік на годину раніше настає. Але вони, видно, так за годину «відсвяткували», що коли наш настав, їм уже було не до війни.

З деякими хлопцями ми вже поріднилися, стали кумами один в одного. В мене є кум «Анархіст». Якось ми в Пісках на кухні сиділи, і волонтери привезли пакунок листів і малюнків від дітей. І скрізь, де були вказані телефони, він дзвонив дитині чи мамі, передавав привіт, дякував. Говорив, щоб не переживали, що ми захистимо. Малюнки ми розвішували в кімнаті, поробки, браслетки носили, ними сплетені.

У мене кітель був мого загиблого в аеропорту друга — Святослава Горбенка (позивний «Скельд»). Він тільки приїхав до нас на базу, і треба було людей відправляти в аеропорт, але я його не відпускала, бо він іще не мав достатнього вишколу для такої точки. «Скельд» був дуже мужній, він в аеропорт рвався просто. Я категорично сказала: «Ні, ти нікуди не поїдеш». Наступного вечора група мала вирушати в ДАП, а я їхала вранці у відпустку додому. Вранці Святослав підійшов, зняв свій кітель, одягнув на мене, обійняв і сказав: «Марго, я таки поїду». Я посадила його і кажу: «Давай ти спершу поїдеш у Піски, освоїшся, навчишся орієнтуватися, що звідки стріляє. А потім поїдеш в аеропорт, добре?» Він сказав: «Добре», — але я розумію, що він уже тоді зі мною прощався.

Коли я повернулася на базу, подзвонили мої бійці й сказали, що «Скельда» більше немає. Це був шок. Я не знала, що він в аеропорту і не дотримав обіцянки. 19 років йому було, зовсім молодий, усе йому цікаво… Він мені був як молодший брат. Я тільки зайшла в роту, і один з наших бійців — сидить за столом, сльози течуть — каже мені: «Тобі від Святослава привіт». Він розповів мені все: як «Скельд» поїхав в аеропорт, як він там пробув десь із тиждень. Я той кітель ношу досі — на ньому всі мої нагороди. І в ньому був дитячий віршик у кишені, з намальованим янголятком…

Ми з ним попрощалися і повезли його в Київ ховати. Хлопці вже потім, на поминках, сказали, що він назвав свій автомат «Марго». Коли ми повернулися з похорону на базу, я зайшла до своєї кімнати, відчинила вікно, вийшла на хвилину за чашкою, повертаюсь — а в мене на ліжку сидить синичка. Подивилась на мене, пурхнула і полетіла у вікно… Мені хочеться вірити, що то він так прийшов попрощатися.

Так сталося, що я втрачала там тих, із ким дружила, саме близьких мені людей. Ще був «Сєвєр» — Сергій Табала. Він теж із нами попрощався. Вони приїхали до нас на базу, але на той момент саме в нашій роті було багато бійців, і хлопцям не було де ночувати, я як жінка жила у кімнаті сама, от і запропонувала хлопцям заночувати в мене. Я в ту ніч не могла заснути, бо Сєрьожа уві сні все воював, розмовляв, із кимось бився. Вранці розповідаю йому про це, а він каже: «Еге ж, такий сон поганий снився…» Ми зробили каву, він сів на ліжку і, такий: «Друзі, якщо зі мною щось станеться, виконайте моє прохання: я — язичник, спаліть моє тіло і розвійте над Дніпром». Ми йому: «Що ти таке говориш?» Підбадьорювали його…

Вранці на шикуванні комбат повідомив, що ми всі маємо їхати на Піски. Ми збиралися пакували рюкзаки. У Сергія на обох руках було татуювання: «Слава Україні» і «Героям Слава», а в мене на шиї вибитий наш бойовий шеврон, і от нам захотілося розвіятись і зробити круте фото. Це фото розлетілося Інтернетом, але мало хто знає його історію і хто на ньому зображений. У той день ми наробили багато фоток. Ми прибули в Піски, а тоді він поїхав в аеропорт, та звідти, на жаль, уже не повернувся живим. Тепер цей знімок — усе, що в мене залишилося від нього. Його речі я передала родичам. Речі «Скельда» деякі — форма його — досі лежать у мене, я все збираюся віддати їх до музею, але ніяк не можу. Розумію, що треба з ними попрощатися, але, з іншого боку, здається, якщо віддам — то наче зраджу його… Але наші хлопці, вони не йдуть, вони — поруч з нами завжди…

