Коли до слова прийшла «Людова»

Німецько-большевицький фронт покотився на захід і ми опинилися в большевицькому запіллю: за офіційною большевицькою термінологією — на східньому пограниччі «Людової Польщі», а по-нашому — на західньому пограниччі України, в районі Ярослав — Любачів — Яворів. Нашою випадковою[47] базою став Сінявський ліс. Тут перебули зиму 1944/45 р. три сотні «Месників», що ними командували командири: Шум, Баглай і Калиновий, а також 5 відділів місцевої сітки СКВ (Самооборонних Кушевих Відділів), кожний силою приблизно по 60 осіб та коло 40 осіб СБ, разом — кругло[48] 900 повстанців.

А мусіли пробувати в тому часі більше в лісі, як в селі, члени СКВ та Служби Безпеки ОУН тому, що вслід за Червоною Армією прийшли сюди спецвідділи НКВД, що звались «Червоною Мітлою», з метою — прочистити терен від «бандеровців». Ті сильні відділи НКВД переводили[49] всю осінь 1944 р. безупинні облави на села, і тому членам українського підпілля зручніше було в лісі, разом з іншими повстанцями, аніж поодинці у селі.

Спроби «Червоної Мітли» прочистити від повстанців Сінявський ліс скінчилися повного невдачею, і напровесні 1945 р. большевики задоволившись грабіжжю цивільного населення українських сіл, відтягнули свої поліційно-збройні частини по той бік «лінії Керзона»[50].

Села відіткнули, та не на довго. На місце московсько-большевицьких поліційних частин прийшло польське скомунізоване шумовиння — «Міліція Обивательска» (громадянська міліція). Ця банда стала грабити українське цивільне населення та бешкетувати ще краще від москвинів, їхні розбої були тим дошкульніші, що їм давали повну піддержку місцеві поляки, виявляючи свідоміших українських громадян і їхні сховища. Так стали тереном варварських злочинів збольшевичених поляків, тереном грабежів, мордів[51] і насильств, села: Цівків, Мещаниця, Уладів, Новий і Старий Люблинець, Нове Село, Дахнів, Футори, Новий і Старий Дикі, Суха Воля, Старе Село, Старі Олешичі і містечка Чесанів, Олешичі й Любачів. До командування нашого відтинка УПА приходили все нові вістки про варварське знущання розбещеної польсько-большевицької босячні над українськими селянами, і ми рішили перевести відплатну акцію.

27 березня 1945 р. всі згадані вище наші збройні частини одержали наказ приготовитись до бойової акції вечором наступного дня. Стрілецтво зраділо, бо в кожного накипіло серце жадобою помсти за невинно помордованих наших селян, жінок і дітей.

В призначений час приступили ми до наміченої акції. Повстанські сили було поділено на поодинокі відділи, і кожний з них одержав доручення знищити найближчої ночі подану йому станицю[52] польсько-большевицької поліції. Величина поодиноких наших відділів була різна, відповідно до сил ворожих станиць, що про них було перед тим дбайливо зібрано якнайдокладніші відомості.

Відділові, до якого я належав, призначено «зробити порядок» в Старих Олешичах. Туди добились ми коротко після півночі. На пів кілометра від поліційної станиці ми задержались[53] і приготовились до наступу. Першим відізвався наш гранатомет. Стріл попав у ріг станиці, розірвав частину будинку і понищив вікна. Зі станиці понеслись крики: «Хлопци, алярм! Бандєровци!..» Крізь вибиті вікна посипались в нашу сторону стріли з машинових[54] крісів. По блисках вогників видно було, що вони стріляють в усі сторони, навмання, не орієнтуючись в положенні. Ми відповіли гураганним вогнем з усієї нашої зброї. Станиця загорілась, нам видно все, що там діється, як на долоні. Польські бандити, що, рятуючись від вогню, пробують тікати дверми і крізь вікна, попадають відразу під наші кулі і швидко падають один за одним, одержавши поціл[55]. Це триває якої пів години. Полум'я бухає вже крізь вікна, зі станиці не вискакує більше ніхто. Обережно підсуваємось до станиці. Заглядаємо крізь вікна в середину. Частина даху вже впала, скрізь горить: підлога, стіни, меблі. То тут, то там шкіряться викривлені смертельним жахом обличчя польських міліціонерів, що не вспіли втекти зі станиці і впали жертвою вогню.

В мурованому магазині[56] помітив хтось залізну шафку з паперами. Кілька наших хлопців вскакують туди і виносять її надвір. При сяйві пожарища розглядаємо їх: поліційний архів, з реєстром сексотів цілої округи включно. Значить, зможемо відразу розчислитися за їхню юдину роботу із усіми донощиками...

Тієї пам'ятної ночі з 28 на 29 березня 1945 р. були цілком зліквідовані всі польсько-большевицькі поліційні станиці в нашому районі за виїмком лише Любачева, Чесанова, Олешич і Старого Дикова.

