Богдан Хмельницький

Богдан Хмельницький

На купюрі в п’ять гривень зображений Богдан Хмельницький. Сьогодні про нього чимало сперечаються, а от у мої шкільні роки він був, навпаки, найбездоганнішою історичною постаттю, яку тільки можна собі уявити: Богдан, мовляв, врятував Україну від поневолення реакційною польською шляхтою й об’єднав нас (а точніше, возз’єднав) із братерською Росією.

У січні 1954 року я учився в 9 класі. У цей час весь СРСР із нечуваним розмахом відзначав 300-річчя саме цього возз’єднання. Навіть до нашої глухомані докочувалися хвилі всесоюзної радості. По радіо, в усякому разі, говорили про це без ознак утоми. Я любив слухати радіо і пам’ятаю трансляції великих засідань у Києві й у Москві, і урочистих концертів потім. Чомусь запам’ятав, що між концертами були останні вісті й у них повторювали, що наш міністр закордонних справ Молотов вимагає в Берліні у капіталістичних міністрів закордонних справ зменшити міжнародну напруженість, а ті не хочуть.

У нашій школі теж були якісь скромні заходи, нам говорили про прогресивний характер возз’єднання. Чому прогресивний, зрозуміло. Трудовим людям України і Росії після цього стало легше боротися проти панів і інших гнобителів, тому що разом завжди легше.

Судячи з того, як нам викладали історію, Україна з’явилася у цей світ з єдиною метою: якнайшвидше возз’єднатися з Росією. Причому з’явилася безпосередньо перед возз’єднанням. До того її начебто не було. Була Київська Русь, потім трапилася Батиєва навала, потім довго тяглося ординське ярмо, а українців все не було і не було. Були «предки українців». Потім ординські татари кудись поділися, але на наші землі стали зазіхати польсько-литовські феодали, кримські хани і турки. А українці (отут вони і з’явилися) стали чинити спротив агресорам. Однак поодинці це було важко. Українці помарудилися, помарудилися, та й вирішили возз’єднатися з братерською Росією. Підказав же їм таке розумне рішення, а потім втілив його в життя Богдан Хмельницький.

Сьогодні, коли наша незалежність справедливо сприймається нами як вища цінність, у деяких людей виникає здивування з приводу Хмельницького. Який же він національний герой, запитують скептики, якщо подарував нашу незалежність Москві? Справа ускладнюється тим, що на хвилі загального інтересу до історії видано (і уважно прочитано!) дуже багато історичних праць, як нових, так і класичних, з різними оцінками діяльності гетьмана. Наводять думку найвидатнішого українського історика XX століття Михайла Грушевського, який сумнівався в цілеспрямованості зусиль Богдана, цитують суворі відгуки Пантелеймона Куліша, згадують, що не занадто цінував Хмельницького Тарас Шевченко.

А от народ український, «не підозрюючи про всі тонкощі і складнощі наукової оцінки Хмельницького, завжди відчував якусь інстинктивну і воістину безмежну любов до “батька Богдана”» (це я процитував українсько-канадського історика Ореста Субтельного). Навіть у далеких і, здавалося б, навік відірваних куточках нашої землі люди складали про нього пісні:

Ой, Богдане, Богданочку,

Звільнив ти Вкраїну,

То не забудь же, Богдане,

Нашу Буковину.

Не будемо перебільшувати народної наївності. Народ любив Богдана як визволителя, прекрасно знаючи при цьому, що він довірив долю України російським царям.

Проте, як фольклорні оцінки, так і несприятливі відгуки, про які я згадав, пролунали вже дуже давно. Знав би Тарас Шевченко, що обраний гетьманом шлях, незважаючи на його довжину і тягар, усе-таки веде до незалежної України, він, можливо, знайшов би для Богдана якесь тепле слово.

Сьогодні для характеристики Богдана Хмельницького недостатньо цитувати авторитетні висловлювання минулого. Принципово інша реальність України кинула на нашу історію нове світло, змусивши бачити під іншим кутом зору багато облич і подій. Я хочу розповісти про Богдана, яким він бачиться з висоти досягнутою Україною незалежності — розповісти в першу чергу тим, хто має не дуже чіткі уявлення про нашого великого гетьмана. Спершу я просто хотів включити сюди текст своєї промови, виголошеної 20 грудня 1995 року на урочистих зборах на честь 400-річчя з дня народження Хмельницького, але потім вирішив написати про нього заново. Цей маленький розділ буде більшим за ті, що присвячені Володимиру Святому і Ярославу Мудрому, тому що гетьман Богдан — дуже непроста постать.

