Нам аби гроші

Нам аби гроші

Якщо вже ми різні народи, то й характери у нас мають бути різні. Обійти цю тему неможливо, але вона досить важка. Як людина науки і техніки, я звик до того, що будь-який об’єктивно існуючий параметр можна виміряти. А національний характер річ невловима, вимірам з допомогою приладів не піддається, а те, що не можна виміряти, строго кажучи, не можна вважати і об’єктивно існуючим. Нас переконують, що з допомогою тестів, анкет та статистики національний характер з часом вдасться виявити научно, але це станеться нескоро. Якщо я правильно зрозумів, дослідники ще багато років будуть займатися узгодженням термінів та методик. Самі вони, проте, поки дійде до діла, продовжують описувати предмет дослідження з допомогою словесних характеристик — тобто за старою звичкою, приблизно і ні на чому не наполягаючи. Виходить, іншим теж не забороняється поводитися так само.

Не буду намагатися змалювати національний характер, український чи російський, як єдине ціле. Для цього знадобилася б ще одна книга, може навіть вдвічі товстіша. Та й не моя це справа, я ж бо не психолог і не соціолог. Моє завдання куди більш скромне.

Твердо переконавшись, що українець і росіянин не тотожні (а матеріалу для порівняння було достатню: 90% людей, з якими мені довелося спілкуватися у житті, були або українцями, або росіянами), я час від часу робив спробу подумки для самого себе вловити та сформулювати різницю між ними. Зустрічав я обговорення цього питання також і в книжках. Не можу сказати, що все мені стало ясно і я зробив остаточні висновки, але все ж...

Років з тридцять тому, якщо вже не більше, я прочитав у журналі «Вокруг света» замітку, яка спершу мене вразила. В ній розповідалося про те, як шведський продюсер дав у шведській газеті оголошення, що для зйомок фільму йому потрібні сорок «типових шведок». Тих, хто виявив бажання знятись, прийшло у двадцять разів більше, і всі вони були шведки. Оскільки їх було так багато, то зайвими були б сумніви щодо того, що у своїй масі вони безперечно й цілком вичерпно представляли шведський жіночий тип з усіма його різновидами. Втім, автори майбутньої кінострічки з усього цього жіночого натовпу відібрали ...одну «шведку з типовою зовнішністю». Вони наполегливо працювали з новими й новими групами, нарешті відібрали за тиждень ще десять статисток, після чого продюсер вирішив, що решту доведеться шукати за кордоном.

Історія дуже повчальна. Продюсеру був потрібний насправді винятковий типаж, який він у своїх думках виплекав як ідеальний (а, може, й навпаки, як зневажливий, із замітки було неясно) образ. Геніально поданий, такий образ глядачі можуть сприйняти як дійсно типовий, у нього увірують всупереч очевидному.

Випадково почувши у розмові, що такий-то — типовий (або істинний) росіянин (поляк, вірменин і так далі) я завжди згадую цю замітку. У суспільній свідомості живуть сталі уявлення про «типовий» характер та «типову» зовнішність представників різних народів, що аж ніяк не відповідають дійсності. У ці уявлення люди майже несвідомо вкладають свої симпатії та антипатії. Відповідно, «типовим» може виявитися то мальований красень, то якийсь неприємний хмир скопецького типу, то чудовий простак, то розпутний пройда. У зв’язку з усім сказаним, прошу мати на увазі, що мені глибоко симпатичні обидва народи, характери яких я намагаюсь співставити.

