Юлія Матвієнко «Білка»

«Коли ти чуєш постріл, усі біжать і кричать: «300!» — а ти не біжиш, тихо молишся, щоб він помер. Ти ж знаєш, що то за постріл, знаєш, що він не виживе і що цей молодий хлопчик не заслужив жити овочем… Він півгодини тому закривав тебе собою, коли ти йшла за його спиною, а зараз ти молишся про його смерть… Тому що так буде легше для всіх, хоча й маєш надію на чудо, але його нема… Мабуть, і душі вже нема, її не залишилося…

Ти не біжиш рятувати, тому що розклеїшся, а треба придумати, як цю с…ку перехитрити, як убити його — і хлопчики будуть жити… Він розумний, нахабний і досвідчений, на його рахунку вже багато наших хлопців, він робить те, про що не пишуть у підручниках. Не можна відволікатися. Ти робиш «ляльку»— треба, щоб він повірив. Обмотуєш пікселем іншого, загиблого до цього хлопця, який ділився з тобою патронами, здається, вчора…. Його теж він убив. І розмовляєш із ними, просиш допомогти зупинити цю сволоту… Ти просиш загиблих хлопців допомогти, тихенько, щоб ніхто не знав. Ти не віриш Богу, ти віриш їм, віриш, що вони пішли, але нас не покинули і звідти, згори, допоможуть помститися…»