«Країна вогнищ»

«Країна вогнищ»

Неважко уявити собі що-небудь, неважко намалювати в голові якусь людину чи жест, або щось таке, чого насправді не існує. Неважко навіть уявити власну смерть. Набагато важче уявити собі економіку в усіх її аспектах: фінанси, проценти прибутку, ділові перемовини, борги та інвестиції. Тут немає облич, які треба малювати в своїй уяві, немає чогось конкретного та предметного, що можна було б зафіксувати в своїй свідомості. Можна подумки зобразити вплив економіки в цілому, але не рух готівкових засобів, банківські рахунки та разові операції. Якщо спробувати все це уявити, то доведеться заплющити очі, зосередитися і напружувати мозок доти, поки не почнеш бачити всі ці заумні цифри та графіки, витаврувані зі зворотного боку твоїх повік.

Я безперервно намагався сконструювати в своїй голові образ економіки, щось таке, що змогло б передати її технології та виробництво, її купівлі та продажі. Але точний графік ніяк не виходив, не виходило компактного і виразного зображення. Мабуть, єдиним способом репрезентувати принцип роботи економіки — це зрозуміти, що вона після себе залишає, прослідкувати шлях компонентів, що відпадають від неї, як, скажімо, відпадає омертвіла шкіра в той час, коли економіка бадьоро марширує вперед.

Найконкретнішою емблемою кожного економічного циклу є сміттєве звалище. Накопичуючи все, що колись існувало, звалища є реальним наслідком споживання, чимось більшим, аніж просто позначкою, що її лишає на поверхні землі кожен виріб. Південь Італії — це кінцевий пункт відходів виробництва, нікому не потрібних залишків та токсичних викидів. Якщо усе сміття, що, за даними італійської природозахисної групи «Легамбієнте», уникає офіційної інспекції, зібрати в одному місці, то утвориться гора вагою 14 мільйонів тонн 47 900 футів заввишки з площею основи три гектари. Монблан сягає висоти 15780 футів, Еверест — 29015. Тому ця гора необлікованого та не охопленого офіційною звітністю сміття була б найвищою горою в світі. Ось такою я й уявив собі ДНК економіки, її комерційні операції та бухгалтерські розрахунки. А тепер уявімо собі, що ця гора вибухнула і розсипалася по всьому Півдню Італії, зокрема — в Кампанії, Сицилії, Калабрії та Пулії, тобто в регіонах з найвищим показником екологічної злочинності. Ці ж самі регіони очолюють список місцевостей з найбільшими злочинними угрупованнями, найвищим рівнем безробіття та найбільшою кількістю бажаючих служити в армії та поліції. Завжди один і той самий список — вічний та незмінний. За останні тридцять років район довкола Казерти, а також між рікою Ґарільяно та озером Патрія — край клану Маццоні — увібрав у себе тонни звичайних та токсичних відходів.

Найсильніше постраждали від ракової пухлини токсичних відходів околиці Неаполя: Джульяно, Квальяно, Вілларікка, Нола, Ачерра та Марільяно, — а також ті майже 115 квадратних миль, на яких розташовуються міста Граццанізе, Канчело Арноне, Санта-Марія-Ла-Фосса, Кастельвольтурно і Казаль-ді-Прінчіпе. Жоден інший регіон в західному світі не має більшої кількості незаконно скинутих нетоксичних відходів. За останні п’ять років бізнес на смітті продемонстрував загальне зростання на 29,8 відсотка, і це зростання можна порівняти хіба що тільки зі зростанням кокаїнового ринку. Наприкінці 1990-х клани Каморри стали європейськими лідерами з утилізації відходів; за чотири роки вони разом з посередниками натоптали свої кишені доходами, що вимірюються сумою 44 мільярди євро.

2002 року міністр внутрішніх справ у своєму парламентському звіті зазначив, що стався перехід від збирання сміття до укладення угод з конкретними «інсайдерами», і метою цього переходу було встановлення повного контролю над усім циклом. Утилізація відходів стала таким великим і прибутковим бізнесом, що, незважаючи на постійні тертя, дві галузі казалезького клану, очолювані Сандоканом Ск’явоне та Франческо Бідоньєтті, примудрялися ділити обширний ринок і уникати прямого зіткнення. Але казалезці тут не поодинокі. Клан Малардо з Джуліано розкидає по своїй території величезну кількість відходів і швидко розподіляє свої доходи. В тому районі було виявлено покинутий кар’єр, вщерть наповнений сміттям, — обсягом приблизно двадцять вісім автотягачів з причепом. Уявіть собі низку вантажівок, що тягнуться, бампер до бампера, від Казерти і аж до Мілана.

Боси анітрохи не вагалися, насичуючи свої міста токсинами та псуючи землі, що оточують їхні маєтки. Життя боса коротке; влада клану, яку підривають вендети, арешти, вбивства та довічні ув’язнення, не може тривати довго. Наповнення району токсичними відходами та оточення власного міста отруйними гірськими кряжами — це проблема лише для людини з почуттям громадського обов’язку, яка бачить владу в довготривалій перспективі. Філософія ж швидкоплинного бізнесу з філософією «тут і негайно» не має негативу, він оперує лише однією категорією: відсотком прибутку. Більшість перевезень токсичних відходів здійснюється лише в одному напрямку: з півночі на південь. Починаючи з кінця 1990-х вісімнадцять тисяч тонн токсичних відходів з Брешії було викинуто довкола Неаполя та Казерти; у Санта-Марія-Капуа-Ветере за чотири роки опинився один мільйон тонн. Відходи з переробних заводів у Мілані, Павії та Пізі привезли до Кампанії. Співробітники прокуратур в Неаполі та Санта-Марія-Капуа-Ветере під керівництвом Донато Чельї виявили, що 2003 року понад 6500 тонн відходів привезли за сорок днів з Ломбардії до Трентола Дучента поблизу Казерти.