Коли я готував згадану ювілейну промову, мені зустрілася цитата з відозви Хмельницького до козаків у зв’язку з війною проти Польщі в 1648 році. У цій відозві він закликав козаків брати за приклад своїх славних і войовничих предків, які під водійством Одонацера 14 років володіли Римом. Історик, що допомагав мені, пояснив, що, за переконанням Хмельницького, плем’я ругів у Європі V століття насправді було плем’ям русів. Воєначальник же Одоакр (Одоацер, Одонацер), який скинув в 476 році останнього римського імператора і захопив владу в Римі, був, за словами стародавнього історика Йордана, «genre Rogus», родом з ругів.

Я був абсолютно вражений. Не тим, що Римом міг володіти рус, мені це байдуже. Я був уражений ерудицією Богдана Хмельницького. Виходить, він був знайомий з написаними латиною працями Йордана, мав якусь свою концепцію стародавньої історії і виводив з неї призначення козацтва. Адже це зовсім не те, що іноді кинути латинський вислів, це вміли і школярі з гоголівського «Вія».

Мало того, адже й у козаків Хмельницького теж повинні були існувати якісь уявлення про Рим. Надихати людей на велику справу можна лише за допомогою зрозумілих їм прикладів. Я раптом побачив наших предків XVII століття в новому світлі.

Читаючи про українських державних діячів того часу, постійно зустрічаєшся із свідченнями їхньої освіченості. Гетьман Сагайдачний — автор твору «Про Унію», гетьман Павло Тетеря міг вести розмову латиною, а Мазепа і зовсім «был беглец во всех речах». Коли Хмельницького ховали, генеральний писар запорізького війська Самійло Зорька, який стояв біля труни, говорив, ридаючи: «Милий вождю! Древній руський Одонацер!» У багатьох гетьманів України й у частини козацької старшини була, як би ми сказали сьогодні, прирівняна до університетської освіта, деякі з них мали досвід життя або перебування в європейських країнах. Багато київських богословів училися за кордоном — хто в Голландії і Франції (Петро Могила), хто в Оксфорді й Італії (Адам Зерніков).[39]

Богдан (Зіновій) Михайлович Хмельницький, народився, мабуть, у 1595 році в Правобережній Україні, що входила тоді до Речі Посполитої, у родині дрібного шляхтича, чигиринського підстарости. Учитися він відправився далеко від дому, до Ярослава Галицького (біля Перемишля, нині в Польщі), до єзуїтської «колегії», куди приймали і православних. Він не міг відправитися до Києва, тому що київська братська школа відкрилася тільки в 1615 році.

Батько Богдана вірно служив польському королю, і в 1621 році, уже сотником, поліг у бою з турками під Цецорою, коли загинув цвіт польського війська на чолі з гетьманом Жолкевським (це був той самий Станіслав Жолкевський, що переможно вступав у Москву 4 липня 1610 року). У битві під Цецорою брав участь і Богдан. Він потрапив у полон, опинився в Константинополі, навчився турецької мови і східних звичаїв, що потім стало йому в пригоді. Через два роки він був викуплений (звичайна практика того часу), повернувся на батьківщину і записався в реєстрові козаки. Є відомості, що він організував кілька морських походів запорожців на турецькі міста. У 1629 році козаки під керівництвом Хмельницького вчинили наліт на околиці Константинополя і повернулися з багатою здобиччю.

У 1632 — 1634 роках Богдан бере участь у російсько-польській війні за Смоленськ — природно, на польському боці, і одержує від короля Владислава IV золоту шаблю за хоробрість. Завершивши бойову кар’єру, Хмельницький починає кар’єру адміністративну. У 1638 році він — генеральний писар Запорізького війська, це висока посада. Він не раз входив до складу депутацій до польського короля і польського сенату і сейму. Депутації приносили скарги на утиски, яких зазнають козаки від польських магнатів і влади, і вимагали своїх «прав і вольностей лицарських».

