Калашников

We use cookies. Read the Privacy and Cookie Policy

Калашников

Я провів по ньому пальцем. Я навіть очі заплющив, відмірюючи всю довжину — згори донизу, чіпляючись нігтем за отвори, з яких декотрі були настільки великими, що в них заходив увесь кінчик пальця. В такий спосіб я обмацав усі вікна. Спочатку повільно, потім швидше, далі — ще швидше, похапливо водячи руками туди-сюди по всій поверхні, наче мій палець — то якийсь збожеволілий хробак, що блукає по склу, заповзаючи та виповзаючи з борозенок і прогризаючи ходи. Водив, водив, аж поки не порізався. Біль був несподіваний і різкий. Я розплющив очі. Мій палець залишив на склі водянистий червонувато-рожевий слід, а отвір був заповнений кров’ю. Я кинув поводитися як ідіот і став зализувати рану.

АК-47 дірявить у куленепробивному склі бездоганні отвори. Вони — як ходи, залишені впертими хробаками-деревоточцями. З відстані кульові отвори справляють химерне враження, наче між шарами поліуретану, в глибині скла утворилися маленькі бульбашки. Майже ніхто з власників крамниць не міняє вікон після того, як їх зрешетили кулями. Дехто вприскує в тріщини рідкий силікон або заклеює їх чорною стрічкою, але більшість залишають їх такими, як вони є. Куленепробивне вікно крамниці може коштувати до п’яти тисяч євро, тому краще примиритися з несподівано виниклими декораціями на склі. До того ж, цілком можливо, що вони будуть приваблювати, цікавих покупців, які зупиняться розпитати, що ж тут сталося, побазікати з власником чи продавцем і навіть купити наприкінці якусь додаткову дрібничку. Хазяї не міняють пошкоджених вікон, а натомість чекають, коли вони обрушаться від ще однієї автоматної черги. В такому разі страхова компанія покриє вартість, бо коли власник крамниці встигне з першими променями сонця вивезти увесь товар, то автоматну чергу кваліфікуватимуть як збройне пограбування.

По вікнах крамниці не завжди стріляють заради залякування; це — не стільки повідомлення, написане мовою куль, скільки необхідність. Коли прибуває нова партія АК-47, їх треба випробувати — чи, бува, не заїдають при стрільбі. Каморристи могли б випробовувати їх у спокійному оточенні де-небудь на селі, дірявлячи старі автомобілі чи металеві листи. Але ж ні. Вони стріляють по магазинах — по вікнах, дверях, металевих віконницях, — щоби нагадати, що тут немає нічого такого, що потенційно не належало б їм, що насправді тут усе існує завдяки їм, принаймні, та частина економіки, яку контролюють вони і тільки вони. Така собі нетривала оренда, і не більше, оренда, яку можна перервати в будь-яку мить. Є також один сприятливий побічний ефект: усі місцеві компанії, що займаються заміною скла за найвигідніші ціни, мають зв’язок з кланами; чим більше розбитого скла, тим більше грошей вони зароблять.

Минулої ночі зі Східної Європи прибуло близько тридцяти АК-47.3 Македонії. Швидка й легка подорож зі Скоп’є до Ґриціньяно-д’Аверса — і схрони Каморри наповнюються вогневою міццю. Як тільки впала «залізна завіса», члени Каморри зустрілися з лідерами комуністичних партій, що стрімко розвалювалися. Вони сиділи за столом переговорів як представники потужного, вправного та небагатослівного Заходу. Знаючи про кризу, що спіткала комуністичну систему, клани тишком-нишком скупили цілі склади в країнах Східної Європи — в Румунії, Польщі, колишній Югославії, — а потім роками платили зарплатню охоронцям, вартовим та чиновникам, відповідальним за збереження та підтримання в належному стані придбаних військових ресурсів. Коротше кажучи, клани частково фінансували оборонні бюджети цих країн. Виявилося, що найкращий спосіб ховати зброю — це тримати її на складах та в зброярнях. Маючи в своєму розпорядженні збройні склади Східної Європи, босам не доводилося вдаватися до послуг чорного ринку навіть у разі зміни керівництва цих країн, внутрішньої ворожнечі та інших кризових ситуацій. Цього разу зброю перевозили військовими вантажівками, «запозиченими» з американських гаражів. Завдяки написам на бортах ці вантажівки вільно пересувалися Італією. Американська військово-морська база в Ґриціньяно-д’Аверса — такий собі міні-колос, брикет із залізобетону, немовби ненароком встромлений посеред долини. Збудована кланом Коппола, як і все довкола. Американців майже ніколи не видно. Блокпостів на дорогах — мало. Військові вантажівки мають повну свободу пересування, тому коли вони в’їхали в місто, водії зупинилися на майдані поснідати і стали розпитувати в барі, наминаючи булочки та попиваючи капучино, чи можна тут знайти «кількох іммігрантів» для швидкого розвантаження. Всі знають, що означає «швидке розвантаження». Ящики зі зброєю ненабагато важчі за ящики з помідорами, а дітлахи-африканці, охочі підзаробити після робочої зміни на полі, отримують по два євро за ящик — вчетверо більше, ніж їм платять за розвантаження помідорів чи яблук.

В якомусь журналі для сімей військовослужбовців за кордоном я колись прочитав коротеньку статтю для персоналу, якому випало служити в Ґриціньяно д’Аверса. Я переклав цю статтю і записав у свій щоденник, аби не забути: «Щоби краще зрозуміти, де вас розквартирують, уявіть собі, що ви потрапили у фільм Серджо Леоне. Це — як на Дикому Заході. Хтось віддає розпорядження — і трапляються перестрілки. Тут існують неписані, але незаперечні закони. Втім, не турбуйтеся, бо жителям містечка та американським військовим гарантований максимум поваги й гостинності. Однак не слід покидати межі військової бази без потреби».

Отой журналіст-янкі навчив мене дечого про той край, де я живу.

Того ранку в барі чоловік на ім’я Маріано перебував у якійсь незрозумілій ейфорії. Він був «накручений» і з самого ранку жлуктив мартіні.

