Гетьман обох берегів
Мрії здійснились. У неповних п’ятдесят років Мазепа став гетьманом. Правда, як видно зі статей, що їх він підписав, ця посада була явно непростою. Окрім того, старшина, для якої його обрання було несподіванкою, мала всі причини його ненавидіти і чекати на можливість скинути так само, як скинули Самойловича. А можливості для цього були, ще й юридично закріплені в Коломацьких статтях. Розумів своє хитке становище й Мазепа, тому пішов шляхом задобрення старшини і не тільки. Козакам теж перепала винагорода у вигляді чотирьох злотих на особу та різних потрібних речей: тканин тощо. Таким чином Мазепа намагався убезпечити себе від долі попередника, який подекуди відкрито ворогував з козацькою елітою. Таке ставлення новообраного гетьмана було своєрідним компромісом: задоволення станових потреб в обмін на лояльність.
Однак початок правління все одно виявився дуже складним. Частина полків виказали своє незадоволення новим керманичем, воно вилилось у збройні виступи, які були своєрідним відголоском хвилі терору проти прихильників попереднього гетьмана. Небезпека для життя була настільки високою, що новий гетьман був змушений просити у Голіцина кількатисячне військо, яке стояло в його столиці для охорони.
Нову проблему створив син Івана Самойловича — Григорій, котрий звернувся по допомогу до Криму та підняв низку заворушень у полках. Ситуація настільки вийшла з-під контролю, що Мазепа був змушений просити допомоги у воєводи Леонтія Неплюєва. Неплюєв з військом оточив бунтівників та примусив здатись. Григорій Самойлович підкорився і просив помилування, та марно, його було страчено «за измену». Це досить показовий випадок, оскільки страта відбулась без відома гетьмана, який був противником жорстких заходів. Також він часто щедро роздавав кошти на різні потреби. Основою казкових скарбів Мазепи стали гроші Самойловича. І новий гетьман це пам’ятав, тому, коли заміж виходили дочка та внучка його попередника, він дав за ними досить значний посаг. Великодушний вчинок стосовно родичів опального керманича.
Непросто складались відносини з Запорізькою Січчю. Спершу відносини були теплими. Січовики вислали значне посольство до гетьмана, вітаючи його на посаді як людину «розумну та кмітливу», просили вибачення за те, що йому довелось пережити на Січі, коли він був їхнім полоненим, та нагадували, щоб той не припустився помилок Самойловича. Мазепа з властивою йому щедрістю віддячив за такий прийом. Та скоро через дрібниці відносини почали псуватись. Зокрема, у 1688 р. запорожці просили військ для спільного походу на Крим, Мазепа дав згоду, та допомога так і не з’явилась. У відповідь запорожці прийшли зимувати кошами в міста, чим викликали незадоволення Батурина. Розпочалась низка звинувачень в офіційних листах. Та згодом тональність повідомлень пом’якшилась і запорожці почали просити фінансової підтримки для своєї діяльності.
На цьому непевність відносин із Січчю не зникла, однак на перший план вийшла кримська загроза. З надійних джерел Батурин отримав інформацію про намір татар здійснити похід на козацькі землі. Ця інформація змусила гетьмана звернутись до московського уряду з питанням організації відсічі та можливого превентивного удару. У ході перемовин одним з важливих пунктів, які розглядались, був похід на Казикермен. Однак стосовно цього згоди не дійшли. Натомість вирішили розпочати будівництво оборонних фортець на шляху до Криму, які стали б опорними пунктами для оборони та базами для майбутніх походів. Першою мала постати фортеця над річкою Самара. Це неабияк схвилювало запорожців, котрі майже миттєво відправили лист-ультиматум, в якому кошовий отаман Григорій Сагайдачний повідомляв гетьмана, що докладе максимум зусиль, «аби там жадных городов… не будовано». Запорожці вислали посольство до Москви і отримали через нього грамоту від царів, в якій ті повідомляли, що фортеця будується для оборони від татарських нападів та як база для майбутніх нападів на Крим. Згодом відповідного листа написав і Мазепа і підкріпив його потрібними для Січі речами: гарматами, тканинами тощо.
