Чайкіно

Чайкіно

Сама ідея цієї книги навряд чи спала б мені на думку, якби я не народився на стику кордонів України, Росії і Білорусії. Ще в дитинстві, хоч і не дуже усвідомлено, мені не давало спокою питання: що, власне, розділяють ці кордони? Ні з якими природними рубежами вони не збігалися. Ніякої різниці між селом Костобоброво (наголос на третьому складі) на українському боці і селом Азаровка на російському боці не було. Взагалі ж різниця була. Азаровка дуже симпатично розташувалася на березі річечки Ревни, але ця Ревна відразу прекрасно текла «до нас», і на ній настільки ж симпатично розташувалися «наші» Леоновка й Архипівка. І знамениті Брянські ліси починалися в нас, тяглися убік Десни і йшли до північного сходу, не рахуючись ні з якими кордонами.

В юнацькі роки мені часом здавалося, що ці кордони — незначуща умовність, ігри дорослих людей. У зрілому віці я пізнав багато такого, чого ніяк не міг знати на зорі життя, і під враженням цих нових знань часом починав думати, що Україна і Росія — це, по суті, зовсім різні світи, два культурно-історичних материки, які, скільки їх не зближай, залишаються ірраціональними один до одного, як діагональ квадрата ірраціональна по відношенню до його сторони. Зараз я далекий від обох крайностей.

Нашу місцевість, північ Чернігівської області, відносять до Полісся. Навіть для освічених людей типове незнання того факту, що Полісся — це не тільки Україна і Білорусія. По-перше, Полісся має своє продовження на захід, до Польщі. По-друге, воно не закінчується Чернігівщиною, а іде до Росії. Там воно називається Брянсько-Жиздринським Поліссям. А оскільки наш Новгород-Сіверський район — це стик усього на світі, то чому б Брянським лісам не починатися в Україні? Зараз це, боюся, уже не ті ліси, що були в 40-і роки і на початку 50-х. Через кілька років після війни в Україні стали дуже жорстоко вирубувати ліс, і вирубали великі масиви. Не весь, звичайно, але дуже значну частину. Знищений ліс був дивної краси, в основному змішаний — дуб, сосна, береза. Разом з ним пропала безліч грибних і ягідних місць. Мені навіть здається, що приказка «дешевше грибів» народилася в наших краях — так їх було багато, цих грибів. Набрати великий кошик білих нічого не коштувало. Якщо встанеш затемна і прийдеш на узлісся ледь починає світати — місця ж усі відомі, свої — і пробіжишся по ньому першим, то через годину кошик повен, можна нести додому або здати на заготівельний пункт, одержати якусь копійку. Робив я це, мабуть, років з семи.

Я і народився на лісовому кордоні. Кордон — це пост лісової варти з будинком лісника. Мій батько і був лісником Новгород-Сіверського лісництва. А ще більшовиком, членом ВКП(б). Чи точніше говорити КП(б)У? Якщо така людина, як він, вступала у 30-і роки до партії, виходить, він робив це згідно з переконаннями, а не з кар’єрних причин. Які вже там на його посаді й у такій глухомані кар’єрні наміри! Мені дуже прикро, що я так мало про нього знаю. Знаю, він був одним із кращих мисливців у всій окрузі. Образ його в мене, на жаль, зовсім неясний. Мені було три роки, коли він пішов на війну. Єдине, що пам’ятаю — це як я біжу слідом за підводою, на якій він їхав. Їхав, щоб більше не повернутися.

Більш ніж півстоліття батько вважався пропалим без вісті. Що значить «пропалий без вісті»? Звичайно, перші роки ці слова несли в собі надію: а раптом живий? Втратив пам’ять, опинився в госпіталі без документів, і тепер не може згадати, хто він і відкіля. Але обов’язково згадає і відразу до нас повернеться. Час від часу нам доводилося чути розповіді про чудесні повернення людей, яких давно вже подумки поховали всі рідні і близькі. Хоча в Чайкіні було повно сиріт, це стало не виключенням, а нормою, подібні історії кожен раз гостро нагадували мені, що я — безбатченко. Післявоєнний радянський світ був безмежно міфологізованим. З одного боку, постійно народжувалися втішливі казки, з іншого боку — хвилями накочувались найпохмурніші чутки. Тепер я розумію, що після потрясінь, перевернувших життя десятків мільйонів людей, та ще в умовах найсуворішої цензури, інакше і бути не могло. Сьогодні, коли газетні сторінки відкриті для будь-яких пліток і будь-яких вигадок, усі вже забули, як може подіяти чутка, повідомлена збудженим шепотом.

