Система

We use cookies. Read the Privacy and Cookie Policy

Система

Цей величезний міжнародний ринок одягу, цей обширний архіпелаг італійської вишуканості та елегантності живиться Системою. Зі своїми численними компаніями, працівниками та виробами, Система проникла в усі куточки земної кулі. Термін «Система» зрозумілий тут кожному, але деінде потребує розшифровки, бо він мало що значить для тих, хто необізнаний з владною динамікою кримінальної економіки. Каморра ¦— порожнє, неіснуюче поняття, презирливий термін, використовуваний наркоділками та суддями, журналістами і сценаристами; це — родове визначення, науковий термін, що став надбанням історії, ім’я, що викликає посмішку у самих каморристів. Члени клану користуються іншим словом: «Система». «Я належу до Системи Секондільяно» — це, скоріше, промовистий багатозначний вираз, визначення механізму, а не структури. Ця злочинна організація напрямки вписується в економіку, а діалектика комерції є структурним кістяком кланів.

Система Секондільяно захопила контроль над усією мережею виробництва одягу, а її фактична виробнича зона та бізнесовий центр розташовуються на околицях Неаполя. Все, що є неможливим деінде через негнучкість контрактів, законодавства та авторських прав, стає можливим тут, на північній околиці міста. Спираючись на підприємницьку міць кланів, цей район продукує астрономічний капітал, чиї обсяги є просто неуявними для будь-якого легального промислового об’єднання. Взаємопов’язані текстильні, шкіряні та взуттєві підприємства, організовані кланами, виробляють одіж та супутні товари, які нічим не відрізняються від товарів італійських будинків високої моди.

На клановому виробництві зайнята висококваліфікована робоча сила з багаторічним досвідом роботи на провідних дизайнерів Італії та Європи в цілому. Ті самі руки, що колись неофіційно працювали для фірм з гучними назвами, працюють тепер для кланів. Бездоганною є не лише якість; матеріали, з яких зроблені ці товари, теж такі самі: або отримані напряму з Китаю, або постачені дизайнерськими фірмами на нелегальні фабрики, що беруть участь в аукціонах. І це означає, що одежа, вироблена кланами, — це не якісь там типові підробки, дешева імітація чи копії, покликані замінити оригінали. Це — «справжні» підробки. Щось типу того. Не вистачає лише завершальної фази: назви фірми, офіційної авторизації відомого виробника. Але клани узурпують право авторизації, навіть не завдаючи собі клопоту питатися дозволу. До того ж, головне, що турбує покупців у всьому світі, — це якість та дизайн. А клани саме це і забезпечують: і ярлик знаменитої фірми, і бездоганну якість. Тому насправді жодної різниці тут немає. Клани Секондільяно придбали цілі мережі роздрібної торгівлі. Таким чином вони поширили свою комерційну систему по всьому світу і встановили панування на міжнародному ринку одягу. Вони забезпечують також постачання спеціалізованих крамниць. Вироби трохи нижчої якості йдуть іншим шляхом: до африканських вуличних торговців та на базарні ятки. Ніщо не пропадає даремно. В діло йде геть усе. Від фабрики до крамниці, від роздрібного торгівця до постачальника сотні компаній та тисячі працівників шалено конкурують за те, щоб потрапити в одежний бізнес, керований кланами Секондільяно.

Всім заправляє і все координує Директорія. Я постійно чую цей термін — кожного разу, коли розмова в барі торкається бізнесу чи коли хтось звично скаржиться на безробіття: «Так забажала Директорія». Або: «Краще б Директорія зайнялася цим питанням, щоб вийти на вищий рівень». Це — наче шматочки розмов у постреволюційній Франції, де колективним органом державного управління була саме Директорія. Це ім’я, яке судді з неапольського РАВу — Районного антимафіозного відділу — дали економічній, фінансовій та організаційній структурі, що об’єднала групу бізнесменів та босів Каморри на північних околицях Неаполя. Ця структура відіграє чисто економічну роль. Саме Директорія, а не бойовики чи кілери представляють реальну владу цієї організації.

Клани, об’єднані в Альянс Секондільяно, — сім’ї Ліччарді, Контіні, Маліардо, Ло Руссо, Боккетті, Стабіле, Престієрі та Бості, а також більш самостійні сім’ї Сарно та Ді Лауро, утворюють Директорію, чия територія охоплює Секондільяно, Скампію, Пішінолу, К’яно, Міано, Сан-П’єтро-а-Патієрно, а також Джуліано та Понтічеллі. Оскільки організаційна структура Директорії забезпечувала кланам більшу автономність, то органічніше об’єднання Альянс урешті-решт розпалося. До об’єднаної економічної ради Директорії входять бізнесмени з Казорії, Арцано та Меліто. Вони керують такими компаніями, як Valent, Vip Moda, Vocos та Vitec — виробниками підробок під Валентіно, Версаче та Армані, що продаються по всьому світу. Розслідування, що його координував прокурор з РАВу Філіппо Беатріче, виявило обширну бізнес-імперію Каморри. А почалося все з маленької деталі, однієї з тих дрібничок, на які зазвичай ніхто не звертає уваги: магазин одежі в Хемніці, Німеччина, найняв на роботу одного з босів Секондільяно. То був досить дивний крок. Виявилося, що бос був фактичним власником того магазину, зареєстрованого на фальшиве ім’я. Отримавши цю наводку, Антимафіозний відділ Неаполя — через підслуховування телефонних розмов та опитування свідків — відтворив кожну ланку виробничо-комерційного ланцюга клану Секондільяно.

