Діана Виноградова «Дана» «Правий сектор»

Війна не робить скидок на те, що ти жінка. І боєкомплект тобі доводиться носити такий, як усім. Я проходила війну в складі 1-ї штурмової роти 5-го батальйону Добровольчого українського корпусу «Правий сектор». Ми — добровольці, й на фронт поїхали одразу після вторгнення російських військ на нашу територію. Для нас це була абсолютно принципова позиція. Це — наша земля, ми їдемо її захищати, керуючись навіть статтею Конституції, яка покладає на кожного громадянина України відповідальність за цілісність території держави. Ми поїхали взагалі своїм ходом, власною автівкою, родиною: я, чоловік, наш кум — отакий сімейний підряд.

Які емоції були? Чесно кажучи, ненависть і така злість… Я б сказала, навіть лють. Просто хотілося розірвати все на шмаття. Це було таке якесь нечуване нахабство — як це так, узяли й напали на мою землю? На мою державу, на мою Україну, на мою солов’їну неньку хтось узяв і напав, і от уже горить Донбас… Було важко дуже з цим змиритися.

На моє рішення чоловік відреагував нормально, ми ж разом поїхали. Він знав, що я його самого не відпущу, і знав, що він мене не відпустить саму. Я теж спортсменка, доволі активна людина, ми націоналісти обидва, радикального такого духовного покликання. У нас, скажімо так… Не «кухонні» ми. І стало одразу зрозуміло, що ми не будемо сидіти і лиш увечері за чаєм обговорювати ситуацію в Україні.

Звісно, ми були не зовсім підготовлені до того, і з плином війни ми вже в ході боїв отримували цю підготовку. Хвала богам, що серед нас були професійно навчені «правосєкі», які до того вже проходили службу в різних спеціальних родах військ, які були готові поділитися своїм бойовим досвідом, які бували в «гарячих точках». Вони, по суті, нас і навчали.

У «Правому секторі» нікого не відправляли зразу на фронт — була службова база, і ми всі проходили через службову базу. Я до того, ще в ліцеї, проходила допризовну підготовку юнаків. І стрілецька підготовка, і тактична там були на досить високому рівні, тож мені було не вперше все це бачити і робити. На озброєнні в нас була стрілецька зброя. Наше завдання було забезпечувати не лише вогневе прикриття чи вогневий наступ, а ще й зачистки… Скажімо так, складні досить завдання, для яких потрібна витривалість. Те саме подолання великої відстані у повній викладці…

Війна для нас виявилася менш травматичною, ніж Майдан. «Правий сектор» не спонсорувався державою, на початку ми не мали ні харчів, ні зброї, ні баз, ні амуніції, нічого. Проте ми вже мали досвід Майдану, «безумство» і відвагу, і це, в принципі, було запорукою нашого успіху. Коли відбувалися перші бої за Карлівку, здається, на початку червня, ми їхали хто з чим — з ножами, з травматичними пістолетами. Зараз це видається повним абсурдом, але тоді саме так ми їхали в бій. Може, навіть, не вести бій, а психологічно тиснути на ворога, тому що сепаратисти на тому боці були насправді теж дуже мало підготовлені, це ще до входу росіян. У них були тільки керівники-куратори москалі, а так здебільшого ті, з ким ми стикалися, були урки — з кримінальним минулим, кримінальним майбутнім і кримінальним сьогоденням. Тобто більшість із них отримали нарешті нагоду взяти до рук зброю і грабувати, вбивати, ще й безкарно, ще за це, може, й медальку дадуть… Але навчені вони були дуже погано, тому що кримінальний досвід тут не дуже годився, та й у страху очі великі…

