Яке місце ми посідаємо?

Яке місце ми посідаємо?

Навіть сьогодні не дуже просто зрозуміти, що являє собою економіка України — занадто велика її тіньова складова. У 1991 році це було й зовсім неможливо, але з інших причин. Перші роки незалежності наше міністерство промислової політики займалось виявленням заводів на території України. Адже більшість так званих режимних підприємств замикались на Москву, на різні союзні міністерства, і існували на українській землі абсолютно екстериторіально.

Саме в цей час, наприкінці 1991-го — початку 1992-го, у Москві йшла своя чехарда, ліквідація та злиття міністерств, війна колишніх союзних з колишніми республіканськими, і домогтися інформації щодо номенклатури продукції цих заводів та схем поставок було у більшості випадків абсолютно нереально. Наша суднобудівельна промисловість виявилась, фігурально кажучи, обезголовленою, тому що відповідні проектні інститути залишились у Петербурзі (чи він у той час ще був Ленінградом?). І все таке інше.

Пам’ятаю, як у 1990 чи у 1991 році на сторінках багатьох наших газет промайнули якісь німецькі хлопці-молодці, що видавали себе за експертів, і пророкували незалежній Україні негайний ривок нехай не на перші, але на досить почесні місця у Європі за більшістю соціально-економічних показників. Їхнє пророцтво підтвердилось лише стосовно двох показників: за територією та числом жителів ми дійсно на кращих місцях у Європі.

Вище я описав основні помилки, припущені в Україні під час переходу до ринку, а також головні несприятливі фактори нашого стартового періоду. Як наслідок, у нас склалась розбалансована економіка, деформована структура виробництва, перекручена у своїй суті система відношень власності — перекручена через те, що значна частина цих відносин базується на тіньових, корупційних основах, при тому існує небезпека закріплення такого стану речей на довгий термін.

І разом з цим, повторюсь, не все так безнадійно. Чи то у нашій економіці, чи то у самому нашому народі виявився закладений величезний запас сил самозцілення та самоврегулювання, і ці сили нарешті почали діяти.

Сьогодні довга руйнівна криза 90-х йде до кінця, наявні процеси стабілізації. З другої половини 1999 року в економіці почалось і з того часу без перерв та затримок продовжується те, що Андрій Ілларіонов, радник російського президента, назвав «взрослым ростом». Щоправда, я вважаю, що це поки що не зовсім заслужений комплімент. В українському машинобудуванні доля високотехнологічної продукції складає всього близько 10%. Надто велика частка приросту промислового виробництва досягнута за рахунок праці на експорт нашої металургійної та хімічної промисловості. А це означає, що ми надто прив’язані до кон’юнктури зовнішнього ринку. Ідеал народного господарства — обслуговувати місткий та вимогливий внутрішній ринок, ось тоді можливий «доросле зростання».

Що таке «доросле»? Якщо збільшення господарських показників викликане щасливим стрибком цін на сировину або першим порухом галузей, які до того були швидше мертві, ніж живі (від нуля легко нарощувати відсотки), то це не зростання. «Доросле зростання» — це реакція промисловості на сприятливі та осмислені зміни у податковій, законодавчій, інвестиційній, митній політиці держави. Таких змін у нас ще дуже не вистачає, тим більш цінна та вдячна реакція промисловості, яку ми спостерігаємо. Україна йшла до цього довго та важко — подолавши у 1998 році нижню точку падіння економічного потенціалу країни та життєвого рівня людей. Поки що ми на самому початку позитивного процесу.

Зростання промислового виробництва в Україні у 2000 році склало 12,9%, сільського господарства — 7,1%. У першому півріччі 2001 року в Україні спостерігалось найбільше зростання промислового виробництва серед всіх країн СНД — одразу на 18,5% (в Росії, для порівняння, на 5,5%). При тому не за рахунок сировинної складової, яка у нас набагато менша, ніж у Росії. В середньому чотири роки підряд (з другої половини 1999-го) наш ВВП зростає швидше усіх у Європі, вище семи процентів. Це зростання нами забезпечене без західних вливань, якими користувались, наприклад, Польща та Угорщина в роки экономічного підйому в цих країнах (зараз там темпи зростання — півтора чи два проценти). Пожвавлення помітне також і за непрямими ознаками. Спеціалізовані бізнес-сайти в Інтернеті відображують ділову активність, що просто фонтанує, виходять десятки газет ділових об’яв, деякі товщиною з палець, скрізь будується велика кількість індивідуальних будинків, торгівля будматеріалами квітне, автомобілей на вулицях уже більше, ніж хотілося б. Іноді виникає бажання поплювати через плече...