Найбільш хвилюючими були історії про людей, які опинилися спершу в полоні або на праці в Німеччині, а потім десь у «західній зоні». Усі ці люди бідували там на якихось рудниках і шахтах і хотіли повернутися, але «американці не пускали». При всьому радянському благочесті подібних історій, їх розповідали з оглядкою. Відповідно до закону, після закінчення визначеного терміну дружина пропалого без вісті визнавалася вдовою і могла знову вийти заміж, але безліч жінок так і залишилися самотніми не тільки через дефіцит мужиків — це, звичайно, головне, але і тому, що продовжували сподіватися.

Тільки в 1996 році житомирські слідопити (я безмежно їм вдячний) з’ясували, що старший сержант 560-го саперного батальйону Данило Кучма в лютому 1942 року помер від ран у госпіталі в селі Новоселиці, що неподалік від Новгорода на березі ріки Мста. Моя мама, Параска Трохимівна Кучма, про це не довідалася, тому що померла десятьма роками раніше. Не знаю, як вона уявляла собі його загибель, я жодного разу не наважився в неї запитати.

На батька був схожий мій покійний брат, а я пішов у матір. Знаю, що в батька були брати, Дмитро і Прокіп, знаю, що Прокопа розстріляли «куркулі». Теж, судячи з усього, був більшовик, активіст. Ну, а Дмитро загинув на війні, як мій батько. Здається, були ще брати, але мені про них нічого не відомо, я завжди знав тільки материнську рідню. Знаю, що були вони найпростішого селянського походження.

Дивна річ: я пам’ятаю, як німці пройшли через наше село на схід, до Десни. Це було в серпні 1941 року, мені минуло тільки три роки. Пам’ятаю і як німці ішли назад, що вже менш дивно, тому що був я уже на два роки старший. Взагалі ж з тієї пори я пам’ятаю зовсім небагато, але такі надто приголомшуючі події, як прощання з батьком і прихід німців, в пам’яті затрималися. Мабуть, хвилювання дорослих передається дитині і діє на її пам’ять, як закріплювач на фотоплівку.

Німці в нас не стояли — побули трохи і рушили далі. Але незабаром почався партизанський рух, і тоді поліцаї, я теж це пам’ятаю, стали термосити маму, допитуючись: де рушниця? Батьку, як ліснику, належала рушниця. Я, до речі, так і не знаю, що з цією рушницею сталося, ніколи потім у матері не запитував. Можливо, батько здав її при мобілізації до Червоної армії. Але є і невиразний спогад про якусь розмову через кілька років після війни — мовляв, у тій плутанині він її не здав, не встиг. Але куди вона поділася, поняття не маю.

У Брянських лісах під час війни був партизанський край. І це не порожні слова. Намагаючись помститися партизанам, німці спалили наше Чайкіно, а це було не таке вже маленьке село, дворів двісті. Про знищення його є матеріал у Музеї Великої Вітчизняної війни в Києві. Мати з нами трьома, я був молодший, пішла до сусіднього села Карасі, і ми там залишалися до кінця війни. Добре, ще було куди піти. У Карасях жила сестра матері, учителька, а в колишньому будинку поміщика була школа. Тітка нас у цій школі й поселила. Ми там жили, поки не скінчилася війна.

Коли німці котилися назад, вони були жахливо озлоблені. В усе живе стріляли без попередження, особливо мотоциклісти. Пам’ятаю, ми ховалися в льосі від літаків, тому що село Карасі бомбардували. От тільки навіщо? Може, щоб партизани не влаштовували засідок на відступаючих, не знаю. Чи, навпаки, наші бомбардували — тепер уже не візьмуся сказати. А коли стала долітати гарматна стрілянина, ми пішли до лісу і кілька діб перечікували там, аж поки не прийшла Червона армія. Добре, ще тепло було.

Коли ми під час окупації жили в будинку школи, він здавався мені велетенським, хоча насправді був скромних розмірів. Поміщик, певно, не належав до великих багатіїв. Здається, у цій школі я і пішов до першого класу, але ходив туди зовсім недовго, тому що незабаром після цього ми повернулися до Чайкіна.

