Мазепа і Петро І

Поразка другого Кримського походу стала останнім акордом в діяльності Голіцина. Розстановка сил до так званого наришкінського перевороту була проста: цариця Софія за малолітства свого брата Петра була фактичною правителькою держави. Отож князь Голіцин як фаворит цариці мав вирішальний голос у політиці держави. Ходили чутки, що він мав намір одружитись із Софією для того, щоб стати царем. Але перш за все треба було домогтись єдиновладдя самої цариці.

Ґрунт для цього готувався солідний. Цариця почала частіше відвідувати офіційні заходи, щоб «призвичаїти» су­спільство до своєї персони. Одним з головних пропагандистських кроків було створення портретів Софії, на яких вона зображена царівною з владними регаліями: скіпетром і державою, а також написом: «София Алексеевна Божию Милостию Благочестивейшая и Вседержавнейшая Великая Государыня Царевна и Великая княжна… Отечественных дедичеств государыня и наследница и обладательница». Нижче на портреті були зображені постаті ще двох діячів, одним, природно, був князь Василь Голіцин, а от іншим… Мазепа.

До речі, ці портрети були виготовлені не в Московському царстві, а в Україні. Причина дуже проста: тільки в Україні були майстри відповідного рівня. Виготовлені гравюри були в Чернігові в типографії Барановича. Очевидно, з відома Мазепи. Доля цих гравюр виявилась сумною — після приходу до влади її молодшого брата Петра (майбутнього засновника і першого імператора тепер вже Російської імперії Петра І) їх всі знищили. А отримав владу він доволі несподівано. У січні 1689 року позбавлена влади кілька років тому Наталія Наришкіна одружила свого сина Петра з дочкою одного з бояр Євдокією Лопухіною. Цей факт докорінно змінив розстановку сил в Кремлі. Хоч Петру було всього лише шістнадцять років, факт одруження автоматично робив його дорослим, а відтак він міг самостійно посісти трон. Розпочалася справжня боротьба за трон, де кожна дрібниця могла змінити хід протистояння. І тут Мазепа відіграв найкращу роль.

Після провалу другого Кримського походу царівна Софія спробувала подати поразку свого фаворита як перемогу: всім учасникам походу були оголошені «особливі царські милості», однак у списку нагороджених Мазепа не значився. Це було поганим знаком. Ще більше приводів для хвилювання з’явилось, коли Голіцин наказав йому приїхати до Москви. Опозиція торжествувала. Пішли чутки, що Мазепу скинуть так само, як і Самойловича. Намагаючись розвіяти ці чутки, гетьман писав на Запоріжжя, що їде до столиці не з примусу, а з власної волі. Залишивши замість себе в якості наказного гетьмана Михайла Воєховича (Вуяхевича), він поїхав разом з усією вищою старшиною до столиці. Тільки особистий почет гетьмана налічував вісім дворян, сімдесят дворових, п’ятдесят драгунів і дванадцять музик. Можна сказати, що поїздка козацького керманича була своєрідною театральною виставою, де гетьман мав відігравати роль такого собі тріумфатора, який в’їздив до столиці як переможець, а не як слуга. І щодо цього він, як показали подальші події, абсолютно мав рацію. Тогочасні автори свідчили, що Мазепу Голіцин викликав зі старшиною не для нагороджень чи покарань, а «зовсім з іншою метою». Метою була участь в державному перевороті.

Як писалось вище, у московській державі виникла гостра боротьба за владу між партією Наришкіних (і їхнім ставлеником Петром І) та царицею Софією (зі ставлеником князем Василем Голіциним). За таких обставин кожна зі сторін потребувала вагомої підтримки. Тому позиція українського гетьмана, який мав не тільки вагому військову роль, а й політичний вплив, була надто важлива. Не дивно, що практично одразу по приїзді він і почет здобули грандіозний прийом у цариці, а згодом й у патріарха. Мазепа ще не знав, що Петро втік з Преображенського села в Троїцький монастир і зовсім скоро переверне всю державу з ніг на голову.

Події складались саме на його користь. Софія разом зі змовниками спробувала захопити владу силою, та Петро теж не дрімав і почав скликати свої «потішні» та інші вірні йому частини до себе у Троїцький монастир. Ситуацію могло змінити втручання будь-якої третьої сили. Звісно, цариця покладалася на Мазепу, який був відданий її фавориту Голіцину, та якраз він першим подав приклад невтручання, розуміючи, що сам вже нічого не змінить. Відповідно, і стрільці, і гетьманське посольство теж зайняли вичікувальну позицію. Голіцин так само вичікував, оскільки йому жодна зі сторін однозначно не підходила. З одного боку, цариця, згідно різних джерел, знайшла собі нового фаворита в особі Федора Шакловитого, тому підтримувати її не було вже сенсу, з іншого — царська партія теж не була ще достатньо сильною, щоб здобути очевидну перемогу.