По сторінках преси гуляє багато міркувань щодо нинішнього стану української економіки, багато цифр та любительських «рейтингів». Одне з найулюбленіших занять нашої опозиційної публіцистики — розташувати Україну у самому хвості світового розвитку, де-небудь між вчорашніми колоніями з тропічної Африки. Але, маю запевнити, Україна не опускалась так низько.

Коли ми говоримо, що у нижній точці спаду наш економічний потенціал зменшився наполовину і навіть трохи більше, треба ясно уявляти, від якого рівня йшов спад.[34] Спад не буває однаковим по всіх позиціях. У тих галузях, де Україна була особливо глибоко залучена до загальносоюзного розподілу праці і де стався обрив виробничих зв’язків, спад перевищив двократний. У інших же галузях він був менш драматичний. Смертельно небезпечним було саме по собі скорочення виробництва, яке впало до рівня початку 60-х. Якби справа була тільки у цьому, можна було б сказати собі: ну, адже жили ж ми у 60-х, та ще й пісні співали. Найсильніша соціальна небезпека витікала із нерівномірності розподілу удару по різних групах населення.

Те, що в Україні був збережений соціальний та етнічний мир, я вважаю головною заслугою її керівництва — хто б не стояв у керма країни — за всі десять років її незалежності. Це була праця, яку не бачила громадськість. Іноді доводилось переходити на «ручне управління» економікою та фінансами. В теорії це ненормально, але на практиці рятувало. Наприклад, скасувати велику заборгованість по пенсіях вдалося тільки завдяки вольовому рішенню навантажити додатковим податковим тягарем дорогі споживчі товари, предмети розкошу. Ретельно все зваживши, я зрозумів, що це єдиний вихід та видав відповідний указ.

Відмовившись від прямого державного регулювання, українська держава довгі роки не могла знайти інших важелів впливу на економіку — важелів, що підходять до ринкового середовища. Лише в останні два роки ми почали відчувати цей «зворотній зв’язок». Щоб він діяв більш надійно, важливо зрозуміти, де ми зараз.

В Австрії є Віденський інститут міжнародних економічних порівнянь (WIIW), що користується світовим авторитетом. Цей інститут кожен рік випускає, серед іншого, ретельно підготовлені доповіді про економіку посткомуністичних країн Європи. Мене зацікавили його оцінки внутрішнього валового продукту (ВВП) України, оскільки незалежна та грамотна оцінка ззовні допомагає побачити те, що випадає з-під уваги «замиленого погляду внутрішнього спостерігача» (це я цитую одного суспільствознавця).

Внутрішній валовий продукт — це узагальнюючий показник економічної діяльності країни за рік. Він розраховується за дуже складною методикою та винайдений спеціально для того, щоб стало можливим порівнювати господарську потужність різних країн.

Країни важко порівнювати, базуючись наданих про випуск продукції: одна країна виробляє багато чавуну, інша — багато літаків, то хто кого випередив? Але це ще не все: окрім товарів, до ВВП входять також послуги. Як порівнювати прокат металів в одній країні з прокатом автомобілів у іншій? Зрозуміло, що порівняння можливі лише через грошовий знаменник. Але кожна країна розраховує свій ВВП у власній грошовій одиниці, і щоб звести до однієї таблиці сорок країн з сорока валютами, їх приводять до однієї валюти, найчастіше до долара. Іноді це робиться на базі обмінного курсу, що, як з’ясувалося, лише вводить в оману. Собівартість будь-якої продукції та ціни у різних країнах абсолютно різні, тому порівняння мають рацію лише тоді, коли їх проводять через паритет купівельної спроможності, розрахований для кожної країни окремо.