Злочинна гульня польських бандитів урвалась. На зміну зліквідованим нами міліціонерам не приходив ніхто. І навіть залоги[57] в Любачеві, Чесанові, Олешичах і Старому Дикові принишкли. Присмирніло цивільне польське населення. Частини УПА стали заходити вже в білий день до сіл, сітка ОУН перебрала в свої руки всю адміністрацію терену, що перетворився в «Упівську Республіку». Дорученням нашої адміністрації стали підчинятись без найменшого спротиву й поляки. Чимраз частіше стали приходити до наших властей також місцеві поляки з проханням розсуджувати їх різні родинні та сусідські маєткові спори. Все населення відітхнуло з полегшею.

Так було аж до кінця серпня 1945 р. Та 25 серпня наша розвідка повідомила, що в наш терен вислано дві дивізії польсько-большевицького війська. Дехто прийняв цю вістку з недовір'ям. Але наше командування стало приготовлятися до нових завдань. Для всіх членів УПА й ОУН заряджено гостре поготівля.

Вістка виявилась правдивою. З вересня перейшли через Сян в околицях Ярослава дійсно дві польські дивізії і посунули на північний схід. Всі наші збройні частини негайно стягнено в ліс. Перевага ворога була тридцятикратна і про відверті бої не могло бути мови. Наші різнородні магазини в лісах одержали відповідні залоги, решту розчленовано на невеликі відділи й розкинено в ліси по всьому терені.

Ворог, перейшовши Сян, став розпливатись на села. Командування дивізії примістилось в Любачеві й Олешичах, в кожне село вмаршувала відповідна військова частина. Кругом кожного села, головно ж на дорогах і стежках, що вели до лісу, виставлено міцні застави, що спрямували дула своїх скорострілів і гармат на ліс і на село.

По зв'язку довідались ми швидко про наміри ворога: це приїхали московсько-большевицькі комісари з польською міліцією виселювати під охороною польського війська все українське населення на той бік лінії Керзона. Большевицькі комісари скликають в кожному селі мітинги і переконують, що всім українцям треба негайно переселитись «з Польщі в Україну», щоб, мовляв, жити свобідно в своїй державі і не мати більше до діла з поляками. Вслід за тим, польська поліція наказує, щоб кожна українська родина була до 24-х годин готовою до виїзду і ждала дальших наказів. Хто не має власних коней, той, нібито, дістане поліційну підводу, щоб міг забрати собі якнайбільше свого рухомого майна.

Переселення всего українського населення з Закерзоння мало мати характер добровільної акції самого населення. Того, видно, було потрібно большевикам для пропаганди. Тому кожному селянинові пропонували для підпису заяву про добровільне зголошення на переселення.

Покидати свою прадідну землю не хотів ніхто. Але, бачачи безвиглядність положення, дехто погодився на виїзд. Таких почали перевозити на збірний пункт, і при тій нагоді виявились всі большевицькі «благодаті» переселювання. Людей впихали без розбору на фіри, скільки влізло, а речі відбирали від них і грабили. Убрання, взуття і навіть харчі переходили на очах селян в руки польських розбишак. Хто пробував боронити свого майна, того важко побивали. Молодих жінок і дівчат насилувало здичавіле польсько-большевицьке шумовиння на очах мужів і батьків...

Така поведінка польсько-большевицьких міліціонерів та жовнірів супроти населення скріпила наставления[58] загалу проти виїзду. І ось тоді переконування за добровільний виїзд прибрало властиві большевицьким звірям форми: голів родин зганяли до стодол і там «переконували» кожного зокрема так, що вони повертались з такого «мітингу» з обличчям у крові і синяках, збиті й не раз із поломаними ребрами. Ясно, що після такої «аргументації» селяни підписували заяву про «добровільне» зголошення на переселення, а хто таки вперто відмовлявся, за того підписували самі міліціонери.

Від'їзд усіх переселенців мав відбутися одночасно, 7 вересня. Покищо звозили всіх на збірні пункти й саджали у вагони. Останнього дня виганяли з хат вже всіх українців, що були залишилися, не дивлячись зовсім на те, чи вони підписали заяву чи ні. При тому оргії побивання людей, грабежі всього майна та знасилувань дійшли до вершка. Дехто пробував тікати ніччю в ліс. Але для жонатих це не мало глузду, бо міліціонери забирали жінку й дітей, і почуття відповідальности за їхню долю змушувало батька повернутись до них...

Так викинено зі сіл нашого району все українське населення, перевезено фірами[59] на залізниці станції і приступлено до формування транспортів. Це затягнулось на кілька днів, бо забракло вагонів. Станції в Олешичах, Любачеві, Новій Греблі та Горішній і Долішній Башті та площі кругом них перетворились в імпровізовані концтабори: кругом — обруч міліціонерів та жовнірів з машиновими пістолями[60], й багнетами в руках, в колі ж стояли, сиділи й лежали на голій землі люди, — мужчини, жінки і діти, немічні, хворі і важко побиті...

В ліси ні міліція, ні військо не запускались. Нас, значить, збройних повстанців, вони не зачіпали. Та це нас зовсім не заспокоювало. Ми знали докладно про всі звірства, поповнювані польсько-большевицькими виродками на українському цивільному населенні, насильно викидуваному з його прадідної землі. І в нас все міцніше зростало бажання виступити в обороні наших братів і сестер, не дивлячись на величезну перевагу ворога. Від нас пішли гінці до вищого командування УПА зі звітами про ситуацію в терені та з нашими пропозиціями і плянами[61] протидії.

