Північна війна: перші сумніви

А за віру хоч помріть,

та вольність нашу захистіть.

Іван Мазепа

Навряд чи гадав Мазепа коли-небудь, що його правління стане таким багатим на важливі події. Початок змінам поклала Північна війна (1700—1721), яку вели Московська держава зі Шведським королівством за панування в балтійському регіоні. Є певні свідчення, що до війни зі шведами підштовхнув царя гетьман, який таким чином хотів відвернути увагу уряду від України й дати козацьким полкам спочинок від постійних кримських боїв. Та не так сталось, як гадалось. Цар мав гетьмана і всю Україну за своїх підданців, тож вирішив використати військовий потенціал Батурина на повну. Один за одним надходили накази готувати війська і відправляти їх в далекі землі під оруду московських воєвод для ведення бойових дій. Спочатку цар відрядив козаків у Лівонію на допомогу польському королеві Августу ІІ, якому протистояв інший претендент на трон — Станіслав Лещинський (родич княгині Анни Дольської). Згідно цього доручення в похід виступили три тисячі козаків під командуванням полтавського полковника Івана Іскри. Не встиг Іскра вирушити в похід, як до гетьманської канцелярії прибув ще один наказ Петра І Мазепі. У ньому цар наказував готувати ще десять тисяч козаків для відправлення до Прибалтики. Тільки-но зібравши козаків, гетьман отримав розпорядження скасувати похід. Із полегшенням Мазепа віддав наказ розпустити по домівках вояків, та знову царська забаганка змінює його плани: цього разу цар наказав зібрати козацький корпус з дванадцяти тисяч, причому гетьман мав залишатись у своїй столиці. Замість нього на війну як наказний гетьман поїхав Іван Обидовський разом з Ніжинським (три тисячі козаків), Київським (тисяча козаків), Чернігівським (чотири тисячі козаків), Стародубським, Миргородським та Прилуцьким полками (разом дві з половиною тисячі вояків). Цей корпус не встиг взяти участь у провальній для московського війська битві під Нарвою, однак своє завдання у формі рейдів по тилах ворога для нападу на продовольчі запаси шведів він отримав і виконав успішно. Так, наприклад, перемогами закінчились сутички зі шведами під Дерптом, Нейгаузеном та іншими містечками. Це були далеко не єдині сутички, у яких брали участь козаки, і на цьому їхня місія в Прибалтиці не завершилась, та після того, як цар Петро І уклав з польським королем Августом ІІ у Биржах угоду про союзництво, акцент української участі змістився на південь.

Згідно угоди цар мав надати своєму союзнику військову допомогу в розмірі п’ятнадцяти—двадцяти тисяч війська. Звісно, що цю умову цар збирався виконати за рахунок козаків Мазепи. Через деякий час після укладення угоди гетьман отримав наказ відправити семитисячний корпус у Прибалтику, куди вирушив із військом Михайло Борохович. Ще сімнадцять тисяч вояків Мазепа був змушений передати під командування Шереметьєва.

У цей час додому повертались козаки Обидовського, який помер незадовго до цього (до речі, він доводився найближчим племінником Мазепі і з його смертю ідея передати владу найближчому своєму родичеві теж відійшла у вічність). Вояки скаржились на жахливе поводження з ними з боку московського командування, на образи та надмірне використання у боях. Це змусило гетьмана написати до уряду листа, у якому він скаржився на утиски, що чинились козакам.

Не краще склалась доля корпусу Бороховича, який опинився аж під Ригою і взяв участь в кількох баталіях, де поніс відчутні втрати. І навіть вони не були винагороджені. Після успішного бою з корпусом шведського генерала Шліппенбаха, де козацька кіннота доклала чи не найбільше зусиль для перемоги, було влаштовано церемонію нагородження за бойові заслуги. Борис Шереметьєв (в розпорядженні якого перебували українські козаки Апостола) отримав звання фельдмаршала, нижчі офіцери — цінні нагороди, навіть солдати отримали грошові виплати, а от козакам довелось вдовольнитися контрибуцією з Естляндії та Ліфляндії. Та й цього вони не отримали, оскільки московські вояки почали відбивати те, що по праву мало належати українським. Дійшло до того, що деякі вояки з корпусу переходили на бік ворогів, щоб «підзаробити промислом». Очевидно, що про це стало відомо Мазепі, і він не міг ігнорувати такі факти. Але й вдіяти нічого не міг.