Здійснили ми чотири чи п’ять походів на Карлівку, причому таких навмисних походів, бо нашим завданням було не звільнити Карлівку, а забрати зброю у сепаратистів — у нас не вистачало зброї, а походи на Карлівку були в цьому плані дуже плідними. Тобто заїжджали кілька автомобілів «Правого сектора», на яких розвівалися величезні, розміром з будинок, червоно-чорні прапори. І ми влаштовували там «чеченське весілля» — безладну стрілянину. Звісно, малопідготовлені урки-мурки кидали зброю й тікали. Ми потім зачищали, збирали зброю, сідали і від’їжджали, і так щоразу. Ясна річ, з кожним разом зброї прибувало: ті, хто спершу їхав з ножами, поверталися з короткими стволами, потім, за третім разом, уже з довгими. І так ми помаленьку «прибарахлялися». Саме це й породило легенду про «Правий сектор» — що ми безстрашні й відважні, бо таки у страху очі великі. Сепаратистам було незрозуміло, що у нас робиться в головах, чому ми біжимо з ножами на кулі, — видавалося, ніби ми справді якісь кіборги, роботи. Так усе починало розбудовуватися.

Важко було усвідомлювати, що твій чоловік десь там є. Наче поруч, але й так далеко водночас, і ти не можеш це контролювати, не можеш його захистити. На той час іще й брат мій воював (я під Донецьком, він — під Луганськом), і це було дуже важко переживати. Коли не можеш заснути ні вдень, ні вночі й думаєш тільки про одне: що з тими бовдурами, одним й іншим, робиться. Бо лише в собі ти впевнена, що з тобою все гаразд, а що з ними — невідомо, зв’язку ж немає. Це, напевне, було найскладніше, і не один десяток сивих волосин з’явився саме через це, не через сепаратистів чи міномети. На щастя, з обома все добре.

Ми захищали Піски, тил аеропорту. Пробули ми там літо-осінь. Як почали штурмувати у липні 2014-го, так до 19 листопада я там і пробула. Насправді, це були найкращі моменти мого життя. Війна — це така заразна штука… Якщо ти вже встиг захворіти війною, то потім вилікуватися дуже важко, це дуже велика залежність — постійно хочеться адреналіну, вражень. Напевно, найцінніше враження я як митець виношу з війни — це відчуття життя взагалі.

Відчуття, що ти живий, настільки гостре… Як у моменти, коли ти усвідомлюєш, що зараз загинеш. Таких випадків було багато — що от нам усім «гайки»… І в такі от моменти це відчуття — коли ти бачиш, яке неймовірно гарне сонце, коли просто прекрасне небо, причому в будь-яку погоду, коли тобі подобаються мурахи на землі, коли тобі просто все подобається, тому що це світ, з яким ти, по суті, вже прощаєшся, і він стає таким чудовим, таким кайфовим, таким яскравим… Ти живеш кожну хвилину як останню і намагаєшся робити все, що хочеш робити. Відкидаєш убік свої комплекси, проблеми. Нічого не відкладаєш на потім, на завтра. Бо завтра може не настати. Якщо хочеш людині щось сказати — ти просто береш і говориш це. Насправді, це дуже крутий час був. Важкий, не можу сказати, що він легкий був, але для мене як для людини творчої це був час, повний натхнення, життя. Так може бути, мабуть, лише коли смерть зовсім близько. Напевно, дуже багато людей, повертаючись, впадають у депресію через те, що тут, у мирному житті, немає такого загострення почуттів і все здається якимось чорно-білим, звичним, абсолютно не епічним.

Я закінчила ліцей, там училася на тренера, а у виші здобула фах «дизайнер-художник». Багато віршів написала, є автором пісень гурту «Сокира Перуна», і чимало пісень створено саме там, в АТО. Вірші, сидячи на позиціях, я записувала в телефон. Ще робила замальовки для картин. Ескізи для 24 картин зробила. Довела їх уже на цивільній території до пуття, і та виставка — «Буремна Україна» — мандрувала країною. Деякі ескізи з війни ще лежать і чекають свого часу.