Нейтралітет Мазепи вирішив справу. Петро зумів залучити на свій бік більшість війська та уряду, чим остаточно позбавив царицю влади. Вона зробила спробу все врятувати, вирядившись особисто в Троїцький монастир, та в дорозі її застав наказ царя повернутись до Москви. За кілька днів до царя на аудієнцію приїхали всі значні діячі держави: сам Голіцин, Л. Неплюєв, В. Змеєв, Косагов і Українцев. Останні два були пробачені, а от Неплюєву і Голіцину не поталанило. Обох позбавили боярства та відправили на заслання. Так Мазепа втратив свого патрона.

Але тут варто згадати цікаву подробицю. На одній із зустрічей з Голіциним, присвяченій результатам Кримського походу, Петро спересердя вигукнув, що князь міг би взяти Перекоп, як йому радив Мазепа. Ці слова свідчили про те, що цар знав про поради Мазепи і його роль в отриманні важливої зовнішньополітичної інформації. Знав він і про нейтралітет, якого дотримувався гетьман в ході перевороту. Тому й не дивно, що Мазепу привітали більш ніж тепло. Спеціально для його зустрічі був поставлений намет, у якому перебував цар. Гетьман Мазепа вступив у нього разом зі своїм почтом, несучи щедрі дарунки, немов правитель окремої держави. Він подарував царю золотий хрест із коштовним камінням, шаблю в дорогій оправі й цінні подарунки для цариці Наталії та його дружини Євдокії. У появі Мазепи було щось величне, але й практичне. Він розумів, що від того, як пройде ця зустріч, залежить його майбутнє. Та все пройшло чудово. Думний дяк Українцев оголосив похвалу козакам за Кримський похід, підкресливши цим, що немилість його не стосується. Це було своєрідною подякою козацькому керманичу за допомогу в отриманні трону. Парадоксально, але ставленик Голіцина, який брав безпосередню участь в пропагандистській діяльності, що мала на меті встановлення образу цариці Софії як правительки, а також прямо протистояв патріарху Йоакиму, був практично єдиним, хто уник кари. Ім’я Мазепи, як писала Тетяна Таїрова-­Яковлева, проходило «червоною ниткою крізь всі справи проти противників Петра», та все ж сам гетьман залишився на волі і навіть не було натяків на те, що його можуть покарати за підтримку попереднього правління. Доля усміхалась Мазепі, і він скористався з цього.

Ви, мабуть, спитаєте: «А що дав Мазепі прихід до влади Петра?» Відповідь дуже проста. Молодий цар, не маючи доволі знань, але маючи великі амбіції і мрії, опинився в ситуації, коли тільки досвідчений Мазепа міг бути надійним помічником і порадником. Петро був далекий від українських справ, тому цілком поклав їх на гетьмана. Окрім того, він часто радився з ним стосовно зовнішньої політики. Друзями вони так і не стали, однак Петро досить довгий час перебував під упливом гетьмана, який розказував йому про ворожі польські плани, про доцільну кримську політику та низку інших речей. Деякі дослідники пишуть, що, можливо, саме під впливом розповідей українця московський цар вирішив поїхати навчатись до Європи.

У їхніх стосунках була одна вкрай важлива річ. Гетьман домігся скасування багатьох норм Коломацьких статей (принаймні на деякий час), чим звільнив шлях до встановлення міцної особистої влади. Фактично йому вдалося втілити в життя політику свого попередника: максимально відволікти царський уряд від справ в Україні, що дозволило стати повноправним правителем Гетьманщини.

Повернення гетьмана, який був не тільки не покараний, а й щедро обдарований, викликало розчарування в опозиції. Мазепа добре розумів, чого чекали його недруги, і поквапився розіслати гінців в усі міста для того, щоб вони оголошували царські маніфести. Цим він хотів підкреслити прихильність царя до нього, а відповідно й до України. Та його вороги все одно знайшли спосіб йому нашкодити.