Більше того, після укладення союзу з поляками ті висунули певні територіальні претензії, які стосувалися Правобережжя, а саме Трахтемирова, Стайок, Трипілля та низки сіл Стародубського полку. Петро, як завше, вирішив спитати поради у Мазепи, для чого послав думного дяка Бориса Михайлова. Гетьман із дипломатичною опосередкованістю висловив свою думку стосовно того, що можна було віддати, а що ні, демонструючи свою важливість для зовнішньополітичних справ московської держави.

Та основні рішення все ж диктувала війна. 1702 року козаки отримали наказ виступати в Ліфляндію, а дванадцятитисячний корпус під командуванням Миклашевського мав атакувати литовські землі. Бойові дії тривали кілька років. У ході боїв було взято поселення Тарту. Хоч козаки цього разу отримали достатню винагороду (за цим пильнував сам Шереметьєв), та суперечності з московським військовим керівництвом, яке і далі вдавалось до приниження козаків, давалися взнаки. Подекуди доходило до дрібних сутичок, що показували ступінь напруженості в українських військах, які були незадоволені отриманим в походах, частково відібраним московитами, а відтак незадоволені й гетьманом. Про це все знав Мазепа, він був змушений писати Петру І про небезпеку заворушень в Україні та військах, що були задіяні на фронтах. Додавав хмизу у вогонь і кримський хан, який вів активну діяльність для залучення запорожців до антипетровської коаліції, писав він і Мазепі, та гетьман був вірний своєму сюзеренові, хоч і розумів всю складність становища, в якому опинився.

Знову про себе нагадало Запоріжжя. Спершу, мляво збираючись у похід на заклик царя, запорожці по дорозі до фронту, до якого так і не дістались, пограбували місцеве населення України та Московії. Згодом напали на грецьких купців. Ця обставина неабияк розлютила турецького султана, з яким буквально нещодавно був укладений мир. Він висунув вимогу повернути награбоване. Розуміючи, що новий фронт із Туреччиною стане величезною проблемою для країни, яка не могла подолати Швецію, московський уряд вирішив якомога швидше усунути цю кризу. Для цього цар направив до Січі людину з Посольського приказу для розслідування того, що сталось. Паралельно із цим були надіслані листи до Мазепи з проханням дати пораду, що робити з бунтівними запорожцями. Гетьман розумів всю делікатність ситуації, тому, як завше, «відповів без відповіді», щоб не брати на себе відповідальність за наслідки цього конфлікту.

З огляду на це уряд вирішив діяти самостійно. Спершу були заарештовані запорізькі посли, після чого на Січ було відправлено наказ повернути все награбоване. За невиконання наказу погрожували стратити послів та припинити виплату грошей з царської казни. Запоріжжя відповіло відкритим бунтом, звернувшись до хана по допомогу. Більше того, загострилася ситуація на фронті: отримавши новини з батьківщини, багато запорожців почали переходити на бік шведів. Щоб зупинити цей перехід, Шереметьєв наказав розформувати бойові частини, а самих козаків відправити на будівництво ладозь­кого каналу. Ситуація виходила з-під контролю.

До Мазепи знову направили посла і знову за порадою, що робити з бунтівниками. Гетьман посів помірковану позицію, висловивши думку, що варто лиш посилити гарнізон фортеці, поблизу Січі, але саму Січ не чіпати. По-перше, не вистачить сил для її взяття; по-друге, в такому випадку запорожці остаточно перейдуть до хана, а у разі руйнування Січі ще й перейдуть у його володіння, де спричинятимуть ще більші труднощі, ніж були до того. І в цьому розрахунку керманич Гетьманщини знову виявився абсолютно правим.