Після повернення я вже видала збірку, яка називається «Голос Крові. Фронтова лірика», — це вірші, написані під час війни. Там є один дуже кумедний вірш — «Війна жіночими очима». Насправді найбільший мій особистий страх… я, здається, вже в якомусь інтерв’ю розповідала про це… Найперший страх — це те, що мене вбивають, привозять у морг, а в мене волосся нефарбоване, манікюру немає, ноги неголені, і патологоанатом каже: «Тьху, блін, ще й «Правий сектор»… Гляньте на це чмо». Це був такий великий страх, що я завжди пам’ятала, що треба бути файною, гарною, бо ж можуть убити в будь-який момент. Другий страх — це похід у «сортір». Мене найбільше переймала проблема естетики… що коли прилетить у «сортір», коли я саме там перебуватиму, то потім буде дуже неестетично, коли мене повезуть таку загиджену і нефайну. З приводу гігієни. По-перше, я стрижуся коротко, то мені з цим простіше. Бувало таке, що мені вистачало «півторачки» води, щоб повністю покупатися, помити голову. У пляшці пробивалися дірочки, робилася лієчка, і поливали, коли треба було змити. Так само, в принципі, з жіночою гігієною. Тим паче у нас, у моїй групі, були самі хлопці, тому всі старалися мені допомогти. Різне було…

Щe фізично важко було мерзнути, осінь тоді була дуже холодна. І вогкість велика часто в Пісках була. У нас нічого не опалювалось, не було тоді ще бліндажів таких, як слід облаштованих, і в нас було дуже холодно. Постійно обвітрені губи, промерзлі нирки. Тому коли я потрапила до госпіталя, перше, що потішило — як там тепло. У мене важка контузія — отримала 19 листопада 2014 року. Прилетіла 120-міліметрова міна. Я тоді саме мала бойовий вихід. Мені пощастило — між мною і міною опинився шмат стіни. Він урятував, бо прийняв осколки. Наслідки контузії відчуваю досі. Але активно займаюся спортом. Спорт — найкраща реабілітація.

Хочу розповісти страшну історію про Вадика, яка мене травмувала так, що в мене, по суті, розвинувся ПТСР — посттравматичний стресовий розлад, не через те, що на мене війна так вплинула, а через випадок з Вадиком — моїм чоловіком, «Зірваним». Це було літо 2014-го, середина липня. Вадик був під Іловайськом (тоді точилися перші бої за Іловайськ), я у Пісках. Ми взагалі намагалися з ним не перетинатися на бойових, бо це психологічно дуже незручно: кожен замість того, щоб перейматися тим, кого прибрати з ворогів, дивиться, чи все добре з коханим чи з коханою. А саме напередодні, за два місяці до цього, ми домовилися з «азовцями», що я виступлю у них на концерті з поезією — вони збиралися робити в Києві благодійний концерт «Чорне сонце». Я ж не знала, що за два місяці буду вже на фронті. Але оскільки пообіцяла, то домовлялася, щоб мене швиденько вивозили на Київ. Планувалася поїздка лише на добу. Піски просто навпростець через базу. Захопити якісь речі та й їхати на Київ, там перебути і одразу назад — таким чином це планувалося.

Але вийшло трохи інакше. Зібрався повний бусик тих, кому теж потрібно було в Київ у справах. До речі, в чому великий плюс «Правого сектора»: у нас усі ротації добровільні, в тому плані, що кожна людина має можливість водночас і воювати успішно, й відпочивати, приділяти якийсь час сім’ї, її не відривають від соціуму. Тобто будь-хто з нас має можливість сказати: «Вибачте, хлопці, але я вже перегорів, для мене два тижні постійного бою — це забагато, я вже втомився, хай-но я трішки відпочину». І він їде додому, їсть шашлик, лежить на дивані, піднімає ноги догори, відпочиває, потім розуміє, що треба їхати назад, збирає речі й пре туди з новими силами. Тобто така існує взаємозамінність… Тому ми не перегоряємо, не перевтомлюємося.