З королем знайти спільну мову було можна, але розраховувати на розуміння сейму і сенату не доводилося. Козача верхівка сподівалася на рівняння її в правах з польським панством. Ця надія змушувала її служити королю і проливати кров у війнах Польщі. Але варшавські аристократи жахалися від думки, що степові вихідці, «печеніги», будуть засідати разом з ними. У своєму осліпленні депутати наближали великі лиха Польщі.

Незважаючи на участь у цих антипольських депутаціях, Хмельницький не втратив довіри польського уряду і виконував його політичні доручення. У 1645 році він їздив до Франції, союзниці Польщі, де вів переговори про участь запорізьких козаків у війні проти іспанських Габсбургів. Незабаром 2400 «охочих» козаків відправилися до Франції й у складі військ принца Конде облягали Дюнкерк. Іноді пишуть, що Хмельницький сам брав участь у цій облозі.

Одного разу, коли Богдан був у Варшаві, на його маєток Суботово «зробив наїзд» («наїзд» — дуже старе слово) польський шляхтич Чаплинський зі своїми прихвоснями. Він забрав жінку, на якій овдовілий Хмельницький збирався одружитися, і обвінчався з нею за католицьким обрядом. За те, що огризнувся, десятирічний син Хмельницького був так жорстоко висічений, що на другий день помер. Позови до суду нічого не дали, це був польський суд. Тоді Хмельницький звернувся прямо до короля. Владислав IV мав необережність поставити у відповідь риторичне питання: «Чи до лиця звертатися зі скаргами тому, хто носить шаблю?»

Іноді кажуть, що Хмельницький не очолив би народної війни за незалежність України, якби не бажання помститися. Думаю, це не так. Історик Голобуцький (і не він один) установив, що Богдан почав підготовку повстання щонайменше роком раніше. Але, можливо, особиста трагедія додала йому палкої рішучості. Йому йшов уже шостий десяток — багато, за поняттями того часу Хмельницький зібрав у Чигирину таємну сходку з тридцяти вірних козаків і відкрив їм плани повстання. Сотник Роман Пешта, що брав участь у сходці, написав донос. Богдан був заарештований поляками, але зумів втекти на Січ, де його обрали гетьманом. Богдан привселюдно оголосив, що готує війну проти Польщі. До Січі стали стікатися люди. Козаки, переодягнені жебраками або прочанами, ходили по містах і селах, переконували пробиратися до Хмельницького. Поляки оголосили, що кожен утікач на Січ відповідає життям дружини і дітей, але це не допомогло.

Угода Хмельницького з кримським ханом забезпечила тили повстанців, і наприкінці квітня 1648 року вони виступили з Січі. Поляків у черговий раз підвела їхня легковажна зарозумілість. Коронний гетьман Потоцький вважав, що «соромно посилати велике військо проти якоїсь ницої зграї підлих хлопів». 5 травня «мале військо» поляків зазнало поразки в Жовтих Водах. 16 травня та ж доля спіткала головне польське військо в місті Корсуні. І саме в цей час умирає польський король Владислав IV. Поляки враз залишилися без короля, двох командуючих і цілої армії.

Наприкінці травня повстанці були в Києві. А вже на початку червня 1648 року Хмельницький надсилає до Москви царю Олексію Михайловичу першу грамоту з проханням прийняти Україну під владу «єдиного руського государа», щоб збулося «з давніх літ проречене пророцтво». «Бажали б ми собі самодержця такого в своїй землі, як ваша царська вельможність православний християнський цар». Чому саме в цей момент, на піку успіху? Отут є якась таємниця. Але напевно гетьман тисячу разів обміркував свій крок. Хоча Польща могла показатися зломленою, Хмельницький занадто добре знав цю країну і її менталітет, щоб повірити в можливість раз і назавжди позбутися від її домагань на Україну. Він знав бульдожу завзятість магнатів, яким одна лише їхня гординя не дозволить залишити Україну в спокої.

Повстання охопило весь правий берег Дніпра. Воно стало розгулом стихії, яка не милує нікого. Вікова ненависть виплеснулася назовні, кров лилася рікою.[40] Коли я чую, що Хмельницький зробив помилку, рушивши своє військо туди, тоді як його належало рушити сюди, що Хмельницький повинен був укладати не такий договір, а зовсім інший, що він даремно зробив так, а не так, я згадую іронію Руставелі: кожен снить себе стратегом, коли бій удалині. До того ж, критики Хмельницького не просто спостерігають його великий бій з боку, їм ще відомі і наступні події.