Вони скрізь повідкривали свої підприємства. В Німеччині вони мали магазини та комори в Гамбурзі, Дортмунді та Франкфурті, а в Берліні було дві крамниці, що належали сім’ї Лаудано. В Іспанії вони утвердилися в Барселоні та Мадриді; в Португалії — в Опорто та Боавісті. А також у Відні та Брюсселі. В Лондоні у них було дві крамниці курток, вони мали також великі магазини в Дубліні, Амстердамі, Фінляндії, Данії, в Сараєво та Белграді. Клани Секондільяно перетнули також Атлантику і вклали свій капітал в Канаді, Сполучених Штатах та навіть у Південній Америці. Американська мережа була величезною — мільйони джинсів продавалися в крамницях Нью-Йорка, Чикаго, Маямі-Біч та Нью-Джерсі; було фактично монополізовано ринок у Флориді. Американські роздрібні торговці та власники торговельних центрів бажали мати справу виключно з посередниками від Секондільяно: модна одіж від відомих фірм за помірними цінами означала, що до їхніх торгових центрів та рядів ломитимуться натовпи покупців. Бо назви на бирках були гучні і респектабельні.

В одній лабораторії на околиці Неаполя знайшли матрицю, за допомогою якої друкували голову Медузи — фірмовий знак Версаче. В Секондільяно поширилася чутка, що на американському ринку панує одяг від Директорії, і цей фактор істотно посприяв тим молодим людям, які збиралися податися до Америки працювати продавцями місцевих товарів. Їх надихнув успіх «Віп Моди», чиї джинси під маркою «Валентіно» заполонили магазини в Техасі.

Бізнес поширився і на Південну півкулю. Бутік у передмісті Файв-Док, що у штаті Новий Південний Уельс, став одним з найбільш відвідуваних в Австралії магазинів елегантного одягу; з’явилися також крамниці та склади в Сіднеї. Клани Секондільяно запанували й на ринку Бразилії — в Ріо-де-Жанейро та Сан-Пауло. Вони мали намір відкрити магазин для американських та європейських туристів на Кубі, а також інвестували певні кошти в Саудівську Аравію та Північну Африку. Створений Директорією механізм розподілу мав за основу складські приміщення: справжнісінькі розподільчі пункти для людей та товарів, склади для найрізноманітнішої одежі. Ці склади були основою комерційного центру, місцем, де представники розбирали товар, щоб розподіляти його по магазинах клану або інших роздрібних торговців. То була стара задумка, що називалася magliar, тобто неаполітанський комівояжер. Після Другої світової війни ці «мальярі» заполонили півсвіту, тягаючи за собою торби зі шкарпетками, сорочками та куртками. Застосовуючи свій напрацьований сторіччями торговий досвід уже на вищому і ширшому рівні, «мальярі» перетворилися на повноправних торгових агентів, що мали змогу продавати все і всюди, від міських базарів до торгових рядів, від автостоянок до заправок. Найвправніші з них здійснили якісний стрибок, продаючи великі обсяги товару роздрібним торгівцям. Розслідування показали, що деякі бізнесмени організували збут фальшивок, запропонувавши матеріально-технічне забезпечення цим торговим представникам-мальярі. Вони авансом оплачували подорожні та готельні витрати, надавали мікроавтобуси та легковики, гарантували юридичну підтримку в разі арешту та конфіскації товару. І, звісно, прикарманювали заробітки. То був бізнес з річним оборотом 300 мільйонів євро на мафіозну сім’ю.

Знамениті італійські фірми почали протестувати проти засилля на ринку фальшивих товарів кланів Секондільяно лише тоді, коли Антимафіозний відділ розкрив усю мережу. А до того вони й не збиралися проводити кампанію антирекламу ніколи не подавали офіційних скарг, ніколи не розповідали пресі про шкоду, заподіяну підпільним виробництвом. Важко збагнути, чому відомі фірми ніколи не виступали проти кланів, але є кілька можливих причин. Якби вони їх засудили, то це б означало раз і назавжди втратити джерело робочої сили в Кампанії та Пули. Клани перекрили б їм доступ до одежних фабрик біля Неаполя й утруднили б стосунки з аналогічними підприємствами в Східній Європі та Азії. А якщо зважити на той факт, що величезна кількість торгових центрів контролюється безпосередньо кланами, то публічне засудження поставило б під загрозу тисячі точок роздрібної торгівлі в усьому світі. В багатьох місцевостях мафіозні сім’ї контролюють транспортування товарів та агентів, що їх розповсюджують, тому якби їм прищемили хвоста, це призвело б до різкого стрибка затрат на збут продукції. До того ж, клани не посягали на імідж відомих дизайнерських імен, вони просто надурняк користувалися їхньою рекламою та харизмою. Одежа, яку вони виробляли, не поступалася якістю дизайнерській і тому жодним чином не могла підірвати репутацію відомих фірм. Клани не лише не створювали конкуренції відомим ярликам; навпаки, вони фактично сприяли утвердженню на ринку їхніх виробів, чия ціна робила їх недоступними для широкого загалу. Коротше кажучи, клани рекламували продукцію відомих фірм. Якщо майже ніхто не носить одіж з гучними бирками, якщо її можна бачити тільки на живих манекенах під час показів мод, то ринок поволі вмирає і престиж торгової марки занепадає. Ба більше, неаполітанські фабрики випускали підроблені предмети одягу в таких кількостях, на які дизайнерські фірми — заради власної репутації — ніколи не виходять. Та коли йшлося про прибуток, клани не збиралися завдавати собі клопоту через імідж та репутацію. Торгуючи «справжніми» підробками та наркотиками, клани Секондільяно накопичили такий капітал, що спромоглися придбати магазини та торгові центри, де справжні предмети одягу в дедалі більшій кількості змішувалися з фальшивими, у такий спосіб стираючи між ними всяку розбіжність. Певним чином Система допомогла легальній імперії моди вижити під час кризи; скориставшись різким стрибком цін, вона продовжила просувати італійські товари по всьому світу, заробляючи кошти, сума яких зростала експонентно.