Сільська місцевість довкола Неаполя та Казерти — це справжня мапа сміттєвих звалищ, лакмусовий папірець італійської промисловості. Долю численних виробів італійської промисловості можна прослідкувати по місцевих звалищах та кар’єрах. Мені завжди подобалося їздити на своєму моторолері «веспа» повз звалища по сільських дорогах, зацементованих для того, щоби полегшити проїзд багатотонних вантажівок. У мене виникає відчуття, що я рухаюся поміж залишками цивілізації чи нашаруваннями комерційних операцій, об’їжджаючи піраміди виробів як віхи пройденого цивілізацією шляху; тут географія речей створює розмаїту і поліморфну мозаїку. Кожен шматок виробу і залишки від кожного виду діяльності насамкінець опиняються тут. Одного разу якийсь фермер орав нещодавно куплене ним поле в районі між Неаполем та Казертою, як раптом мотор трактора заглух, наче в тому місці земля виявилася незвично тугою. З-під плуга показалися якісь папірці. То були гроші Тисячі, десятки тисяч купюр. Фермер зістрибнув з трактора і почав знавісніло хапати здобич, заховану, вочевидь, якимось невідомим злодієм в результаті вдалого грабунку каси чи банку. Але виявилося, що то всього-на-всього вицвілі обрізки. Подрібнені гроші з італійського Центробанку, оберемки ветхих купюр, виведених з обігу. Храм італійської ліри опинився насамкінець під землею, і тепер покришені шматочки старих паперових грошей поволі насичували свинцем капустяне поле.

Побіля Вілларікки карабінери виявили ділянку землі, куди були скинуті рушники з сотень молочних ферм в Емілія-Романьї, Венето та Ломбардії: ці рушники використовувалися для чистки коров’ячого вимені. Робітники ферм мають постійно витирати коров’яче вим’я — два, три, чотири рази на день: кожного разу, коли до нього приєднують відсмоктувальні чашечки доїльної машини. Через ці машини у корів часто розвивається мастит та схожі хвороби, і з вимені починає виділятися гній та кров. Однак корови не мають права лікуватися і відпочивати. Тому їхні вим’я просто чистять кожні півгодини, щоби гній та кров не потрапляли в молоко і не псували його. Може, то була моя уява, а може, величезні купи жовтуватого паперу просто спотворили мої чуття, але мені здалося, що ці рушники відгонили кислим молоком. Річ у тім, що сміття, накопичуване десятиріччями, спотворило обрій, створило пагорби там, де їх раніш не було, виробило нові аромати та несподівано компенсувало горам і долам масу землі, втрачену через кар’єри. Якщо пройтися глибинкою Кампанії, то можна відчути запахи всього того, що виробляє промисловість. Коли я бачу землю, перемішану з відходами, цією отруйною артеріальною кров’ю фабрик усього регіону, то мені спадають на думку пластилінові кульки, що їх ліплять діти з усіх наявних кольорів. Десятиріччями мотлох і відходи з Мілана скидали поблизу Граццанізе, а сміття з міських сміттєвих баків та те, що змітали кожного ранку двірники на вулицях, перевозилося саме сюди. Вісімсот тонн відходів з провінції Мілан опиняються щодня в Німеччині, хоча загальне «виробництво» сміття складає тисячу триста тонн. П’ятсот тонн не потрапляють до офіційної звітності. Куди вони діваються — невідомо, але цілком можливо, що це сміття-привид розпорошують по всьому Півдню Італії. Серед шкідливих відходів, що отруюють землю, є й принтерний порошок — як виявилося під час операції під назвою «Madre Terra» («Мати-Земля»), проведеної під керівництвом прокуратури міста Санта-Марія-Капуа-Ветере. Вночі вантажівки, що офіційно перевозять перегній та добрива, скидали принтерний порошок з офісів Ломбардії та Тоскани в Кастельвольтурно, Віллі-Літерно і Сан-Таммаро. Кожного разу, коли йшов дощ, повітря наповнювалося густим ядучим запахом: це означає, що земля насичена шестивалентним хромом. Якщо його вдихнути, то він потрапляє в червоні кров’яні тільця й волосся і призводить до язв, захворювань нирок та верхніх дихальних шляхів, а також до раку легенів.

Кожен квадратний фут землі містить власний різновид сміття. Один мій приятель-дантист якось розповів мені, що група хлопців принесла йому якісь черепи. Справжні людські черепи. Вони хотіли, щоб він почистив тим черепам зуби. Наче маленький Гамлет, кожен хлопець тримав в одній руці череп, а в другій — гроші, щоб заплатити за роботу дантисту. Мій приятель вигнав їх зі свого кабінету, а потім, схвильований, заскочив до мене. «Де вони в біса дістали ті черепи? Де вони їх знаходять?» В його уяві вже виникали апокаліптичні сцени, сатанинські ритуали, хлопці, що проходять обряд посвячення на мові Вельзевула. Я ж просто розсміявся. Колись я їхав через Санта-Марія-Капуа-Ветере на своєму моторолері і пробив колесо: наскочив на гостру палицю. Спочатку мені здалося, що то — стегнова кістка буйвола, але вона була надто замалою. Бо то була людська стегнова кістка. На кладовищах періодично проводяться ексгумації та вивезення тих, кого молоді копачі могил називають супермерцями, тобто тих, кого поховали понад сорок років тому. Вважається, що директори кладовищ викликають спеціальні фірми, щоб ті утилізували кістяки, домовини та всю решту — включно з лампадами, встановленими на знак вдячності святим. Але послуги цих фірм обходяться дорого, тому директори платять гроші гробокопачам, щоб ті скидали все гамузом на вантажівку: землю, трухляві домовини та кістки. Таким чином, прапращури і пращури, предки і батьки, невідомо чиї і невідомо звідки, почали накопичуватися в сільській місцевості Казерти. В лютому 2006 року казертський NAS — спеціальний підрозділ карабінерів, відповідальний за відстеження фальсифікованих продуктів харчування та захист громадського здоров’я, — виявив, що в Санта-Марія-Капуа-Ветере накопичилося так багато мерців, що місцеві мешканці побожно хрестилися, наче проходячи повз кладовище. Малі хлопці, поцупивши у матерів кухонні гумові рукавички, викопували руками та ложками черепи та непошкоджені грудні клітки. На барахолці скупники дають по сто євро за череп з відбіленими зубами. А непошкоджену грудну клітку можна загнати й за триста євро. Гомілки ж, стегна та передпліччя попитом не користуються. Кисті руки пішли б за високу ціну, але в ґрунті вони швидко зогнивають. Черепи з почорнілими зубами коштують п’ятдесят євро. Але попит на них слабкий. Втім, потенційних покупців відлякує не сама ідея смерті, а огидний вигляд зубів із зруйнованою емаллю.