Згідно з цим паритетом, як розрахували австрійські вчені, наш ВВП у перерахунку на душу населення складав у 2000 році 3680 доларів США. У Росії цей показник дорівнює 7780 доларам, у Польщі — 9450, у Болгарії — 5640. Майже так оцінює наш економічний рівень і Всесвітній Банк, який веде власні розрахунки та друкує їх у щорічнику «Показники світового розвитку» (World Development Indication).

За оцінкою фахівців Всесвітнього Банку, ВВП України на душу населення склав у 1999 році 3360 доларів відповідно до паритету купівельної спроможності. Таким чином Всесвітній Банк помістив нас до однієї Ліги з Китаєм, показник якого у 1999 році дорівнював 3550 доларам. Не таке вже й погане сусідство.

Без пояснень усі ці цифри незрозумілі, ВВП на душу населення — це не прибуток на душу населення. Було б непогано мати в Україні такий прибуток, по 300 доларів у місяць на кожного, включаючи старих та немовлят, але до цього поки що далеко. Наведені цифри здаються великими тільки у відриві від показників більш розвинених країн. Скажімо, у Сполучених Штатах ВВП на душу населення складає 31 190 доларів, у Люксембурзі 41 230, у Швеції 22 150.

Можливо, хтось із моїх читачів уже помножив на аркушику приведену вище цифру подушного ВВП України у 2000 році за даними Віденського інституту (3680 доларів) на кількість нашого населення і дійшов висновку, що дійсний розмір ВВП України (без врахування тіньової складової) дорівнює 181 мільярду доларів. А дійсний ВВП Росії (і також без тіньового приварку) зашкалює за трильйон (1130 мільярдів)!

Поцікавимось у зведеннях Українського Держкомстату: який наш ВВП за їхньою оцінкою? Ми побачимо дуже близькі цифри — але у гривнях! В 2000 році наш ВВП склав 175 млрд гривень, у 2001-му досягнув 187 млрд гривень.

Зрозуміло, що перерахунок нашого ВВП через паритет купівельної спроможності нікого в Україні не зробив більш багатим. Проте, стали більш коректними порівняння з іншими країнами. Адже сам цей показник винайдено, нагадаю, заради того, щоб такі порівняння виявилися можливими. Безглуздо думати, що за ВВП на душу населення ми відстаємо від США у 50 разів — адже саме так виходить, якщо оцінювати гривневий ВВП Держкомстату за курсом вуличного обмінника. Досить сумно вже те, що ми відстаємо від США майже у 8,5 разів та у 6 разів — від Швеції.[35]

Спрощуючи, можна сказати, мабуть, і так: за цінами США в доларах вартість нашого ВВП, грубо, вп’ятеро вища, ніж за українськими цінами у гривнях. Це зайвий раз свідчить про те, що Україна у своїй суті дуже приваблива країна для іноземних інвесторів. Тільки наші законодавці ніяк не зважаться прийняти такі закони, щоб інвестори вишикувалися до нас у чергу. Поки цього не станеться, Україна буде залишатися «непривабливою країною для іноземних інвесторів через неадекватне законодавство, надмірне адміністративне регулювання економіки та свавілля чиновників» (це я процитував одного із закордонних економістів). Мабуть, і моїм російським читачам ця оцінка видалася чимось знайомою.

Явлення про дійсні розміри нашого ВВП дуже корисне. Це нагадування нам самим про наш потенціал, і воно додає оптимізму. Я не порівнюю якісні параметри. Простір для їх покращання в Україні поки що безмежний. В Україні все ще виробляється багато такого, чого у США виробляти уже ніхто не стане, навіть за добрі гроші. У нас штучно підтримується на плаву чимало застарілого, і зламати ситуацію може тільки справжній ринок. Нам ще доведеться навчитись виробляти те, що продається, замість того, щоб з останніх сил продавати те, що виробляється. Але ми вчимося цьому куди швидше, ніж про нас думають. Конкурентоспроможність української економіки вище російської у ряді найважливіших параметрів. У нас більш відкрита економіка: експорт складає майже 60%, в Росії — до 25%. В роки економічного підйому (2000 — 2003) в Росії локомотивними галузями були галузі паливно-енергетичного комплексу, який користувався з високих світових цін на нафту, тоді як в Україні — галузі машинобудування. За три роки наш ВВП виріс на 20,9%, а продукція машинобудування — на 52,5%. Відповідно в Україні склалась інша система накопичування капіталу. В Росії — за рахунок експорта нафти, у нас — внутрішні джерела відтворення.