Клани Секондільяно збагнули, що ця обширна міжнародна мережа збуту є їхнім найціннішим активом, потужнішим навіть за продаж наркотиків. Часто наркотики та одежа рухалися одними й тими самими маршрутами. Однак підприємницька енергія Системи спрямовувалася також і на технології. Розслідування, здійснені 2004 року, виявили, що клани використовували свої комерційні мережі для імпорту китайської високотехнологічної продукції для подальшого збуту її в Європі. Європа забезпечувала форму — гучне фірмове ім’я, його репутацію та рекламу, а Китай забезпечував зміст, тобто реальний продукт, дешеву робочу силу та затратні матеріали. Система зводила все це воєдино й успішно поширювала свій вплив та панування. Усвідомлюючи, що місцева економіка працює на межі можливого, клани переключили свою увагу на китайські промислові зони, що на той час уже виробляли продукцію для західних компаній; у цьому вони використовували бізнес-схему, раніше випробувану в обширних передмістях південної Італії, поступово переносячи її до Китаю. Вони запали на ідею замовляти партії високотехнологічних товарів для їх подальшого перепродажу на європейському ринку, звісно — з фальшивою биркою відомої фірми, яка мала різко підвищити товарну принадливість. Але клани поводилися досить обережно: як і з партією кокаїну, вони спочатку ретельно перевірили якість виробів, що їх продали їм китайські фабрики. Пересвідчившись в їхній ринковій придатності, вони започаткували одну з найприбутковіших оборудок в історії кримінального бізнесу. Цифрові фотоапарати, відеокамери та електроінструменти: свердла, шліфувальні верстати, пневматичні молотки, рубанки та піскоструменеві пристрої — усе це продавалося під маркою таких фірм як Bosch, Hammer та Hilti. Коли секондільянський бос Паоло Ді Лауро започаткував свій бізнес у Китаї, то на десять років випередив ініціативу «Конфіндустрії» — Асоціації італійських виробників, — метою якої було зміцнення бізнесових зв’язків з Азією. Клан Ді Лауро тисячами продавав моделі Canon і Hitachi на східноєвропейському ринку. Завдяки імпорту, що його організувала Каморра, вироби, які колись були прерогативою вищого щабля середнього класу, стали тепер доступними широкому загалу. Щоби міцніше укріпитися на ринку, клани пропонували практично аналогічний продукт, наліплюючи на нього ярлик відомої фірми. Капіталовкладення кланів Ді Лауро та Контіні в Китаї, які стали предметом розслідування неапольського РАВу в 2004 році, продемонстрували надзвичайну далекоглядність їхніх босів. Ера великого бізнесу скінчилася, і в результаті кримінальні конгломерати порозвалювалися. Нуова Каморра Організатта, або Нова Організована Каморра, заснована Рафаеле Кутоло в 1980 році, була чимось на кшталт гігантської компанії, централізованого конгломерату. На її місце прийшла Нуова Фамілія, тобто Нова Сім’я, якою Карміне Альфієрі та Антоніо Барделліно управляли як об’єднаною структурою автономних сімей, пов’язаних спільними інтересами. Але ця організація також виявилася погано керованою та неповороткою.

Гнучкість сучасної економіки дозволила невеликим групам управлінських босів, керуючих сотнями підприємств у чітко окреслених секторах, контролювати соціальні та фінансові сфери. В результаті постала нова структура — значно гнучкіша, аніж Коза Ностра, і набагато доступніша для нових альянсів, аніж калабрійська Ндранґета, — яка безперервно залучає нові клани і вдається до нових стратегій проникнення на ринок найновішої техніки. Десятки поліцейських операцій, здійснених за останні роки, виявили, що і сицилійській мафії, і Ндранґеті доводилося придбавати великі партії наркотиків тільки через посередництво неаполітанських кланів. Картелі з Неаполя і Кампанії постачали кокаїн та героїн за помірними цінами, тому купувати ці наркотики у них виявилося легше і в кінцевому підсумку дешевше, аніж купувати їх напряму у південноамериканських чи албанських ділків.

Незважаючи на реорганізацію кланів, Каморра являє собою найсоліднішу злочинну організацію Європи в плані чисельності. На кожного сицилійського мафіозі припадає п’ять каморристів і вісім — на кожного члена Ндранґети. Загалом, у три-чотири рази більше, аніж в інших організаціях. Постійне перебування Коза Ностри в центрі уваги масмедіа та одержимість репортерів вибухами бомб, влаштованих мафією, спричинилися до того, що Каморра залишалася в тіні практично невідомою. Коли настала доба постфордистської перебудови виробництва, неапольські клани облишили політику дрібної фінансової допомоги широким масам, чим і можна пояснити подальший сплеск дрібної злочинності в цьому місті. Групам каморристів більше не треба здійснювати всеохоплюючий контроль армійського типу, принаймні — не завжди і не скрізь, бо їх головна бізнесова діяльність здійснюється тепер за межами Неаполя.

Розслідування, проведені неапольським прокурором з Антимафіозного відділу, свідчать, що гнучка об’єднана структура Каморри повністю трансформувала соціальну тканину мафіозних сімей: тепер вони не утворюють дипломатичних альянсів і не укладають стабільних пактів; натомість вони функціонують скоріше як бізнесові комітети. Гнучкість Каморри відображає її потребу швидко переміщувати капітали, започатковувати і ліквідовувати компанії, організовувати обіг коштів, а також швидко вкладати гроші в нерухомість без географічних обмежень чи сильної залежності від політичних посередників. Кланам більше немає потреби організовуватись у великі формування. Нині яка-небудь група людей може вирішити об’єднатися, щоб грабувати, розбивати вітрини магазинів і красти, не ризикуючи при цьому загинути чи потрапити до лабетів клану. Банди, що навісніють у передмістях Неаполя, не складаються виключно з індивідів, охоплених бажанням набити свій гаманець, купити модну машину чи жити у розкоші. Ці люди знають, що об’єднавши свої зусилля та піднімаючи рівень та обсяг насильства, вони часто покращують свій економічний статус і стають рівноправними переговірниками в стосунках з кланами. Каморра складається з груп, серед яких одні подібні вошам, що ненаситно висмоктують ресурси, пригнічуючи увесь економічний розвиток, а другі функціонують як активні й гнучкі новатори та раціоналізатори, що виводять свій бізнес на нові висоти розвитку та торгівлі. Опинившись посеред цих двох протилежних, однак взаємодоповнюючих течій, соціальна тканина міста лопається і рветься. В Неаполі жорстокість є найскладнішою і водночас найдоступнішою стратегією, за допомогою якої можна стати успішним бізнесменом. Атмосфера міста — це атмосфера війни, її можна відчути кожною порою тіла; в ній витає ядучий сморід поту, а вулиці перетворилися на спортзали під відкритим небом, де шліфують навички грабувати, красти та займатися розбоєм. Там вчаться гімнастики сили та влади, вміння прискорювати економічне зростання.