Розпочалась майже детективна історія, яка отримала назву «справа ченця Соломона». Передісторія цієї «провокації», як її часто називають історики, дуже проста. Розуміючи непевність свого становища під час наришкінського перевороту, Мазепа шукав альтернативних шляхів збереження гетьманства, а таким шляхом була, як завше, Річ Посполита. Розумів це й польський король Ян ІІІ Собєський, який через свою людину — французького резидента де ла Невілля передав гетьману свої пропозиції стосовно протекторату. Мазепа погодився, як він це найкраще вмів: не сказав ні «так», ні «ні». Однак зберігати відносини з Варшавою все-таки було потрібно. Тому на історичну арену вийшла постать ченця Соломона. Соломон був звичайним ченцем, який нібито прибув від Мазепи з Кримського походу, до короля Речі Посполитої Яна ІІІ Собєського з листом від гетьмана. Лист не мав підпису, однак мав велику гетьманську печатку. Місія ченця викликала шалений резонанс в польській столиці. Його затримали і розпочали слідство. Слідчі висунули три гіпотези його появи.

Згідно першої гіпотези чернець з’явився у Варшаві за наказом князя Голіцина та Самойловича. На підтримку цієї історії слідство домоглось навіть «зізнання» ченця, нібито саме Голіцин за намовленням екс-гетьмана відрядив його до столиці Речі Посполитої. Очевидно, що це було неправдою, оскільки, як ми вже знаємо, у Голіцина були хороші стосунки з Мазепою і діаметрально протилежні — із Самойловичем. Не міг чернець зустрічатися й з опальним гетьманом, який перебував за сотні кілометрів від Москви в Якутську. До того ж йому було заборонено зустрічатись із відвідувачами та писати листи. Тому ця версія абсолютно абсурдна.

Друга гіпотеза, автором якої був сам гетьман Мазепа, полягала в тому, що ченця з підробленим листом послав до Варшави Михайло Самойлович, який доводився небожем опальному керманичу. Мазепа писав до московських урядовців, що Михайло був ненадійною людиною, який навіть «бывшему гетману, дяде своему зла желал». Після повернення ченця Соломона до Москви його знову схопили та вибили вже нове зізнання, у якому той говорив, що це саме Михайло послав його зі згаданими листами. Небожа схопили й піддали тортурам, та він нічого не сказав. Скоріш за все, як свідчать дослідники, він став черговою жертвою розправи гетьмана над своїми ворогами.

А третя версія, яку з особливою прискіпливістю розглядали в Малоросійському приказі, приписувала місію Соломона самому Мазепі. Підстави для цього були. Між ченцем і гетьманом існували довгі прямі відносини, ще з часів Дорошенка, у якого обидвоє служили. Цілком імовірно, що посольство ченця Соломона було дійсно зроблене якщо не за прямої вказівки, то з відома гетьмана. По-перше, надто вже поляки намагались приховати мету візиту ченця, вигадуючи різні байки; по-друге, як колишній дорошенківець Соломон мав безпосередній доступ до персони гетьмана і, скоріш за все, був його довіреною особою; по-третє, у зв’язках Батурина і Варшави була своя логіка: реалії московських репресій проти людей, які привели Мазепу до влади, а також пропозиції де ла Невілля стосовно підданства Польщі були надто спокусливі, щоб ними не скористатись. Хоча задля справедливості варто сказати, що навряд чи Мазепа, який не мав ще повноти влади на Україні, міг погодитись на таку авантюру. Скоріш за все, це була звична для будь-якого політикуму гра на два фронти. Але ця гра могла йому дуже дорого коштувати, адже будь-який натяк на те, що це Мазепа підіслав ченця, міг коштувати йому булави в такий непевний час, навіть після того, як він отримав запевнення в лояльності до нього царя.

Однак згодом зникла сама можливість змінити протектора. Річ Посполита, яка виявилась не готовою до можливої боротьби за Україну, скерувала свої зусилля на боротьбу з Туреччиною. Тому Мазепа був змушений зупинити будь-які перемовини стосовно можливості змінити приналежність країни, та й позиція Петра його цілком задовольняла. Отримавши можливість відчути себе повноправним господарем в своїй країні та зрозумівши, що репресій з боку нової влади не буде, Мазепа вирішив сконцентруватись на внутрішніх завданнях. А їх було багато. Основною проблемою гетьмана були запорожці та їхні союзники кримські татари. Щодо татар було все очевидно. Мазепа в листах до Петра висловив ідеї і план походу на Крим і боротьби з нападами кримчаків. У 1690 році козаки Лівобережжя спільно з козаками Правобережжя напали на околиці Очакова. У 1692—96 роках у зв’язку з повстанням Петрика військова ситуація мала мінливий успіх: то татари нападали на українські міста, то козаки палили передмістя Очакова й Казикермена. Та ці бої були лише прелюдією до більшої військової офензиви, яка увійшла в історію під назвою «Азовський похід».