Окрім занять військовою політикою Мазепа почав активну культурницьку діяльність. Під безпосереднім впливом матері, яка на той час вже була ігуменею монастиря, гетьман роздавав великі пожертви церковним інституціям, зокрема монастирям. Про розміри пожертв, які дав гетьман в різні роки свого правління, можна судити за списком, укладеним по його смерті:
1) позолочення бані Печерської лаври Успенської великої церкви — 20 500 дукатів;
2) мур довкола Печерського монастиря і церков тощо — 1 млн;
3) великий дзвін і дзвіниця до Печерського монастиря — 73 000 золотих;
4) великий срібний свічник для Печерської лаври Успенської великої церкви — 2 000 імперіалів;
5) золота чаша і така ж оправа Євангелія для неї — 2 400 дукатів;
6) золота митра для неї — 3 000 дукатів, поминувши прикраси і пожертви для неї;
7) позолочення бані митрополичого Софійського собору в Києві — 5 000 дукатів;
8) золота чаша для нього — 500 дукатів;
9) віднова його — 50 000 золотих;
10) церква Київської (Могилянської) колегії з гімназіями й ін. — понад 200 000 золотих;
11) соборна церква Св. Миколи Київського з монастирем тощо — понад 100 000 золотих;
12) віднова (соборної) церкви монастиря Св. Кирила за Києвом — понад 10 000 золотих;
13) вівтар у Межигірському монастирі — 10 000 золотих;
14) фундація новозбудованого єпископського (Вознесенського) собору в Переяславі з монастирем тощо — понад 300 000 золотих;
15) церква в Глухові (мурований Успенський собор Глухівського монастиря) — 20 000 золотих;
16) рефектар (трапезна) Густинського монастиря — 10 000 золотих;
17) рефектар (Лубенського) Мгарського монастиря — понад 8 000 золотих;
18) церква Св. Трійці в Батурині — понад 20 000 золотих;
19) незакінчена церква Св. Миколи в Батурині — 4 000 золотих;
20) монастирська (Покровська) церква в Дігтярах (Дігтярівці) — 15 000 золотих;
21) монастирі Бахмацький, Каменський (Успенський), Любецький (Антоніїв), Думницький (Різдва Богородиці) з церквами тощо — невідомо скільки;
22) віднова (Борисоглібського) кафедрального монастиря в Чернігові — 10 000 золотих;
23) докінчення будови (монастирської соборної) церкви Св. Трійці там само — 10 000 золотих;
24) Макошинський монастир із церквою Св. Миколи — понад 20 000 золотих;
25) на відбудову монастиря Св. Сави дав у Батурині архимандритові, пізнішому патріархові — 50 000 золотих;
26) на докінчення будови цього ж монастиря й до інших місць Палестини вислав тому ж патріархові — 30 000 дукатів;
27) чаша з чистого золота, лампа та срібний вівтар для Божого Гробу — 20 000 золотих;
28) срібна рака з п’ятьма срібними свічниками на мощі Св. Варвари — 4 000 імперіалів;
29) вівтар для церкви у Вільні — 10 000 золотих;
30) підмога православію на руки луцького єпископа Жабокрицького — 3 000 золотих;
31) Євангелія в арабській мові для александрійського патріарха — 3 000 золотих;
32) дерев’яні церкви: чернігівська Св. Івана Євангеліста з вівтарем — понад 5 000 золотих;
33) дві батуринські, Воскресенська й Покрови Богородиці з приналежностями — понад 15 000 золотих;
34) церква в селі Прачі — понад 15 000 золотих;
35) церква Св. Івана Хрестителя в Рильську — 2 000 золотих.
У одному Києві, за даними митрополита Димитрія (Рудюка), Мазепою було відбудовано такі церкви: Св. мучениць Софії, Віри, Надії й Любові (1689), Петропавлівську (1691), Різдва Іоанна Хрестителя з дзвіницею (1691), Прп. Варлаама (1691), Борисоглібську (1692), Іллінську (1692), Св. Катерини (1690-ті), Петропавлівську трапезну (1694), Трьохсвятительську Василівську з 1695 р., Різдва Богородиці (1696), Троїцьку (бл. 1696), Воскресенську (1698), Феодосіївську з теплим вівтарем на честь вмч. Іоанна Воїна (1698), Воскресенську (1698) з вівтарем в ім’я св. ап. Петра і Павла, Всіх Святих (1696—98), Миколаївську лікарняну (кін. 1690-х), трапезну Покрови Богородиці (кінець 1690-х), Хрестовоздвиженську (1700), Онуфріївську (1698—1701), Іоанна Кущника (1698—1701), Спаську трапезну (1696—1701), Вознесенську (1701—05); муровані собори: Троїцький Києво-Кирилівський (1695), Миколаївський (1690—96), Богоявленський (1693), Софійський (1697—1700), Георгіївський (1696—1701), Успенський (1690-ті); триярусну дзвіницю та мури Софійського монастиря (1699—1707), мури Києво-Печерської лаври (1698—1701), триярусну дзвіницю Пустинно-Миколаївського монастиря (друга пол. 1690-х). І це далеко не повний перелік.