Але їм не може бути відомо все те, що бачив, знав і повсякденно був зобов’язаний враховувати гетьман. Кажуть, начебто з травня по вересень 1648 року він гаяв час даремно. Насправді він міг чекати дій Москви. Адже у своєму листі до царя Хмельницький переконував його, не упускаючи зручної нагоди, наступати на Польщу через Смоленськ, у той час як козаки рушать на неї з південного сходу. Тоді не було телебачення, і гетьман не міг довідатися з новин, що в Москві почався «соляний бунт», замість уряду Морозова прийшов уряд князя Черкаського, поспіхом скликають Земський собор, палають пожежі і царю не до Польщі.

Можливо й інше. Хмельницький мав право розраховувати, що Польща піде на необхідні їм поступки без нового кровопролиття, з одного страху перед Швецією. От-от повинен був бути підписаний Вестфальский мир, Швеція розв’язувала собі руки, і для протистояння цій країні Польщі конче була потрібна козацька дружба.

А може, Богданові важливіше було зупинити кривавий розгул у Правобережжі?

Або існували зовсім інші причини, розглянути які через три з половиною століття нам уже не дано.

У будь-якому випадку, стоячи все літо в Білій Церкві, Хмельницький зовсім не втрачав часу. Він упорядковував юрби бунтівників, перетворював їх на армію.

Польща все літо збирала шляхетське ополчення і зібрала 36 тисяч красенів, що хизувалися соболями, золотими шпорами, багатством упряжі й убрань. У табір біля ріки Пилявки кожен пан прибув з юрбою слуг і скринями срібного посуду. «Проти мужицької сволоти, — говорили пани, — не варто витрачати куль: ми їх батогами розженемо по полю!»

У вересні Хмельницький нарешті виступив у похід. Від першого ж натиску шляхетське ополчення кинулося бігти, покидавши дорогу зброю. Врятувало панів лише те, що козаки захопилися поділом нечуваної здобичі. «Чому Хмельницький не рушив відразу на Варшаву, а пішов на Львів?» — це питання, часом обурено, ставлять і сучасні історики, забуваючи про те, що Хмельницький пішов не просто на Львів, він пішов на Галичину, де жив свій народ. Наш історик Микола Костомаров (який теж вважав, що Хмельницький зробив «історичну помилку») писав: «Хмельницький міг би йти прямо на Варшаву, навести страху на всю Річ Посполиту, змусити панів погодитись на найбільші поступки; він міг би здійснити корінний переворот в Польщі, зруйнувати в ній аристократичний порядок, започаткувати новий порядок, як державний, так і суспільний». Так, міг. Але це означало б узяти на себе відповідальність за країну, якій він присягав і багато років вірно служив, але країну чужу. Хмельницький же хотів звільнити свою і відповідати за неї — перед нею і Богом.

Він присягнув новому польському королю Яну Казиміру і в січні 1649 року повернувся до Києва тріумфатором. Вся Україна розуміла, що повернення до того життя, яке було до повстання, неможливе. До Хмельницького стали прибувати іноземні посли, до нього зверталися як до государя суверенної країни.

І саме в цей час, на новому зльоті свого торжества, Богдан відправляє до Москви свого представника полковника Силуяна Мужиловського, щоб повторити прохання прийняти Україну під владу Росії і надати військову допомогу. Може, справа була в другому, а не в першому? Може, одержати військову допомогу було важливіше, ніж опинитися під владою країни, яка тебе виручить?

Прибули до Хмельницького і «комісари» польського короля. У присутності козацької ради вони вручили Богданові грамоту на гетьманство і гетьманську булаву, обсипану сапфірами. Рада закричала: «Навіщо ви, ляхи, привезли ці іграшки? Володійте собі своєю Польщею, а Україна нехай нам залишається!»