Я б, напевне, не повернулася звідти. Але був момент, коли мені здалося, що я знайшла свою половинку. Та він обдурив мене. Сказав: «Давай їхати звідси, створимо сім’ю…» Я повірила і повернулася додому. А він просто зник. Я шкодую про те, з одного боку, бо я ще не хотіла повертатися з війни. З іншого боку — добре, що так сталося, бо в мене є донечка, і їй потрібна мама поряд. І так вона рік була без мене, у перший клас пішла без мене, перші її досягнення були без мене, і мені шкода, що я того всього не бачила.

В мене особлива дитина. Вона під час Майдану сиділа, дивилася телевізор і плакала. Їй було 6 років, а вона так болісно сприймала те, що відбувалося… А коли я сказала, що вирішила їхати на війну, вона мене підтримала, без істерик, без дорікань відпустила. Мене багато хто засуджує за це — що я, мовляв, покинула дитину і поїхала на фронт. Мовляв, чи тобі дитина не важлива? Часто таким потикують мене. «От убили б тебе, кому твоя дитина потрібна?» А я думаю, навіть якби вбили, моя дитина знала б, що її мама боролася за свободу і за її краще майбутнє і померла героєм. Це краще, ніж якби вона запитала через 20 років, чому вона живе в такій країні й чому я, її мати, нічого не зробила, коли була війна і в мене була можливість щось зробити.

В мене у дворі груша велика. Коли я вперше приїхала додому з фронту, була дуже стомлена, і дуже хотілося спати. Зайшла в залу і миттєво заснула. На війні ти не спиш. Наче й спиш, але вуха твої чують усе, що відбувається. А тут мене наче вимкнуло. Я заснула, а мама сиділа біля мене. І раптом груші почали падати на дах. Я скочила, впала на підлогу і закрила голову руками. Мама в шоці: «Дитино, ти що?» Але це швидко минулося. А от що тривало досить довго — я чомусь не могла терпіти людей. Гукали приятелі кудись посидіти, а мене просто жахливо бісили п’яні хлопці, викликали дику агресію люди, які сміття кидали під ноги. Якесь таке надміру загострене відчуття справедливості з’явилося.

Статусу УБД в мене немає. Навесні 2018-го мене мають визнати учасником бойових дій на рівні області. Дадуть — дякую, ні — не треба. Я не за тим туди їхала. Я втратила на війні набагато більше, ніж мені може дати це посвідчення. Але багато й отримала. Я змінилася, переглянула своє життя, ставлення до людей. Прийшла до Бога. Зараз тягне, звісно, назад. Я працюю в Українській добровольчій армії. Але дивлюся на нашу владу і розумію, що все йде якось неправильно. Бо ти там борониш, а звідси тобі в спину встромляють ножі. Хлопці гинуть щодня. Хлопці стали інвалідами, а про них просто забули. В інших країнах військові — це еліта, це герої. В нас не так. Процентів на 80 % своїми заслугами ми завдячуємо людям, які нас підтримували з тилу — їжею, коштами, морально. Без них ми просто не вистояли б.

Я вічно пам’ятатиму своїх друзів, братів, які були мені дуже близькі, з якими я ділила життя і смерть. Ніколи не забуду ваші очі, голоси й історію кожного з вас.

Ви житимете в моєму серці, допоки житиму я.

Євген Войцехівський, «Чех».

Сергій Табала, «Сєвєр».

Святослав Горбенко, «Скельд».

Алесь Черкашин, «Тарас», громадянин Білорусі