Міські межі Системи значно поширилися і зросли як на дріжджах. Місцеві та регіональні уряди гадали, що можуть протистояти Системі, якщо не матимуть справ з кланами.

Але цього виявилося недостатньо. Вони недооцінили силу і вплив мафіозних сімей, знехтували цим явищем, вирішивши, що це — лише один з аспектів проблем, притаманних міським нетрям. Тепер, у результаті такої недалекоглядної політики, регіон Кампанія має найбільшу в Італії кількість міст із сильним впливом та інфільтрацією Каморри в органи влади. Загалом, після 1991 року було розпущено аж сімдесят одну місцеву адміністрацію. Вражаюча цифра, яка набагато переважає аналогічний показник в інших регіонах Італії: сорок одна адміністрація в Сицилії, тридцять чотири в Калабрії, сім — в Пулії. В одній лише неапольській провінції міські ради були розпущені в таких населених пунктах як Поццуолі, Кварто, Марано, Меліто, Портічі, Оттавіано, Сан-Джузеппе-Везувіано, Терціньйо, Каландріно, Сант-Антімо, Туріно, Кріспано, Казамарчано, Нола, Лівері, Боскореале, Поджомаріно, Помпея, Ерколано, Пімонте, Казола-ді-Наполі, Сант-Антоніо-Абате, Санта-Марія-ла-Каріта, Торре-Аннунціата, Торре-дель-Ґреко, Волла, Брушіано, Ачерра, Казорія, Помільяно-д’Арко і Фраттамаджоре. Тільки дев’ять з дев’яноста двох муніципалітетів провінції Неаполя не зазнали інспекцій, розслідувань чи моніторингу. Бізнес кланів визначав рішення місцевих органів влади стосовно виділення земельних ділянок та визначення зональних тарифів, впливав на місцеві санітарні служби, купував землю безпосередньо перед її виділенням під забудову, а потім виступав субпідрядником будівництва торгових центрів, встановлював дату святкування дня святого заступника в залежності від інтересів мафіозних багатоцільових компаній — від організації та обслуговування банкетів до прибирання, від перевезень до збору сміття.

Ніколи в економіці регіону не було такої широкої та задушливої присутності криміналу, як за останні десять років. На відміну від груп сицилійської мафії, кланам Каморри не потрібні політики: це політикам потрібна Система. Завдяки спеціальній стратегії політичні структури в Кампанії опиняються на виду, під пильним оком масмедіа. Формально вони невразливі для мовчазного потурання криміналітету та змикання з ним. Але в сільській місцевості, в маленьких містечках, де клани потребують збройного захисту та укриття для втеклих, де їхні економічні операції більше на виду, альянси між політиками та сім’ями каморристів є тіснішими. Клани Каморри піднялися до влади та впливу завдяки своїм комерційним імперіям. І це дозволяє їм контролювати все інше.

Бізнесово-кримінальну трансформацію передмість Секондільяно та Скампії задумали і втілили представники сім’ї Ліччарді, чий центр діяльності в Массерія Кардоне став практично неприступним. Цю метаморфозу започаткував бос Дженнаро Ліччарді на прізвисько Мавпа через свою вражаючу схожість з горилою чи орангутангом. Наприкінці 80-х Ліччарді був помічником Луїджі Джуліано, боса Форчелли — району в центрі Неаполя. Околиці міста вважалися жахливим районом — територією без магазинів та універмагів, на маргінесі не було пристойного рівня життя, де навіть рекетирам не було чим поживитися. Але Ліччарді збагнув, що цей район може стати центром збуту наркотиків, вільним транспортним терміналом, місцем концентрації дешевої робочої сили. Майданчиком, де невдовзі постануть риштування, коли сюди дійде міська розбудова. Дженнаро Ліччарді не вдалося повністю втілити в життя свою стратегію. Він помер у віці тридцяти восьми років у в’язниці від неймовірно банальної пупкової грижі — гнітючий і безславний кінець для боса. Особливо зважаючи на те, що колись у нього була сутичка з членами двох великих фронтів Каморри, Нуова Каморра Організатта і Нуова Фамілія, коли чекав на судове засідання в камері попереднього ув’язнення в приміщенні неапольського суду. Він отримав шістнадцять ножових поранень по всьому тілу. Але примудрився вижити.

Сім’я Ліччарді перетворила те, що колись було резервуаром дешевої робочої сили, на машину наркоторгівлі: міжнародний кримінальний бізнес. Тисячі людей були залучені, рекрутовані або примусово завербовані Системою. Одіж та наркотики. Бізнесові інвестиції понад усе. Після смерті Дженнаро-Мавпи, його брати П’єтро та Вінченцо перебрали контроль над військовою структурою клану, а Марія, відома як Маля, зосередила в своїх руках економічну міць.