— Що сталося?

Кожен задавав одне й те саме запитання. Навіть бармен — і той відмовив йому у четвертій склянці. Але Маріано не відповів, неначе все й так було чудово відомо всім присутнім.

— Хочу поїхати й зустрітися з ним. Кажуть, він і досі живий — це правда?

— Що — правда?

— Як же ж йому вдалося його зробити? Я візьму відпустку, щоби з ним зустрітися.

— З ким? Навіщо?

— Знаєте, який він легкий? І точний. Не встигнеш і оком кліпнути, як ти вже випустив двадцять, тридцять куль… Це ж просто прекрасно! — Маріано впав в екстаз. Бармен дивився на нього так, як дивився б на хлопця, який щойно вперше переспав з жінкою, бо Маріано мав отой неповторний вираз обличчя, який, мабуть, колись був у Адама. І тут я здогадався про причини такої ейфорії. Маріано недавно вперше в житті стріляв з автомата Калашникова, і цей пристрій так його вразив, що йому захотілося неодмінно зустрітися з Михайлом Калашниковим, конструктором, який його придумав. Маріано ніколи ні в кого не стріляв; його залучили до клану займатися розвезенням деяких марок кави по місцевих барах. Цей молодик був дипломованим економістом і відповідав за мільйони євро, якщо судити з кількості барів та постачальників кави, які прагнули потрапити до комерційної мережі кланів. Районному капо захотілося навчити стріляти всіх своїх людей — від бізнесменів до простих солдат. І Маріано вручили АК-47. Вночі він розрядив його у вікна декількох барів, вибираючи їх навмання. То не було попередження, але навіть якщо він і не знав, чому стріляє по тих, а не по інших вікнах, постраждалі все одно не забарилися вигадати переконливе пояснення. Бо завжди є та чи інша причина відчути себе в чомусь винним. Маріано говорив про цей автомат зловісним тоном професіонала. АК-47: досить проста назва, де АК означає «Автомат Калашникова», а цифра 47 — рік, коли його було офіційно прийнято на озброєння в Радянському Союзі. Зброя часто має кодовані назви, де літери та цифри мають приховати її здатність убивати. Літери та цифри як символи жорстокості. Насправді ж вони є банальними ярликами, які вигадує якийсь непримітний військовий фахівець, котрий займається каталогізацією нових видів зброї, так само як, скажімо, болтів та гайок. АК-47 — легкий та простий в користуванні; він потребує мінімуму обслуговування. Його сила криється в його розмірі: не настільки малий, щоб йому бракувало потужності, як, наприклад, револьверу, і не настільки великий, щоб стати громіздким та мати велику відбійну силу. Його так легко чистити і збирати, що школярів у колишньому Радянському Союзі привчали робити це в середньому за дві хвилини.

Востаннє я чув автоматну стрілянину кілька років тому. Це було біля університету в Санта-Марія-Капуа-Ветере. Не пам’ятаю, де точно, але здається, що на перехресті. Чотири авто заблокували машину Себастіано Катеріно, і він загинув під симфонію пострілів з кількох АК-47. Катеріно завжди був близький до Антоніо Барделліно, начальника всіх капо Каморри в провінції Казерта впродовж 1980-х та 1990-х. Коли Барделліно вбили і керівництво змінилося, Катеріно примудрився втекти, уникнувши побоїща. Тринадцять років переховувався він у своєму домі; висовував носа тільки вночі, а коли треба було виїхати трохи далі, ніж за власні ворота, то користувався куленепробивними авто, хоча від свого рідного міста Сан-Чіпріано-д’Аверса він тримався подалі. Після багатьох років мовчанки йому здалося, що він знову набув владного авторитету, що клан-конкурент забув про минуле і не стане нападати на такого поважного і немолодого лідера, як він. Тому Катеріно й почав створювати новий клан у Санта-Марія-Капуа-Ветере, старовинному католицькому місті, що стало його вотчиною. Коли на місце злочину прибув начальник міської поліції, то у нього вирвалася лише одна фраза: «Ну й решето вони з нього зробили!» В цих краях ставлення до людини оцінюється кількістю випущених в неї куль. Якщо тебе вбивають делікатно, одним пострілом у голову або живіт, то це тлумачиться як необхідна операція, як хірургічно точний удар, позбавлений злостивості. З іншого боку, коли в твоє авто випускають понад двісті куль, а в твоє тіло — сорок, то це є абсолютним методом стерти тебе з лиця землі. Каморра має довгу пам’ять і здатна проявляти безмежну терплячість. Тринадцять років, сто п’ятдесят шість місяців, чотири АК-47, двісті пострілів — куля за кожен місяць чекання. В декотрих місцевостях навіть зброя має пам’ять; вона береже в собі люту ненависть, щоб потім виплюнути її, коли настане час.

Того ранку, коли я пробігся пальцями по прикрасах, залишених на склі автоматними кулями, на моїй спині висів рюкзак. Я їхав геть, вирушаючи до свого двоюрідного брата в Мілані. Дивно: з ким би ти не говорив, що б ти не казав, але як тільки ти заявляєш, що збираєшся їхати геть, то отримуєш всілякі добрі побажання, підбадьорювання та сповнені ентузіазму зауваження: «Молодець, правильно робиш! На твоєму місці я б теж поїхав». І не треба вдаватися в подробиці та пояснювати, що саме ти збираєшся робити. Якою б не була причина твого від’їзду, вона завжди буде кращою та вагомішою за причину і далі тут стирчати. Коли люди питають, звідки я, то я ніколи не відповідаю. Хотілося б відповісти «з Півдня», але це звучало б надто риторично. Якщо хтось ставить мені це запитання у поїзді, то я втуплююся поглядом собі в ноги і вдаю, що не почув, тому що добре пам’ятаю роман Вітторіні «Сіцилійські бесіди» і тому боюся розкривати рота. Бо коли розкрию, то стану схожим на одного персонажа цього роману — на Сільвестро Ферраро.

