Нічний алярм[38]

Луна відгукує:

По світу мандруєм, і ніг вже не чуєм,

Бурлацькая кров в нас пливе...

Ніч прикрила темрявою світ. На небі мерехтять зорі, зітхає ліс вечірню молитву, пронизливо скиглять сойки, пугутькають сови, наче б зло віщуючи. Тишу мережить дзюрчання гірського потічка. Гасне вогонь багаття.

Я на становищі з кулеметом. Надслухую. З півночі шелест. Тріскотить крихке ріща[39].

І знову тиша. Звірина? Ні. Хтось таки йде...

Дивлюся на годинник: п'ять по пів на дванадцяту. Може стежа[40]?

Але чому з півночі?

Хто б там не був, відтягаю легко замок. Палець над спусковим механізмом. Чекаю. На поляні з'являється постать схожа на жіночу. Але ще задалеко. Підпускаю ближче — і:

— Стій! Кличка!

— Корч!

— Відгук?

— Корінь!

— Псевдо?

— Марта!

Марта — це наша санітарка, що від'їхала перед вечором з раненими до села, щоб передати їх до санпункту і ранком долучитись до сотні.

— Що тебе поночі пригнало?

— Не питай! Алярм! Де спить сотенний?

— Яких двадцять метрів уліво, над головою світить порохно.

— Гаразд!

— Чекай, не лізь на кулемета!

За кілька хвилин на поляну виходить сотня. Тиха команда:

— Збірка[41]! Готово!