Окрім емоційного ставлення є ще стандартизоване. Про кожен народ накопичений запас стереотипів. Стереотип теж завжди помилковий, але через крайню спрощеність він принаймні не містить у собі внутрішнього протиріччя. Цікаво, що образ українця, яким його бачать багато росіян, так і не склався у стереотип. Якщо англійці, то, ясна річ, манірні — що б це не означало — та консервативні. Французи бабії та їдять жаб. Італійці легковажні, громогласні та постійно жестикулюють. Японці трудоголіки і дуже люблять фотографуватися. А що виходить із стереотипом «українець»? З одного боку, він людина начебто дуже хитра та «собі на умі», з іншого — виключно уперта («хохол упертий»). Ось уже й протиріччя. Хитрун ніколи не буває упертим, хитрун діє гнучко, а упертий діє натиском, це дві зовсім різні тактики поведінки. Далі, українець, згідно думки, що склалась у Росії, це службіст із нахилом до буквоїдства, уїдливий, причіпливий та досить черствий. Теорія щодо службіста підкріплюється тим фактом, що безліч українців обрали військову чи морську службу, багато хто на ній відзначився і прославився. З цим не посперечаєшся. Не стану ворушити Громадянську війну з її подекуди випадковими висуваннями. Згадаю більш пізні імена, такі як міністри оборони Малиновський та Гречко (а перед війною нарком оборони Тимошенко), маршали Кулик, Єременко, Рибалко, Москаленко, Федоренко, Судець, Кошовий, Толубко, Батицький, Лосик, Скрипко, Руденко, Кожедуб, генерал армії Черняхівський, що загинув у 39 років (двічі Герой Радянського Союзу, кавалер ордену Богдана Хмельницького), начальник Генштабу Штеменко, главком сухопутних військ Павловський, адмірали Головко (став адміралом у 38 років), Басистий, Левченко, Чабаненко — коли почнеш перелічувати, важко зупинитися.

Чимало українців зробили видатну духовну кар’єру. Мені казали, що були такі періоди, коли більшість кафедр митрополітів Московського Патріархата посідали українці. Та й серед архієпіскопів і епіскопів їх частка завжди була набагато вищою, ніж частка українців у православному населенні Російської імперії та СРСР. Я не дуже обізнаний у таких справах, але мені здається, що релігійне служіння — поприще суворе, близьке у цьому до військового.

Щоб підкріпити погляд на українця-служаку я й сам можу додати, що мої співвітчизники — добрі технологи, а добрий технолог, так само як інженер з техніки безпеки, ніколи й нічого не робить «на глазок», «на авось», «з точністю до двох вареників». Обов’язок технолога сумлінно та ретельно, без відхилень та імпровізації, виконати всі вимоги виробничого процесу, він також службіст.

Добре, нехай буде службіст. Але далі протиріччя посилюються. Мені доводилось чути від російських друзів, що, за їхніми спостереженнями, український характер часто-густо мрійливий, схильний до перепадів настрою. Можливо. Але як це поєднується з упертістю, хитрістю, черствістю, кар’єризмом та буквоїдством? Кар’єрист, служака завжди насторожі, йому не до настроїв та мрій. І як до цього вписати українську схильність до самоіронії (до речі, риса сильних людей)? Один мій земляк, що завжди домагався свого, полюбляв повторювати, глибоко ховаючи усмішку: «Ми люди бідні, ми люди темні, нам аби гроші та харчі хороші».

Той, кому до вподоби схвальні оцінки, із задоволенням перечитає слова Гоголя: «Сам не знаю, какая у меня душа, хохлацкая или русская. Знаю только то, что никак бы не дал преимущества ни малороссиянину перед русским, ни русскому перед малороссиянином. Обе природы слишком щедро одарены Богом, и как нарочно каждая из них порознь заключает в себе то, чего нет в другой, — явный знак, что они должны пополнить одна другую. Для этого самые истории их прошедшего быта даны им не похожие одну на другую, дабы порознь воспитались различные силы их характеров, чтобы потом, слившись воедино, составить собою нечто совершеннейшее в человечестве». Хіба ж не приємно прочитати про «нечто совершеннейшее в человечестве», знаючи, що це стосується ніби й тебе самого? Закликаю не брати дуже легко на віру (так само як і слова про злиття докупи), а звернути увагу на те, що, згідно з Гоголем, характери та «истории прошедшего быта» наших народів повністю несхожі.

Новий час — нові пісні. Через півтора віки після Гоголя сучасний культуролог Андрій Окара порівнює українців з росіянами зовсім інакше. Він пише: «Багато російських філософів, вдаючись до характеристики російського духу як анархістського, писали про “одвіку баб’яче” у російській душі. Але у ставленні до України це системні начала. Росія ставиться до України приблизно так, як романо-германський Захід до самої Росії. Поруч з європейцями росіяни видаються шукачами істини, а самі європейці — приземленими матеріалістами. Аналогічно українці на тлі росіян ледве не “народ Божий”, що перебуває у бездіяльному спостеріганні, а росіяни — нація купців, капіталістів, нафтогазових олігархів, що прагнуть “приватизувати” Україну». Наводжу цю цитату не тому, що згоден з нею. Швидше, як ще одну цікаву думку.