А ситуація з козаками розв’язалась ще простіше. На Січі замість попереднього отамана, через якого все це почалось, обрали Костя Гордієнка. Турки теж не палали бажанням воювати. Замість войовничо налаштованого візиря Алішана Гусейна, котрого усунули, був поставлений більш прагматичний Мегмет-паша, який одразу вирішив докласти максимальних зусиль, щоб не допустити нової війни. У такій ситуації конфлікт із Запорізькою Січчю зводився нанівець, тому, коли туди був направлений спеціальний посол для приведення козаків до присяги царю, вони відмовились, посилаючись на те, що вже одного разу присягали йому й досі не зрадили цю присягу.

Та це був далеко не кінець. Наступного року поширились чутки про можливий похід запорожців разом з татарами на самого Мазепу. Ніби на підтвердження своїх планів, запорожці атакували московський роз’їзд, побили стрільців та забрали коней. Запорізька проблема набирала обертів, про це свідчать листи Мазепи до Петра, у яких він пропонував вирішити конфлікт мирним шляхом, однак якщо не вдасться і запоріжці не погодяться на мир, пропонувалось атакою на Січ примусити їх до цього. Січ підкорилась і без застосування сили, однак на цьому неприємності не скінчились.

Тим часом Північна війна розгорялась із новою силою. Зазнавши поразки під Ригою, Август ІІ «впустив» до Речі Посполитої Карла ХІІ. Сприятливу ситуацію використали деякі польські магнати (на чолі яких стояли представники роду Сапєг) для переходу на бік шведів. Завдяки такому стану речей за дуже короткий час здалися два головних міста держави — Варшава і Краків. Король звернувся по допомогу до царя, який знову ж таки надав її за рахунок козаків корпусу Миклашевського. Вони розвернули бойові дії на білоруських землях.

Незабаром після завершення операції гетьману стало відомо про зв’язки Миклашевського з каштеляном Михайлом Казимиром Коцелем, який був палким прихильником ідеї федеративного союзу України, Польщі і Литви. Очевидно, що такий проект передбачав розрив з Московією та війну з нею ж. Для гетьмана у той час така перспектива була надто небезпечною. Додав проблем і полтавський полковник Іван Іскра, який вів переписку з татарами про союз та війну з московитами. Розуміючи всю небезпеку, яку становили такі дії полковників, Мазепа добився дозволу усунути обох, але не відряджати до Москви. Розірвавши прямі зносини своїх підданих з поляками, яким він ніколи не довіряв, гетьман… був змушений налагодити їх особисто.

У зв’язку із загостренням ситуації в Речі Посполитій Мазепі було надіслано інструкцію: розпочати переписку з номінальним київським воєводою Потоцьким, а згодом і з іншими коронними гетьманами. Більше того, поляки самі оголосили про своє бажання воювати проти шведів саме з Мазепою. Перед гетьманом відкрилася спокуслива перспектива утвердити свій титул «гетьмана обох берегів» у дійсності. І шанс не забарився.