Окремою сторінкою його культурницької діяльності було сприяння видавничій справі. А сприяння було потрібне: між українським і московським православ’ям було дуже багато відмінностей. Однією з них було ставлення до освіти і книгодрукування. Якщо московське православ’я було консервативне і закрите до зовнішніх впливів, то українське — навпаки. Багато українських церковних ієрархів отримали освіту за кордоном і після повернення впроваджували деякі «латинські новинки» в освіті і науці, цим же пояснюється і більша освіченість українського духовенства в порівнянні з московським.
Цю різницю розумів і московський патріарх Йоаким, коли для протистояння новим освітньо-науковим віянням запросив двох братів-греків, які очолили так званий гурток «мудроборців». Та це було ще не все. За вказівкою патріарха усі українські книжки, створені ще з часів Петра Могили, були оголошені єретичними. Продовжуючи свій наступ на українське книгодрукування (а відтак і на освіту та науку), патріарх вислав догану архімандриту Києво-Печерської Лаври Варлааму Ясинському за те, що той дозволяв друк книг без попередньої згоди «згори». Архімандрит звернувся по допомогу до Мазепи, який в свою чергу звернувся до Голіцина, щоб той зупинив цей тиск.
Окрім цього, Мазепа активно допомагав опозиціонерам митрополита київського Четвертинського, серед яких був Ясинський. Загалом гетьман намагався протистояти московському тиску та промосковським тенденціям в освіті, культурі та церковних справах. Так, зокрема, він допоміг Лазарю Барановичу отримати назад свої протопопії, які у нього відібрав Четвертинський, чим фактично сприяв послабленню централізаторських тенденцій, що вели українське православ’я у повну залежність від московського. Узагалі внесок Мазепи в збереження та розвиток української культури переоцінити важко.
Та повернемось до політики. Щоб зрозуміти логіку подій і становища українського козацького Гетьманату, варто поглянути на геополітичне положення молодої держави. Україна практично всю свою історію була розташована між трьома значними політико-військовими потугами. Мається на увазі Річ Посполита, Московське царство та Туреччина. Ось у цьому «трикутнику» і перебували всі українські гетьмани, почергово змінюючи орієнтацію на ту чи іншу потугу, яка була потрібна фактично для того, щоб подолати іншу потугу. Головним завданням при такому розкладі сил було утримати статус-кво в регіоні, не допускаючи посилення однієї зі сторін. Але, як це завжди буває, поліваріантність політичної орієнтації призвела до розколу в стані козацтва, як наслідок — Україна після провалу Петра Дорошенка (політика його, до слова, є яскравим прикладом спроб маневрування між різними політичними силами) перетворилась із суб’єкта політики на об’єкт, інтересами якого можна було знехтувати. Що й успішно робили Річ Посполита та Московське царство. Коломацькі статті, які підписав Мазепа, були, мабуть, найяскравішим свідченням такого стану речей. Та в цьому трикутнику був один вихід, про який ми ще поговоримо. Наразі звернемо увагу на внутрішньо- і зовнішньополітичну діяльність гетьмана Мазепи в період до Північної війни.
Внутрішня політика Мазепи була достатньо прагматичною. Намагаючись тримати паритет сил між собою і старшиною, він щедро задовольняв станові потреби останньої. Однак не все було настільки просто. Як вже згадувалось, одним з важливих обмежень за Коломацькими статтями була заборона самовільно призначати або знімати старшину. Розуміючи, що це може обернутись украй поганими наслідками для нього, гетьман вирішив піти шляхом непрямого усунення з посад. Що для цього треба було зробити? Вірно, виставити небажаних кандидатів у невигідному світлі. Таким методом були усунуті або змушені припинити антигетьманську діяльність Леонтій Полуботок, Родіон Дмитрашко (звинувачені у «многій шатости», тобто ненадійності), Григорій Гамалія (звинувачений у зловживанні службовим становищем) та низка інших. Натомість гетьман зробив ставку на колишніх дорошенківців та людей, яких кремлівська влада за щось карала. Таким, наприклад, був Захар Шийкевич. Засланий на Сибір ще за Брюховецького, Шийкевич був доброю кандидатурою для гетьмана, оскільки не мав жодної причини прислужувати Москві, а відтак писати доноси на Мазепу.