Клани примудряються тягнути з півночі на південь усе, що тільки можна. Єпископ міста Ноли назвав південь Італії нелегальним звалищем багатої індустріалізованої півночі. Сюди привозять окалину, що утворюється після термообробки алюмінію; пил, накопичений фільтрами металообробних та сталеплавильних підприємств; відходи теплоелектростанцій та сміттєспалювальних установок; відходи виробництва фарб; рідини, заражені важкими металами; азбест; забруднений ґрунт після землеочисних робіт (яким потім забруднюють інші, ще чисті землі); токсичні відходи зі старих нафтопереробних компаній, таких як Enichem з Пріоло; відстояну гущу зі шкіряних фабрик біля Санта-Кроче-сулль-Арно; а також осад з очисних установок, що належать, головним чином, муніципальним компаніям Венеції та Форлі.

Великі та малі компанії, охочі якомога дешевше позбутися матеріалу, з якого вони вже не можуть видобути нічого, окрім великих витрат на законну утилізацію, є першою стадією незаконної утилізації. Потім ідуть власники складських приміщень, які «хімічать» з документами і забирають відходи; часто вони знижують токсичну концентрацію, розбавляючи її звичайним сміттям, реєструючи всю партію як таку, що має рівень токсичності нижчий за той, що вимагається згідно з СЕR — Каталогом відходів Європейської Спільноти. Хімікалії відіграють важливу роль у процесі перейменування токсичних відходів на безневинне сміття. Багато керівників підприємств просто фальшують ідентифікаційні форми та результати аналізів. Наступна стадія — це перевізники, що транспортують відходи до призначеного звалища. І, насамкінець, є люди, які формально дозволяють утилізацію: керівники офіційних кар’єрних звалищ або компостних споруд, де сміття перетворюється на добриво, а також власники покинутих кар’єрів або сільськогосподарських угідь, нелегально використовуваних як звалища. Будь-який шматок поверхні, що має власника, може перетворитися на звалище. Ключовим фактором успіху всієї операції є державні службовці та робітники, які не перевіряють і не контролюють технологію утилізації, або ті з них, що дозволяють представникам організованої злочинності користуватися звалищами та кар’єрами. Кланам немає потреби укладати скріплені кров’ю пакти з політиками або ставати союзниками політичних партій. Усе, що потрібно, — це один чиновник, один робітник, тобто один індивід, який бажає зробити доважок до своєї зарплатні. Отак і ведеться цей бізнес — надзвичайно гнучко та надзвичайно розбірливо. І кожна зі сторін має свій прибуток.

Але архітекторами цього бізнесу є «зацікавлені особи». Вони — справжні кримінальні генії незаконних оборудок з утилізацією сміття. Найкращі італійські «зацікавлені особи» формуються тут, у Неаполі, Салерно та Казерті. На бізнес-жаргоні «зацікавлені особи» — це підприємці, які беруть участь у проекті таким чином, що прямо чи опосередковано впливають на його результат. Зацікавлені особи сфери токсичних відходів виросли у справжній клас менеджерів. У «стагнаційні» періоди мого життя, коли я подовгу ходив без роботи, до мене часто зверталися з такими словами: «Ти маєш вузівський диплом. Чому б тобі не стати «зацікавленою особою»?

В південній Італії стати «зацікавленою особою» — це вірний шлях до збагачення та професійної самореалізації, принаймні для випускників вузів, чиї батьки не працюють адвокатами чи бухгалтерами. Освічені та презентабельні, вони кілька років вивчають природоохоронну політику в Сполучених Штатах або Англії, а потім стають посередниками. Я знав одного такого посередника. Одного з перших. Одного з кращих. Звали його Франко. До того як я з ним поговорив і до того як я побачив його в роботі, я ані найменшого поняття не мав про те, якою справжньою печерою скарбів є сміття. Я познайомився з ним у поїзді, коли повертався з Мілана. Він закінчив Бокконі — найпрестижніший бізнесовий вуз — і став у Німеччині експертом з проблем відновлення довкілля. Одна з найголовніших професійних навичок посередника — обов’язково знати напам’ять Каталог відходів Європейського Співтовариства і розуміти, як маневрувати в його межах, щоб обходити норми і знаходити найкоротші шляхи, що ведуть до високих ділових кіл. Франко був вихідцем з Вілла-Літерно, і йому захотілося залучити мене до своєї професії. Розповідь про свою роботу він почав з того, наскільки важливим є зовнішній вигляд, що має і чого не має робити успішний посередник. Якщо маєш рідке волосся або лисину, то суворо забороняється носити перуку або відрощувати волосся й начісувати його на лисину. Щоби мати привабливий імідж, тобі слід голити голову або, принаймні, коротко стригтися. Як навчав мене Франко, якщо посередника запрошують на вечірку, то він мусить уникати погоні за спідницями і тому має завжди приходити у супроводі жінки. Якщо у нього наразі немає подруги чи підходящої знайомої, йому слід найняти супровід, шикарну і класну компаньйонку.