Я зараз не зовсім упевнений у послідовності подій. Німці пішли у вересні 1943-го, це точно. Чайкіно залишилося після них вигорілим вщент, школи там бути не могло. Пам’ятаю себе шестирічним: стою під вікнами школи і слухаю, як там ідуть уроки. Коли вікна були відкриті, весь час туди ходив. Мучила кривда — усі діти там, і моя сестра Віра серед них (вона була на шість років старша), а я стій собі на вулиці. Коли повернулися до Чайкіна, спершу жили в землянці. Пізніше хтось підрахував, скільки в нас згоріло будинків, вийшла страшна цифра: 234. Ті, що уціліли, виявилися без даху над головою. Для школи чи то сільрада, чи то колгосп побудували спочатку якусь халупу. В післявоєнні роки багато хто жив у землянках. Якщо в родині були чоловіки, змогли побудувати собі щось більш пристойне. Але у вдови з трьома слабосильними дітьми такої можливості не було. Незабаром брата, якому виповнилося 17 (він народився 20 березня 1928 року), примусово відправили до Донбасу. На щастя, нас через якийсь час узяла до себе одна приїжджа з Галичини. Після війни в Західній Україні було велике безробіття, а в Східній не вистачало рук, люди приїздили з Галичини по оргнабору і самі. Ця жінка працювала в сільській раді, і їй було надано будинок. От вона і взяла нас на квартиру. Через пару років вона виїхала назад — видно, по закінченні договору. Як зараз пам’ятаю, виїхала до міста Броди Львівської області. Не знаю, чи жива. Вона вже тоді була в літах, чи це мені здавалося так з моєї дитячої точки зору. Коли вона виїхала, будинок залишився нам.

Цей будинок я і пам’ятаю як будинок свого дитинства. А того, що був у нас до війни (який спалили німці), я, природно, не пам’ятаю, а розпитати маму, що він із себе уявляв, якось не здогадався. На жаль, такими речами люди починають цікавитися занадто пізно, коли живих свідків уже немає.

У нас були дві кімнати і сіни. Друга кімната служила коморою, не було можливості її добудувати, тим більше — опалити. Головне місце в будинку посідала грубка. У грубці готували, на грубці спали. Я всі роки, до від’їзду на навчання до Дніпропетровська, спав на грубці і навіть робив уроки. Це було моє робоче місце. Як нас мама витягла сама? Я зараз це важко собі уявляю. Роботи в будинку завжди було страшенно багато, не кажучи вже про город, тридцять соток, наш порятунок.

Я був меншенький, улюбленець, але це зовсім не означає, що на мене покладалося менше обов’язків. З найменших років — і в ліс по дрова, і наколоти дров, і наносити води, і полоти город. Городом, звичайно, займалися всі, хоча головний тягар лежав на матері. У нас були корова, свиня, кури. Кілька років я пас улітку корів, громадську череду. Всю худобу, яка була в селі, збирали в дві чи три череди, і спочатку, після війни, наймали пастухів, які приходили на заробітки. Але потім від цього відмовилися, стали пасти самотужки. Удвох з ким-небудь, як підійде черга, відправляєшся на цілий день, від сходу до заходу, причому босоніж — і по лісу, і по стерні. Ступні були як наждак.

Усі роботи, що довелося виконувати, були свідомо-необхідні і тому не відчувалися тягарем. Я володів і дотепер володію багатьма навичками сільського жителя. Наприклад, носити воду на коромислі. Дайте цебра і коромисло незвичній до того людині, вона нізащо з цим не впорається, відразу все розплескає, обіллє собі ноги, тому що кожен рух повинен бути особливим чином погоджений з іншими, спочатку це може здатися майже мистецтвом. Але хто його засвоїв з дитинства, носить цебра, нічого такого не помічаючи.

Якби можна було займатися тільки своїм господарством, то ми б його збільшили — тримали б кілька свиней, більше курей. Але в матері головна робота була в колгоспі, зайнята вона була там цілими днями, а одержувала на трудодні дуже мало. У колгоспі люди працюють там, куди відрядить начальство, але в основному мама працювала в колгоспному саду. Сад був великий, і мама багато років працювала там у городній бригаді. Я добре пам’ятаю, як помітно відрізнялася вона від більшості своїх одноліток — завжди була у всьому чистому і трималася якось по-іншому. Коли село — поспіль вдови і діти, багато жінок перестають стежити за собою. Мати завжди була підтягнута. Згадую зовсім неупереджено: дуже була приваблива жінка. Але, згідно сільських понять, вважай, уже літня: вона народилася 8 серпня 1906 року, так що незабаром після війни їй стукнуло сорок.

