XXIX

XXIX

Ще коли я працював учнем в маркшейдерському бюро нашого заводу, я ніяк не міг навіть на роботі не мріяти про мою любов до Дусі. Вона так і стояла завжди перед моїми очима. Гіпноз кохання!

Одного разу я так замріявся, уявляючи лице моєї першої любові, що, забувши про все на світі, подув на волосинку, щоб диханням здути її з рейсфедера, якого я тримав над розкритим планом виробок шахти, який треба було перенести на кальку.

І, о жах, я видув не тільки волосинку, але й туш, що чорно й густо розбризкала план.

Розвал, наш начальник, почервонів, як гребінь півня, і крикнув на мене: «Болван!»

Я спокійно підійшов до вішалки, зняв свого піджака і, одягаючись, сказав:

— Я сюди прийшов не для того, щоб бути попихачем.

І пішов за рощотом.

Товариші мені кажуть, що скоро мобілізація мого року і мене заберуть на війну, але я не слухав їх.

Управитель заводу Вульфіус гарно до мене ставився і покликав до себе.

— Что же вы, Володя, как нежная девица. Я позвонил Розвалу, и он перед вами извинится. Идите наверх.

Розвал з усмішкою подивився на мене:

— Ну что, Володя, давайте помиримся.

— Давайте.

Але я не заробляв собі навіть і на чоботи і замість помагати матері сидів у неї на шиї.

Я взяв відпуск і поїхав знову до тієї школи, де я вчився.

Управитель Григорій Павлович Фіалковський сказав, що мене можуть прийняти тільки до першого класу через конкурсний іспит.

Я ж одним із кращих учнів перейшов до другого класу, і от — іспит.

Виходу не було, і я згодився.

Іспит я витримав, але на медичній комісії в мене знайшли анемію, і я мусив їхати додому.

Я порішив іти на війну добровольцем. Мати мене благословила, товариш дав грошей на дорогу до військового начальника.

На одній станції мене зустрів шкільний товариш Жорж Науменко і порадив піти до заводського лікаря. Може, в мене нема анемії, і тоді мене приймуть до школи.

З посвідченням, що в мене нема анемії, я приїхав до школи.

Управитель глянув на мене.

— Сколько заплатили?

Я нічого не сказав.

— Но ваше место занято кандидатом, и мы не можем вас принять.

— Я готов жить в сторожке, лишь бы учиться. Вы же знаете, что у меня умер отец, и единственная надежда помочь матери — это кончить ваше училише.

— Хорошо. Я поставлю ваш вопрос на педагогическом совете.

Я трохи не збожеволів, поки йшла нарада. Нарешті виходить управитель.

— Вы приняты, но будете учиться на свой счет и не должны болеть.

Це все одно що мене не прийняли, бо ще коли був живий батько, я був стипендіатом. А як же тепер?..

Я пішов у завод до Вульфіуса, і він, німець, зовсім чужа мені людина, згодився платити за мене. Він знав, що я пишу вірші, але коли я казав йому ще на заводі, що хочу вчитися, він радив мені робити це і казав:

— Лучше быть хорошим агрономом, чем плохим поэтом.

І я знову став учнем. Та весь час боявся, що захворію і мене виключать із школи.

Мені навіть так і снилось, що я хворий і мушу їхати додому. Я ридав у сні. і на ранок товариші мене питали:

— Чого ти плакав, Володя?

І за кілька день до різдвяних канікул я не витримав вічної тривоги, й коли о шостій годині задзвонили на роботу, я не міг підвестись.

Я захворів.

Приходить управитель.

Його ненависні свинячі в кривавих жилках очі глузливо глянули на мене:

— А вы ж обещали не болеть.

Я мовчав.

Що я міг сказати цьому кату, од якого залежало моє життя.

Ми його продражнили «Плюшкін»[51]. Весною під час робіт і літом він стежив за нами в бінокль із балкона, збирав іржаві гвіздки і клав їх у кишеню свого сніжно-білого піджака.

Свого сина Павлика він заставляв збирати такі гвіздки і платив йому по копійці за дюжину.

Він часто приходив і дивився, як ми працюєм. Були такі хлопці, що гарячкове копали, коли був управитель, а коли його не було, вони зовсім нічого не робили. А я робив і спочивав, чи був управитель, чи його не було.

І хлопців, що тільки на його очах робили, він хвалив, а мене лаяв.

А кругом шуміла посадка з шовковиць і диких маслин, і я часто писав там вірші.

Управитель глузував з мене:

— Вот вы, Сосюра, поэт. Почему бы вам не написать про поросят. Это так поэтично.