Після падіння Берлінської стіни П’єтро Ліччарді перевів переважну частину своїх інвестицій — легальних і нелегальних — до Праги та Брно. Кримінальна діяльність у Чеській республіці контролювалася виключно кланом Секондільяно, який застосував тут таку ж саму схему виробничих околиць і намірився відкусити добрячий шмат німецького ринку. П’єтро Ліччарді мав типову зовнішність начальника, і бізнесові партнери називали його «римським імператором» через його авторитарний стиль правління і пихату впевненість у тому, що всенький світ є лише продовженням Секондільяно. Він відкрив одежний магазин поблизу Китаю — комерційний плацдарм у Тайвані, — щоб скористатися дешевою робочою силою і вторгнутися на внутрішній китайський ринок. Його заарештували в Празі 1999 року. Ліччарді був жорстоким бійцем; його звинуватили в тому, що він наказав закласти бомбу на віа Крісталліні в передмісті Саніта 1998 року під час конфлікту між кланами передмістя та центру. Та бомба мала покарати увесь район, а не лише лідерів ворожого клану. Коли авто вибухнуло, то металеві та скляні уламки розлетілися навсібіч як кулі, уразивши тринадцять людей. Але доказів було замало, і його виправдали. Основна бізнесова активність клану Ліччарді в Італії здійснювалася на підприємствах одежі та роздрібної торгівлі, сконцентрованих довкола Кастельнуово-дель-Ґарда в області Венето. Недалеко від тієї місцевості, в Портоґруаро, заарештували свояка П’єтро Ліччарді — Вінченцо Перніче. Заарештували разом із декотрими помічниками клану, включно з Ренато Пелузо, який мешкав у Кастельнуово-дель-Іарда. П’єтро Ліччарді був утікачем, і його переховували роздрібні торгівці з Венето та бізнесмени, пов’язані з кланом, — не члени клану в повному розумінні слова, а співучасники, тісно пов’язані з цією бізнесово-кримінальною організацією. На додаток до свого непересічного комерційного таланту, Ліччарді мали також у своєму розпорядженні воєнізований підрозділ. Після арешту П’єтро та Марії кланом став керувати Вінченцо Ліччарді — втеклий бос, який координував як військову, так і економічну діяльність.

Клан Ліччарді завжди вирізнявся своєю мстивістю. В 1991 році вони жорстоко помстилися за смерть Вінченцо Еспозіто, племінника Дженнаро Ліччарді. Вінченцо був наступником правлячої сім’ї в Секондільяно, тому його знали як «принчіпіно» — маленького принца. Йому було двадцять один, коли його вбили в Монтерозі, міському районі, який «держала» сім’я Престієрі, одна з тих, що входили до Альянсу. Він поїхав туди на своєму мотоциклі вимагати пояснення за те, що там непоштиво обійшлися з його друзями. Він був у мотоциклетному шоломі, його «помилково» прийняли за кілера і застрелили. Ліччарді звинуватили Ді Лауро, близьких союзників сім’ї Престієрі, в тому, що це вони найняли вбивць. Згідно з твердженням «пентіто», тобто «розкаяного грішника» Луїджі Джуліано, сам Ді Лауро командував убивством маленького принца, бо той надто часто пхав носа не туди, куди треба. Який би не був мотив убивства, влада сім’ї Ліччарді була настільки беззаперечною, що місцевим кланам самим довелося «зачищати» тих, хто був потенційно причетним до смерті Еспозіто. Вони влаштували різню, жертвами якої стали чотирнадцять людей, прямо чи непрямо причетних до вбивства молодого наступника.

Система також трансформувала класичні способи здирництва та лихварства. Свідомі того, що крамарі потребували готівки, а банки робили процедуру отримання кредиту дедалі жорсткішою, клани стали посередниками між постачальниками та роздрібними торгівцями. Роздрібні торгівці, які мають купувати свій крам, можуть платити готівкою або чеком, але якщо платити готівкою, то товар обійдеться вполовину або на третину дешевше, тому і постачальник, і роздрібний торговець віддають перевагу готівковому методу. Клани стали підпільними банкірами, що пропонували готівку в середньому під десять відсотків. Таким чином, між покупцем, продавцем та кланом встановлюються корпоративні стосунки. Виручка ділиться п’ятдесят на п’ятдесят, але якщо роздрібний торговець залазить у борги, то до кишень клану потрапляє дедалі більше процентів, аж поки розорений власник не стає підставною особою, що працює на одну зарплату. На відміну від банків, котрі відбирають усе, якщо клієнт залазить у борги, клани продовжують експлуатувати свої вклади, дозволяючи особам, що втратили своє майно, працювати й далі. Як розповів «розкаяний грішник» Луїджі Джуліано під час розслідування, яке здійснив 2004 року Неапольський антимафіозний відділ, п’ятдесят відсотків магазинів в одному тільки Неаполі фактично контролюються Каморрою.

Тільки збіднілі клани, нездатні до бізнесу і змушені відчайдушно боротися за існування, і досі практикують щомісячне здирництво, показане у фільмі Нанні Лоя «Мі manda Рісопе» («Мене послав Піконе»), коли здійснюється обхід помешкань від дверей до дверей на Різдво, Великдень та свято Феррагосто 15 серпня. Все змінилося. Клан Нуволетта з Марано, що на північній околиці Неаполя, започаткував більш ефективний спосіб здирництва, оснований на взаємній вигоді та збиранню податі з постачальників. Джузеппе Ґала на прізвисько Шоумен став одним з найцінніших працівників харчового бізнесу. Його послуги користувалися великим попитом. Він представляв Баулі і Фон Хольтена, а через фірму Vip Alimentari Джузеппе Ґала став єдиним представником фірми Parmalat на території, контрольованій кланом Марано. У підслуханій розмові, наданій слідчими у розпорядження неапольських суддів восени 2003 року, він вихвалявся: «Ми всіх їх попалили, ми стали найсильнішими на ринку».

Компаніям, що мали справу з Пеппе Ґала, фактично гарантувалося представництво по всій його «підвідомчій» території, а також більша кількість замовлень. А роздрібні торговці та супермаркети радо співробітничали з ним, бо він міг змусити постачальників робити більші знижки. Як людина із Системи, Шоумен також контролював транспортні перевезення, і це означало, що він міг забезпечити сприятливі ціни та швидку доставку.