У кожної людини свій запас цієї енергії. Хтось горить як петарда, тобто він яскравий, голосний, але швидко гасне, а хтось як свічка: підпалили, і рівно, довго, поки все не оплавиться, буде горіти. Тобто люди різні, й кожен сам собі знає, коли йому краще кудись поїхати, відпочити і взагалі забутися в чомусь, полетіти за кордон, на море, просто аби забути все, що було вчора, а потім він прилетить з новими силами, і все буде добре. І власне, тоді теж зібралися у тому бусіку: хтось їхав у відпустку, хтось у справах…

Ми вже заїхали за Дніпро, були вже десь на Пирятинському напрямку по трасі, і тут дзвонить мій телефон. Телефонує наш капелан, отець Петро, і каже: «Дуже перепрошую, що мушу таке повідомляти, але Вадим «Зірваний» не повернувся з бою під Іловайськом». Звісно, він почув неприємні слова на свою адресу, і я поклала слухавку. З’ясувавши в нього, що це не перевірена інформація, тобто тіла немає, я сказала: «Немає тіла, значить, нема про що говорити». А у самої все просто впало. В той момент у мене реально був якийсь шок. Я взагалі погано пам’ятаю, що відбувалося, — все пливло навколо мене.

Коли я говорила по телефону, хлопці вимкнули музику, всі замовкли, бо, може, мені дзвонить хтось посадовий, ЦУ, щось важливе. Тому вони мовчали і практично все чули. Машину зупинили, ми вийшли, довго палили, мене намагалися трохи підтримувати, але… Такі доволі незручні ці ситуації, коли хтось гине, і ти не знаєш як… сказати: «Не парся» чи «Не переживай», чи «Все буде добре». Абсолютно всі аргументи, які зазвичай «працюють» у трагічних ситуаціях… вони не працюють, і насправді це, як правило, важка мовчанка і поплескування по плечу, типу «тримайся».

На той момент я вже уявляла собі план помсти. У мене ні сльозиночки не скотилося. Я була настільки в шоці, що в мене всі думки були зосереджені тільки на тому, що їм зробити таке, аби моя помста була яскравою і надовго всім запам’яталася. Я тоді напланувала страшні речі. Подзвонила нашому саперу, щоб він мені зібрав «пояс шахіда», бо він мені колись жартома сказав: «Якщо знадобиться, звертайся, я зварю». І от я йому кажу: «Я звертаюся, буду завтра, приїду, заберу». Він потім розповідав: «Я сиджу в шоці, сльози котяться з очей, паяю це все, розумію, для кого, і розумію, що коли відмовлю, то ти у когось іншого… А може, він не так якісно зробить». Коротше кажучи, така профінформація вже у всіх.

Я їхала і думала, що приїду в Київ, куплю на OLX якийсь б/у велосипед, куплю якийсь спортивний костюм, такий, як на Донбасі в ходу (оксамитовий або велюровий, обов’язково зі стразами, бо це на Донбасі модно, там усі так ходять), уберуся так і буду їхати в Донецьк, у мотель, — тоді там були збори їхньої техніки, на території, де мотель розташований, у Донецьку. Думаю, буду їхати, і якщо мене зупинять по дорозі на блокпосту, то, ясна річ, злетить весь блокпост, а якщо пощастить і я проїду далі, то злетить мотель, а там буде ще більше жертв, там буде ще більше техніки. І я такі підступні думки збирала в голові дві з половиною години, більше ні про що я тоді не думала, навіть про Вадика намагалася не думати, взагалі. Єдине, що у мені пульсувало, що я за свого кошенятка заберу сотні, тисячі, скільки зможу, стільки й заберу їх на той світ із собою разом.