Та й не варто цього робити. Часи змінюються, а голоси залишаються незмінними. Але того дня мені зустрілася огрядна жінка, яка ледь спромоглася вуиснутися в своє сидіння. Вона сіла на потяг «Євростар» в Болоньї, маючи непереборне бажання побазікати, немов збиралася заповнити час розмовами так само, як її величезне тіло заповнило собою сидіння. Вона наполегливо намагалася дізнатися, звідки я, чим займався і куди зібрався. У мене виникла спокуса відповісти їй, просто показавши свій порізаний палець, але я переборов її. І натомість сказав: «Я — з Неаполя». З міста, яке вивільняє у свідомості так багато слів, що достатньо лише сказати його назву — і все. З міста, де погане стає абсолютним злом, а добре перетворюється на незаплямовану цноту. І я заснув.

Маріано зателефонував мені наступного ранку. Він був схвильований. Для однієї важливої операції, яку декотрі з бізнесменів району провертали в Римі, терміново знадобилися бухгалтери та організатори. Папа Павло II був хворий, можливо, він уже помер, але католицька церква просто забарилася з офіційним повідомленням. Маріано попрохав мене допомогти йому, тому я сів на поїзд і вирушив на південь. Буквально за кілька днів магазини, готелі, ресторани та супермаркети треба було наповнити гігантською кількістю всіляких товарів. З’явилася нагода заробити величезну купу грошей. Невдовзі у столицю хлинуть мільйони людей; вони житимуть на вулицях, подовгу чекатимуть на тротуарах, і всі вони неодмінно будуть щось їсти та пити, одним словом — купувати. Можна потроїти ціни, торгувати вдень і вночі, витискаючи прибуток буквально з кожної секунди. Маріано покликали на підмогу. Він попрохав скласти йому компанію і запропонував трохи грошей в обмін на мою доброту. Нічого не буває за просто так. Маріано пообіцяли місяць відпустки, щоб він зміг здійснити свою мрію — з’їздити до Росії і зустрітися з Михайлом Калашниковим; він навіть отримав запевнення від одного російського ділка, який заприсягнувся, що особисто знає знаменитого конструктора. І Маріано зможе, нарешті, зазирнути Калашникову в вічі та потиснути руки, які створили таку потужну зброю.

В день, коли ховали Папу, людей у Римі було як оселедців у бочці. Неможливо було навіть розібратися, на якій ти вулиці і де тротуар. Суцільне гігантське море плоті затопило собою асфальт, одвірки та вікна, то був наче потік лави, що заповнював увесь доступний простір; здавалося, його обсяг зростав, розриваючи канали, якими він рухався. Цей потік був скрізь. Он під автобусом тремтить пес, нажаханий величезною кількістю ніг, які окупували увесь його звичний життєвий простір. Ми з Маріано зупинилися на ґанку якогось будинку — то було єдине сховище від групи людей, які вирішили продемонструвати своє релігійне заповзяття, шість годин підряд співаючи пісню на честь святого Франциска. Ми сіли і з’їли по бутерброду. Я почувався виснаженим. Зате Маріано не знав втоми: усвідомлення того, що йому заплатять за кожну краплину витраченої енергії, тримало його постійно «зарядженим».

Раптом мені почулося, як хтось мене гукнув. Іще не повернувши голови, я вже знав, хто то. Мій батько. Ми з ним уже два роки не бачилися; попри те, що він мешкав у тому самому місті, ми з ним ніколи не зустрічалися. Просто неймовірно, що ми надибали один одного в цьому римському лабіринті з людської плоті. Батько був страшенно знічений. Він не знав, як до мене підійти і що сказати. Але він перебував у стані ейфорії, як це буває під час подорожей, що обіцяють сильні емоції впродовж кількох годин підряд, прекрасні переживання, яких — і це ти знаєш — у тебе потім довго-довго не буде; тому ти упиваєшся ними, боячись пропустити й решту радісних моментів за той короткий проміжок часу, який ти маєш у своєму розпорядженні. Скориставшись тим, що авіакомпанія «Романіан Ерлайнз» знизила ціни на проліт до Італії на час похорону Папи, він купив квитки для своєї подруги та всієї її родини. Усі жінки були в траурних пов’язках та з чотками на зап’ястях. Неможливо було вирахувати, на якій вулиці ми були; пригадується лише величезний транспарант, прикріплений між двома будинками: «Дванадцята заповідь: не штовхайте, і не штовхані будете». Написаний дванадцятьма мовами. Нова рідня мого батька і справді раділа з того, що їм пощастило потрапити на таку важливу подію, як похорон Папи. Всі вони мріяли про амністію для іммігрантів. Для цих румунів найкращий спосіб стати італійцями — якщо не офіційно, то, принаймні, духовно — полягав у тому, щоб взяти участь у цій гігантській події всесвітнього значення, щоб страждати разом, переживаючи спільне горе. Мій батько обожнював Папу Іоанна Павла II. Його приводило у захват те, що цей чоловік всім дозволяв цілувати свою руку, для нього був загадково-незбагненним той факт, що він зміг здобути таку популярність та авторитет без погроз, залякувань та хитрих інтриг. Всі владні та впливові люди ставали перед ним навколішки. І цього було достатньо, щоби завоювати прихильність мого батька. Він та мати його нової супутниці життя стали на коліна і спонтанно почали читати молитви по чотках — прямо тут, на вулиці. Я побачив, як з маси румунських родичів виокремилося дитинча. І відразу ж збагнув, що то — дитина мого батька та Мікаели. Мені було відомо, що хлопчик народився в Італії, і це робило його італійським Громадянином, але він постійно жив у Румунії, бо так склалося, що його матір мусила бути саме там. Він тримався за її спідницю. Я ніколи не бачив хлопчика раніше, але знав, як його звуть Ніколае, на честь батька Мікаели. Мій же батько звав його Стефано, а його матір та її румунські родичі звали його Ніко. Ясно, що насамкінець ім’я «Ніко» переможе, але батько не здавався. Звісно, найпершим подарунком, який Ніко отримав від свого батька, зійшовши з трапа літака, був м’яч. Мій батько тільки вдруге бачив свого сина, але він поводився так, наче вони завжди були разом. Він підхопив його на руки і підійшов до мене:

— Тепер Ніко житиме тут, у нашій країні. В країні свого батька.