Вироби, «кришовані» кланом, не нав’язуються залякуванням, а накидаються через вигідні ціни. Концерни, які представляв Ґала, заявили, що стали жертвами рекету Каморри і що їм довелося скоритися диктату кланів. Однак інформація від «Коммерчіо» — італійської бізнес-конфедерації — свідчить, що компанії, які зверталися до Ґали, забезпечили собі 40-80-відсоткове зростання обсягу річних продаж. Фінансова стратегія Ґали навіть допомогла кланам вирішити проблему браку готівки. Він дійшов навіть до того, що обклав додатковим податком panettone — традиційний різдвяний пиріг, щоб забезпечити новорічні «преміальні» для родин ув’язнених членів клану Нуволетта. Однак його успіх його ж і погубив. Як заявили свідки звинувачення, Шоумен намагався стати ексклюзивним агентом і на ринку наркотиків. А сім’я Нуволетта і чути про це не бажала. В січні 2003 року Ґалу знайшли мертвим у своєму авто — його спалили живцем.

Нуволетта — єдина не сицилійська родина, яка засідає в «голові» — найвищому керівному органі Коза Ностри. Вони — не просто союзники чи звичайні члени об’єднання, вони — одна з наймогутніших груп в осерді мафії і мають структурні зв’язки з сім’єю Корлеоне. Настільки могутня — згідно зі свідченням Джованні Бруска, який «розколовся», — що коли наприкінці 90-х сицилійці вирішили закладати бомби по всій Італії, вони звернулися до клану Марано за сприянням та порадою. Нуволетта визнали цю ідею божевільною, бо, на їхню думку, така стратегія наробить багато політичного шуму, а військові ж результати будуть мізерними. Вони відмовилися брати участь у бомбових нападах чи надавати технічну підтримку. Ця відмова була висловлена без будь-якого натяку на майбутні репресії. Тото Рііна особисто благав боса Анджело Нуволетта підкупити суддів під час першого масового судового процесу, але клан Марано знову відмовився допомагати воєнізованому крилу сім’ї Корлеоне. Під час ворожнечі з Ла Нуова Фамілія, після своєї перемоги над Кутоло, Нуволетта послали своїх представників до Джованні Бруска, боса Сан Джованні-Ято й убивці судді Джованні Фальконе[2]. Вони забажали, щоби Бруска знищив п’ятьох людей в Кампанії, а двох із них розчинив у кислоті. Вони звернулися до нього так, наче за послугою до водопровідника. Він розповів суддям про те, як розчинили у кислоті Луїджі та Вітторіо Ватареллу: «Ми наказали придбати сто літрів соляної кислоти; нам також знадобилися двохсотлітрові металеві контейнери зі зрізаним верхом, в яких зазвичай зберігають оливкову олію. В нашому випадку для кожного контейнера потрібні були п’ятдесят літрів, а оскільки треба було умертвити двох людей, то ми наказали приготувати дві ємкості».

Члени сім’ї Нуволетта, за допомогою невеликих кланів Неттуно та Польверіно, змінили також стратегію інвестування в наркоторгівлю, створивши «народне» акціонерне товариство для збуту кокаїну. Розслідування, здійснене 2004 року Антимафіозним відділом Неаполя, засвідчило, що цей клан дозволяв усім бажаючим брати участь у купівлі кокаїну через посередників. Пенсіонери, робітники та дрібні бізнесмени передавали гроші агентам, котрі потім вкладали їх у партії наркотиків. Якщо вкласти вашу пенсію в 600 євро в купівлю кокаїну, то за місяць ви отримаєте вдвічі більше. Єдиною гарантією було слово агента, але така інвестиція виявилася надійною і дуже вигідною. Прибуток набагато перевищував ризик, особливо в порівнянні з банківськими відсотками. Єдиним недоліком був недолік чисто організаційний: дрібних інвесторів часто просили зберігати дрібні партії кокаїну — таким чином частково забезпечувався збут і практично унеможливлювалася конфіскація. Залучаючи нижній прошарок середнього класу, представники якого не мали стосунку до злочинної діяльності, але не довіряли банкам свої заощадження, клани Каморри істотно збільшили обсяг капіталу, наявного для інвестування. Група Нуволетта-Польверіно вдалася до метаморфози і в сфері роздрібної торгівлі, зробивши цирульників та власників косметичних салонів роздрібними постачальниками. Через підставних осіб вони реінвестували прибутки від наркоторгівлі в квартири, готелі, акції сервісних компаній, приватні школи та навіть мистецькі галереї.

П’єтро Ночера був тим, кого звинуватили в контролі над більшістю активів Нуволетти. Як один з найвпливовіших менеджерів у цьому районі, він волів подорожувати на «феррарі» або на приватному літаку. 2005 року суд Неаполя виніс рішення конфіскувати маєтність та підприємства вартістю понад ЗО мільйонів євро, але це склало жалюгідні п’ять відсотків його економічної імперії. Сальваторе Сперанца, який з мафіозі перетворився на свідка звинувачення, показав, що Ночера контролював усі гроші клану Нуволетта, ніс відповідальність за «інвестиції цієї організації в земельні ділянки та торгівлю нерухомістю загалом». Нуволетта інвестує в областях Емілія-Романья, Венето, Марке та Лаціо через «Енеа» — виробничий кооператив, котрим Ночера примудрявся управляти, навіть перебуваючи у підпіллі. «Енеа» здобула суспільні контракти на мільйони євро в Болоньї, Реджо-Емілії, Модені, Венеції, Асколі-Пічено та Фрезіноне — і всі з вражаючим оборотом. Ще багато років тому бізнес Нуволетта поширився на Іспанію. Ночера вирушив до Тенеріфе, щоб обговорити з босом клану вартість будівництва імпозантного комплексу споруд. Якось я бачив ці споруди в Інтернеті на детальному та красивому веб-сайті: величезний комплекс басейнів та бетонних будівель, зведених Нуволеттами для розвитку туристичного бізнесу в Іспанії.