Посередники знайомляться з власниками фабрик пластмасових виробів, хімічних та шкіряних заводів і показують їм свій прейскурант. Вивезення та утилізація сміття — це та стаття витрат, яку кожен італійський бізнесмен не вважає необхідною. І всі посередники твердять те ж саме: «їх лайно дорожче їм за сміття, на вивезення якого вони змушені викидати купи грошей». Однак посередники ніколи не повинні створювати враження, що пропонують якусь незаконну послугу. Вони зводять промисловців з кланівськими «ліквідаторами» сміття, а потім контролюють на відстані кожну стадію процесу.

€ два типи «виробників» сміття: ті, чиєю єдиною метою є зекономити на вартості послуги і кого не цікавить надійність компаній-утилізаторів, бо вони вважають, що їхня відповідальність закінчується в той момент, коли відходи покидають територію їхнього підприємства; і ті, хто бере безпосередню участь в операції, хто сам незаконно скидає відходи. Однак в обох випадках посередництво «зацікавленої особи» є необхідним для гарантування вивезення та правильного визначення конкретного звалища, а також для організації контакту з потрібним індивідом, який здійснить маніпуляції з документами. Офіс посередника — це його авто, він рухає сотнями тонн відходів за допомогою телефону та портативного комп’ютера. Він заробляє відсоток на контрактах в залежності від кількості кілограмів, призначених для вивезення. Його розцінки різняться. Наприклад, розчинники, якщо ними займається посередник, котрий має зв’язки з кланами, йдуть за десять-тридцять євроцентів кілограм. Фосфорний сульфід оцінюється в один євро за кілограм. Вуличне сміття — 55 центів; упаковки з незначним вмістом шкідливих речовин — 1,40 євро; заражений ґрунт коштує 2,30 євро; цвинтарні відходи — 15 центів; ворс або неметалічні частини автомобілів — 1,85 євро, включно з транспортними витратами. У цінах враховуються потреби клієнтів та складність транспортування. Обсяги сміття, прокручувані посередниками, є гігантськими, а отримуваний прибуток зростає пропорційно обсягу.

Під час операції «Гудіні», проведеної правоохоронцями в 2004 році, виявилося, що лише один заклад у Венето нелегально прокручував двісті тисяч тонн відходів на рік. Ринкова ціна легальної утилізації коливається від 21 до 62 центів за кілограм, а клани пропонують ті ж самі послуги за дев’ять-десять центів кіло. В 2004 році посередники в Кампанії забезпечили утилізацію восьмисот тонн зараженого вуглеводнем ґрунту з однієї хімічної компанії за ціною 25 центів кіло включно з транспортними витратами, зекономивши при цьому 80 відсотків на офіційних розцінках.

Реальною силою посередників, що працюють з Каморрою, є те, що вони гарантують повний набір послуг, у той час як посередники, наймані підприємствами в легальний спосіб, пропонують вищі розцінки, які не включають транспортування. Однак посередники майже ніколи не стають членами кланів. Бо немає потреби. Їхня незаангажованість вигідна обом сторонам: посередники наймаються працювати на кілька сімей, не мають обов’язків, пов’язаних з участю в ударних бригадах, чи якихось інших обов’язкових функцій, і тому не перетворюються на розмінних бойових пішаків. Мало хто з них попадається при поліцейських облавах, та й ті, що попадаються, отримують незначне покарання: дуже важко довести їхню пряму відповідальність, бо вони зазвичай не беруть офіційної участі в жодній стадії нелегальної утилізації.

З часом я навчився оцінювати ситуацію очима посередника. Ця точка зору відрізняється від точки зору будівельника. Будівельник бачить незайнятий простір і хоче заповнити порожнечу; посередник шукає порожнє місце там, де вже повно всього. Прогулюючись, Франко не милувався ландшафтом, а думав, що б на цей ландшафт висипати. Він досліджував поверхню землі, наче то був гігантський килим, придивлявся до гір та полів, вишукуючи куточок, який можна було б підняти і замести під нього сміття — як підмітають сміття під килим. Якось, коли ми разом прогулювалися, Франко помітив покинуту заправку і відразу ж збагнув, що в її підземні баки можуть влізти десятки діжок з хімічними відходами. Бездоганна гробниця. У цьому й полягало його життя — у пошукові порожнин. Згодом Франко кинув займатися посередництвом; кинув намотувати милі в своєму авто, кинув зустрічатися з бізнесменами з північного сходу, кинув телефонувати клієнтам по всій Італії. Він започаткував професійні підготовчі курси. Найперспективнішими студентами Франко стали китайці з Гонконгу. Азійські посередники вчилися у своїх італійських колег, як займатися бізнесом з європейськими компаніями, як пропонувати гарні ціни і забезпечувати швидке виконання послуг. Коли ціна утилізації сміття в Англії зросла, китайські посередники, навчені в Кампанії, запропонували свої послуги. В березні 2005 року портова поліція міста Роттердам у Голландії виявила тисячу тонн англійського міського сміття, яке за документами проходило як подрібнений папір, призначений для переробки. Кожного року мільйон тонн високотехнологічних відходів з Європи вивантажується в Китаї. Посередники переміщають відходи до містечка Гуію, розташованого на північний схід від Гонконгу. І ці відходи хоронять під землею, закопують або скидають у ставки. Як і Казерту, містечко Гуію забруднили настільки швидко, що ґрунтові води стали непридатними для вжитку, і питну воду доводиться тепер завозити із сусідніх провінцій. Мрія гонконгівського посередника — перетворити Неаполь на центр європейських відходів, такий собі плавучий збиральний центр, звідки золотоносне сміття попливе в контейнерах для поховання в Китаї.