Не знаю чому, але хлопчик посумнів і випустив свій м’ячик. Мені вдалося зупинити його ногою, перш ніж він встиг назавжди зникнути у натовпі.

Раптом на мене накотився з минулого запах солі, змішаної з пилом, цементом на мотлохом. Вологий запах. Він нагадав мені про той час, коли мені було дванадцять і я відпочивав у Пінетамаре на узбережжі моря. Коли батько зайшов до мого номера, я щойно прокинувся. Скоріш за все, то було в неділю вранці. «Уяви собі, що твій кузен уже вміє стріляти! — сказав він. — А ти? Ти що — гірпий за нього?»

Він звозив мене до Коппола-віллідж, що знаходиться на узбережжі моря між Неаполем та Казертою. Для мене пляж був справжнісінькою печерою скарбів, просякнутих морською сіллю і вкритих кіркою кальцію. Я міг порпатися та ньому цілими днями, викопуючи совки, рукавички, зношені черевики та поламані мотики, але мене привезли сюди не для того, щоби бавитися мотлохом. Мій батько походжав довкола, шукаючи зручні мішені для стрільби, бажано скляні, і віддаючи перевагу пляшкам з-під пива «Пероні». Він вишиковував їх на даху згорілого «фіата-127» — одного з автомобільних скелетів серед звалища спалених та покинутих авто, на яких, напевне, хтось ушився з місця скоєння злочину. Я й досі добре пам’ятаю батьків пістоль «beretta 92FS». Він був такий подряпаний, що здавався сивим — така собі бабця-пістолет. Не знаю чому, але всі називають її М9. Я завжди чую, що її звуть саме так: «Зараз приставлю М9 тобі до лоба!

Мені що — свою М9 витягнути? Чорт забирай, треба дістати собі М9». Батько подав мені цю «беретту». Пістоль був досить важкий. Шершаве, як наждак, руків’я чіплялося за мою долоню своїми дрібними зубчиками. Батько показав, як треба зняти запобіжник, звести курок, випростати руку, заплющити праве око, прицілитися і вистрелити.

— Роберто, тримай руку розслаблено, але твердо. Розслаблено, але не в’яло… можеш взятися обома руками.

Я заплющив очі, втягнув голову в плечі, наче хотів закрити ними вуха, і щосили натиснув на спусковий гачок обома вказівними пальцями. Навіть зараз звуки пострілів дуже діють мені на нерви. Мабуть, у мене проблеми з барабанними перетинками, бо якийсь час після пострілу я майже нічого не чую.

Копполи, впливова бізнесова родина, незаконно збудували в Пінетамаре найбільший міський комплекс на заході Італії. Вісімсот шістдесят три тисячі квадратних метрів бетону: Коппола-вілідж. Вони навіть не питалися офіційного дозволу. Їм і не треба було. В цих краях заявки на будівництво та дозволи призводять до того, що собівартість виробництва злітає до небес, бо надто вже багато тут голодних бюрократів, яким треба «позолотити ручку». І красиві середземноморські сосни змінилися тоннами бетону. А шум морських хвиль можна тепер послухати в гучномовцях внутрішнього зв’язку, встановлених у будівлях.

Коли я вперше в житті поцілив у мішень, то відчув гордість пополам з провиною. Я вже вмів стріляти, я нарешті навчився стріляти. І більше ніхто не посміє мене ображати. Але водночас я привчився користуватися страшним інструментом, одним із тих знарядь, які коли вже почнеш застосовувати, то вже не спинишся. Все одно, що навчитися їздити на велосипеді. Пляшка, в яку я поцілив, не розвалилася повністю; вона і досі стояла з відбитим верхом. Батько пішов назад до авто, залишивши мене з пістолетом у руці, але дивно — я більше не почувався самотнім, хоча мене оточувало сміття та металеві привиди автомобілів. Я простягнув руку до хвиль і вистрелив іще два рази. Я не побачив, куди поцілили кулі, можливо, вони навіть не долетіли до води. Але мені здавалося, що то дуже сміливо — стріляти в море. Невдовзі батько повернувся із шкіряним футбольним м’ячем, на якому було зображене обличчя Марадони. То була винагорода за мою вправну стрільбу. В його подиху відчувався запах кави. Він був задоволений: тепер його син не поступався сину його брата. Ми виконали наше звичне заклинання, щось на кшталт катехізису:

— Роббе, як називається чоловік з пістолем, але без інститутського диплома?

— Гівнюк з пістолетом.

— Правильно. А як називається чоловік з дипломом, але без пістоля?

— Гівнюк з дипломом.

— Правильно. А як називається чоловік з дипломом та пістолетом?

— Справжній мужчина, тату!

— Браво, Робертіно!

Ніко ще не вмів добре ходити. Мій батько говорив з ним не зупиняючись, але хлопчик його не розумів. Він уперше чув італійську, хоча його матері вистачило розуму народити його тут.

— Він схожий на тебе, Роберто?

Я уважно подивився на малого і зрадів. За нього, звісно. Бо він зовсім не був схожий на мене.

— Йому пощастило — анітрохи!

Батько кинув на мене свій звичний розчарований погляд, що мало означати: «Ти завжди казав і кажеш невпопад, навіть жартуючи». Я увесь час мав таке враження, що батько знаходився у стані перманентної війни. Наче він брав участь у битві альянсів, де на карту було поставлено все, де бойові дії перемежалися хитрими інтригами та ходами на випередження. Для нього зупинитися в двозірковому готелі було рівнозначно втраті обличчя. Наче він мав звітувати організації, яка могла жорстоко покарати його за те, що він не жив на широку ногу і не вдавав із себе великого боса.

— Роберто, кращим з кращих ніхто не потрібен. Ясна річ, вони мають знати, як правильно поводитися, але вони мають також вміти наводити страх. Якщо тебе ніхто не боїться, якщо ніхто не знічується у твоїй присутності, то це означає, що ти не досяг справжнього успіху.