Хмельницький дав Польщі останній шанс зберегти Україну в складі Речі Посполитої, хоча і сам не вірив у такий шанс. Його умови були: київський митрополит одержує перше після католицького примаса місце в польському сенаті; усі посади на православних землях відходять до православних; уніатські церкви знищуються, костьоли поки що залишаються; козацький гетьман підкоряється безпосередньо королю, інших начальників над ним немає; маєтки і власність поляків в Україні зберігаються.[41]

Польський сенат з гнівом відкинув умови Хмельницького й оголосив мобілізацію. Римський Папа надіслав полякам освячені на престолі святого Петра в Римі прапор і меч для винищування «схизматиків».[42] Всенародний збір на війну ішов і в Україні. Богдан розсилав універсали, закликаючи усіх на захист батьківщини. Хитромудрим маневром він замкнув польську армію в Збаражській фортеці. На допомогу обложеним поспішив сам король Ян Казимір. Але важко воювати на ворожій землі. Про кожен крок короля відразу ставало відомо козакам. 5 серпня 1649 року біля Зборова на королівське військо напали з’єднані сили Хмельницького і кримського хана Іслам-Гірея. Але краще б Богдан діяв один. У вирішальний момент хан підвів його. Вступивши в сепаратні переговори з королем, він зажадав від козаків укладення миру з польською короною. У цій ситуації в Хмельницького не залишилося вибору, і 8 серпня 1649 року він підписує з Польщею так званий Зборовський мир.

Ставлення до цього миру різне. Настільки різне, що може мінятися в межах одного видання. Перша з трьох Великих Радянських Енциклопедій у статті «Хмельницкий» (том 59, вийшов у 1935 році) називає Зборовський мир «постыдным» і однією з «многочисленных попыток X. сговориться с польскими феодалами». Сам же Хмельницький — «предатель и ярый враг восставшего украинского крестьянства». Але якщо взяти статтю «Украинская ССР», написану через 12 років (вона ближча до початку абетки, але томи виходили не підряд, і 55-й з’явився вже після війни, у 1947 році), бачиш інший образ. За цей час світ став іншим, у СРСР був заснований орден Богдана Хмельницького, і оцінки різко міняються. Тепер Хмельницький — «крупнейший политический деятель своего времени», «прирожденный дипломат, выдающийся стратег, полководец и организатор», творець «народной армии, которая подчинялась единому военному руководству, но находилась в тесной связи с восставшими народными массами». Зборовський же мир повністю відповідав «интересам казацкой старшины, шляхты [української], высшего православного духовенства и богатого мещанства».

І це правда. Але не вся правда. Як наші класичні історики, так і радянські, не звернули уваги на той факт, що Зборовська «Декларація милості королівської у відповідь на пункти прохань Війська Запорізького» була, по суті, ще і першою конституцією України. Вона значить для України не менше, ніж Велика хартія вольностей для Англії. Саме з цього часу весь тодішній Старий Світ, і Росія також, визнали державу Хмельницького в якості окремого державного утворення з власного територією на обох берегах Дніпра, з чіткими, а не приблизними кордонами, своєю армією, судом, віросповіданням, органами управління і, треба відзначити особливо, мовою. Уперше після литовського завоювання Києва в XIV столітті Україна (ще, щоправда, не під своїм ім’ям) виступає в державній якості.

Три воєводства — Київське, Брацлавське і Чернігівське — виділилися в автономну козацьку державу, керовану за козацькими звичаями. Вона мала право на зносини з іншими країнами. Польському війську стояти на його землях не дозволялося. Усі посади і чини відходили до православних, єзуїти позбавлялися права перебування в Києві й інших містах, де існували «руські» школи, київський митрополит одержував місце в польському сенаті. Козацький реєстр (тобто законне число осіб, що входять до козацького стану) доводився до 40 тисяч, питання про скасування Брестської унії 1596 року підлягало рішенню варшавського сейму. Забувалися усі дії і вчинки під час повстання.

Хмельницький, усупереч тиску польської влади, визволив від повернення до кріпосного стану тисячі і тисячі людей, що встали під прапори козацького війська.[43]

Щоб зберегти одержаний суверенітет, Хмельницький був готовий хитрувати і лавірувати скільки завгодно. Йому не соромно було це робити заради батьківщини.

Рік 1650 був важким. Понаїхали московські купці — скуповувати багаті військові трофеї. Життя погіршувалося, багато ланів два роки простояли незасіяними, дорожчав і дорожчав хліб. У випадку нової небезпеки надія на «посполитих» була погана — простий народ нарікав: воювали всі разом, тепер козакам добре, а нам знову в неволю?

Тим часом київського митрополита Сильвестра Косова не пустили до варшавського сенату. Про знищення Унії сенатори взагалі чути не хотіли. Серед козаків зростало невдоволення. У роздратуванні вони казали великоросійським гінцям: «Ми підемо на вас із кримцями. Буде в нас з вами, москалі, велика війна за те, що нам від вас на поляків допомоги не було».