Посередники з Кампанії — найкращі; за допомогою кланів вони побивають конкурентів з Калабрії, Пулії та Рима, перетворюючи сміттєві звалища регіону в один гігантський універмаг з істотними знижками. За тридцять років своєї діяльності вони примудрилися вивезти та утилізувати все, що тільки можна, з одною-єдиною метою: збити розцінки і забезпечити собі контракт на ще більший обсяг сміття. Під час поліцейської операції «Цар Мідас», що отримала цю назву завдяки перехопленому телефонному дзвінку — «Як тільки ми доторкуємося до сміття, воно перетворюється на золото», — було встановлено, що кожна стадія утилізації сміття приносить прибуток.

Їдучи з Франко в його авто, я часто чув його телефонні розмови. Він давав миттєві поради; де і як скинути токсичні відходи. Йшлося про мідь, миш’як, ртуть, кадмій, свинець, хром, нікель, кобальт, молібден та інші відходи — від решток шкіряного виробництва до шпитальних відходів, від сміття з міських вулиць до автомобільних покришок. Франко відразу ж пояснював, що робити, маючи в голові цілий список людей та місць, куди можна звернутися. Коли я подумав про отруту, змішану з компостом, про могильники високотоксичних відходів, викопані в тілі італійського села, мені стало зле, і я зблід. Франко помітив це. «Ти гидуєш цією роботою, Роббе? А ти знаєш, що саме завдяки посередникам ця нікчемна країна спромоглася вступити до Євросоюзу? Знаєш чи не знаєш? А ти знаєш, скільки срак я прикрив і скільки робочих місць врятував, бо саме завдяки мені багато компаній зекономили на смітті або навіть довбаного цента не заплатили?»

Мала батьківщина багато чого навчила Франко — ще змалечку. Він знав, що в бізнесі ти або заробляєш, або втрачаєш (інших варіантів не буває), тому він не хотів втрачати сам і не хотів, щоб втрачали люди, на яких він працював. Він енергійно виправдовував свої дії — переді мною і перед собою, — наводячи жорстку статистику, яка повністю змінила моє попереднє розуміння проблеми утилізації токсичних відходів. Проаналізувавши всі дані, отримані під час розслідувань, здійснених прокуратурами Неаполя та Санта-Марія-Капуа-Ветере від кінця 1990-х по нинішній час, можна вирахувати сукупну економічну вигоду, яку отримують компанії, що звертаються до Каморри з метою утилізації відходів. Її сума складає 500 мільйонів євро. Я зрозумів, що ці розслідування торкнулися лишень частки фактичного обсягу операцій — і у мене голова обертом пішла. Завдяки тому, що клани Неаполя та Казерти допомагали значно зменшити фінансовий тиск витрат на утилізацію, багато компаній на Півночі Італії отримали змогу розширювати свою діяльність, наймати додаткову робочу силу, робити конкурентноспроможною промислову структуру всієї країни. І це наблизило Італію до членства в Євросоюзі. Ск’явоне, Малардо, Моччія, Бідоньєтті, Ла Toppe та інші сім’ї надавали кримінальну послугу, яка вдихнула життя та енергію в італійську економіку. В 2003 році під час операції «Кассіопея» було виявлено, що кожного тижня сорок автотягачів з причепами, завантаженими відходами, виїжджали з півночі на південь; згідно з даними слідчих, які відтворили картину злочину, зловмисники вивозили, скидали або утилізували в якийсь інший спосіб кадмій, цинк, відходи барвників, багно з очисних установок, всіляку пластмасу, миш’як, побічні продукти сталеливарного виробництва, а також свинець. Північ-південь — це улюблений маршрут нелегальних сміттєвозів. За допомогою посередників численні компанії з Венето та Ломбардії осідлали територію довкола Неаполя та Казерти і перетворили її на величезне звалище. Згідно з оцінками, впродовж останніх п’яти років близько трьох мільйонів тонн відходів було нелегально звалено в Кампанії, один мільйон тонн — у провінції Казерта в районах, що їх спеціально виділили клани в своїх «планах» міського розвитку.

Тоскана, найбільш екологічно обізнаний регіон Італії, відіграє істотну роль в географії незаконної утилізації відходів. Згідно з даними принаймні трьох розслідувань — «Цар Мідас» 2003 року, а також «Наживка» та «Сільське господарство на органіці» 2004 року, — саме в цьому регіоні зосереджені численні стадії цього процесу — від збирання відходів до посередництва.

З Тоскани не лише вивозяться гігантські кількості нелегально зібраних відходів, цей регіон є також постійною базою діяльності цілого сонму індивідів, залучених до цієї кримінальної діяльності, — від «зацікавлених осіб» до нечесних хіміків та власників компостних споруд, які дозволяють змішувати відходи з компостом. Але сфера переробки токсичних відходів постійно розширюється. Подальші розслідування викрили кримінальну діяльність в Умбрїі та Молізе — регіонах, що здавалися «чистими» в цьому відношенні. Під час операції «Наживка», проведеної в Молізе під керівництвом державної прокуратури міста Ларіно, було виявлено факт незаконного вивезення 120 тонн спецвідходів металургійної та сталеплавильної промисловості. Клани зняли й подрібнили 320 тонн старого шляхового покриття з підвищеним вмістом смоли і визначили компостний майданчик, готовий до того, щоб перемішати це подрібнене покриття з компостом, аби потім цю суміш сховати в умбрійській глибинці. Така «переробка» відходів дає експонентний прибуток на кожній своїй стадії. Приховати токсичний вміст — це ще не все: можна добряче заробити, якщо перетворити отруйні речовини на добриво і продати його. Чотири гектари землі на узбережжі побіля Молізе були оброблені добривами, отриманими з відходів шкіряних заводів; у результаті було виявлено дев’ять тонн зерна з підвищеним вмістом хрому. Нелегальні «утилізатори» зупинили свій вибір на узбережжі Молізе — ділянці між Термолі та Кампомаріно, — щоб незаконно скидати там небезпечні та спеціальні відходи компаній з північної Італії. Але згідно з даними останніх розслідувань, здійснених прокуратурою міста Санта-Марія-Капуа-Ветере, справжнім центром накопичення є Венето, на якому нелегальні перевізники сміття заробляли роками. Ливарні заводи на півночі бездумно позбувалися окалини, змішуючи її з компостом, використовуваним у подальшому для удобрення фермерських полів.