Г. О. Цедерстрьом. Карл XII та Іван Мазепа на Дніпрі після Полтави. 1879

Перед тим треба було заспокоїти запорізьких козаків і заручитись їхньою підтримкою. Запорожці, як вже згадувалось вище, уклали мирну угоду з татарами, та ще й напряму вели переговори з Варшавою, які могли призвести до поганих наслідків. Мазепа це розумів, тому відправив на Січ своїх посланців із царськими та особистими грамотами, у яких навіть обіцяв платити козакам зі своєї скарбниці. Усе це мало на меті змусити запорожців розірвати союз із Кримом та уберегти їх від небажаних зв’язків із поляками. Однак козаки відмовились виконувати волю гетьмана й відрядили своїх посланців до Москви зі скаргами на нього. Але Петро підтримав у цьому конфлікті саме Мазепу. Недовіра уряду до Запоріжжя посилилась, коли Мазепа сповістив уряд про таємні перемовини з королем стосовно можливої зміни підданства. Ця інформація вкотре підтвердила реноме гетьмана як знавця зовнішньополітичних справ, а відтак і незамінного порадника в політиці. Продовжуючи розвивати свою агентурну мережу, Мазепа подав царю відомості про його союзників по Священній лізі, які вирішили домовитись про мир із Портою за спиною царя. Це все підвищувало значимість гетьмана, який став незамінною персоною для Петра у проведенні зовнішньої політики. Користаючись цим, наш герой повів політику на урегулювання всіх суспільних відносин, які могли викликати заворушення всередині країни. Зокрема, йому вдалось досягти того, що не вдалось навіть Богдану Хмельницькому — він ліквідував стихійне «покозачення». Провів активну ротацію на військово-адміністративних посадах: генеральним хорунжим, а згодом і другим генеральним осавулом став Іван Ломиковський, генеральним бунчужним — Юхим Лизогуб, рід Гамалій теж отримав ряд важливих посад. Кадрові зміни зачепили й військову сферу. Наприклад, у Прилуках аж до 1709 року сотникував Яків Золотаренко, у Пирятині — Андрій Гладкий, у Сорочинцях — Іван Мартиненко, окрім того, практично у всіх інших полках були поставлені «свої люди». Це дозволило проводити активну внутрішню політику, спрямовану на укріплення стабільності держави у всіх ланках.

Досі існує упередження, нібито гетьман казково забагатів, маючи величезну кількість кріпаків. Це не зовсім відповідає дійсності. На землі, підпорядкованій гетьману, справді було понад 100 тисяч селян та під 20 тисяч поселень. Та все ж набагато ближче до правди твердження про розумну фінансову політику. Завдяки стабілізації становища країни та призначення на відповідні посади тямущих людей вдалося врегулювати фінансовий обіг в країні, що сприяло зростанню добробуту. Як і за Самойловича, період відносного спокою в державі благотворно впливав на торгівельні операції, і це сприяло стабільному надходженню податків. У свою чергу, це означало стабільно високий рівень добробуту, тому, коли спалахнуло так зване повстання Петрика, воно не зустріло підтримки населення й було легко притлумлене. Недарма ще довго по смерті гетьмана народ згадував його добрими словами, переповідаючи, «як жилося за нього». Стабільне економічне зростання спричиняло приплив населення із сусідніх держав. Тільки на Стародубщині з’явилось майже 128 нових поселень. Ці явища сприяли зростанню ролі Гетьманщини в економіці Московського царства. І цар Петро, розуміючи це, підтримував задуми Мазепи, та разом з тим слідкував за надходженнями до царської скарбниці. Царю було вигідно мати багату Україну, з якої він згодом мав намір зробити звичайну провінцію. Найкрасномовніше про те, які скарби чекали на Петра в Україні, свідчать цифри 1725 року, за якими з Гетьманщини до Росії було вивезено 244255 тис. рублів, що становило 1 257 000 золотих. Вивезено з країни, яка ще не оговталась від наслідків війни!

Довгий час між Петром і Мазепою були паритетні стосунки: цар протегував гетьмана, фактично дозволяючи йому правити так, як той вважав за потрібне, однак натомість гетьман перебував під цілковитим контролем царського уряду, який за вказівкою царя розпочав підготовку до подальшої інтеграції Гетьманщини до Московського царства. Можливо, цей план здійснився би, та на заваді стали значні зовнішні події…