Уже в березні 1704 року надійшов наказ виступити на Правобережжя для допомоги Августу в боротьбі проти його опозиції. Перетнувши кордон, гетьман став обозом на Київщині, звідки відправив далі вглиб тільки полковника Апостола з кількома тисячами війська. Поява багатотисячного війська лівобережного гетьмана змінила політичне розташування сил на Правобережжі на користь Августа. Поляки висловлювали щирі надії, що гетьман не тільки залишиться на їхній території, а піде далі вглиб країни, щоб розправитись з непокірною королю шляхтою. Та він не поспішав цього робити, лиш надіславши кілька підрозділів до коронного та московського війська. Саме ці підрозділи, зокрема корпус полковника Мировича, змусили шведські війська відступити зі Львова, який вони взяли 6 вересня 1704 року. Але й тут не обійшлось без проблем. Мирович скаржився Мазепі на ставлення до них із боку поляків та московитів, які використовували їх для «чорнової» роботи. Додав хмизу у вогонь випадок з перепідпорядкуванням козацьких частин командиру Паткулю, який зневажливо поставився до козацької старшини й запровадив військову муштру на німецький манір. Дійшло навіть до того, що у Познані невдоволений муштрою полк був оточений саксонськими частинами і роззброєний. Мирович із гіркотою писав Мазепі про знущання, яких козаки натерпілись за час перебування під польською орудою. Ясна річ, що гетьман не міг так просто залишити цю справу і після повернення до Батурина написав до Малоросійського приказу, заявляючи про категоричне невдоволення позицією та поведінкою Августа ІІ стосовно козаків. Та цей лист, як і інші намагання Мазепи пом’якшити долю своїх підлеглих, не отримав позитивної відповіді. Москва й далі дивилась на козацьку Україну як на свій додаток, за рахунок якого можна вирішувати власні проблеми.

Е. Делакруа. Мазепа на коні, який вмирає. 1828

А тим часом невдоволення серед козаків все більше зростало. 1705 рік позначився новими походами, на цей раз цар наказав виступати на Волинь, Сандомир і Брест. Окремий підрозділ мав вирушити до Литви. У ході мобілізації вдалось набрати майже сорок тисяч війська, яке швидко дісталось до Волині. Згідно домовленості з королем гетьман видав наказ спустошити маєтності тих дворян, які належали до партії суперника Августа — Стані­слава Лещинського, однак ні в якому разі не зачіпати селян, більшість яких були українцями. Маючи достатньо військової потуги, щоб протистояти будь-якій армії, Мазепа за час свого перебування на Правобережжі зумів добитись зміни розстановки сил на користь Августа. До табору гетьмана почали один за одним приходити польські магнати, щоб заявити про вірність королю Августу. Очевидно, що більшість із них лукавила, прагнучи перш за все зберегти свої маєтки, про це писав й сам гетьман у листах до Малоросійського приказу.

Простоявши біля Старокостянтинова до 4 серпня, козацьке військо рушило далі на захід і 14 серпня підійшло під Львів. Тут під Львовом згодом Мазепа брав участь у нарадах Петра І стосовно військових кампаній Північної війни. Найпевніше, наради проходили в Жовкві, де якийсь час перебував і цар Петро І. Цілком можливо, що й до самого Львова міг завітати гетьман, хоча надійних свідчень про такий візит немає. Відомо достеменно, що у Львові бував цар, причому приїздив тричі. Причиною приїзду були переговори з польською шляхтою.

Однак набагато важливішою є саме Жовква, яка певний час була своєрідною ставкою царя. Існує думка, що під час однієї з військових нарад, на якій був присутній гетьман, Петро І висловив ідею ліквідації автономії Гетьманщини та перетворення козацького війська на регулярне московське з перепідпорядкуванням його московським воєводам. Чи було це несподіванкою для Мазепи? Скоріш за все, ні: незважаючи на особисті хороші стосунки із царем, він бачив напруженість у відносинах між козаками і московськими офіцерами та стрільцями. Оскільки козаки були нерегулярним військом (окрім спеціальних підрозділів компанійців), соціальне напруження швидко передавалося на місцевий рівень. Свої причини недолюблювати московитів мали й старшини, які давно відчували себе такими самими державними і шляхетськими родами, як і московські бояри, тому погордливе ставлення останніх викликало категоричне несприйняття перших. І це були далеко не всі причини та вияви українсько-московського антагонізму. Мазепа добре розумів, що самодержавні амбіції молодого царя рано чи пізно мали привести або до конфлікту, або до «тихої» ліквідації Гетьманщини. Ні перше, ні друге його не влаштовувало, до розриву з Москвою він ще не був готовий, але й дозволити пропасти державі, що її очолював, він теж не міг. Тому, скоріш за все, він спробував знайти альтернативний варіант вирішення проблеми. Таким виходом стали підпільні зв’язки з табором противників Петра І.