Посередники з Кампанії часто використовують кланівські зв’язки та маршрути наркоторгівлі, щоб відкрити нові території для звалищ, нові порожнини, які можна було б перетворити на могильники. Під час операції «Мідас» у

2003 році виявили, що нелегальні утилізатори відходів уже почали налагоджувати контакти з Албанією та Коста-Рикою. Втім, усі канали зараз відкриті: на схід до Румунії, де казалезці володіють сотнями гектарів землі; до Африки — Мозамбіку, Сомалі та Нігерії, де клани завжди користувалися підтримкою та мали надійних представників. Під час страхітливого цунамі 2004 року я пережив невеличке потрясіння, забачивши напружені й стурбовані обличчя колег Франко. Уздрівши телерепортаж про цю подію, вони відразу ж зблідли, наче в районі природної катастрофи опинилися під загрозою їхні дружини, коханки або діти. Насправді ж загроза нависла над дечим набагато ціннішим: над їхнім бізнесом. Після того, як спала спричинена цунамі хвиля, на пляжах Сомалі, між Оббією та Варшейком, було знайдено сотні діжок з небезпечними або радіоактивними відходами. Увага масмедіа загрожувала перепинити нові угоди посередників та назавжди закрити для них цей регіон. Але небезпеку було негайно усунуто. Благочинна кампанія допомоги біженцям відвернула увагу репортерів від діжок з отрутою, що плавали посеред мерців. Навіть океан перетворився на місце безперервного захоронення відходів. Дедалі частіше нелегальні утилізатори наповнюють трюми кораблів відходами, а потім симулюють катастрофу, яка призводить до загибелі судна. І заробляють на цьому двічі: страхові компанії покривають вартість потонулого судна, а відходи зникають в морських глибинах.

Клани примудряються знайти вільне місце для відходів, зате регіональна адміністрація Кампанії, вже десять років керована нетутешньою комісією через небезпеку проникнення Каморри, не мала змоги утилізувати сміття з підвідомчої їй території. Тоді як відходи з усіх куточків Італії знаходили шлях до Кампанії, сміття з самої Кампанії вивозилося до Німеччини за розцінками, що в п’ятдесят разів перевищували розцінки, пропоновані кланами своїм клієнтам. Розслідування свідчать, що в одному лише неапольському районі з вісімнадцяти утилізаційних фірм п’ятнадцять напряму пов’язані з кланами.

Південь буквально затоплений сміттям, і, здається, цю проблему розв’язати неможливо. Роками відходи перетворювали на «екологічні тюки» — величезні куби подрібненого сміття в білій обгортці. На утилізацію вже накопичених екотюків пішло б шістдесят п’ять років. Єдине з пропонованих рішень цієї проблеми — це спалювання. Але коли таке рішення запропонували втілити в місті Ачерра, то одна лише ідея побудови сміттєспалювального заводу викликала шалений спротив. Клани ж налаштовані стосовно спалювання сміття неоднозначно. З одного боку, вони виступають проти, оскільки продовжують наживатися на незаконній утилізації, а той надзвичайний стан, що панує в сфері збирання та утилізації сміття, дозволяє їм спекулювати землями для захоронення екотюків, бо вони ж самі ці землі й орендують. Однак клани готові виступити субпідрядниками в будівництві та експлуатації сміттєспалювального заводу, якщо на його спорудження влада дасть добро. Та хоча юристи іще не дійшли якогось конкретного висновку, люди вже свій висновок зробили. Вони налякані, знервовані і пригнічені. Місцеві мешканці бояться, що коли сміттєспалювальні установки потраплять до рук кланів, то вони перетворяться на печі, де вдень і вночі спалюватимуть сміття з усієї Італії, і що всі гарантії екологічної безпеки будуть зведені нанівець через спалення отруйних речовин. Тисячі людей піднімаються по тривозі кожного разу, коли стає відомо про розпорядження знову відкрити старе закрите звалище. Боячись, що токсичні відходи під виглядом звичайного сміття почнуть прибувати звідусіль, місцеві мешканці налаштовані стояти до кінця, аніж допустити перетворення їхнього рідного міста на неконтрольоване хаотичне звалище. Коли в лютому 2005 року регіональний комісар спробував наново відкрити звалище в Бассо-дель-Ольмо побіля Салерно, місцеві мешканці моментально створили пікети, щоб перекрити дорогу і не пустити вантажівки до звалища. Вони організували безперервну неустанну оборону — будь-якою ціною. Тридцятирічний Карміне Юоріо помер від переохолодження, стоячи на варті однієї надзвичайно холодної ночі. Коли вранці прийшли люди, щоб його розбудити, його борода була вкрита інеєм, а губи посиніли. Він помер принаймні години за три до їхнього приходу.