Про український характер написано останнім часом досить багато гідного подиву. Ті автори (українські!), які траплялись мені, малюють досить дивне створіння. Воно сентиментальне, чуттєве, схильне до меланхолії, йому притаманна емпатія (не знаю, що це таке), толерантність щодо інших культур та релігій, анархічний індивідуалізм, верховенство емоцій над волею та розумом, прагнення особистої свободи, знижена стійкість, нелюбов до організованості, дисципліни та агресивної активності.

Кому може належати така характеристика? Так і здається, що це «зайва людина» із шкільного твору, блідий юнак із поглядом палким. Нічого схожого. Насправді, якщо довіряти нашим етнопсихологам, мається на увазі «сіль української землі», мешканець села, хуторянин, хлібороб. Він підсвідомо над усе шанує (прямо-таки язичник!) Матір-землю. Мабуть такі билинно-декадентські хлібороби існують насправді, але якби вони всі були такими, Україна дуже швидко залишилася б без хліба. Що дивно, такий образ, по-перше, не новий, а по-друге, досить стійкий. Виявляється, ще діячі кирило-мефодієвського товариства вважали своїх земляків «мрійливими та ніжними».

Повністю згоден з тим, що любов до природи, квітів, музикальність, вишивані сукні, сорочки та рушники, звичка постійно білити хату, прикрашати свій побут та житло говорять про те, що українець — зовсім не закінчений раціоналіст та сухар, що все прекрасне чогось-таки для нього варте. І все ж таки, коли я читаю, що для українця пріоритетними є «індивідуалістичний код цінностей», культурно-історичні цінності України, волелюбність, «мотивація досягнень», прагнення особистої незалежності, впевненості, автономності, бажання розраховувати на власні сили і навіть «прагнення чистоти крові», я починаю побоюватись, що мова йде не про статистично достовірного українця, а про такого, якого хотіли б бачити, а може й викувати, самі автори подібних описів.

Не стану сперечатися з ними. Я значно більше люблю живу людину, нехай навіть з недоліками. Нехай навіть у нього мало емпатії, шкутильгає «індивідуалістичний код цінностей» і він зовсім не турбується про «чистоту крові».

Конкретні приклади набагато кращі абстрактних розмірковувань, але оскільки невідомо, як почувають себе живі люди, коли їх видають за взірець, то звернуся до історичних персонажів.

Я не можу без посмішки і в той же час без захоплення читати про депутацію запорожців на чолі з військовим суддею Антоном Головатим до Катерини Другої у 1792 році. Справа в тому, що незадовго перед тим запорожцям запропонували для заселення Таманський острів, що відокремлений від суші протоками та рукавами гирла Кубані. Але коли військовий осаул Мокій Гулик з командою оглянув запропоноване місце, то вирішив, що воно не досить велике. Разом з тим він запримітив кращі землі. Озброєний точним знанням, чого саме слід домагатися, Головатий з товаришами відправився до Петербурга задля «исходатайствования прав на вечно спокойное потомственное владение» тією землею, яку обрали для себе козаки. Головатий скромно попрохав царицю про те, щоб віддала війську у володіння Таманський острів «с окрестностями», а ці «окрестности» у тридцять разів були більшими за сам острів.

Депутація блискуче виконала дану їй настанову. Антон Головатий використав і знайомство із сильними людьми (Безбородько, Разумовським), і українську пісню, і бандуру, і своє перебільшене чудернацтво. Ця напрочуд розумна й спритна людина з успіхом довела до кінця доручену їй справу так, що всі найголовніші побажання війська було занесено «в жалованную грамоту в подлинных почти казачьих выражениях».

Я знаю, сьогодні симпатії багатьох українських істориків знаходяться цілком на боці інших запорожців — які не упокорились тому, як Катерина обійшлася із Запорізькою Січчю і пішли геть за Дунай, щоб заснувати там Задунайську Січ. Можливо ці історики стануть губи кривити з приводу наведеного мною прикладу. Блазнював, мовляв, цей Головатий перед проклятущою царицею, замість того щоб кинути в обличчя «сучій доньці» все, що про неї думає. Признаюсь, мені невідомо, що саме він про неї думав. Більше того, я впевнений, що люди позаминулого століття не завжди думали й розмірковували так, як вважається політкоректним приписувати їм сьогодні. А ось про що Головатий не міг не думати, так це про свою відповідальність за долі тисяч родин запорожців.