І нарешті розрахунки Віденського інституту та Всесвітнього Банку примушують по-новому подивитись на убозтво нашого бюджету (та бюджетників). Ці розрахунки посилюють впевненість, що нові власники присвоюють багатства у ще більш нерозумній пропорції, ніж ми вважали. Змінити такий стан справ може тільки сильна держава.

І Україна, і Росія (наші країни мало чим відрізняються у цьому) однаково винні, що справи склалися саме так. Піонери наших реформ переоцінили «невидиму руку ринку», яка, мовляв, все розставить по місцях якнайкраще. І в Україні, і в Росії держава більш чи менш виконала головний заповіт молодого капіталізму «не заважай!». Цей заповіт, цілком слушний у країні купців, фабрикантів, заводчиків, банкірів, артілей та «товариств по вірі» зразка 1911 року, був передчасним у пострадянській атмосфері 1991 року. І в Україні, і у Росії держава дозволила «все, що не заборонено», відмовилась від монополії на більшість засобів виробництва, внутрішню і зовнішню торгівлю, більшість видів власності та діяльності. Розрахунок був, та й залишається, правильним: у приватних руках все обов’язково запрацює ефективніше і почне, через податкові канали, наповнювати казну більш щедрим потоком, ніж при соціалізмі. Так воно й буде, але не при слабій державі.

Зворотнього шляху ані Україні, ані Росії немає, Боже урятуй нас від цього. Знову віднімати та перерозподіляти Україна (у всякому разі) не буде. Ми подолали надзвичайної складності перевал, треба йти вперед, посилюючи державу. У радянський час, за умов державної монополії на все та вся, країна жила за схемою: «Багата держава — бідне населення», точніше: «спершу потреби держави, а вже потім — населення». У першій половині 90-х склалась і дуже міцно закріпилась інша схема: насамперед багатшає населення (не всі, на жаль, а лише ті, у кого виходить), а вже потім, як може — держава. Тому, повторюю, знов і знов: державу необхідно посилювати.

Ані віденські економісти, ані експерти Всесвітнього Банку не мали можливості хоч як-небудь вірогідно оцінити обсяги тіньової економіки України. Розбіжність поглядів наших спеціалістів (40%, 70% і так далі) теж говорить про те, що якісь чіткі уявлення про неї відсутні. Люди нетямущі гадають, що тіньова економіка — це щось на зразок підпільних цехів радянських часів. Але у тому-то й горе, що «тіньовою» може бути і продукція великого підприємства, яка має вивіску та прохідну. Те, що вироблене, але приховане від обліку та податків, не потрапляє і до статистики. Особливо гидко, коли це діється на підприємствах держвласності. Низька собівартість неврахованої продукції забезпечується тим, що, окрім укриття від податків, на неї у цьому випадку не припадають також амортізаційні відрахування та орендні виплати, а часом ще й вартість електроенергії і навіть сировини. Це шахрайство у чистому вигляді.

Ми не знаємо ані обсягу «лівого» будівництва в Україні, ані масштабів «лівих» перевезень, ані розмаху «лівого» гірського видобутку, ані прибутків «лівої» фармацевтики або «лівої» поліграфії. Податковики, зрозуміло, виявляють таких виробників, тіньовий сектор економіки буде неухильно стискатися, але від держави потрібні будуть іще титанічні зусилля, щоб примусити вийти з тіні всіх. Примусити — або спонукати з допомогою розумної політики. Тіньова економіка не виробляє продукції, яка не користується попитом, а таким чином, завідома відтягнула на себе чимало талановитих підприємців. Будь хто з них волів би стати нормальним та шанованим головою фірми, а не прокидатися вночі у холодному поту.

Ті, хто виробляє підпільну горілку, з тіні, ясна річ, не вийдуть, вони просто закриють своє виробництво. Не вийдуть з тіні також «обналичиватели» (ті, хто займається переведенням грошей у готівку), та й інші продавці кримінальних послуг. Їх усіх з часом придавлять-таки наші правоохоронні органи. Я впевнений, що «детінізація» (як хтось висловився) нашої економіки повинна стати одним з основних завдань української держави. Додатковим призом стане для нас приріст економічних показників: адже вийдуть назовні тони, кубометри та гекалітри, що нині вислизають із статистики.