Як я тепер розумію, війна обрубала багато звичаїв і навичок. З розповідей дорослих виходило, що до війни було більше пасік і меду, люди гнали дьоготь і смолу, гнули дуги і полози, в’язали сіті, робили самолови, короби, кошики, кували ободи для возів. Була розвинена гончарна справа, плетиво з лози і горіхових лозин, у деяких працювали токарські верстати з ніжним приводом. Усі ці речі не зникли зовсім, але саме їх значення, видно, різко пішло на спад. Це було пов’язане з початком руйнації сільського способу життя і із скороченням чоловічого населення — занадто багато чоловіків не повернулося з фронту, занадто багато старих померло (жінки виявилися більш живучими).

А тут, ледь закінчилася війна, хлопців, що помітно не дотягали до призовного віку, стали мобілізовувати до ФЗН — школи фабрично-заводського навчання. Надзвичайно коротке навчання робочій спеціальності — і на виробництво. Тих же, хто старший, відправляли на виробництво без будь-якого навчання. Причому, з нашої місцевості майже усіх направляли на Донбас, на шахти. А втечеш — заарештують як злочинця згідно сталінського указу, що вийшов ще на початку війни, 7 грудня 1941 року. Це був указ про дезертирство з підприємств оборонної промисловості. Кримінальна відповідальність за цим указом починалася з 14 років, і він діяв ще кілька років після війни. Я вже згадував, що брата забрали на Донбас. За якийсь час він відтіля втік. Але куди йому було бігти? Тільки до Чайкіна. Ледь з’явився, його заарештували, місяць відсидів у в’язниці — і знову в шахту. Може, шахти не прирівнювалися до військових заводів, а то б одержав мінімум п’ять років. Так він став шахтарем, і, поки не вийшов на пенсію, працював на шахтах. Правда, уже не в Донбасі, а в Приморському краї. Пустив там корені, як це звичайно буває — родина, троє дітей. Під кінець працював уже не в забої. Сил колишніх вже не було, перейшов до гірничорятувальної служби. Пенсіонером він був недовго, всього два роки. 26 жовтня 1984 року помер від професійної шахтарської хвороби, рака легень. Брата мого звали як ясновельможного князя Меншикова, Олександр Данилович, і прожив він на світі стільки ж, скільки той, 56 років, тільки зовсім по-іншому.

І Віра, сестра, через кілька років теж подалася на шахти. Вони з чоловіком (він був з нашого села) виїхали до Кузбасу на заробітки. Вважалося, що за довгим карбованцем. Сестра працювала машиністом шахтного електровозу. Все, що вони з чоловіком нажили — це троє дітей, а довгого карбованця в Кузбасі чомусь не знайшлося. Жили вони в містечку Березовському, це 35 кілометрів від Кемерова, залізнична станція Забійник. Році, здається, у 1978-му чи у 1979-му вона раптом стала говорити, що треба б їм перебратися до України. Потім приїхала до мене в Дніпропетровськ, ми з нею об’їхали всі приміські села, вона прикидала, де б їм з чоловіком кинути свій останній якір — поруч зі мною і з мамою (мама вже жила в мене). Не думав я тоді, що бачу Віру востаннє. Виїхала вона до своєї Кемеровської області з настроєм зніматися відтіля. Але швидко такі справи не робляться, а через рік вона померла. У 48 років, від інсульту. Вона в нас померла перша.

Бідна мама, пережила двох своїх дітей, не побажаю такого нікому. А в мене, завдяки брату і сестрі, шестеро племінників, щоправда, усі давно дорослі.

Чи не з найменших своїх років пам’ятаю, як мати мене підштовхувала — давай, учися. Коли я став трохи старшим, це вже звучало так: ні у брата, ні в сестри не вийшло, вчися хоч ти. І це стало моїм обов’язком, моєю обітницею. Оскільки кінці з кінцями звести ніяк не виходило, мама ще здавала кут. На щастя, завжди здавала вчителям — то одному, то іншому. Це були вчителі, яких направляли до нашої школи. Тобто це були кращі квартиранти, яких тільки можна собі уявити. Якийсь час жила в нас навіть сімейна пара: він — учитель фізики, вона — російської мови. Зараз вони вже старенькі, давно живуть у Новгороді-Сіверськім. Коли я туди приїжджаю, обов’язково приходять на зустріч зі мною. Останній раз це було в 2000 році.