Чого ж він домігся? Він домігся для козаків насправді райської землі по правому березі Кубані. На лівому березі жили черкеси та адигейці, а правий був незаселений, якщо не рахувати рідких кочівників — не слід думати, що для Катерини це були зайві землі, які не шкода віддати кому завгодно. Їй було кому їх віддати, але Головатий умовив-таки віддати ці землі запорожцям. Кубанські землі, щедрі на дари природи, дуже нагадували козакам їх колишню Січ. Місце Дніпра тут зайняла Кубань, що так само широко розливається по весні. Так само, як на Дніпрі, береги Кубані уявляли собою нескінченні плавні, царство очерету, вільхи та верби. На берегах Азовського моря їх чекали лимани, частково з морською водою та великими осіданнями солі, частково з прісною. Кубань та лимани кишіли рибою, та ще й якою! Тут ловили осетерів, севрюгу, білугу, рибець, кефаль, камбалу. В очереті та лісах водилися кабани, олені, дикі кози, лисиці, фазани, тетереви. Чорноземи ж, 9 мільйонів десятин, були ще більш багаті, ніж у придніпровських землях. Тут колишній запорожець знаходив привілля також для звичного скотарства, яким займався вдома, і для землеробства, яким став займатися в останні десятиріччя перед скасуванням Січі.

Але й це ще не все, і навіть не головне. «Поскольку жалованная грамота, — пише історик, — начертала только общие контуры войскового управлення, войско воспользовалось этим и уложило в них свои старые запорожские порядки». Дарована ж грамота була написана, нагадую, під диктовку Антона Головатого. Що ж вона дала козакам?.[13] На новому місці їм вдалося багато в чому відновити колишній запорізькій устрій — куренні селища — з їхнім самоврядуванням та адміністрацію округів, яка щороку поновлювалась, свій суд, своє духівництво, свої форми землевласництва. Сучасній людині важко собі навіть уявити, наскільки це було важливо для козаків, які вважали правильним і розумним тільки такий суспільний устрій. Окрім того, Чорноморське військо зберігло вільну внутрішню торгівлю та вільний продаж вина на землях війська; було підтверджене використання регалій Запорізької Січі — знамен, литавр, булав, пірначів. Звісно, відновлення повної незалежності козаків — тієї, що була за Богдана Хмельницького — було нереальним, і Головатий не міг не розуміти цього. Не ставлячи перед собою недосяжної мети, він досяг максимума того, чого можна було досягти.

Домагаючись свого, Антон Головатий, швидше за все, внутрішньо тішився над тими, хто бачив у ньому простака, не розуміючи, що це маска.

Напевне, він міг би прожити життя якось інакше. Будучи військовим суддею, він, безперечно, мав авторитет, і міг, наприклад, увести частину земляків за Дунай. Теоретично, він навіть міг би підняти їх на повстання проти ліквідаторів Запорізької Січі. І навіть рушити їх на Петербург — навряд чи з успіхом, але в такому випадку він би помер героєм (особливо в очах сучасних істориків). Він діяв інакше. На відміну від Горбачова, він не знав старого вислову: «політика — це мистецтво можливого», але володів цим мистецтвом, на мій погляд, краще того, хто цей вислів так часто на нашій пам’яті використовував.

Мені практично нічого не відомо про Антона Головатого, і я сподіваюсь не розчаруватися, дізнавшись більше. Він для мене (у рамках того, що мені про нього відомо) — одне із втілень українця. Упертість в ньому абсолютно несуперечливо поєднується із гнучкістю, хитрість — з розумом, почуття обов’язку — з прагматизмом, реалізм — із цілеспрямованістю, талант дипломата — із здоровим цинізмом (який можна назвати ще знанням людської вдачі), природне почуття гумору — з артистизмом. Те, що місію до Петербурга очолив саме він, — не випадково. Відновлення (у межах можливого) Січі було метою його життя. Історики повідомляють, зокрема, що за п’ять років до того, у 1787 році, він (разом зі старшинами Сидором Білим та Захарієм Чепегою) подавав відповідну петицію цариці у Кременчузі. Минулі століття багаті саме такими українськими діячами — рішучими, розумними та разом з тим по-доброму лукавими та завзятими. А ось у радянські часи, особливо ж після чисток 30-х років, головною рисою комуністичної еліти України зробилась спритна податливість. Уміння в дощ прослизнути між краплями... Для Москви мати справу з такими людьми, якими легко керувати, було одне задоволення. Я трохи торкнувся цього питання у книзі «Про найголовніше», і дехто образився на мене за такі слова: «Більшість українських чиновників вміли тільки казати “Слухаюся!” у відповідь на команди з Центру. Більш слухняної еліти, ніж українська, у Радянському Союзі не було». Як собі хочете, а я не готовий відмовитися від цих слів, тому що вони відповідають дійсності.