Ось повідомлення зі стрічки новин від 10 липня 2001 року: «В нинішніх жнивах в Україні беруть участь незвичайні комбайни — зовні вони дуже нагадують новісінькі машини “Ростсельмаша”. Однак їх підпільно складають на невеликих українських заводиках із комплектуючих, що їх закупають переважно в Ростові-на-Дону. Підпільні “Дони” в степах України з’явились з легкої руки дрібних комерсантів, які раніше займались постачанням запчастин для ремонту сільгосптехніки. Одного разу виявилось, що практичніше і вигідніше складати з нових запчастин нові ж комбайни, ніж латати старі, які однаково швидко виходять із ладу».

Я навів це повідомлення не тому, що закликаю порадіти збільшенню українського парку комбайнів. Такі справи ведуть до фактичного зриву нашого нормального співробітництва із «Ростсельмашем» та заохочують появу нових кримінальних ланцюжків. Проте, на підпільну діяльність людей спонукає не тільки пожадливість, але й наші незграбні закони. Селянину байдуже, лицензійний комбайн або ні. Для нього важливо, щоб комбайн працював у полі вже сьогодні, і щоб він міг його оплатити. Ми маємо справу з системною задачею, вирішити яку буде не просто.

Не без подиву я в свій час дізнався, що у післявоєнній Західній Німеччині — Німеччині, яка для багатьох з нас просто-таки синонім додержання вимог законів, теж процвітала тіньова економіка та «чорний нал». Це було викоренене поступово, через підйом економіки та ретельне вдосконалення правил ведення бізнесу. Тепер у Німеччині будь-який контракт одразу ж реєструється — не пам’ятаю де, ну, скажімо, у Комерційній палаті — та йому присвоюється відповідний код. До цього момента угода вважається недійсною. Контракт без коду Комерційної палати не є підставою для якихось дій — по ньому не приймаються платіжні доручення, не вважаються законними шляхові листи тощо. Це зроблено для того, щоб неможливо було заключити липовий договір, щось зробити — перевозки, поставку вантажів і т. д., після чого обидві сторони змогли б подерти кожна свій екземпляр або переписати його якось інакше, і все шито-крито. Реєстрація не дозволяюча, щоб не створювати кормушку, а чисто повідомлююча. Але суворо обов’язкова. По державній комп’ютерній мережі можна перевірити всю долю контракту, що забезпечує повну прозорість бізнесу. На мою думку, це дуже розумно.

Нам би допоміг досвід Польщі, Угорщини, Словаччини, Чехії. Всі вони мали й мають справу з тими ж проблемами корупції та тіньової економіки, що й ми, але дають ладу з ними очевидь з більшим успіхом. Наші антитіньовики повинні радикально розширити співробітництво з російськими колегами. Тим більше, що їхні супротивники по обидві сторони кордону налагоджують зв’язки без найменших бюрократичних зволікань.

До речі, про Росію. Для мене абсолютно очевидно, що тіньова економіка розвинута там набагато більше, ніж в Україні. Я роблю такий висновок, виходячи з дуже простого спостереження. Для мене, як для інженера, найкрасномовніший показник — це виробництво та споживання електроенергії. До того ж, даний показник, як переконують статистики, важче за все фальсифікувати. Так ось, у 1990 році в РРФСР було вироблено 1082 мільярди кіловат-годин електроенергії, а в УРСР — 298 мільярдів. Обидві цифри — максимальні в історії відповідно Росії та України. У 2000 році в Росії вироблено 876 млрд квт, тобто 81% від показника 1990 року. В Україні — десь близько 165 — 170 млрд квт, або 55 — 57% від показника 1990 року. Немає сумніву, що зростання або падіння енергоспоживання відповідає зростанню чи падінню ВВП (як врахованого, так і неврахованого, що найбільш важливо).