Його нервувало, коли офіціанти в ресторані обслуговували когось поперед нас, хоча ті люди могли прийти і через годину після того, як прийшли ми. Якщо за столик сідали боси, то їхній обід був готовий уже за кілька хвилин. Батько чемно вітався з ними, але в глибині душі, мабуть, заздрив їм, бо хотів, щоб йому виказували таку ж саму повагу. Повагу, породжену страхом і заздрістю до влади та багатства. «Бачиш цих людей? Це вони всім заправляють. Це вони все вирішують! Деякі люди контролюють лише свої слова, а деякі — реальні речі. Ти маєш навчитися вирізняти тих, хто контролює реальні речі, й удавати, що віриш тим, хто контролює лише слова. Але в глибині душі ти завжди маєш знати правду. Справжній контроль мають ті, хто командує реальними речами». «Командири над речами», як їх називав мій батько, сиділи за одним із столиків. Саме вони завжди приймали рішення, які визначали долю цього району. Зараз вони сидять і мирно їдять, але ці люди роками різали один одному горлянки, залишаючи по собі тисячі трупів як ідеограми їхніх фінансових інвестицій. Ці боси знали, як компенсувати образу за те, що їх обслуговували першими: вони заплатили за обід решти присутніх. Але тільки тоді, коли виходили, щоб не викликати подяк чи лестощів. Вони заплатили за обід решти присутніх, окрім двох людей: професора Янотто та його дружини. Це подружжя не привіталося з ними, тому вони й не наважилися за них заплатити. Але наказали офіціанту принести їм пляшку лимонного лікеру «Лімончелло». Каморристи вміють виказувати повагу своїм запеклим ворогам, яких завжди цінують більше, аніж своїх фальшивих друзів. Кожного разу, коли батько бажав навести мені якийсь негативний приклад, він згадував професора Янотто. Вони колись разом навчалися в школі. Янотто мешкав в орендованій квартирі, його вигнали з політичної партії, членом якої він був, він не мав дітей, погано вдягався і завжди був чимось страшенно невдоволений. Янотто викладав у середній школі, і я й досі пам’ятаю його суперечки з батьками, які питалися в нього, кого із знайомих йому вчителів слід найняти репетиторами для своїх дітей, щоб ті успішно здали екзамени. В очах мого батька Янотто був приреченою людиною. Одним із «живих мерців».

— Це як коли одна людина вирішує стати філософом, а друга — лікарем. Як ти гадаєш, хто з них цінніший в житті оточуючих?

— Лікар!

— Правильно. Лікар. Бо ти приймаєш рішення, які впливають на життя інших людей. Вирішуєш, рятувати їх чи ні. Не можна по-справжньому творити добро, не маючи при цьому змоги творити зло. А коли ти невдаха, бовдур, нікчема, тоді ти здатен творити лише добро, але це — робота для волонтерів, так собі — жалюгідні об’їдки з чужого столу. Справжнє добро — це коли ти обираєш його свідомо, навіть коли маєш при цьому змогу сотворити зло».

Я не відповів. Я ніколи не розумів, що він насправді хотів мені сказати. І навіть досі не розумію. Мабуть, саме тому я й вирішив зайнятися філософією, щоб мені не довелося вирішувати чиюсь долю. У 1980-х мій батько працював молодим лікарем у групі «швидкої допомоги». Чотириста смертей на рік. Працював у районах, де траплялося до п’яти убивств на день. Вони під’їжджали на своїй «швидкій», коли поранений ще лежав на землі, але до приїзду поліції вони не могли покласти його на ноші. Бо якщо кілери дізнаються, то повернуться, наздоженуть «швидку», залізуть всередину і доб’ють пораненого. Так траплялося багато разів, тому лікарі та медсестри знали, що не треба втручатися і чекати, поки не з’являться убивці, щоби завершити свою роботу. Але одного разу батькову «швидку» викликали до Джуліано, великого міста між Неаполем та Казертою, вотчини клану Малардо. Вони швидко прибули на місце злочину. Пораненому було вісімнадцять, а може, і менше. Йому вистрелили в груди, але куля зрикошетила від ребра. Хлопець хапав ротом повітря, кричав і спливав кров’ю. Медсестри були страшенно перелякані і намагалися відговорити мого батька, але він все одно завантажив пораненого в «швидку». Напевне, кілери не змогли добре прицілитися, бо їх переполохав поліцейський патруль, що проїжджав мимо, і вони втекли. Але ніхто не сумнівався, що вони невдовзі повернуться. Медсестри спробували переконати батька: «Давайте почекаємо, вони повернуться, закінчать свою роботу, і потім ми зможемо його забрати».

Та мій батько не хотів чекати. Всьому — свій час. Навіть час помирати. І він вважав, що у вісімнадцять років помирати ще рано, навіть якщо ти — солдат Каморри. Тож мій батько взяв його у «швидку» і відвіз до шпиталю. Хлопець залишився жити. Тієї ж ночі кілери, яким не вдалося з першого пострілу уразити свою ціль, приїхали до нього додому — додому до мого батька. Мене там не було, я тоді мешкав у матері, але мені переповіли цю історію так багато разів (завжди перериваючи її в одному й тому самому місці), що я запам’ятав її так, наче сам був свідком того, що трапилося. Наскільки мені відомо, мого батька жорстоко побили, і він місяців зо два не наважувався з’являтися на людях. А десь з півроку не насмілювався поглянути комусь у вічі. Якщо ти вирішуєш врятувати того, кого прирекли на смерть, це означає, що ти збираєшся розділити його долю; для того, щоби тут щось змінити, одного бажання замало. Якщо ти приймаєш рішення, то це зовсім не означає, що воно відверне від тебе біду, а коли ти займаєш тверду позицію або робиш свідомий вибір, то це не гарантує тобі відчуття, що ти обрав єдино вірний шлях. Що б ти не робив, чомусь усе виходить не так, як треба. Оце і є справжня безнадія. І справжня самотність.