Паоло Ді Лауро — продукт школи клану Марано; свою злочинну кар’єру він почав помічником Нуволетти. Та поволі вибився «в люди» і в 90-х роках став правою рукою Мікеле д’Алессандро, боса Кастелламаре, якого представляв, коли той пішов у підпілля. План Ді Лауро передбачав координацію продажу наркотиків на ринках під відкритим небом із застосуванням тієї ж самої бізнес-логіки, якою він керувався, управляючи мережами магазинів та одежних фабрик. Ді Лауро збагнув, що після смерті Дженнаро Ліччарді у в’язниці північний Неаполь може стати найбільшим ринком під відкритим небом не лише в Італії, а й у Європі. І цей ринок повністю контролюватимуть його люди. Паоло Ді Лауро завжди вирізнявся обережністю в діях і мав більшу схильність до фінансових, а не військових операцій. Він ніколи відкрито не вторгався на територію іншого боса і завжди ретельно уникав облав та розслідувань.

Серед перших, хто розкрив таємницю структури організації, був інформатор Каморри Ґаетано Конте. Це був надзвичайно цікавий інформатор: карабінер, який колись служив у Римі охоронцем Франческо Коссіґи. Ті ж якості, завдяки яким він став охоронцем президента Італійської Республіки, дали йому змогу заприятелювати з Ді Лауро. Після того, як він певний час брав участь в організованому кланом рекеті та торгівлі наркотиками, Конте вирішив співробітничати з властями, запропонувавши їм купу детальної інформації, яку тільки карабінер знав, як зібрати та використати.

Паоло Ді Лауро знали як Чіруццо-мільйонер. Сміховинне прізвисько, але такі ярлики мають свою чітку логіку, обґрунтоване пояснення. Мені часто доводилося чути, як людей Системи називали прізвиськами. І настільки часто, що імена та прізвища геть забувалися. Ніхто з них не вибирає собі прізвисько, воно — з тієї чи іншої причини — раптово виникає нізвідкіля і вмить прилипає до свого власника. Прізвиська членів Каморри визначені долею. Чіруццо-мільйонером Паоло Ді Лауро охрестив Луїджі Джуліано, який колись помітив, як з кишені Ді Лауро повипадали десятки купюр в сто тисяч лір, коли той сідав за стіл зіграти в покер. «Хто це такий? — вигукнув Джуліано. — Чіруццо-мільйонер?» Ім’я, що блискавично народилося на п’яній вечірці, — бездоганний кпин.

Антологія прізвиськ безконечна. Бос клану Нова Фамілія Карміне Альфієрі отримав своє прізвисько Лютий завдяки невдоволено-презирливій гримасі, що ніколи не сходить з його обличчя. А ще існують «родинні» прізвиська, що передаються у спадок: Маріо Фабброчіно, бос району довкола Везувію, котрий колонізував Аргентину за допомогою грошей Каморри, відомий як Вугляр, бо його предки торгували вугіллям. Інші прізвиська породжені пристрастями каморристів, наприклад, Ніколу Луонґо прозвали Ренґлером через його зацикленість на своєму «джипі-ренґлер» (люди Системи дуже полюбляють джипи). Ціла серія прізвиськ спричинена фізичними рисами, наприклад, Джованні Бірра — Жердина, прозваний так через своє довге худорляво-м’язисте тіло. Константіно Якоміно прозвали Білоголовом через передчасну сивину; Чіро Маццареллу — Янголом через надто випуклі лопатки, схожі на крила янгола; Нікола П’янезе мав призвісько Мрець через синюшно-білу шкіру; Розаріо Прівато став Мізинцем, а Даріо Де Сімоне — Карликом. А є й непояснимі прізвиська, на кшталт того, що прилипло до Антоніо Ді Фрая: Урпачіелло, що означає стек, зроблений із засушеного ослячого пеніса. Або Наркотик Карміне Ді Джіроламо, прозваний так за своє вміння залучати до своїх операцій карабінерів та поліцейських. Через якусь невідому причину Чіро Монтерізо прозвали Чаклуном. Паскуале Ґалло з Торре-Аннунціата став Красунчиком через своє вродливе обличчя. Решту складають древні родинні прізвиська: члени сім’ї Ло Руссо — це Вугри, Малардо — Карлантоні, Бельфорте — відомі як Гицелі, а Пікколо — як Кваквароні. Вінченцо Мацарелла став Психом, а Антоніо Ді Б’язі — Пончиком через свою звичку жувати поцчики на роботі. Доменіко Руссо, боса району Квартір’єрі Спаньйолі в Неаполі, звуть Доменіко Собачий Цар, бо коли він був малим, то продавав цуценят на вулиці Толедо. Що ж до Антоніо Карло д’Онофріо, відомого як Карлуша-котоїд, то легенда розповідає, що він навчився стріляти, використовуючи бродячих котів як мішені. Дженнаро Ді К’яра, який несамовито смикався кожного разу, коли хтось ненароком торкався його обличчя, заслужив собі ім’я Живчик. Є також прізвиська, основані на звуконаслідувальних виразах, що не перекладаються. Наприклад, Аґостіно Тарді звуть Пік-пок, Доменіко ді Ронца має прізвисько Скіп-скіп, сім’ю Де Сімоне називають Квалья-квалья, сім’ю Аверсанос — Зіг-заг, Рафаеле Джуліано — Зуї, а Антоніо Біфоне — Зузу.

Варто було Антоніо Ді Вічіно кілька разів підряд замовити один і той самий напій, як його охрестили Лимоном. Через свій круглий писок Вінченцо Бенітоцці заслужив ім’я Товстун, а Дженнаро Лауро став Сімнадцяткою, мабуть, через те, що мешкав у будинку за номером сімнадцять. А Джованні Апреа став Вістрям ножа, бо його дід зіграв роль старого каморриста, що вчить хлопців користуватися ножем, у фільмі Паскуале Скуітьєрі «Бандити», який вийшов на екрани в 1974 році.