Ясна річ, ця задачка не для школяра. Щоб її вирішити, треба відділити невиробничу сферу, виділити споживання виробничої сфери, треба відняти експорт електроенергії та додати імпорт (обидві статті незначні сьогодні, але в часи єдиної енергетичної системи СРСР картина могла бути іншою), але я не ставлю перед собою такого завдання. Для мене й з першого погляду ясно, що приблизно однакове падіння виробництва у двох країнах повинне було привести приблизно до однакового зниження енергоспоживання. Частково енергоспоживання знизилось за рахунок економії. У 1990 році працював затратний радянський народногосподарський комплекс, електроенергії ніхто особливо не рахував, розцінки на неї були символічні. Тарифи ж останніх років викликають стогін товаровиробників, які економлять як тільки можуть, а тому, хоч-не-хоч, починають вводити енергозберігаючі технології. Це стосується не тільки України, але й Росії. Там енергія теж не дешева, ніхто її не витрачає, як то кажуть «від пуза», вся сфера виробництва скаржиться та економить.

Згідно із статистикою, у Росії, як і у нас, жахливі спади та провали у цілих галузях — по металоріжучих верстатах, літаках, телевізорах і таке інше, що не візьми, — а витрати електроенергії знизились усього на 19%. Як це зрозуміти? Та навіть якщо б не було ніякого падіння, за рахунок однієї лише економії, і сьогодні повинно було витрачатися менше на ті ж таки 19%! Ну, нехай на 15. Чи такий великий спад, та чи є він взагалі? Чи, може, значна частина виробництва просто перетікла у підпільні галузі?

Пам’ятаю, як «АвтоВАЗ» звинуватили у випуску 200 тисяч «лівих» автомобілів. Я зараз не про те, справедливим було це звинувачення, чи ні. Значно цікавіше те, що ніхто не здивувався. Спільний відгук був такий: «А що? Цілком можливо». І це дуже показово. Я припускаю, що ті величезні гроші, які притікають у Росію (і так само легко витікають з неї) за рахунок продажу енергоносіїв, створили там не схоже на наше ділове середовище. Середовище, у якому тіньові проекти можуть набути розмаху, неймовірного в умовах України.

Це надзвичайно підвищує для Росії небезпеку олігархічного переродження, але водночас підвищує для російського виробництва приз за виведення цього велетенського масиву з тіні.

Порівняно великий розрив між нами та Росією по душовому ВВП пояснюється наявністю у нашої сусідки тієї самої великої ресурсної ощадної книжки, про яку я вже говорив вище. Росія ще багато десятиріч може добувати з неї величезні суми. Їй до снаги витрати, які далеко не завжди можемо дозволити собі ми. У неї навіть є можливість створювати дуже значні, за будь-якими мірками, валютні запаси. Втім, треба пам’ятати, що Росія — країна, яка потребує великих витрат сама по собі. Витрати на утримання такої велетенської території мимоволі надто великі. Якщо перерахувати на душу населення, у Росії набагато дорожче обходиться підтримка та розвиток усіх видів інфраструктури, значно вище витрати на опалення та обігрівання, вища собівартість сільськогосподарської продукції. У Росії, порівняно з Україною, набагато більша середня відстань, на яку перевозиться одиниця вантажу. При правильній постановці справи все це не заважає, як свідчить досвід Канади, налагодити високоприбуткове та конкурентоспроможне господарство, але у Росії це станеться ще не скоро. У нинішній час всі перелічені фактори працюють у ній як знижуючий коефіцієнт, а тому реальний розрив між Україною та Росією далеко не такий великий, як це може здатися. Але він все ж є і сумніву не підлягає.

А ось наш відрив від Польщі (у два з половиною рази, згідно даних Віденського інституту) та від Болгарії (у півтора) — це вже ближче до відставання у більш чистому вигляді.

Хоча Україна і перевищує Польщу за площею та числом жителів, дві країни все ж цілком можливо співставити і вони навіть симетричні одна одній, тільки Україна звернена на південь, до Чорного та Азовського морів, а Польща — на північ, до Балтійського. Близькі вони і за щільністю населення, так що «витрати на підтримання території», які припадають на кожного (не знаю, чи є у економістів такий термін), повинні бути у наших країнах майже однаковими. Чого у нас не було на старті, на відміну від Польщі (а також і від Болгарії, і від Росії), так це вже готової державності. Виявляється, це зовсім не дрібниця. Гадаю, що відсутність повноцінної держави відняла у нас як мінімум три, а то й чотири роки. Але треба бачити й інше. Всі ці роки Польща одержувала дуже великі інвестіційні ін’єкції с Заходу, були списані майже всі її борги, ми ж забезпечували зростання (особливо в останні роки) тільки за рахунок власних ресурсів. Не випадково зовнішній борг Польщі відносно ВВП більш, ніж вдвічі вищий українського.