Малий Ніко знову сміявся. Мікаела приблизно того ж віку, що і я. Мабуть, у неї було те ж саме, що й у мене, коли вона сказала родичам та знайомим, що їде до Італії: напевне, вони бажали їй щасливої дороги та всіляких гараздів, не питаючи і не знаючи, навіщо вона туди їде і ким збирається стати — проституткою, чиєюсь дружиною, служницею чи робітницею на фабриці. Не знаючи нічого, окрім того, що вона їде. І це саме по собі вже було добре. А Ніко явно ні про що не думав; мати заткнула йому рота черговою пляшечкою молочно-фруктового коктейлю, щоби він набирав вагу. Щоб малому було легше пити, мій батько забрав у нього м’ячик і поклав йому під ноги, але Ніко щосили хвицнув його ногою, і той поскакав, ударяючись об литки та черевики людей у натовпі. Батько побіг підібрати його. Знаючи, що Ніко за ним спостерігає, він жартома удав, що робить фінт, обходячи, як вправний форвард, якусь черницю, але м’яч поскакав далі. Хлопчик розсміявся. Мабуть, сотні литок, які оточили його з усіх боків, здавалися йому лісом із ніг та сандалів. Йому подобалося спостерігати, як його батько — наш батько — натужно намагається спіймати м’яч. Я підняв руку помахати йому на прощання, але нас розділила стіна із плоті. Він застрягнув там на добрі півгодини, не менше, тому не було сенсу його чекати. Та й часу я не мав. Мені навіть його силуету вже не видно було — його проковтнуло черево юрми.

А Маріано таки зустрівся з Калашниковим. Цілий місяць подорожував він Східною Європою. Побував у Росії, Румунії та Молдавії. То була винагорода від клану. Я знову зустрівся з ним у тому ж самому барі, що на Казаль-ді-Прінчіпе. Маріано мав при собі стос фотографій, перетягнутих гумовою стрічкою, як бейсбольні картки. То були фото з автографами. Перед тим, як повернутися додому, він надрукував сотні фотографій Михайла Калашникова в його радянській військовій уніформі, з грудьми, увішаними нагородами. Серед них були орден Леніна, медаль на честь завершення Вітчизняної війни, орден Червоної Зірки та орден Трудового Червоного Прапора. Маріано познайомили з генералом якісь росіяни, що мали спільний бізнес з кланами Казерти.

Михайло Тимофійович Калашников мешкав зі своєю дружиною в державній квартирі в Іжевську, колишньому Установі, у місті біля підніжжя Уральських гір, яке не з’являлося на мапах аж до 1991 року. В колишньому СРСР було багато секретних міст. Калашников був великою принадою цього міста. Він став чимось на кшталт приманки для елітних туристів, тому спеціально для нього було встановлено прямий телефонний зв’язок з Москвою. Готель побіля його будинку, той самий, де зупинився Маріано, заробляв грубі гроші, даючи притулок палким прихильникам конструктора, яким доводилося чекати, поки той не повернеться з чергової поїздки Росією чи просто поки не підійде їхня черга на аудієнцію. Коли Маріано увійшов до помешкання генерала, в руках він тримав відеокамеру, і Калашников дозволив йому користуватися нею за умови, що знятий фільм не буде оприлюднений. Вочевидь, Маріано погодився, прекрасно знаючи, що особі, яка організувала зустріч, відомі його адреса, номер телефону та зовнішність. Маріано подарував Калашникову пінопластовий куб, запечатаний стрічкою із зображеними на ній буйволячими головами. Цю коробку з mozzarella di bufala, тобто з буйволячим сиром, він привіз у багажнику свого авто аж з міста Аверса.

Маріано показав мені відео свого візиту до Калашникова на маленькому екрані, що розкривався збоку його відеокамери. Зображення стрибало, а зум-ефект спотворював відстань та предмети. То було як шкільне відео, зняте в поході під час бігу та стрибків. Будинок Калашникова нагадував «дачу» сепаратиста Дженнаро Маріно МакКея, а може, то просто був класичний варіант, але це була єдина дача, яку я бачив на власні очі, тому помешкання Калашникова і здалося мені копією. Стіни були завішані репродукціями картин Вермеєра, меблі — геть заставлені кришталевими та дерев’яними дрібничками, а кожен квадратний дюйм підлоги — застелений килимами. В якийсь момент зйомки генерал закрив об’єктив камери рукою. Маріано розповів мені, що він, безцеремонно тиняючись зі своєю камерою, забрів до кімнати, зйомку якої Калашников ні за що не захотів дозволяти. В маленькій металевій шафі на стіні, чітко видимий крізь армоване скло, висів перший АК-47, прототип, створений на основі креслень, що їх, згідно з легендою, старий генерал — тоді молодий, нікому не відомий лейтенант — зробив на обривках паперу, одужуючи в шпиталі після кульового поранення. Йому дуже хотілося створити зброю, яка зробила б непереможними замерзлих та голодних солдат Червоної армії. То був найперший АК-47, схований від чужих очей як перший десятицентовик, зароблений дядечком Скруджем МакДаком; знаменитий Номер Перший, який він зберігав у броньованій скриньці подалі від загребущих пазурів Меджіки Де Спелл. Вона була безцінною, та модель. Багато людей ладні були віддати все за цю військову реліквію. Коли Калашников помре, вона опиниться на аукціоні Крісті — як полотно Тиціана чи олівцеві рисунки Мікеланджело.

Маріано пробув у помешканні конструктора увесь ранок. Напевне, росіянин, який познайомив його, був досить впливовою фігурою, бо генерал влаштував йому надзвичайно теплий прийом. Відеокамера продовжувала знімати, навіть коли вони сіли за стіл, і крихітна бабця розкрила коробку з моццареллою. Вони їли її з величезною насолодою. Водка та буйволячий сир. Маріано хотів усе це записати, тому встановив камеру в голові столу. Йому хотілося мати доказ того, що генерал Калашников скуштував сир, вироблений на молочарні його боса. На задньому плані в об’єктив потрапили також фотографії дітей в рамці. І хоча мені й хотілося, щоб це відео скінчилося якомога скоріше, бо воно вже встигло мені обриднути, я не втримався і спитав: «Маріано, невже в Калашникова так багато дітей та онуків?» «То не його діти! Всі ті фото прислали йому звідусіль різні люди. На них — їхні діти, названі на його честь, тому що автомат Калашникова врятував цим людям життя; або просто тому, що батьки цих дітей його обожнюють».

