Марина Валицька «Ксена» «Правий сектор», 54-та окрема механізована бригада, 46-й окремий батальйон «Донбас-Україна»

Моя історія почалася на Майдані. Я була одружена, в нас був сімейний бізнес. Попереду були вибори, я брала участь у передвиборчих кампаніях. Думала, що в політичній сфері принесу більше користі, бо у військовій справі я нічого не розуміла і не бачила, чим можу бути корисною на війні. Трішки займалася волонтерством. Пройшли одні вибори, другі, але жодних змін не відбулося. У жовтні-листопаді 2014-го я вирішила пройти якийсь вишкіл, бо хтозна, чого чекати завтра, в будь-який момент може початися повномасштабне вторгнення, і до того треба бути готовим. Знати, як поводитись зі зброєю, і в разі чого захистити своїх рідних і себе. Хоч я сама з Центральної України, і жодних ознак того, що в нас це може початися уже завтра, не було. Я записалася на вишкіл, мені запропонували піти в «Правий сектор» волонтером — допомогти і паралельно навчатися. Я приїхала на базу, почала опановувати перші навички і заодно допомагала — спочатку розбирати волонтерську допомогу, потім працювати з паперами в штабі. Там і залишилася.

В 2016 році 54-та бригада запропонувала нам підписати контракти і вступити до Збройних сил нашим підрозділом «Правого сектора» як окрема рота. Відтак ми почали отримувати зарплати і легальну можливість воювати. Бо поки підрозділ не був офіційним, нас могли прирівняти і до ОЗГ. Підрозділ мав залишитися цілісним, усі в одній роті, що для нас було важливо. Саме на таких умовах нас брали в бригаду. Я погодилась і підписала контракт.

Було багато охочих долучитися до нас: і «правосєки», й ОУН, «азовці», «айдарівці» — різні добровольці. Ми почали доукомплектовувати свій підрозділ. Тоді шоста хвиля мобілізації вже пішла, вакансій було багато. Плани в нас були грандіозні. Ми собі воювали, виконували бойові завдання, всіх усе влаштовувало. І, уявіть собі, до цього ж ми воювали без будь-яких зарплат, пільг, статусів. Тож спершу була навіть трохи ейфорія. Потім, щоправда, в нас стосунки з керівництвом погіршились. Нас почали розсіювати по різних місцях. І розумієте, це все було в рамках закону — командир же має право не пустити кудись, щось заборонити, перевести в інший підрозділ. А для нас головне було — продовжити воювати разом, тим складом, яким ми прийшли. Тож улітку 2017 року ми перейшли невеликою частиною підрозділу в батальйон «Донбас». Це було дуже непросто. Спершу нас хотіли просто розкидати по різних бригадах. Мене мали перевести, на моє ім’я вже наказ був, як і на моїх побратимів. Я, за тим наказом, мала перейти в 92-гу бригаду. Тоді ми оголосили голодування на полігоні на знак протесту. Це набуло значного розголосу, і нас таки перевели в «Донбас». Я і кілька моїх побратимів потрапили у першу штурмову роту.

У війську нас, жінок, сприймали по-різному. Мої побратими мене знають не перший рік. Вони знають, що ми можемо, чого не можемо. Незнайомі хлопці в новій роті спершу придивлялися до нас. Упродовж двох тижнів після переходу в «Донбас» нас, наш підрозділ — і жінок, і чоловіків, — перевіряли інструктори і дали досить високу оцінку нашій підготовці. Я хотіла служити саме на бойовій посаді. І зараз я стрілець — помічник гранатометника. Основна моя зброя — автомат і кулемет. У «Донбасі» я вже навчилася трохи працювати з АГС (автоматичний станковий гранатомет), якщо треба — можу працювати з РПГ (ручний протитанковий гранатомет).

Зараз ми нічого не штурмуємо, наше основне завдання — стримати і не пустити далі. Ми стоїмо на позиціях, спостерігаємо за ворогом, виявляємо його вогневі точки. Можемо дати вогонь у відповідь, якщо є наказ командира. Укріплюємо позиції й розв’язуємо побутові питання. Наразі ми виконуємо такі самі бойові завдання, як і чоловіки, на рівних, якоїсь дискримінації я не відчуваю.

Коли вперше потрапила на позиції, аж не могла повірити своїм очам — справді стріляють, справді вороги, справді війна. Я прийшла в підрозділ через день після штурму «Мурашника» (висота на Світлодарській дузі, нині перебуває під контролем бойовиків. — Авт.). І адаптувалась до воєнних умов просто за лічені години. Пам’ятаю, приїхала дуже втомлена й одразу лягла спати. Перезнайомилась із тими, кого ще не знала. Мені показали позиції, розповіли, що до чого. На Світлодарській дузі обстріли були постійні. Я там пробула 10 місяців. Спочатку в нас була позиція передова, крайня, а останній місяць я провела вже на більш віддаленій і безпечній точці. Наша позиція за довгий час уже була добре пристріляна бойовиками. Особливо часто стріляли з крупнокаліберних кулеметів — з ДШК, «утьосів». Обстрілів зі стрілецької зброї я взагалі не рахую. Часто працювали БМП. Ну, і 82-міліметрові міни також прилітали регулярно. Не було такого дня, щоб узагалі було тихо. Ми звикли до того швидко, це не вибивало нікого з рівноваги. Траплялися й такі дні, коли обстріли розбивали нам трохи позиції або машини.