Тепер я розумію, що на мене сильно вплинули не тільки ті вчителі, що жили в нас, але і наш сусід, теж учитель, Степан Филипович Тимошенко. Мені в ньому дуже подобалося те, що він свій, не приїжджий, а однаково вчитель. І те, що він одружився на дуже симпатичній молоденькій учительці. І мама в нього була дуже гарна, доброти незвичайної. Він мені здавався недосяжно великою людиною, майже як Ленін. У нього, як я потім довідався, була лише середня освіта. Він і зараз стоїть у мене перед очима. У дитинстві я не зміг би сформулювати, що ж мене в ньому так приваблювало, а тепер розумію: на тлі нашого Чайкіна в нього була інтелігентна родина — незважаючи на такий же город і таких же курей, як у всіх. Щоправда, треба сказати, вони виділялися ще і статком. Степан Филипович усе-таки був директором школи, вони працювали разом із дружиною, і на тлі тодішньої бідності це вражало. Напевно, усе це разом на довгі роки зробило професію вчителя моїм ідеалом. Я не став учителем зовсім випадково.

Тимошенко до четвертого класу вів у нас усі предмети. Я учився дуже легко, навіть надто, завдяки гарній пам’яті. Кажуть, такі швидко стають ледачими. Але Тимошенко лінуватися не давав і взагалі був досить суворим, незважаючи на сусідські відносини. Кілька разів навіть виставляв із класу. Справа в тім, що я був надзвичайно сміхотливим. Як то кажуть, палець мені покажи, і я вже заливаюся, не можу зупинитися. У народі це називають «дурносміх». А ще кажуть: дерев’яне залізяччя знайшов. Це минуло разом з дитинством.

Я не відразу зрозумів, що пам’ять у мене краща, ніж у більшості оточення. Іноді навіть сумнів брав: дійсно людина не пам’ятає те і те чи прикидається? Як же можна було таке забути?! У перших класах з підручниками було скрутно, один затьорханий на кілька учнів, але я від того особливих незручностей не відчував. Прочитаю один раз або просто урок прослухаю — і відстріляв наступного дня без запинки. Матері в селі казали, мовляв, Льоня у тебе дуже розумний, все на льоту уловлює. Але пам’ять — ще не розум, це тільки можливість його мати, це я знаю точно.

Помітивши, що я охоче читаю, а потім пам’ятаю прочитане, Степан Филипович став говорити мені те ж саме, що і мати: потрібно, Льоня, учитися далі. Але щоб це стало можливим, необхідно було закінчити десятирічку, а в нас у Чайкіні — тільки семирічка. Великого потягу до навчання я у своїх одноліток не бачив. Всі з полегшенням завершили свою обов’язкову освіту, скінчивши семирічку. У вересні 1952 року тільки троє хлопців, рахуючи мене, стали ходити за 9 кілометрів до Костобоброва, де була десятирічка. Я вже його згадував, це було досить велике село. Чим, за дореволюційними поняттями, справжнє село відрізнялося від менших поселень? Тим, що мало церкву. Так от, у Костобоброві була церква, це було справжнє село.

Моя мати родом відтіля. Церква, щоправда, через кілька років згоріла.

Ходили ми втрьох, ходили, але двоє моїх товаришів через якийсь час не витримали і кинули школу. Що не кажи, а це було досить-таки важко. Відразу за Карасями дорога (чи те, що вважалося дорогою) йшла через ліс. А в наших краях узимку бешкетували вовки. Лякали мене і двоногі вовки — часи були лихі, особливо після величезної («ворошиловської») амністії 1953 року. В ту амністію випустили тільки кримінальних, до політичних черга дійшла пізніше. Так що всяке могло бути. Бог, однак, милував.

У теплу пору красувався я в полотняних штанях і в полотняній же сорочці. Їх на своїй швацькій машинці шила мені мама. Великою майстринею в цій справі маму я не назву, але машинка була нашим скарбом. Адже купити ми нічого не могли, таке просто виключалося. На зиму була якась фуфайка, вона ж тілогрійка. З моїх однокласників, хто багатший, ті ходили у валянках, це вважалося майже шиком. А мені зимовим взуттям служили гумові чоботи. Коли я скінчив сім класів, ми усі фотографувалися, і мені, щоб виглядати відповідно, довелося в когось позичити хромові. Всьому цьому я, через щасливу необізнаність, не надавав тоді ніякого значення. Поки не вступив до університету, навіть не думав на цю тему.

На краю Костобоброва був яр, а за яром вже знаходилась Росія і стояло малюсеньке, сільце Липиця, скоріше хутір, кілька будинків. І до Білорусії, а точніше, до того місця, де сходяться кордони Білорусії, України і Росії і стоїть Курган Дружби, від нас було теж не надто далеко, кілометрів дев’яносто.