Гінці повернулися з апробатою[62] наших планів.

Вечором 14 вересня вирушаємо на акцію. Завданням нашої частини є — зліквідувати штаб дивізії і міліцію в Олешичах та звільнити станцію. Під самим містом наша частина розділюється на групи, кожна група одержує окреме призначення, одна група обсаджує міст між Диковом і Олешичами, щоб зірвати його, якщо б надходила ворожа відсіч.

Кілька хвилин після другої години ночі дзвінко прорізав тишу вибух гранати. Це був сигнал до одночасного наступу на всі пункти. Місто заклекотіло від гупання гранатометів та дріботливого тахкання важких і легких скорострілів.

Ворог цілковито заскочений[63]. Він навіть не припускав можливости такого нашого кроку. У штабі всі преспокійно спали. Сполохані з ліжок ревом боротьби польсько-большевицькі штабовики вибігали під градом куль в білизні, повіваючи на бігу своїми білими сорочками і підштанками, наче білими прапорами для здачі. Сторожа переселенців тікає з поспіхом до будинку командантури двірця[64] і звідти обороняється. Від куль загоряється приміщення штабу дивізії, командантура міліції, командантура двірця, військова казарма. Над містом зноситься луна пожару.

З-за міста зголошується ворожа артилерія. Але вона б'є по місцях пожару, отже — по своїх власних частинах. Важкі гарматні стріли ворожої артилерії докінчують нашу роботу нищення приміщень штабу дивізії, міліції, командантури, двірця, казарми... Військова залога ворога пробує вирватись з казарми і навмання обстрілювати нас гарматками і скорострілами. Та ми — в теміні ночі, а їх кожен рух, освічений пожаром, видний для нас, як на долоні. Заховавшись за хати, дозволяємо їм вибігти з казарми й уставитись до наступу. А тоді — сипемо по них з усіх сторін градом куль...

Починало сіріти. Бій затихав. Допомога, яку, певно, штаб ворога викликав з Любачева, Дикова й Нової Греблі, не приходить, бо там — така ж сама розправа українських повстанців з польсько-большевицькими бандитами. А зі сіл, де закватировано головні сили ворота, теж не надходить підмога, дожидаючи, мабуть, ранку, щоб зорієнтуватися в ситуації.

Одержуємо наказ до відступу. На світанку оглядаємо наслідки нашої акції: розбиті приміщення штабу дивізії, міліції, командантури; станції, безліч трупів ворожих міліціонерів, жовнірів, старшин, між ними й членів штабу. Але немає часу приглядатися їм. Треба спішитись. Для нас важна тепер — зброя й амуніція. У кожного з наших — на плечі вже новий автомат, візки завантажені скорострілами, гранатометами й амуніцією.

Зрозуміло, що є вбиті й по нашій стороні. Забираємо їх щоб похоронити у братській могилі. Раненими, — а між ними майже всі члени нашого штабу з сотенним командиром включно, — заопікувались санітари.

Наша група з Нової Греблі повертається до лісу теж з полоненими: вони приводять польського поручника і 6-ох стрільців та одного русского енкаведиста. Після допиту післали ми останнього «в посольстві до Леніна», а з польськими жовнірами провели пропагандивні розмови, з'ясовуючи їм, хто ми такі і за що воюємо, і вечором відпустили їх. Опісля ствердили ми, що ті, повернувшись до своїх частин, провели там не абияку пропаганду в нашу користь.

Наша дошкульна научка ворогові не лишилась без наслідків. Безпосередньо по нашому виступі, користаючи з замішання, великі частини селян повернулись домів. Їх не спиняли, бешкетування перервалось. Ті, що повернулись, заходились приводити до порядку свої пограбовані й поруйновані мешкання. Їм ніхто не перешкоджав у тому, а сусіди — поляки стали навіть приязно помагати.

По двох тижнях військові залоги відтягнено за Сян. Першу фазу переселювання закінчено.

Та, власне, тільки першу фазу. По піврічній перерві переселенчу акцію відновлено. Почалась вона тим, що на сам Великдень 1946 р. польські священики в асисті[65] сильних відділів польської міліції забрали з українських церков ризи, ікони і всі інші церковні речі, а церкви обернено в магазини. Українських священиків, якщо вони ще залишились і не перейшли в стан світських людей, всіх заарештовано й вивезено. Почалась нова фаза виселювання, зразу на схід, а вкінці, в 1947 р. — на польські «зємє одзискане»[66].

Та за кожним разом мусів ворог дорого платити за свої злочини. Ми ж — своєю кров'ю, кров'ю і смертю в боях синів цієї землі, задокументували перед світом, що українське населення Холмщини і Лемківщини залишало свої прабатьківські землі тільки у висліді[67] ворожого злочинного насилля, а тому й зберегло за собою й за своїми нащадками святе право — повернутись у слушний час на свою рідну землю.