Вдало підібране прізвисько, яке, наприклад, отримав Франческо Ск’явоне, Лютий Сандокан, значить надзвичайно багато для іміджу боса серед представників масмедіа. Він заробив його за свою схожість із Кабіром Беді, зіркою італійського телесеріалу «Сандокан, малазійський тигр», знятого за мотивами роману Еміліо Сальґарі. Або ж візьмімо Паскуале Таволетту, відомого як Зорро через свою схожість з актором відомого телесеріалу. Або Короля Луїджі Джуліано, відомого також, як Лавіджіно, бо в інтимні моменти його американські коханки шепотіли «І love Luigino». Його брат Карміно — Лев. Франческо Верде має псевдо Негус. Цим титулом єгипетських царів його назвали через царствену поставу та довголітнє перебування на посаді боса. Маріо Ск’явоне називають Менеліком на честь ефіопського імператора, який організував опір італійським військам, а Вінченцо Каробене — це Каддафі, бо страшенно нагадує сина відомого лівійського лідера. Боса Франческо Бідоньєтті прозивають Чіччотто-опівнічник, бо кожен, хто стане на його шляху, ризикує побачити нічну темряву навіть серед білого дня, а коротше кажучи — врізати дуба. Втім, декотрі кажуть, що його прозивають так через те, що він піднявся до вершини організації, кришуючи нічних проституток. Й увесь його клан стали звати «Нічним кланом».

Майже кожен бос має прізвисько — однозначно-неповторну, виразну рису. Прізвисько для боса — те саме, що тавро для святого; воно — як позначка членства в Системі. Кожен може назватися Франческо Ск’явоне, але є лише один Сандокан. Кожного можуть назвати Карміно Альфієрі, але тільки один обертається, почувши слово Лютий. Кожен може назватися Франческо Верде, але тільки один відгукується на прізвисько Негус. Всякого можна записати в реєстратурі як Паоло Ді Лауро, але є лише один Чіруццо-мільйонер.

Чіруццо вирішив організувати свої справи тихо і без шуму. Безжально вдаватися до насильства, але при цьому не висовуватися. Довгий час про нього не знала навіть поліція. Перед тим, які він пішов у підпілля, власті викликали його лише одного разу: через інцидент з участю його сина Нунціо, що напав на викладача, який насмілився висловити йому догану. Паоло Ді Лауро мав прямий вихід на південноамериканські картелі і створив широку мережу збуту завдяки своєму альянсу з албанськими картелями. Нині наркотрафік тече чіткими маршрутами. Кокаїн вирушає з Південної Америки до Іспанії, де його споживають або пересилають суходолом до Албанії. Героїн, з іншого боку, надходить з Афганістану, подорожуючи через Болгарію, Косово та Албанію. Гашиш та марихуана перетинають Середземне море, вирушаючи з Північної Африки під наглядом турків чи албанців. Ді Лауро мав прямий зв’язок з кожним пунктом виходу наркотиків на ринок і, вдавшись до ретельно продуманої стратегії, невдовзі став успішним ділком як у шкіряному взутті, так і в наркотиках. 1989 року він заснував знамениту Confecioni Valent di Paolo Di Lauro & Co. На цю компанію, котра за статутом мала припинити свою діяльність 2002 року, в листопаді 2001 року було накладено арешт за рішенням неапольського суду. «Валент» набрав цілу купу контрактів по всій Італії на продаж товарів за готівку без доставки; його корпоративний потенціал був гігантським, охоплюючи сферу від меблів до тканин, від фасування м’яса до мінеральної води. «Валент» постачав харчі як громадським, так і приватним закладам і контролював розбір туш усіх видів м’яса. Він поставив собі за мету будувати готелі, ресторани, розважальні заклади та все, «що має стосунок до відпочинку». Згідно зі статутом, «компанія може придбавати землі, а також брати в оренду чи суборенду споруди, торговельні центри та житло». 1993 року влада Неаполя видала компанії комерційну ліцензію. На той час компанією керував син Паоло Ді Лауро — Козімо. Через причини, пов’язані з кланом, Паоло ді Лауро зійшов зі сцени в 1996 році, передавши акції своїй дружині Луїзі. Династія Ді Лауро збудована на самозреченні. Луїза Ді Лауро народила десятеро дітей; як личить гранд-дамам італійської промисловості, вона збільшила кількість наступників для того, щоб поспіти за бурхливим розвитком сімейного бізнесу. Козімо, Вінченцо, Чіро, Марко, Нунціо і Сальваторе — тепер усі вони члени клану, а решта іще неповнолітні. Паоло Ді Лауро мав схильність до капіталовкладень у Франції і відкрив крамниці в Ніцці, в Парижі на вулиці Шарентон, 126, а також в Ліоні. Він хотів, щоб його магазини визначали італійську моду у Франції, щоб його вантажівки ширили її по всій країні. Він хотів, щоб на Єлисейських Полях відчувався вплив Скампїї.

Але в Секондільяно компанія великого Ді Лауро почала проявляти ознаки перенапруження. Її численні відгалуження зросли похапцем і в автономному режимі, а на ринку наркотиків згущалися хмари. З іншого боку, в Скампії плекали надію, що все владнається як і минулого разу, коли рішення проблеми було знайдене за напоєм. То був спеціальний напій, спожитий тоді, коли Доменіко, син Ді Лауро, знаходився при смерті у шпиталі в результаті автокатастрофи. Доменіко був проблемною дитиною. Діти босів часто впадають у щось на кшталт манії величі, вважаючи, що цілі міста та їхні мешканці знаходяться в їхньому повному розпорядженні. Згідно з даними поліцейського розслідування, в жовтні 2003 року Доменіко разом зі своїм охоронцем та групою друзів влаштував напад у місті Казорія. Вони били вікна, громили гаражі, автомобілі, підпалювали баки зі сміттям, нівечили двері спрей-фарбою та розплавляли запальничками пластикові дзвінки. Його батько компенсував заподіяні збитки без зайвого шуму, виявивши дипломатичність, притаманну родинам, яким часто доводиться розплачуватися за витівки своїх нащадків, щоб не зашкодити власній репутації. На крутому повороті Доменіко не втримав свій мотоцикл і розбився. Через кілька днів він помер, перебуваючи в стані коми. Цей трагічний епізод спричинився до зустрічі лідерів — як для покарання, так і для помилування. Може, це й неправда, але ця подія вже стала легендарною і важливою для розуміння того, як залагоджуються конфлікти всередині Каморри.