Попри всі труднощі, два роки існування суверенної козацької держави, нехай формально й у складі Речі Посполитої, мали величезне значення. До Хмельницького зверталися як до глави держави. Турецький султан Мехмет писав у 1650 році так: «Наиизбраннейшему из монархов религии Иисусовой гетману козацкому Богдану Хмельницькому, его же конец да будет счастлив». Віддаючи дочку за Тимофія Хмельницького, сина гетьмана, молдавський господарь вбачав у цьому династичний шлюб. Московський дипломат Григорій Кунаков, що їздив до Польщі через Україну, склав після повернення до Москви доповідну записку, де, зокрема, повідомляв: «А в Чигирине де учинил Богдан Хмельницкий мынзу (монетний двор) и денги делают, а на тех... денгах на одной стороне меч, а на другой стороне его Богданово имя». Свідчення того ж роду є в польських і французьких архівах. На жаль, поки що ні однієї монети Хмельницького не знайдено. (Сподіваюся, їх коли-небудь відриють у якому-небудь скарбі — адже мова йде про перші українські гроші!)

Російські посли стали часто навідуватися до Варшави зовсім не випадково. Вони їздили «задирать Польшу», як тоді говорили. Цар Олексій Михайлович вирішив, що потрібна якась зачіпка, а краще кілька зачіпок, щоб у потрібний момент під рукою був привід почати воєнні дії.

Улітку 1651 року Хмельницький знову міряється силами з поляками. Зрадництво кримського хана Іслам-Гірея повторюється і цього разу, але вже з більш важкими наслідками. У бою в Берестечку козаки зазнають важкої поразки. Був убитий Іоасаф, митрополит Коринфський із Греції, який перебував у козацькому війську, а Богдан Хмельницький певний час був у фактичному полоні в Іслам-Гірея.

На додаток п’ять тижнів по тому литовське військо взяло Київ. Становище України стало відчайдушним, але Хмельницький демонструє разючу силу духа. Він зібрав козацьку раду в Масловому Броді. Спочатку козаки хотіли його розтерзати, але він так подіяв на них своєю впевненістю і спокоєм, що переломив загальний настрій, і люди знову стали сходитися до нього. Почалася жорстока партизанська війна.

Хмельницькому довелося йти на нові переговори з поляками. 17 вересня 1651 року був укладений вкрай тяжкий для України Білоцерківський договір. Замість трьох воєводств у Хмельницького залишилося одне, Київське, йому заборонялися зносини з іншими державами, насамперед з Кримським ханством, козацький реєстр скорочувався вдвічі. Після підписання договору поляки збиралися отруїти Хмельницького, але він розгадав задум, відмовився від запропонованого вина і повернувся у свій табір.

Такий мир не міг тривати довго. Було зрозуміло, що повернення до минулого неможливе. Не бажаючи повертатися під панське ярмо, українці, особливо «розжалувані» з козаків, почали тисячами переселятися в прикордонні російські землі, за «Путивльский рубіж» (на правий берег Сейму, до Рильська, Севська, Льгова) і особливо «на степову Украйну московську».[44] Масова втеча населення в російські межі стала важливим фактором, що відіграв свою роль в доленосному рішенні Хмельницького про приєднання до Росії.

Селянська війна за землю і волю йшла вже майже чотири роки. Селянських воєн в історії Європи було чимало, українська була незвичайна тим, що повстанці значною мірою домоглися свого. А саме: у масовому порядку «покозачились» і вигнали більшість польських панів зі своїх маєтків. Але пани не хотіли здаватися. У 1652 році війна набула спорадичного, але від того не менш лютого характеру. Найбільш сильні і багаті магнати приводили до своїх повітів власні приватні армії і зганяли злість на хлопах. Селяни і козаки полювали на панів і їхніх найманих жовнірів. Горіли маєтки, горіли села і містечка, Волинь і Поділля порожніли. Ні про яке примирення мови вже бути не могло.

Тимофій Хмельницький (син гетьмана) на шляху до Молдавії 22 травня був втягнутий у непередбачений бій з поляками біля Батога (на Винничині), у якому останні потерпіли одну із своїх найбільших і принизливих поразок за увесь час Визвольної війни. Через легкодумство польського гетьмана Калиновського Польща знову залишилася практично без війська. Богдан послав королю лист із такими вибаченнями за своїх козаків: «Пробачте їх, ваша величність, якщо вони, як люди веселі, надто далеко простягай свою зухвалість». Козаки тим часом знову зайняли всю територію, що їм належала до Білоцерківського миру.