За легендою, саме з Жовкви гетьман відправив свого посланця, перевдягнутого ченцем-домініканцем, для встановлення контактів з Карлом ХІІ. Чи стало це початком «зради»? Поки що ні, до остаточного переорієнтування на шведський табір мав минути деякий час, скоріш за все, це була звичайна підготовка запасного варіанту на випадок непередбачуваних подій. Це був крок людини зі здоровим глуздом, значним політичним досвідом і розумінням своєї окремішності та влади. Крім того, переговори з поляками тривали ще 1703 року. Як ми вже знаємо, під час другого Кримського походу до Мазепи звертався хан із пропозицією укласти союз та розбити деморалізоване й пошарпане в боях московське військо. Гетьман відмовився. Згодом до гри приєдналися поляки в особі коронного гетьмана Ієроніма Любомирського, який робив енергійні спроби сформувати польсько-кримсько-турецьку коаліцію проти Московії. Звісно ж, українського питання обійти не можна було ніяк, тому поляки почали налагоджувати контакти з гетьманом щодо його переходу з-під московської протекції до польської. Та Мазепа знову виявився більш лояльним до царя, ніж схильним до інтриг проти нього, і відіслав ці листи до царського уряду.

Найбільшого розголосу отримала вищезгадана історія з полковником Миклашевським, який навіть обговорював можливі умови переходу під протекторат короля. За основу цих переговорів знову було взято Гадяцький договір Виговського-Немирича. Хороші справи живуть довго, як то кажуть… Можлива небезпечність наслідків цих переговорів змусила Мазепу прохати усунути Миклашевського з посади. Хоча саме він і дав йому маєтності та повернув на минулу посаду. Навряд чи це було б зроблено, якби їхні погляди щодо майбутнього України розходились надто сильно…

Очевидно, що корінь справи лежав глибше, десь у свідомості старшин і Мазепи зокрема. Відправною точкою для розуміння всіх кроків козацької верхіки є вищезгадана апеляція до своєї шляхетності.

Суспільство ранньомодерної України (і не тільки її) було доволі чітко поділене на стани. Кожен стан мав свій «гонор» (тобто своєрідний світогляд і правила поведінки), який ревно оберігав. Вихована на польській традиції шляхетських вольностей (як ми вже знаємо, навіть сам Мазепа в юності довгий час був при дворі польського короля), козацька верхівка сама опинилась у ролі цієї самої шляхти, яку не так давно зганяла з українських земель вогнем і мечем, тому що прагнула закріпити їх за собою. Із часом це прагнення ставало спадковим. Так, зокрема вже на час, про який ми ведемо мову, в середовищі козацької верхівки було кілька старшинських родин в другому-третьому поколінні. Ті самі Кочубеї, Апостоли та інші мали всі підстави вважати себе верхівкою суспільства. Маючи великі земельні наділи, які приносили значний прибуток, а також вагомі державні посади, вони цілком справедливо дорівнювали себе до польських і московських «колег».

Яскравим виявленням цієї козацької «шляхетності» є те, як сприйняли (і сприймали надалі) Мазепу: дрібний шляхтич невідомого походження без значних статків і впливу явно не був рівнею родовитому козацтву. Не дивно, що його обрання на гетьманство викликало глухе обурення. Та ж доля спіткала і його попередника — Івана Самойловича, який був сином священика й до кінця своїх днів носив зневажливе прізвисько «Попович». Така показна шляхетність, з одного боку, сприяла атмо­сфері внутрішнього протиборства, коли всі сторони вважали себе вищими за решту, з іншого — була основою, на якій трималась українська автономія. Історія гетьмана Івана Мазепи стала найкращим свідченням цього.