Для місцевих мешканців образ звалища, ями чи кар’єра дедалі більше стає конкретним та виразно видимим синонімом смертельної небезпеки. Трикутник Джуліано-Вілларікка-Квальяно побіля Неаполя стали називати «Країною вогнищ». Тридцять дев’ять звалищ, з яких двадцять сім містять небезпечні відходи. Це — район, де обсяг звалищ зростає на 30 відсотків щорічно. Коли ж звалище починає переповнюватися, то сміття підпалюють. Метод надійний і перевірений. Найкращі в цьому — циганські хлопчаки. Клани платять їм по 50 євро за кожну спалену купу. Технологія проста. Вони обкручують кожен пагорб сміття відеокасетними стрічками, поливають їх спиртом та бензином, скручують кінці стрічок так, щоб вийшов один довжелезний бікфордів шнур, а потім відходять і підпалюють його сигаретною запальничкою. Через кілька секунд спалахує цілий ліс вогнів, неначе вибухнули напалмові бомби. В ці вогнища підпалювачі підкидають залишки ливарного виробництва, клей та відпрацьовані нафтопродукти. Густий чорний дим та полум’я забруднюють діоксином кожен квадратний дюйм землі. Місцеве сільське господарство, яке колись експортувало фрукти та овочі аж до Скандинавії, знаходиться в стані занепаду. Але ця екологічна катастрофа та шалена лють фермерів уже вкотре знову йде на руку Каморрі: сповнені відчаю фермери продають свої поля, і у кланів з’являється можливість придбати ще одну ділянку під звалище за низьку, дуже низьку ціну. А тим часом багато людей помирає від злоякісних пухлин. Відбувається повільне й тихе масове вбивство, яке важко зафіксувати і прослідкувати, бо ті, хто хоче жити якомога довше, тікають до шпиталів на півночі країни. Італійський інститут здоров’я неодноразово сповіщав, що в містах провінції Кампанія, де розміщені великі звалища токсичних відходів, смертність від раку зросла за останні роки на 21 відсоток. Легені починають гноїтися, трахея червоніє, і комп’ютерна томографія в шпиталі показує чорні цятки, які є ознакою злоякісної пухлини. Спитайте у хворих в Кампанії, звідки вони, і перед вами постане увесь шлях, яким рухаються токсичні відходи.

Якось я вирішив перетнути «Країну вогнищ» пішки. Зав’язавши рота й носа хустиною, — як це роблять циганські хлопці, — я рушив уперед, наче ковбой, крізь пустелю спаленого сміття. Я йшов землею, просякнутою діоксином, який постійно підвозять великі вантажівки, землею настільки спустошеною вогнищами, що залишені рани ніколи не загояться.

Дим довкола мене був негустий, він відчувався скоріше як вологий наліт на моїй шкірі, від чого мені стало трохи мерзлякувато. Неподалік від вогнищ виднілася низка будинків, кожен з яких спирався на фундамент у формі величезної літери X. То були будинки, споруджені на закритих могильниках та нелегальних звалищах, чию місткість використали під зав’язку, а все, що може горіти, — спалили. Однак клани примудрилися перетворити цю ділянку на зону забудови. Зрештою, офіційно та земля була пасовиськом та полями. Тому вони й збудували на ній купку невеличких вілл. Однак ґрунт у такому місці нетривкий: часто трапляються оповзні та несподівано розверзаються ущелини, тому ці помешкання змонтували на мереживі залізобетонних підпорок, що гарантували їм таку-сяку безпеку. Ці будинки коштували недорого. Всі знали, що вони стоять на тоннах сміття, але здобувши шанс на власне житло, офісні клерки, фабричні робітники та пенсіонери не горіли бажанням заглядати в зуби дарованому коню. «Країна вогнищ» схожа на безперервно повторюваний апокаліпсис, що став уже звичним рутинним явищем, бо нікого вже не здивуєш і не злякаєш старими автопокришками та отруйними водами, що просочуються зі звалища в ґрунт. Розслідування виявило метод, за допомогою якого клани убезпечують свою діяльність від втручання поліції та єгерів. Це — старовинний метод, який використовують повстанці та партизани в усіх куточках світу. В ролі вартових використовуються пастухи зі своїми вівцями, козами та нечисленними коровами. Найкмітливіших із них наймають не для того, щоб вони слідкували за своїм стадом, а щоб пильнували небажаних гостей. Як тільки вони помічають підозріле авто, то негайно ж подають сигнал тривоги. Стільникові телефони та жести — надійна безвідмовна зброя. Я часто бачу, як ці пастухи вештаються довкола у супроводі свого хирлявого слухняного стада. Якось я приєднався до одного з них і пішов подивитися, як молодь вчиться керувати великими вантажівками. Під час розслідування «Ельдорадо» в 2003 році було виявлено, що до операцій дедалі частіше залучають неповнолітніх. Водії вантажівок більше не горять бажанням везти сміття аж до звалищ, бо побоюються токсичних відходів. Більше того, саме один з водіїв дав початок у 1991 році першому масштабному розслідуванню незаконного вивезення сміття. Маріо Тамбуріно потрапив до шпиталю з очима, схожими на яєчний жовток і розпухлими так, що повіки не заплющувалися. Він повністю осліп, а зовнішній шар шкіри на його руках обліз наче обпалений бензином. Перед самим його обличчям репнула діжка з токсинами, і цього було досить, щоб осліпити його і ледь не спалити живцем. То був сухий опік, без полум’я. Після цього інциденту водії стали вимагати, щоб для вивезення відходів використовувалися автопричепи, де діжки розміщуватимуться на відстані, за поворотним шворнем, подалі від очей та рук. Найнебезпечніші вантажівки — це ті, що перевозять фальшивий компост, тобто добриво, навмисне розбавлене отруйними речовинами. Одного вдихання їхніх випарів достатньо для того, щоби завдати непоправної шкоди всій вашій дихальній системі. Найризикованішою є остання стадія — перевантаження діжок на меншу вантажівку, яка і відвезе їх безпосередньо до звалища. Ніхто не хоче цим займатися. Звалені купою одна на одну, діжки часто б’ються, вгинаються — і в утворені отвори виходять отруйні гази. Тому коли прибувають причепи, то водії навіть не виходять з них. Розвантаженням діжок та їх доставкою в кінцевий пункт займаються хлопчаки. Один пастух показав мені схил, де дітвора вчиться їздити, коротаючи час до прибуття чергової партії відходів. Підмостивши подушку під сідниці, щоби дотягуватися до керма та педалей, вони вчаться, як гальмувати на схилі, коли вантажівка рухається вниз. Їм по чотирнадцять, п’ятнадцять та шістнадцять років. Один рейс — двісті п’ятдесят євро. Хлопців вербують у барі. Власник бару знає про це, але не наважується заперечувати. Зате висловлює свою думку охочим послухати, поки він готує еспресо та капучино:

— Оця речовина, яку їх змушують перевозити, — чим більше вони дихатимуть нею, тим скоріше попадають замертво. Їх посилають помирати, а не вантажівками керувати.

Чим більше неповнолітні водії чують, що їхня робота — важка й небезпечна, тим сильніше їм хочеться її виконувати Вони випинають груди, і пихата гордість проглядається навіть крізь їхні сонячні окуляри. Вони завжди почуваються прекрасно. Щоразу краще. І ніхто з них навіть на мить не задумується, що через десять років вони лікуватимуться хіміотерапією, блюватимуть жовчю, а їхні печінки, шлунки та кишки перетворяться на гниле місиво.

Дощ ішов не вщухаючи. Ґрунт, уже нездатний всотувати щось інше, швидко просякав водою. Пастухи, не надто переймаючись, пішли собі й сіли — наче троє виснажених святих старців — під саморобним навісом з листового металу. Вони не зводили очей з дороги, а тим часом вівці, шукаючи порятунку від води, видерлися на велику купу сміття. Один із пастухів підпер металевий дах палицею, щоби він не прогнувся під вагою дощової води і не звалився їм на голови. Я до нитки промок, але всієї води було замало, щоби загасити пекуче відчуття, що піднімалося з моїх грудей до шиї. Я намагався збагнути, чи здатні людські почуття встояти перед натиском такої велетенської владної машини, чи можна діяти так — хоч як-небудь, — щоби мати змогу жити поза межами динаміки цієї влади. Я мучив себе, намагаючись збагнути, чи можна це зрозуміти, відкрити і пізнати, і не бути при цьому поглинутим чи знищеним. Чи, може, відповідь на це запитання лежить десь посередині — між знанням та компромісом, ігноруванням, яке означає жити тихцем і не пхати носа куди не слід? Мабуть, єдиний варіант — це забути і не бачити. Взяти на віру офіційну версію подій, відсторонено слухати в піввуха і просто зітхати у відповідь. Я питав у себе, чи є щось таке, що дало б можливість встояти і жити щасливо, чи мені слід відкинути свої мрії про звільнення особистості та анархічні свободи і самому вискочити на арену? Запхати напівавтоматичний пістоль за пояс і зайнятися «реальними» справами; Переконати себе в необхідності стати частиною з’єднувальної структури сьогодення, ризикнути всім, що маю, віддавати накази і коритися їм, перетворитися на хижака, фінансову акулу, самурая кланів; перетворити своє життя на поле битви, де ти сподіваєшся не вижити, а по-геройськи загинути.

Я народився в краю Каморри, в регіоні з найбільшою кількістю вбивств у Європі, де дика жорстокість переплелася з комерцією, де реальну вартість має лише те, що породжує владу. Де все має присмак вирішальної битви. Де, здавалося, неможливо й хвилини прожити у мирі, без нескінченної війни, в якій кожен жест може розцінюватися як здача в полон, кожна потреба перетворюється на слабкість, де все треба здобувати з боєм, вигризаючи і видряпуючи у конкурентів. У краю Каморри протистояння кланам — це не класова боротьба, не утвердження своїх прав людини та громадянина. Не відстоювання чиєїсь честі та збереження почуття власної гідності. Це — щось глибше, щось тваринне і несамовито-люте. В краю Каморри розуміння механізму успіху кланів, їхніх методів збагачення, їхніх капіталовкладень означає розуміння того, як все функціонує в наші дні скрізь, а не тільки тут. Протидія кланам — це війна за можливість жити, наче саме твоє існування — твоя їжа, губи, які ти цілуєш, музика, яку ти слухаєш, книги, які ти читаєш, — це просто спосіб виживання, а не сенс життя. Таким чином, розуміння вже не є ознакою моральної небайдужості, моральної причетності. Розуміння і знання стають першочерговою потребою. Єдиною потребою, якщо ти вважаєш себе гідним дихати.

Мої ноги глибоко загрузли в багнюку. Вода піднялася мені аж до колін. Я відчув, що ступні починають провалюватися в ґрунт. Переді мною проплив величезний рефрижератор. Я кинувся вперед, вхопився за нього руками — і він витягнув мене з багна. Мені пригадалася завершальна сцена з «Метелика», фільму за романом Анрі Шар’єра, де в головній ролі знявся Стів МакКвін. Я відчув себе як той Метелик, що тікає з французької Гвіани на припливній хвилі, вчепившись у мішок з кокосами. То була абсурдна думка, але в певні моменти не залишається нічого іншого, як підсміюватися над власного одержимістю і над божевіллям реальності, яку ти не вибираєш сам, а просто змушений терпляче зносити як даність. Мені захотілося заволати, несамовито загорлати — як Метелик у фільмі. Мені захотілося завити глибоким нутряним виттям, щоб аж горлянка репнула від сили голосу, яка в мені ще лишалася: «Гей, вилупки смердючі! Я нікуди не пішов! Я й досі тут!»