Жінка війни

Жінки були присутні в зоні бойових дій з перших днів війни — як зв’язківці, медики, волонтерки, журналістки, військові. Втім для більшості жінок, які вирішили стати воїнами, попри високу мотивацію та бажання, шлях на передову був надзвичайно складним. Протягом 2014–2015 рр. чи не кожній з них довелося в прямому сенсі слова виборювати своє право воювати нарівні з чоловіками і доводити, що жінки можуть бути повноцінними бойовими одиницями підрозділів. Більш лояльними до жінок виявились добровольчі батальйони, зокрема «Донбас», «Айдар», Українська добровольча армія, ДУК «Правий сектор», «Золоті ворота», «Карпатська січ», де жінки могли обіймати бажані бойові посади або ж сполучати кілька важливих функцій водночас (жінки з добробатів згадували, що нерідко займалися паперовою роботою, забезпеченням і водночас брали безпосередню участь у боях). Велика кількість жінок увійшли до медичного батальйону «Госпітальєри» (офіційна дата створення — 6.07.2014), заснованого 18-річною (на той момент) Яною Зінкевич.

Значно складнішою була ситуація у Збройних силах України. Починаючи з військкоматів, які здебільшого відмовлялися мобілізовувати жінок (окрім як на тилові посади та медиками), до офіційного оформлення в штат підрозділів. Станом на 2014 рік посади в підрозділах розподіляли відповідно до наказу № 337. Згідно з ним, жінки мали право служити артистками, архіваріусами, поштарками, перукарями, фельдшерами, діловодами, дезінфекторами, радистками, телефоністками, дешифрувальницями, кухарками, швачками, начальниками лазень. Таким чином формально роль жінки в армії зводилася до «обслуговуючого персоналу» чоловіків-військових. Парадоксально, але в перші роки війни для жінок були закриті не лише бойові посади, а й такі «мирні», як фотограф, перекладач та начальник продовольчого пункту. Через дискримінаційні закони більшість жінок, які де-факто були гранатометницями, снайперками, артилеристками, розвідницями, офіційно оформлювали на «дозволені» посади — швачками, начальницями лазень чи телефоністками. А отже, для них були закриті можливості кар’єрного зростання, отримання пільг та заслужених бойових нагород.

Поштовхом для зміни правового статусу жінки в українській армії стала, зокрема, діяльність активістки, волонтерки та аеророзвідниці Марії Берлінської. Вона очолила адвокаційну кампанію за рівні права жінок із чоловіками в армії під назвою «Невидимий батальйон». Одним з перших її етапів стало однойменне соціологічне дослідження, у якому вперше було комплексно висвітлено реальне становище жінки в українському війську (автори — Т. Марценюк, А. Квіт, М. Берлінська та Г. Гриценко). В ньому йшлося про права жінок-воїнів, побутові умови, проблеми із забезпеченням, стереотипи й утиски, з якими стикаються жінки під час служби. Далі були круглі столи, переговори, зустрічі — велика інформаційна робота, спрямована водночас на посадовців та на українське суспільство.

21 січня 2016 р. жінки пройшли маршем від Київського залізничного вокзалу до Міністерства оборони України. Учасниці акції були вбрані у фартушки, а в руках тримали каструлі, друшляки та інше кухонне начиння. Український «Марш з каструлями» став відповіддю на наказ генерал-майора С. Наєва від 5.12.2015 про тимчасове припинення набору жінок на контрактну службу (згодом цей наказ було скасовано). Київську акцію підтримали львівські активісти, які 5 лютого 2016 р. вийшли під стіни Львівської ОДА з вимогою забезпечити жінкам у війську рівні права з чоловіками.

У 2016 р. було внесено зміни до законодавчої бази, що відкрило жінкам шлях до близько сотні посад і дало можливість офіційно служити стрілками, снайперами, танкістами, мінометниками та ін. Втім тоді йшлося лише про розширення прав, а не про повне знищення статевої дискримінації в армії. Адже право вступити на контрактну службу мали лише жінки у віці до 40 років (чоловіки — до 60), закритими для жінок залишалася ціла низка спеціальностей у військових вишах, зокрема вони не могли вступати до військових ліцеїв.

Ще одним позитивним кроком стало ухвалення Верховною Радою 6 вересня 2018 р. закону № 6109, який суттєво розширив права жінок у війську. Він, зокрема, урівняв віковий ценз щодо чоловіків і жінок в армії, скасував обмеження щодо проходження жінками служби в запасі та уніфікував принципи призначення жінок у наряди, відрядження та на проходження військових зборів нарівні з чоловіками.

Станом на жовтень 2015 р. Міноборони повідомляло про участь в АТО 938 жінок (тоді як формально в лавах ЗСУ перебувало 14,5 тис. жінок-військових). Станом на 2016 р. в ЗСУ служило понад 49 тис. жінок, з них статус учасників АТО мали близько 2 тис. За даними Міноборони на 1 грудня 2017 р., в українському війську служили 55 тисяч жінок (22 % особового складу ЗСУ), з них 3100 — офіцери, 15 300 — солдати і 31 000 — цивільний персонал; статус учасників бойових дій за безпосередню участь в АТО отримали 10 009 жінок. Однак частина ветеранок дотепер не мають офіційного статусу учасників бойових дій. Це стосується дівчат, що служили в добровольчих батальйонах, передусім у «Правому секторі».

Станом на 2018 р. в Україні сформувався помітний жіночий ветеранський рух. 28–29 липня 2018 р. відбувся перший зліт ветеранок у м. Ірпінь Київської обл. Цього ж року запрацював проект «Мандри ветеранок», який очолили редакторка журналу «Мандри» Л. Василенко, ветеранка А. Сусак та М. Берлінська. У рамках проекту ветеранки отримали змогу мандрувати та відпочивати у різних країнах світу за кошти благодійників. Було знято низку журналістських сюжетів та проектів про жінок війни, зокрема фільми «Вона та війна», «Невидимий батальйон» і «Явних проявів немає» (реж. Аліна Горлова) — про реабілітацію, лікування та повернення до мирного життя Оксани Якубової.