У грудні 2016 року, коли була битва за «ліс» — лісосмугу на Світлодарській дузі, яка була під контролем бойовиків, — у нас було найбільше загиблих і поранених. Звісно, той день ніколи не забудеться. Я тоді втратила п’ятьох побратимів. Тоді я була на командному пункті батальйону, задіяна як помічник замполіта. Взагалі замполіт — це офіцерська посада, але підготовлених людей було досить мало, тож у нашому підрозділі за цю роботу взялась я — багато паперів, рапорти — і допомагала замполіту батальйону. Відповідала на дзвінки, яких було безліч, виконувала різні доручення. Я почула, що в нас є загиблий. Першим убили нашого командира — «Шайтана». Але потім я не знала, на якій стадії зараз бій. Повідомляли час від часу: той поранений, той зник безвісти, той убитий. Цю інформацію передавала «побратим» «Перлинка» — вона доповідала про наші втрати.

Наш загиблий командир — «Шайтан» (Микита Яровий) був не з «Правого сектору». Спершу ми не знали, хто то такий, — у нас були свої командири, з якими ми прийшли в бригаду. А він, отримавши роту «правосєків», теж не дуже розумів, що з нами робити. Ми не одразу подружилися, спочатку мало спілкувались. У побутовому плані ми були досить самостійними, звикли все робити самі: і побут свій забезпечувати, й укомплектовуватись самостійно.

Микита був молодий зовсім, вродливий хлопець, реально дуже гарний. Карі очі, смуглявий, східна в нього така зовнішність була. Він був розумний, дуже відкритий, комунікабельний, завжди вислухає… До нього можна було звернутись абсолютно з будь-якого приводу. Веселий, з таким добрим почуттям гумору. Я йому допомагала у роботі з документацією, паперами, «штатками», журналами займалась як його помічник… якщо у двох словах. У нас не було жорсткої армійської дисципліни, «Правий сектор» жив дещо за іншими правилами, а «Шайтан» був усе-таки прибічником правил і дисципліни. Але, попри якісь такі моменти, ми з ним дуже здружились і дуже його полюбили. Він був не за віком дорослим і серйозним, але часом бував дитина дитиною. В нього скоро мало бути весілля, і він усе просив поради, які йому фужери купити, — показував мені весь час картинки. Кажу: «Оці бери». А він: «Ні, ці не візьму, ці дорогі». Але до весілля він не дожив буквально кілька тижнів. Його наречена була вагітна, і син «Шайтана» народився вже після смерті батька.

Не можу сказати, що мене одразу почали сприймати як бійця. Більше просили розбиратися з документами, забирати посилки, розв’язувати організаційні проблеми і побутові такі питання. Але от, наприклад, «Сім’янин», мій побратим загиблий, навчив мене з «мухи» стріляти. З іншого виду гранатомета — РПГ-7 — я вміла, а з «мухи» — ні. А він каже: «Так неправильно. Треба, щоб кожен умів зброєю користуватися по максимуму». Бувало, з мене жартували: «Та ти ж блондинка!» Їсти я ніколи не варила. А коли перевелась у батальйон «Донбас», стала вже абсолютно звичайним бійцем, як усі. В нас були навчання, тренування, практика. Зараз — пости, чергування на позиціях, все як у всіх. Але, попри всю гендерну рівність, фізично я таки слабша. Ну не можу я мішок із глиною не те, що закинути, а й від землі відірвати. А чоловіки в нас роблять це досить легко. Але з напарником разом мішки таки кидаю, справляюся.

Найважче тут — втрачати побратимів. Коли помирають чи отримують поранення мої близькі. Бо вони всі стають близькими. Раніше кожен солдат український, якого вбивали, — це була особиста трагедія для мене, як і для багатьох українців. Але коли це людина, з якою ти поряд спиш, їси з однієї миски, стоїш пліч-о-пліч, а потім її вбивають — це страшно дуже, і пережити це непросто, а забути неможливо. А погодні умови — холод, дощ — чи, там, побут, брак їжі — то все дрібниці. На Світлодарській дузі ми жили усі разом в одному великому бліндажі. Спали на таких нарах — збитих з дощок двоповерхових ліжках. Ясно, що це війна — догола тут ніхто не роздягається і в піжамі не спить. Переодягнутись чи помитися — взагалі не проблема. Завжди можна знайти час, коли в бліндажі нікого немає або ті, хто є, сплять. Треба помитись — береш тазик, відгороджуєшся і миєшся. Ніхто ж не буде за тобою підглядати. Але всі умови мене абсолютно влаштовують. Я б не хотіла жити в суто жіночому колективі, як часом пропонують зверху. Якщо ти живеш з чоловіками, то ту саму побутову роботу — нарубати дров, принести води — разом робити легше. Чоловіки небалакучі, мені з ними комфортно. Спершу комбат нас хотів відселити окремо — за правилами, але ми з дівчатами попросили цього не робити. Зараз у бліндажі нас живе четверо — двоє хлопців, двоє дівчат — і чудово уживаємось. Була на моїй пам’яті кухарка, яка просила її селити окремо, це її право.

Після Світлодарської дуги я ще побувала у Мар’їнці, але недовго — лише 11 днів. Нас завели й одразу ж вивели. Крайня моя точка — село Зайцеве, що під Горлівкою. Там ми пробули із січня до червня 2018 року. Мені подобається в армії, тут у мене чудовий колектив. Вони — мої справжні друзі, я знаю, що можу на них покластися. А це дуже багато важить.