Прощай, дивізія

Прощай, дивізія

Після оформлення всього необхідного ідемо на станцію Жиліна та сідаємо в пасажирський поїзд, який їде в Братиславу. Братислава зустріла нас бомбовим нальотом, після якого сідаємо на пасажирський поїзд Будапешт — Франкфурт і вже вночі, майже доїжджаємо до Нюрнберга.

Пишу майже, бо фактично Нюрнберзький вокзал — це купа покрученого заліза, палаючі вагони, воронки з під бомб, розкидані цегли, розбите скло та покручені рельси. Страшно дивитися на наслідки бомбових ударів.

Висіли майже за півкілометра перед головним двірцем, бо поїзд далі не їде. Ідемо до міста пішки, темно, нічого не видно, спотикаємося. На залізничних насипах працюють аварійні бригади. Дим та сморід від згарищ.

З труднощами, старший команди знаходить військового коменданта, який дає нам провідника, котрий приводить нас в «сольдатенгайм». Цей «сольдатенгайм» знаходиться в бетонованій пивниці, тобто в бомбосховищі.

Заходимо в цей «сольдатенгайм», там вже є з декілька десятків німецьких вояків. Сестри червоного хреста негайно видають нам гарячу їжу та каву. Не роздягаючись валимося спати на голі (з матрацами) ліжка.

Серед ночі був ще один наліт, але ми на нього не реагували, лише дрімали, бо дуже хотілося спати.

Зранку піднялися, обхлюпали лице холодною водою, попили чорної вівсяної люри і гайда далі в дорогу.

Поїзди з головного двірця ще не їздили, і ми пішли пішки до першої приміської станції, це приблизно 4 км., і там стали очікувати свого поїзду.

Подали поїзд. Вагони маленькі, наче іграшкові, з відкритими тамбурами. Мабуть це була вузькоколійка, і такими вагонами їздили ще наші бабусі при найяснішому цісареві Франц-Йосипові за мамуні Австрії. Посідали, зайнявши цілий вагон, засвистіла «старушка льокомотива», здригнули вагони і поїхали.

Їхали довго в гори до станції Айхштедт. Вже зі станції ідемо дорогою до костелу, який знаходиться на краю містечка. Тепер це вже не костел, бо з нього зробили військовий збірний пункт.

Вівтар накритий плахтами, а головна нава заставлена трьохповерховими залізними ліжками.

В залі повно німецьких вояків з різних частин. Воші цілими арміями повзають по ліжках. Зал майже не опалюється, і тому доводиться спати одягненим.

Читають якісь лекції, яких ніхто не слухає. Нема ніякої дисципліни, німці вештають один поміж другого, де б тільки щось виміняти на куриво. З цією справою тут дуже важко, та і з харчами не весело. Грають в карти та інше. Тримаємося купки і не хочемо з ними мати ніякої справи. В розмовах з ними відчуваємо, що їх настрій знаходиться на найнижчому рівні. Все одно ми їм не віримо. Слава Господу, що ми тут пробули не довго, тобто трохи більше тижня.

Зранку на апелі вичитують наші прізвища. Крім нас, викликають ще 60 вояків німців. Всіх нас разом ведуть купатися, видають чисту білизну, а опісля — на медичний огляд, де роблять прививки. Всіх нас ізолюють від решти завошивленого війська. Наступного дня виїжджаємо.

На збірному пункті, дозволю собі його так назвати, відчуваєш себе завішаним в повітрі, ні вниз, ні вверх. Якби не умови «життя», а вірніше існування та незнання, що тебе чекає в майбутньому, дуже шкода було б покидати таке гарне гірське містечко, навколишній краєвид та ще до того ж спокій і тишу.

Після всіх процедур нас вже 120 вояків, ідемо на станцію і таким самим поїздом їдемо в Нюрнберг. На той раз приїжджаємо на головний вокзал, який вже трохи відремонтований. Зі станції ідемо на другий кінець міста до касарень ім. А. Гітлера, де нас і поселяють.

Місто дуже знищене внаслідок численних бомбових ударів, чого не можна сказати про касарні. На них не впала, мабуть, ні одна бомба, і то виглядає, що тут є найбезпечніше місце.

Касарні дуже великі і займають цілий квартал. Коридори і туалети виложені білою плиткою. Вимикачі в темноті світяться. Кімнати невеликі, розраховані на шість осіб, радіофіковані. Ліжка металеві, двоповерхові, одним словом, як на ті часи, комфортно.

Нас розподіляють по кімнатах, видають постіль та гарячу їжу. Той день маємо вільне, а завтра вже розпочнуться заняття, згідно з розкладом.