Тим часом, будучи учасником Священної ліги, Московська держава в особі князя Голіцина, якого ми ще не раз згадаємо, не полишала надій на успішний Кримський похід. Через провал минулого походу та завдяки порадам самого Мазепи було вирішено розпочати будівництво фортець по дорозі в Крим. Для цього було видано царський указ, за яким близько двадцяти тисяч козаків мали збудувати на річці Самарі фортецю. Фортеця будувалась під керівництвом голландського спеціаліста інженер-полковника фон Залена і отримала по завершенню назву Новобогородицька (з неї в майбутньому виросло місто Дніпропетровськ). Будівництво цієї фортеці викликало гостру реакцію з боку запорожців. На початку, коли будівництво було лише в планах, вони обмежились дипломатичними проханнями, потім пішли майже на пряму конфронтацію з гетьманом. Коли був підготовлений донос на керманича, змовники вирушили на Запоріжжя з надією отримати особливу «милість» кошового. Та з цього нічого не вийшло, тому січовики пішли іншим шляхом: намагались дискредитувати Мазепу в очах московських властей, звинувачуючи його у всіх мислимих злочинах проти них. Більше того, коли гетьман відрядив своїх людей для підпалу сухої трави в степу перед Кримським походом, щоб не допустити повторення минулого невдалого походу, вони затримали посланців. Для врегулювання конфлікту було відправлено посланців Мазепи на Січ. Їх зустріли украй ворожо, про що було донесено Голіцину.
Водночас пішли чутки про те, що січовики на раді постановили помиритись з кримчаками. Цей прецедент дав Мазепі привід для економічної блокади Січі. Він видав універсали, в яких забороняв допускати січовиків у міста. Таким чином він почав політичну гру, пишучи на Запоріжжя, що таке обмеження викликане бажанням не допустити поширення моровиці, яка була зафіксована на Січі. Голіцину ж він написав, що видав ці універсали задля виконання царського указу (уряд цариці Софії теж був категорично незадоволений поведінкою низового товариства, тому видав практично ідентичний до Мазепиного наказ). Така політика дозволяла досягти одразу кількох цілей: по-перше, навести лад в країні, заспокоївши постійно бунтівне Запоріжжя, по-друге, створити всі умови для майбутнього походу і, по-третє, убезпечити себе від мережі ворожої гетьману агентури, переважно польського походження.
Політика Мазепи багато в чому продовжувала політику Самойловича, зокрема у ставленні до Вічного миру та Польщі. Причина цього абсолютно зрозуміла: будь-який мир з поляками ставив хрест на мріях про повернення Правобережжя під владу одного гетьмана. Мазепа, будучи прихильником ідеї соборної України, аж ніяк не міг відмовитись від цього, тому дуже скептично ставився до «західних союзників» Голіцина і ідеї Кримських походів. Однак, розуміючи всю міру залежності від волі кремлівського уряду, змушений був добросовісно виконувати накази «згори». Та це було нелегко. Після загострення ситуації на правому березі, де виникли вже традиційні пропольський і протурецький табори, активізувалась діяльність польської агентури. Поляки знали про конфлікт із Запоріжжям та почали активно манити останніх на свою сторону, обіцяючи їм «батьківську милість» короля. Мазепа був змушений активізувати своїх агентів, які щоразу приносили йому відомості про можливі союзи між січовиками та правобережними козаками.
Зокрема, найбільш активні були зносини запорожців з правобережним, «народним» гетьманом Семеном Палієм. Палій був хитрою особою і, подібно до Дорошенка, грав на кілька фронтів, ведучи переговори одночасно і з Мазепою, якого просив допомогти у справі переходу під протекцію царів, і з татарами. Гетьман був досвідченим політиком і розумів мотиви Палія, та все ж завдяки постійним зв’язкам з ним намагався отримати потрібну інформацію з польського табору.
