В темряві

Йдемо. Хрупотить під ногами ламке ріща, в обличчя — колюче гілля молодняку, темрява засновує[42] очі. Тиха команда: «Стати!» — переходить по зв'язку. Дійшовши, наказ вертається.

Ми на краю лісу. З-поміж дерев видно гористу околицю.

В далечі блимають світла — наче б село. З тихого шепоту зв'язкового довідуюся, що блимання світел — це справді те село, з якого маємо вибити червоних партизанів, що напали на безборонну людність і грабують її. Раніше про це не міг дізнатися, бо стояв на стійці, а під час маршу не говорять. Дізнавшись, про що йде, оживляюся. Бере мене нетерплячка, чого це не йдемо далі, чому стоїмо, на кого ждемо? Поволі минає хвилина за хвилиною.

— Іти дальше! Ну... йдем!

— Наказ дійшов. Пішли!

Виходимо з лісу. Назустріч нам дозрілі нескошені ниви. Вітер доносить до нас все виразніше викрики сталінських посіпак, ридання жінок, плач дітей.

Грабують, може й знущаються з жінок, людожери!

Придаємо ходи без наказу. Вже недалеко. Ось потік: одні переходять кладкою, інші лізуть у воду. Я за останніми — лише б скорше. Вода неглибока, до поясу. Але ж холодна, гірська!

— Нічого! Зогріємося в бою!

Ще яких чотириста метрів. Йдемо розстрільною. Розподіл знаємо. Терен добрий.

Ніхто з друзів не говорить. Приспішені живчики[43], у жилах грає кров, в кожного нерви нап'яті до краю. Кожен пристає, надслухує, вдивляється у село, йде далі... Ще сто метрів, ще п'ятдесят, ще... І ждемо першого стрілу, вибухів гранат...

Ось переді мною двоє. Прилягаю. Увага!