Здавалося б, знову перемога? Але Україна повністю знекровлена, а ображені поляки збирають нову армію. І Хмельницький ще раз звертається до московського царя: «Якщо, ваша царська величність, не зглянешся над православними християнами и не приймеш нас під свою високу руку, то іновірці [тобто турецький султан і кримський хан] подобьют нас и мы будем чинить их волю. А с польским королем у нас не будет мира ни за что». У Москві зрозуміли приховану погрозу і вирішили, що настав час діяти.

За дорученням царя російський посол у Польщі князь Борис Репнін-Оболенський пообіцяв полякам забути всі московські претензії до Варшави, якщо вона помириться з Хмельницьким на основі Зборовського договору. Поляки гордо відповіли, що не стануть з ним миритися ні за Зборовським, ні навіть за Білоцерківським договором, а приведуть козаків до того становища, у якому вони перебували до початку міжусобиці. На це Репнін-Оболенський сказав, що в такому випадку цар не буде більше посилати до Польщі послів, а велить написати про неправди польські в усі навколишні держави і буде стояти за православну віру і за свою честь, як Бог допоможе. Це було попередження про війну.

Коли восени 1653 року поляки, козаки і кримці зійшлися в черговий раз — тепер на березі Дністра, біля містечка Жванець, кримський хан, вірний своїй звичці, знову зрадив Хмельницького. Поляки, не сподіваючись на перемогу, зуміли схилити хана до сепаратного миру на гранично принизливих для польської сторони умовах: хан пориває з Хмельницьким — і в нагороду може на зворотньому шляху грабувати усе, що йому заманеться і вести із собою скільки завгодно бранців. У землях гордої польської корони! Поверх того, хан отримував одноразово сто тисяч червонних і дев’яносто тисяч щорічно. До кінця року татари вільно грабували шляхетські доми («до самого Любліна») і повели в полон безліч шляхти обох статей — це було їм набагато вигідніше, ніж грабувати бідних українських хлопів.[45]

Першого жовтня 1653 року цар Олексій Михайлович скликає в Грановитой палаті «Земский собор всех чинов». Учасники собору повинні були дати відповідь на питання: чи приймати гетьмана Хмельницького з усім військом козацьким під царську руку? Висловлювалися по куріях: «Освященный собор» (патріарх і духівництво) дав благословення, Боярська дума з думними боярами і думними дяками відповіла позитивно, служиві люди обіцяли битися, не жаліючи голови, гості (купці) і торгові люди обіцяли жертвувати гроші на майбутню війну. Справа була вирішена. Олексій Михайлович не приховував радості. Він вважав, що це — початок довгоочікуваного торжества православ’я і православного царства.[46]

Восьмого січня 1654 року у Переяславі зібралася козацька рада і Хмельницький у присутності московських послів виголосив перед нею промову: «Нам не варто більше жити без державця. Ми зібрали нині явну всьому народу раду, щоб ви вибрали із чотирьох державців собі державця. Перший — цар турецький, котрий багато разів кликав нас під свою владу; другий — хан кримський; третій — король польський; четвертий — православний Великої Руси цар східний. Турецький хан — бусурман, і самі знаєте, яке пригнічення терплять братія наші християни від невірних. Кримський хан також бусурман. Ми зі скрути було з ним подружилися, й через те мали нестерпні біди, полонення та нещадне пролиття християнської крові. Про пригнічення від польських панів і згадувати не потрібно. А православний християнський цар східний одного з нами грецького благочестя. Ми з православ’ям Великої Русі єдине тіло церкви, що має за главу Ісуса Христа. Цей великий цар християнський, що зжалівся над нестерпним озлобленням православної церкви в Малій Русі, не відкинув наших шестирічних молінь, прихилив до нас своє милостиве царське серце й прислав до нас ближніх людей із царською милістю. Возлюбимо його зі заповзяттям. Опріч царської високої руки, ми не знайдемо благочиннішого прихистку; а буде хто з нами не в раді, той куди хоче: вільна дорога».

Рада закричала: «Волимо під царя московського!»