Не сприяла нашим реформам і відсутність довіри до ринкових інститутів. Соціологи стверджують, що приватним підприємствам довіряють все ще ненабагато більше 10% населення України. До середини 90-х років перше враження про ринок у нас (як, до речі, і в Росії) формували всілякі «трасти» та піраміди, які гучно лопались, залишаючи обдуреними тисячі телепнів. Внаслідок голосних скандалів негативне ставлення до ринку у нас випередило появу справжнього ринку. Розміри нещастя, яке сталося, важко переоцінити, адже становлення ринкових відносин — це новий шлях, який Україна обрала для себе назавжди, цей шлях не повинен був підлягати сумніву буквально з самого старту. Змінювати невдале та помилкове враження від ринку доведеться довго, це важке завдання.

Навіть якщо абстрагуватися від припущених помилок, перехід до ринку взагалі виявився для нас куди більш складним, аніж для інших країн Центральної та Східної Європи. Найчастіше говорять, що справа тут у нашому більш довгому перебуванні в умовах тоталітарного режиму. Це, звичайно, правильно. Але є причина важливіша. Країнам колишнього соцтабору комуністичний лад був нав’язаний зовні, його туди принесла Червона Армія, і населення цих країн не могло не пам’ятати про це. До нав’язаного зовні призвичаюються погано, навіть якщо воно найпрекрасніше у світі. Звільнення від нав’язаного — завжди найвизначніша подія, радісне потрясіння. Його анестизуюча дія така, що випробування та труднощі першого періоду майже невідчутні. Впевненість, що можна повернутися у таку собі довоєнну Золоту Добу (чи була вона й насправді золотою, абсолютно байдуже) давала могутню психологічну установку на зміни, народжувала довіру до реформ та реформаторів. Реформи уособлювали незалежність, реформи були перепусткою у Золоту Добу і водночас у Європу.

В Україні все йшло не зовсім так. Україна прагнула незалежності, але міф про Золоту Добу достатку та щастя, у яку можна повернутися, у нас був відсутній. Щось віддалено схоже було у семи наших західних областях, але це неповні 19% населення України. Розмірковуючи логічно, можна сказати: якби в Україні панувало сприйняття радянського ладу як нав’язаного зовні, старт наших реформ виявився б куди більш успішним. Панував би настрій: стиснути зуби та перетерпіти, заради незалежності будемо їсти лободу, давайте нам всі реформи одразу і якнайшвидше. У нас же у 1990 році багато хто, палко прагнучи незалежності, несвідомо уявляв собі щось на зразок незалежної УРСР. Просто відокремимося та й будемо жити. При тому жити одразу краще, аж надто багато дармоїдів ми зараз годуємо.

Ситуація у Росії в чомусь збігалася з нашою, а у чомусь — ні. 99% росіян не думали ні про яку незалежність, тому що їм і у страшному сні не могло наснитися, ніби-то Росія від когось залежить.

Акт про суверенітет Росії, прийнятий Верховною Радою РРФСР 12 червня 1990 року, був для більшості росіян якимсь чудернацтвом або ще одним ходом у хитрій політичній грі, зміст якої зрозумілий поки що лише самим гравцям.

Україну (до Кам’янець-Подільська та Шепетівки) і Росію об’єднувало тоді відчуття, що радянський лад, якби і був нав’язаний, то своїми ж. Більшість російського народу, як і більшість українського народу, звикли вважати цей лад, яким би він не виявився поганим, власним винаходом — що, швидше за все, близьке до істини. Соціологічні опитування показують, що ставлення до комуністичного спадку у наших країнах, якщо усереднити, збігається. Не випадкова і постійна близькість процентів, які отримують комуністи на виборах в Україні та Росії.