За всі післявоєнні роки мені відомий лише один яскравий виняток — Петро Юхимович Шелест. У нього були саме ті «гетьманські» якості, які я перелічив: був розумним, рішучим, лукавим, упертим, вболівав душею за своє господарство та свій народ. Напевне, його кар’єра закінчилася порівняно рано саме тому, що він був сином своєї землі більше, ніж це дозволялось за номенклатурним розумінням пристойності. Звичайно, посідаючи ті пости, які посідав, він не міг бути зовсім без гріха. Не один раз мені доводилося чути, що у 1968 році на засіданнях Політбюро ЦК КПРС він буквально вимагав від Брежнєва якомога скорішої окупації Чехословаччини, що він підтримав цькування роману Олеся Гончара «Собор». У цих та подібних питаннях він стояв на позиціях ідейного комунізму. Але у тому, що стосується економічних інтересів України, Петро Юхимович був твердим як скеля. Мало того, як «вірний ленінець», він намагався повернути до життя окремі напрямки довоєнної політики українізації, відійти від надмірного «інтернаціоналізму». Саме для нього Іван Дзюба написав своє дослідження «Інтернаціоналізм чи русифікація?». Шелеста відправили на пенсію у 65 років, хоча для членів Політбюро не існувало верхньої вікової планки. Він прожив після цього ще 23 роки, до того ж п’ять останніх — коли вже існувала незалежна Україна.

За тотожністю імен мені згадується ще один Головатий, Ферапонт Петрович, з-під Пирятина, що на Полтавщині, особа, як то кажуть, незбагненна. Про колгоспи я знаю не з чуток, сам до 17 років був колгоспником. Збагнути, як це колгоспник умудрився під час війни, ще й двічі (у грудні 1942-го та через півтора року, у травні 1944-го) пожертвувати суми, достатні для побудови бойових літаків, мені бракує сил. Як же це потрібно було організувати господарство пасіки, щоб в умовах війни і при відсутності купівельної спроможності заробити такі страшенні гроші! Але не дарма, по-перше, його предку дали прізвисько Головатий (тямовитість іноді передається у спадщину), а по-друге, не випадково він був нашенський.

Насправді така унікальна людина не може бути типовою ніде, і я б напевне не згадав Ферапонта, якби він не був тезкою за прізвищем Антона. Згоден, українці мають господарську жилку, але ось біда: між цією жилкою та налагодженим прибутковим господарством настільки велика відстань, що й досі її мало хто подолав. Згоден я також із тим, що українці швидше дбайливі, ніж марнотратні, але, як показали останні роки, це все ж не найбільш яскраво виражена наша риса. Навіть господар власної справи, якому сам Бог велів якомога скоріше переходити на енергозаощадження, на економію у всьому, часто-густо зберігає технології, що лишилися йому від часів майже безкоштовної електроенергії та дармового тепла.

Ті, хто недолюблює українців (такі люди є, і це дивує — адже ми виражено позитивна нація, чи не так?), намагаються знайти у нас якомога більше недоліків. Але великого успіху ці пошуки не дали. «Найстрашніше», на що я натрапив, — епізод з книги одного політичного в’язня хрущовських часів, який пригадує, як його сусід по нарах, українець з Проскурова, отримуючи посилку, товаришів по нещастю не пригощав, а з’їдав усе, що йому присилали, вночі і ледве не під ковдрою. А я й не сперечаюсь: є серед нас скупі, як не бути. Цікаво тільки, де їх немає. Чи знайдеться на землі таке місце?

