87. Маріанна, цариця юдеїв

87. Маріанна, цариця юдеїв

Маріанна, єврейська жінка, більше щастя зазнала від своїх предків, аніж від чоловіка. Була вона донькою Аристобола, юдейського царя, від цариці Александри, доньки царя Гиркана. Славилася Маріанна своєю небаченою красою. Вважають, що вона не тільки перевершувала привабливістю всіх тогочасних жінок, але й була наче образом небесного, а не земного цвіту. Добре бачив це також Марк Антоній, тріумвір.

Маріанна мала брата від тих же батьків, називався він Аристобол, був її однолітком і таким же красенем. Мати Александра, поховавши Аристобола, свого чоловіка, неймовірно прагнула і докладала всіх зусиль, аби цар Ірод, чоловік Маріанни, надав її синові посаду верховного жерця. За порадою свого друга Ґелія, жінка послала тріумвірові Антонію портрети своїх дітей, які намалював на дерев’яних табличках один дуже вправний художник. Оскільки, як говорять, Антоній мав славу надзвичайно пристрасного чоловіка, то картини вислали до нього в Єгипет, щоб пробудити його зацікавлення дітьми і, відповідно, схилити на сторону Александри.

Але повернімося до Маріанни. Хоча вона й славилася своєю нечуваною красою, все ж набагато більше звеличилася своєю визначною мужністю. Коли доросла до зрілого віку, під нещасливим пророцтвом побралася з Іродом Антипатром, юдейським царем. На нещастя Маріанни, він сильно покохав її за надзвичайну красу.

Ірод неймовірно тішився, що він єдиний на білому світі володіє такою божественною красою. Але згодом почав сильно журитися, щоб хтось інший не дорівнявся до нього в такому щасті: турбувався, щоб Маріанна не пережила його. Аби запобігти цьому, доручив Ципринні, своїй матері, й друзям, щоб у разі його смерті від рук Антонія або Октавіана, чи в разі якогось нещасного випадку тут же вбили Маріанну – вперше, коли його викликав Антоній до Єгипту на слухання справи про вбивство Аристобола, брата Маріанни, до якого той був безпосередньо причетний, і вдруге, вже після смерті Антонія, коли звертався до цезаря Октавіана, просячи пробачення за те, що надавав дружню військову допомогу Антонієві у боротьбі з Октавіаном.

Яке сміху гідне безумство царя, що був надзвичайно проникливий в іншому, щоб, заздалегідь побиваючись чиєюсь зовсім непевною насолодою, врешті заздрісно відправити когось на той світ!

З плином часу відкрилася для Маріанни страшна таємниця, заклятий гнів на Ірода затаївся в її серці за підступне вбивство Аристобола, додавало ненависті й переконання, що вона потрібна чоловікові лише для замилування красою, подвійно тяжіло в грудях дворазове засудження до несправедливої смерті. Не пригасило запалу навіть те, що народила Іродові двох чудових синів, Александра й Аристобола:[170] у пориві злості відмовила люблячому чоловікові в обіймах. Зневажаючи його і наче відчувши у собі відродження всього царського роду, почала докладати всіх зусиль, аби розтоптати його високе становище: не вагаючись, при найменшій нагоді відверто заявляла, що Ірод – чужинець, а не юдей, що не походить з царського роду, що він з простолюду і навіть з Палестини, що не гідний дружини царської крові, називаючи його злісним, надмірним, безвірним, нечестивим і нелюдським звіром.

Ірод усе це ледве терпів – однак любов не дозволяла йому відплатити жінці жорстокістю. Деякі джерела оповідають, що коли справи погіршали, Ципринна, мати Ірода, разом із Саломіною, його сестрою (вони обидві надто ненавиділи Маріанну), зумисне намовили виночерпія, щоб той звинуватив Маріанну перед Іродом, начебто вона запропонувала йому напоїти Ірода любовним напоєм власного приготування. Інші, натомість, стверджують, що Маріанна, зненавидівши Ірода, за власним бажанням переслала Антонієві свій чудовий портрет (не той, що був намальований на замовлення її матері, про який говорилося раніше), аби пробудити в ньому прагнення здобути її та викликати у ньому ненависть до Ірода. Врешті Ірод повірив у недоброзичливість Маріанни, роздратувався, запалився болісним гнівом і довго жалівся своїм друзям. Вони переконали його, це переконання підтримала й Александра, мати Маріанни, аби вслужитися перед Іродом, і вони зійшлися на тому, що, зважаючи на спробу замаху на царську велич, необхідно скарати Маріанну на голову.

Маріанна у відповідь виявила гідну силу духу: зневажаючи нависаючу смерть, з прекрасним і незворушним виразом обличчя, поводячись зовсім не по-жіночому, мовчки вислухала докори матері, безслізно споглядаючи ридання всіх довколишніх. З тріумфальною радістю, без тіні страху на збудженому обличчі, без слова благань про порятунок прийняла вона смерть від руки ката, наче щось довгождане.[171]

Незворушна гордість Маріанни не лише перетворила ненависть розгніваного царя на глибокий сум, але й здобула для її імені віки слави – значно більше, аніж Ірод міг би дати їй місяців життя, якби вона випрошувала їх у нього слізними благаннями.