Подібно до лікаря, що зберігає на полицях свого офісу фотографії врятованих ним дітей як свідчення свого професійного успіху, генерал Калашников зберігав у своїй вітальні фотографії дітей, названих на честь його творіння. Один відомий партизан з народного руху визволення Анголи якось сказав італійському репортеру: «Я дав своєму сину ім’я Калаш, бо воно — синонім свободи.

Народився Калашников у 1919 році, а зараз він — моложавий та жвавий дідуган. Його скрізь запрошують, як пересувну ікону, що замінює собою найвідомішу штурмову гвинтівку в світі. Перед тим як залишити збройні сили за віком, він отримав генеральську пенсію 500 рублів, що на той час становило приблизно 500 доларів США. Якби Калашников зміг запатентувати свій винахід на Заході, то він, безперечно, став би одним з найбагатших людей у світі. Точні цифри невідомі, але загалом було випущено приблизно 150 мільйонів «калашникових» різних моделей, базованих на оригінальній конструкції, створеній генералом. Навіть якби він заробив один долар на кожному автоматі, то зараз купався б у грошах. Але ця трагічна втрата потенційного багатства зовсім його не турбувала. Він породив своє створіння, вдихнув у нього життя — і цього було достатньо, щоби почуватися задоволеним. Однак він все ж таки дещо заробив. Маріано розповів мені про подарунки генералу, що час від часу приходять від його палких прихильників: фінансові підношення у вигляді багатьох тисяч доларів, переказаних на його банківський рахунок, дорогоцінні подарунки з Африки — подейкують про золоту маску від Мобуту та балдахін, інкрустований слоновою кісткою, що його прислав Бокасса… А ще розповідають, що Ден Сяопін прислав з Китаю цілий потяг — локомотив та вагони, — знаючи, що генерал не любить подорожувати літаками. Але все це — просто легенди, чутки, що циркулюють поміж журналістів, які> не маючи змоги взяти інтерв’ю у генерала (бо той не приймає нікого без попереднього представлення впливовими людьми), змушені натомість розпитувати робітників збройного заводу в Іжевську.

Відповіді Михайла Калашникова — механічні, завжди одні й ті самі, незалежно від поставлених запитань. Його англійська, вивчена вже в дорослому віці, чиста й правильна, і він користується нею наче викруткою. Щоби вгамувати своє нервове хвилювання, Маріано задавав банальні безглузді запитання про АК-47. «Я сконструював цей автомат не для того, щоб заробити грошей, а виключно, щоб захистити свою Батьківщину, коли в тому виникне потреба. Якби я мав змогу повернутися в минуле, то зробив би все точнісінько так, як і тоді, і нічого не змінив би у своєму житті. Я все життя працював, і моє життя — це моя праця». Оце — типова його відповідь на кожне запитання про сконструйований ним автомат.

Ніщо у світі — як в органічному, так і синтетичному, металічному чи хімічному — не спричинилося до стількох смертей, як АК-47. Цей пристрій убив більше за атомні бомби, скинуті на Хіросіму та Нагасакі, більше за СНІД, більше за бубонну чуму, більше за малярію, більше за всі напади ісламських фундаменталістів, більше за всі землетруси, разом узяті. Цю гігантську кількість людської плоті просто уявити собі неможливо. Тільки одна метафора годилася для більш-менш переконливого порівняння: наповніть пляшку цукром, засипаючи його з малесенького отвору в кутку мішка. І кожна цукринка — це людина, вбита з автомата Калашникова.

АК-47 здатен стріляти в найнесприятливіших умовах. Він не заїдає навіть вимазаний багнюкою чи просяклий водою; його зручно тримати, курок — легкий, як перо, його здатна натиснути навіть дитина. Невдача, помилка, неточність — усі ці аспекти, важливі для збереження життя в бою, усуваються завдяки високій точності та надійності АК-47. Він заборонив фатуму ґрати роль у житті бійця. Легкий у користуванні та ношенні, він дозволяє вбивати ефективно і без будь-якої спецпідготовки. «Він навіть мавпу здатен зробити солдатом», — полюбляв казати Лоран Кабіла, конголезький політичний лідер, який наводив страх на своїх суперників. Упродовж останніх тридцяти років цей автомат використовувався багатьма арміями в більш ніж п’ятдесяти конфліктах. За даними ООН, жорстокі вбивства, скоєні за допомогою АК-47, мали місце в Алжирі, Анголі, Боснії, Бурунді, Камбоджі, Чечні, Колумбії, Конго, Гаїті, Кашмірі, Мозамбіку, Руанді, Сьєрра-Леоне, Сомалі, Шрі-Ланці, Судані та Уганді. Понад п’ятдесят армій мають на озброєнні АК-47, а статистику стосовно нерегулярних військових формувань та партизанських загонів просто неможливо скласти.