Проте, я зустрів також і зовсім невтішну оцінку українських національних рис, але це не була оцінка зовні. Наш політичний мислитель В’ячеслав Липинський радив вісімдесят років тому запросити на київське гетьманство представника якогось поважного європейського королівського дому через те, що, на його думку, «потрібна якась цивілізуюча сила» для подолання «первородних гріхів українства — анархії та зрадництва». Не більше і не менше. Фігура Липинського сьогодні оточена пієтетом, але головне — він «свій». Коли щось подібне чуєш від свого, це можна витерпіти та обговорити (щоб потім, я впевнений, обгрунтовано відкинути), а від чужого — то вибачайте. Так вже улаштована людина.[14]

Щодо ідеї Липинського, вона не зовсім померла: і сьогодні подекуди чути пропозиції запросити на високу посаду в нашому уряді якого-небудь чудового українця з-за кордону — людину, що вже зробила солідну адміністративну чи політичну кар’єру у США або у Канаді. Приклади таких кар’єр були та є, але навряд чи я підтримав би таку ідею. Я бачу в ній синдром призивання варягів, що глибоко засів у сучасних древлянах та полянах. Дякувати треба, що ніхто сьогодні не повторює докази В’ячеслава Липинського.

Але повернуся до питання, якого торкнулися етнопсихологи: чого ж все-таки більше в українцях — почуття чи раціонального? Маю свою гіпотезу. У жодній книзі я чомусь не наштовхнувся навіть на згадку про таку без сумніву нашу рису, як легковірність. Так, наша людина, особливо сільська, постійно побоюється каверзи та обшукання, вона конче скептична та недовірлива, вона навіть дещо хизується своєю недовірливістю. Втім, на що направлена її недовірливість? На предмети та обставини більш чи менш звичайні та приземлені. А ось у щось немислиме вона може повірити з легкістю та ледь не з радістю. Який освічений українець не знає, наприклад, що шурин Богдана Хмельницького, наказний гетьман Іван Золотаренко був чарівником? Чи ж дивно, що у нас в Україні у будь-який даний момент часу практикує одразу кілька пророків та месій? У всіх на пам’яті Біле братство, не зовсім ще забули й Марію-Деві-Христос. Про звичайних ворожок, віщунів та астрологів нема чого й говорити.

В іншому місці цієї книги я веду мову про те, що саме довірливість українця утнула з ним такий злий жарт в період революції та громадянської війни. Він спокусився обіцянками більшовиків і ще багато десятиліть потім продовжував вірити в них. Українець тому так і наголошує на своєму ніби-то скептицизмі, що знає свою слабину протилежної якості.

Я припускаю, що ця легковірність є частковим та бічним наслідком якогось більш широкого та універсального явища. Мабуть, можна сказати так: більшість або значна частка мешканців України десь на підсвідомому рівні постійно готова до дива, вона впевнена, що у цьому світі можливо все. Нашим людям звідкілясь відомо, що світ створений зовсім не так просто й очевидно, як ми його бачимо. Звідки це береться? Не знаю, але віра України у загадкове просвічує крізь безліч життєвих історій, загадок, вона буквально просякає нашу народну творчість. Чи може це бути випадковим?

Нагадаю, що саме Україна породила абсолютно особливий талант Гоголя. Невідомий нам містичний зворотній бік життя відкрився йому у рідній Василівці, у Диканьці. Він не закрився для нього й пізніше, у Петербурзі, — повість «Портрет» це ясно показує. Зовсім не дивно й те, що автор «Мастера и Маргариты» теж родом з Києва. Але Карпати і Полісся наповнені таємницями не менше Полтавщини, Подніпров’я або Волині — читайте наших класиків.[15]

Читаю у Івана Франка: «Мені розповідали, що у Нагуєвичах колись розкрили могилу упиря і, відкривши труну, знайшли мертвяка, який лежав на боці та палив люльку». Дуже спокійна фраза. Поставивши крапку, Іван Якович переходить до чогось іншого.

Ми поетичний та артистичний народ, це не заслуга, а даність. Ми схильні до перебільшень, метафор, гіпербол, ми ще не втратили до кінця почуття єдності з природою. Разом з тим українець значною мірою поглиблений у себе. Йому у собі самому потрібно зрозуміти ще так багато, що це надовго.