А через дві з половиною години дзвонить телефон, дивлюся — «Коханий». Подумала, що сепари дзвонять. На той момент у них уже виробилася така традиція — забирати з тіла телефон і дзвонити родичам загиблого. Хтось насміхався, хтось хотів тіло продати, у них є різні сценарії. Думаю: «Візьму». Беру слухавку і чую — мій коханий: «Серденько, я живий. Ми відступали, я відійшов. Ми просто йшли по зеленці». Виявляється, вони йшли іншим боком, обходили, там підірвався їхній «камаз», а перед тим танк. Така неприємна і болюча для мене історія…

Найнебезпечніше, що може бути на війні, — коли ти до неї звикаєш, звикаєш до небезпеки. Звісно, людина така тварина — до всього призвичаюється, але я маю на увазі, що коли ти перестаєш боятися, треба збирати лепехи. Наприклад, коли у мене з’являлися такі відчуття, я брала за шкібарки свого коханого — коли бачила в нього в очах те саме, — себе брала в кулак, і ми їхали в Одесу, до друзів, на море, ми їхали на відпочинок у Карпати. Просто з фронту заїжджали додому — кинули речі, взяли нові, й навіть не заночувавши, ми вже їхали десь у потязі, в автобусі, у літаку, байдуже, де, аби кудись, бо я знала, що нам зараз треба зупинитися на цьому етапі, ми повинні поставити в даний момент три крапки. І в жодному разі тоді не можна залишатися на фронті, тому що, як правило… Всі, кого я знаю з Добровольчого Українського Корпусу, хто проігнорував цей стан, усі вже давно на цвинтарях, усі загинули.

Навіть не знаю, як це пояснити. Просто втрачається пильність і відчуття страху, людина починає почуватися безсмертною. Вона вже може собі дозволити не ховатися в укриття, якщо обстріл, може собі дозволити, наприклад, стріляти, стоячи на повний зріст, під час штурму, перестає берегти себе — їй здається, що вона вже бог війни. Як правило, з цього моменту вже йде відлік на години, тому що у таких випадках люди довго не залишаються живими. Це дуже прикро, і насправді саме через це загинуло дуже багато наших талановитих бійців, таких бійців, що кожна втрата — це трагедія для української нації.

І не про гени йдеться, а про діяльність цих людей, про їхню харизму, про розум, про відданість Україні. Якби вони зараз були живі, я думаю, вони б дуже багато класних речей зробили, але, на жаль, їх немає. Той самий Орест Козюбчик загинув, Семен, Сєва, дуже багато молодих хлопців загинули якраз від цього…. Хоча, наприклад, «Сєвєр», коли їхав, взагалі був налаштований на те, що він не повернеться з війни, із самого початку, писав вірші про це. «Сєвєр» у нас був розумний хлопчик, йому було вісімнадцять чи дев’ятнадцять, коли він загинув.

Я не відразу повернулася з фронту. Як наркоман з голки зістрибує, і я так само, спершу почала час від часу заїжджати додому. Першим прецедентом було моє офіційне весілля. Ми з чоловіком уже вісім років разом, але не розписувалися, а війна трішечки внесла свої корективи, то ми суто з практичних міркувань вирішили розписатися — бо ж коли неодружені, тіло не видадуть у разі чого, в лікарню не потрапиш. Це бюрократичний аспект, але досить важливий, і ми вирішили, що його треба закрити.

19 листопада 2014 року мене поранили. Як я вже говорила, тяжка контузія голови і тулуба. А на 22-ге у нас було призначене весілля. Після контузії я пару днів поспала на базі, і вже 21-го ввечері виїхала до себе на весілля. 22-го я була в Києві, ми розписалися і влаштували тут з друзями такий невеличкий… Це була перша така невеличка відпустка, на кілька днів.

Нагород не маю. Вважаю, що не заслужила жодних нагород. Нічого героїчного, за що варто нагороджувати, я не зробила.

Зараз прийнято говорити «атовці» з такою… кислинкою в голосі. Чесно кажучи, багато неприємних моментів зараз твориться, чимало ходить «міфів» про атовців — що вони мало не хворі на голову. Мовляв, люди там пройшли таке, звикли вбивати… А я от вдячна долі, що вона мене поєднала, хоч і через таке жахливе явище як війна, але з такими крутезними людьми, яких за інших умов було б непросто, напевне, зустріти.