Анвара Садата вбили у 1981 році з АК-47, генерала Карло Альберто Далла К’єза в 1982-му теж застрелили з АК-47, як і Ніколае Чаушеску в 1989-му. Сальвадора Альенде знайшли в палаці Ла-Монеда з кулями «Калашникова» в тілі. Ці високопоставлені мерці є історичними піар-менеджерами цього автомата. АК-47 навіть пробрався на прапор Мозамбіку та на символи сотень політичних груп — від «Аль Фата» в Палестині до МИТА в Перу. Коли Осама бін Ладен з’являється на відео, то одним-єдиним зловісним символом служить йому АК-47. Він — як декорація для кожної ролі: визволителя, гнобителя, солдата, терориста, грабіжника та спецназівця, що охороняє президента. Надзвичайно ефективний винахід Калашникова з роками зазнав еволюційних змін: на основі базової конструкції з’явилося вісімнадцять його різновидів та двадцять дві нові моделі. Він став істинним символом вільного підприємництва. Неперевершеним кумиром, предметом поклоніння. Цей автомат став емблемою буквально для всього: неважливо, хто ти є, що ти думаєш, звідки взявся, яку релігію сповідуєш, кого підтримуєш чи проти кого виступаєш — аби тільки ти користувався нашим виробом. На п’ятдесят мільйонів доларів можна купити двісті тисяч автоматів. Іншими словами, на п’ятдесят мільйонів доларів можна створити невелику армію. Все, що руйнує політичні зв’язки та зусилля посередників, усе, що забезпечує гігантські ресурси та величезну владу, приречене стати переможцем на цьому ринку, і винахід конструктора Михайла Калашникова надав у розпорядження кожної групи та міні-групи впливу ефективний військовий інструмент. Після створення АК-47 вже ніхто не зможе сказати, що їх перемогли через брак доступу до зброї. Він усіх урівняв на полі бою: зброя для кожного, різанина — для всіх. Війна більше не є ексклюзивною цариною армій. На рівні міжнародному АК-47 зробив те, що клани Секондільяно зробили на рівні місцевому, повністю лібералізувавши кокаїн і дозволивши кожному стати оптовим торговцем наркотиками, їхнім споживачем, товкачем, таким чином звільнивши ринок від чисто кримінального ієрархічного панування. В такий самий спосіб АК-47 дозволив кожному стати солдатом — навіть малим хлопцям та худорлявим дівчаткам, перетворив людей, нездатних впоратися з невеликою отарою овець, на всесильних генералів. Купуй автомати, стріляй, знищуй людей та майно, а потім повертайся і купуй ще. Решта — просто деталі. На кожному фото обличчя Калашникова, з його кутастим слов’янським лобом та монгольськими очицями, які з роками перетворюються на щілини, виглядає миролюбним та спокійним. Конструктор спить сном праведника. Він лягає спати умиротворений, — а може, і щасливий, — акуратно засунувши капці під ліжко. Навіть коли він серйозний, все одно куточки його губ піднімаються як у рядового Леонарда Лоуренса в фільмі Стенлі Кубрика «Суцільнометалева оболонка». Калашников посміхається губами, а не обличчям.

Коли б я не бачив портрет Михайла Калашникова, мені весь час пригадується Альфред Нобель, відомий не лише премією, що носить його ім’я, а й тим, що винайшов динаміт. На фотографіях Нобеля, зроблених після винаходу, після того як він здогадався, яке застосування може знайти ця суміш нітрогліцерину та ґлею, ми бачимо чоловіка, змученого тривогою, з пальцями, що нервово тереблять бороду. Може, це лише моя фантазія, але коли я дивлюся на Нобеля, на його вигнуті дугою брови та спустошені очі, мені здається, що він каже одне: «Я не хотів. Я хотів рухати гори, розбивати скелі та прокладати тунелі. Я не хотів усього того, що сталося опісля». Калашников, з іншого боку, завжди виглядав умиротвореним, як старий російський пенсіонер з головою, сповненою спогадів. Уявляю, як він, з легким запахом водки у подиху, розповідає про якогось бойового товариша, або — перейшовши на таємничий шепіт — про те, як у молодості міг кохатися годинами без передиху. І моя наївна уява малює Калашникова добрим стариком, який каже: «Все нормально, то — не моя проблема, я тільки й зробив, що сконструював штурмову автоматичну гвинтівку. І мене не хвилює, як її використовують інші». Відповідальність, що не бачить далі власного носа, не виходить за межі власної шкури, що обмежується лише власними діями. Твоя совість торкається лише творіння твоїх рук — і все. Гадаю, саме цей аспект людської свідомості мимоволі робить старого генерала ідолом злочинних кланів у всьому світі. Михайло Калашников — не торговець зброєю, він не має ані стосунку до оборудок зі зброєю, ані політичного впливу, йому бракує особистої харизми, однак він втілює щоденний імператив людини ринкових стосунків: робить те, що має робити для власного успіху, а решта його не турбує.

На Маріано була спортивна куртка з капюшоном та рюкзак за спиною, і на кожному з цих двох предметів красувався напис «Калашников». Генерал урізноманітнив свої інвестиції і перетворювався на талановитого бізнесмена. Його ім’я знають в усьому світі, тому якийсь німецький бізнесмен налагодив випуск речей з биркою «Калашников». Генералові сподобалося поширювати власне ім’я; він навіть почав співробітничати з компанією, що виробляла вогнегасники. В розпал своєї історії Маріано раптом зупинив фільм, побіг до свого авто, вихопив з багажника гевелику військову валізку, швидко повернувся і поклав її на стіл. Я перелякався, що він остаточно схибив від своєї автоматної містики і роз’їжджав по Європі з АК-47 у багажнику свого авто, радий показувати його кожному зустрічному. Та натомість він витягнув з валізки кришталевого «калашникова», наповненого водкою і закоркованого в кінці ствола. То був жахливий кітч, позбавлений найменшого смаку. Після його подорожі до Росії в кожному місцевому барі, куди Маріано постачав товари, стала продаватися водка «Калашников». Я вже уявив собі, як ця кришталева копія займає почесне місце на полиці кожного бару від Тевероли до Мондраґоне. Відео майже скінчилося, а мої очі боліли від примружування, яким я намагався компенсувати свою короткозорість, вдивляючись в малесенький екран. Але завершальна сцена була варта того, щоб її побачити: двоє стариків у капцях стоять на порозі, дожовуючи буйволячий сир і махаючи на прощання своєму молодому гостю. Біля мене та Маріано утворилася групка дітлахів; вони витріщалися на мого приятеля як на одного з обраних, як на героя, що зустрівся із самим Михайлом Калашниковим. Маріано навмисне поглядав на мене так, наче ми з ним — заодно, хоча це було неправдою. Знявши гумову стрічку зі стосу фотографій, він швидко полистав їх. Передивившись кільканадцять, подав мені одну:

— Це — тобі. І не кажи, що я ніколи про тебе не думаю.

На портреті старого генерала чорним фломастером було написано: «То Roberto Saviano with Best Regards. M. Kalashnikov»[3].