Тут важливо відзначити, що Мазепа дуже хитро побудував свою зовнішню політику. Згідно Коломацьких статей він не мав права на зовнішньополітичні відносини, однак завдяки даним своїх агентів він став цінним політичним радником московського уряду, котрий заплющував очі на його діяльність. Таким чином Мазепа обійшов одне з важливих обмежень, яке накладалось на його правління. Звичайно, його зовнішня діяльність мала таємний характер, та все ж завдяки своїм можливостям він зміг обійти багато обмежень, накладених на нього. Це в майбутньому зіграло важливу роль у його долі. А поки Мазепа працював на дипломатичному фронті, намагаючись отримати якомога більше інформації про ворожий щодо нього польський табір. А новин було багато. Зокрема, ходили чутки, що поляки спробують отруїти гетьмана. Цю інформацію не було підтверджено, зате набагато реальнішою була небезпека втратити булаву через доноси.
Уже в перші два роки його гетьманування доноси посипались один за одним. Мазепі ставили в провину його відносини з поляками, зокрема писали, що він спілкується з польським королем через В. Іскрицького (який був родичем П. Полуботка) та збирається купити приватну власність на Правобережжі. Гетьману довелось писати своїм покровителям пояснення з проханням про заступництво. У своїх листах він часто нагадував Голіцину про їхнє недавнє знайомство та взаємні обіцянки, що їх дали один одному на раді над Коломаком. Голіцин дотримав свого слова і відіслав донощиків, яких звинуватили в брехні і наклепах на гетьмана, дозволяючи їх покарати. Однак гетьман вирішив цього не робити і наполіг на звичайному засланні. Чи це був хитрий політичний крок, чи така доброта була наслідком його християнського виховання, судити важко. Показати себе милостивим володарем було завжди доцільно за бажання отримати підтримку в суспільстві. Хоча не варто применшувати значення християнських цінностей, бо, якщо розглянути подальші події, Мазепа завжди добре ставився до своїх ворогів, зі всіх, хто на нього в різні часи складав доноси, страчені були тільки двоє — Кочубей та Іскра.
Та повернемось до Кримського походу. Голіцин не відмовився від свого задуму і віддав наказ війську рушати. У березні 1689 року майже 112-тисячне військо Московського царства під командуванням князя виступило в похід. Згодом, на річці Коломак, до нього приєдналися загони Мазепи з ним на чолі. Звістка про наближення настільки потужного війська змусила хана тримати все військо напоготові. Та й цього разу доля виявилась неприхильна до московської афери. Знесилене військо дійшло до Перекопу, де зіткнулось із татарами, але перемогти не змогло. Хоча чисельна і технічна перевага була на боці українсько-московського війська, та організаційні прорахунки й страх отримати удар у фланг від однієї з кочових орд (Білогородська) змусили Голіцина відступити.
Непривабливою виглядала перспектива вести війну власне на півострові, не маючи значних запасів продовольства і фуражу. Можливо, була й більш прозаїчна причина: пішов поголос, що хан просто підкупив князя і тому той віддав наказ відступити.
Треба сказати, що з Голіцина був хороший державний діяч, але просто нікудишній полководець. Як при організації першого, так і другого походу князь не послухав порад більш досвідченого українського гетьмана, що завело його врешті у глухий кут. Ще перед походом Мазепа надсилав йому своє бачення подальших бойових дій, де вказував, наприклад, що в похід слід вирушати не навесні, а ще на початку лютого, щоб до весни дійти до Криму і, поки будуть сприятливі погодні умови, вести бойові дії. Пропозиції Мазепи були взяті до уваги, та не виконані.
Однак найцікавіше в другому поході інше. Під час повернення назад до табору Мазепи приїхав відпущений з полону козак із посланням від хана, який запропонував гетьману вибір: або приєднатись до нього і разом розгромити московське військо, або просто відійти від московитів і дати це зробити хану. Спантеличений Мазепа не знайшов нічого кращого, ніж відправити це послання самому Голіцину. Більше того, разом з ним він послав чолобитну, у якій переконував свого покровителя у вірнопідданстві і просив… встановити в українських містах царські герби на ратушах. Голіцин був дуже задоволений таким вчинком гетьмана і запевнив у відповідь у своїй прихильності. Цей вчинок дуже показовий з огляду на те, що Мазепа чудово розумів наслідки для Московського царства, якби він пристав на пропозицію хана. Він мав усі шанси разом з татарами ліквідувати повністю московське військо, і далі доля майбутньої імперії багато в чому залежала б тільки від нього, одначе він не наважився на такий крок. І, як показали подальші події, дарма. Доля згодом дасть йому ще один шанс змінити все, та поки йому судилось відіграти значну роль в історії Московського царства.